Аліса в Дивокраї

Розділ VIII. Крокетний майданчик Королеви

Недалечко від входу до саду ріс великий кущ троянд. На ньому цвіли білі троянди, але троє садівників заклопотано фарбували їх у червоний колір. Алісі здалося це дуже цікавим, і вона підійшла ближче, щоб придивитися до їхньої роботи. Коли вона наблизилася, то почула, як один з них промовив:

— Обережніше, П’ятірко! Не ляпайся так фарбою!

— Я не винний, — похмуро заперечив П’я­тірка, — Сімка підштовхнув мій лікоть.

У відповідь Сімка підняв очі і сказав:

— Отакий ти, П’ятірко. Завжди ти звалюєш свою вину на інших.

— Ти б уже мовчав! — огризнувся П’ятірка. — Я чув, як Королева тільки вчора говорила, що тобі слід відтяти голову.

— За що? — поцікавився той, що говорив першим.

— Це тебе не стосується, Двійко! — сказав Сімка.

— Ні, його це стосується, — промовив П’ятір­ка. — І я скажу йому... За те, що він приніс кухарю коріння тюльпанів замість цибулі.

Сімка шпурнув пензель і тільки-но почав:

— Ну, знаєте, більшої несправедливості... — аж раптом побачив Алісу, яка стояла, розглядаючи їх. Він зразу замовк. Інші садівники теж озирнулися, і всі вони низько вклонилися.

— Чи не скажете ви мені, будь ласка, — несміливо звернулася Аліса, — нащо ви фарбуєте ці троянди?

П’ятірка і Сімка нічого не сказали, лише подивилися на Двійку. Двійка почав тихим голосом:

— Ну, бачите, справа в тому, пані, що тут повинен був рости кущ червоних троянд, а ми помилково посадили білі. Якщо Королева дізнається про це, нам усім накажуть відтяти голови, розумієте. Отже, як бачите, пані, ми чимдуж стараємося, щоб до її появи...

Цієї миті П’ятірка, що весь час схвильовано слідкував за садом, вигукнув: «Королева! Королева!» — і всі три садівники миттю попадали ниць. Почулося тупотіння багатьох ніг, і Аліса озирнулася, жадаючи скоріше побачити Королеву.

Попереду йшли десять воїнів з піками в руках. Усі вони зовні були схожі на трьох садівників: довгасті і плоскі, а руки й ноги у них росли на наріжних кінцях. Слідом ішли по двоє, як і воїни, два десятки придворних, обвішаних хрестами та бубнами. Далі йшли королівські діти, їх було десятеро, і вони бігли вистрибом по парах, узявшись за руки. Усі вони були прикрашені зображенням чирви — серцями. Потім ішли гості, головним чином королі та королеви, і серед них Аліса впізнала Білого Кролика, який швидко, нервово розмовляв, усміхаючись кожному, хто звертався до нього. Він пройшов повз Алісу, але не помітив її. Потім ішов Чирвовий Валет, несучи корону Короля на червоній оксамитовій подушечці. У кінці цієї величної процесії ішли Чирвовий Король та Чирвова Краля — Королева.

Аліса не знала, чи слід їй падати ниць, як це зробили троє садівників. Вона не пригадувала, щоб коли-небудь їй доводилося чути про такий звичай на процесіях.

«До того ж нащо потрібна процесія, — міркувала вона, — якщо всім людям треба лежати ниць і вони не будуть бачити самої процесії?» Отже, вона залишилася на місці, очікуючи.

Коли процесія порівнялась з Алісою, всі зупинилися, дивлячись на неї, а Королева сердито запитала:

— Хто вона така?

Вона звернулася з запитанням до Чирвового Валета, але той у відповідь лише вклонився і посміхнувся.

— Дурень! — сказала Королева, нетерпляче труснувши головою. Обернувшись до Аліси, вона продовжувала: — Як тебе звати, дитинко?

— З вашої ласки, мене звуть Аліса, ваша величність, — відповіла Аліса дуже ввічливо, а про себе додала: «Врешті це лише колода карт. Мені нема чого боятися їх».

— А це хто такі? — запитала Королева, вказуючи на трьох садівників, що лежали навколо трояндового куща. Вони ж-бо лежали долілиць, і у них на спинах був такий самий візерунок, як у всієї колоди, то вона не могла знати, чи це були садівники, солдати, чи придворні.

— Звідки мені знати? — промовила Аліса, сама дивуючись своїй хоробрості. — Мене це не стосується.

Королева почервоніла від люті і, кинувши на неї погляд хижого звіра, зарепетувала:

— Відтяти їй голову! Відтяти...

— Дурниці! — сказала Аліса дуже голосно, і Королева замовкла.

Король доторкнувся до неї рукою і боязко промовив:

— Любонько, вона ж іще дитина!

Королева сердито одвернулася від нього і наказала Валетові:

— Переверніть їх!

Валет дуже обережно перевернув садівників ногою.

— Встаньте! — пронизливо заверещала Королева, і троє садівників хутко скочили на ноги й почали кланятися Королю, Королеві, королівським дітям і всім поспіль.

— Годі, буде! — верещала Королева. — У мене від ваших поклонів паморочиться в голові! — Потім, повернувшись до куща троянд, вона продовжувала: — Що ви тут робили?

— З вашої ласки, ваша величність, — почав Двійка дуже покірним голосом, стаючи на одне коліно, — ми намагалися…

— Я бачу! — сказала Королева, яка тим часом оглянула троянди. — Відтяти їм голови!

Процесія рушила далі, а троє солдатів залишилися, щоб скарати бідолашних садівників, які підбігли до Аліси, шукаючи порятунку.

— Ваші голови будуть цілі! — запевнила Аліса і сховала їх у великий глечик для квітів, що стояв поблизу. Троє солдатів кілька хвилин блукали навкруги, розшукуючи садівників, а потім спокійно попростували слідом за іншими.

— Ви відтяли їм голови? — закричала Королева.

— Їхніх голів нема, з вашого дозволу, ваша величність! — крикнули солдати у відповідь.

— Добре! — крикнула Королева. — Ти вмієш грати в крокет?

Солдати мовчали і дивилися на Алісу, бо запитання, без сумніву, призначалося їй.

— Умію! — крикнула Аліса.

— Тоді ходімо! — загорланила Королева, і Аліса приєдналася до процесії, дуже зацікавлена, що ж буде далі.

— ...Сьогодні... сьогодні чудовий день! — пролунав коло неї несмілий голос. Вона йшла поруч з Білим Кроликом, що занепокоєно зазирав їй у обличчя.

— Чудовий! — погодилася Аліса. — Де Герцогиня?

— Тихше! Тихше! — похапцем зупинив її Кролик пошепки. Говорячи це, він занепокоєно озирнувся через плече, потім став навшпиньки і почав шепотіти їй на вухо: — Їй винесли смертний вирок.

— За що? — поцікавилася Аліса.

— Ти сказала «нізащо»? — перепитав Кролик.

— Ні, — сказала Аліса, — я просто спитала «за що?»

— Вона нам’яла Королеві вуха... — почав Кролик. Аліса голосно пирскнула. — Ой, тихше!.. — злякано зашепотів Кролик. — Королева почує! Розумієш, Герцогиня спізнилася, і Королева сказала...

— Станьте на свої місця! — закричала Королева громовим голосом, і всі заметушилися, натикаючись одне на одного. Проте незабаром усі зайняли свої місця.

Аліса подумала, що такого чудернацького крокетного майданчика їй ще ніколи в житті не доводилося бачити. Він був весь зритий рівчаками. За крокетні м’ячі правили живі їжаки, за молоточки — фламінго, а солдати стояли навкарачки і були за ворота.

Головна трудність, з якою Аліса зіткнулася спочатку, була в тому, щоб приловчитися тримати фламінго. Вона примудрилась досить зручно затиснути тіло птаха під рукою, хоч ноги в нього звисали додолу. Але загалом, ледве їй вдавалося розправити шию птаха і вона збиралася вдарити їжака його головою, птах знову згинав шию і зазирав їй в очі так безпорадно, аж вона не могла втриматися від сміху. Коли вона знову розправляла шию птаха і хотіла починати все спочатку, то з прикрістю переконувалася, що їжак висовував лапки і тікав геть. Крім цього всього, куди б вона не штовхала їжака, скрізь на шляху траплялася або борозна, або горб, а солдати, що правили за ворота, весь час підводилися і переходили з місця на місце. Швидко Аліса дійшла висновку, що це була справді важка гра.

Усі учасники грали одночасно, не чекаючи своєї черги, весь час сварилися і билися за їжаків. Незабаром Королева зовсім оскаженіла, тупотіла ногами і репетувала «Відтяти йому голову!» чи «Відтяти їй голову!» мало не щохвилини.

Алісою почало оволодівати занепокоєння. Щоправда, у неї ще не було досі жодної сутички з Королевою, але вона розуміла, що це може трапитися щохвилини.

«І тоді, — міркувала Аліса, — що буде зі мною? Вони тут дуже люблять рубати голови. Дивно, що тут взагалі ще є хтось живий».

Вона шукала нагоди як-небудь утекти і роздумувала, чи вдасться їй потихеньку зникнути, коли помітила щось дивне в повітрі. Спочатку вона страшенно розгубилася, але, придивившись як слід, зрозуміла, що то була усмішка, і сказала собі:

— Це Кіт Сміюн. Тепер хоч буде з ким поговорити.

— Як справи? — поцікавився Кіт, коли показався весь його рот.

Аліса почекала, доки з’явилися очі, і кив­нула.

«Не варто говорити з ним, — подумала вона, — доки не покажуться вуха або хоч одне вухо».

За хвилину показалася вся голова, і тоді Аліса відпустила на землю фламінго і почала описувати гру, дуже задоволена, що є кому вислухати її. Кіт, здається, вважав, що цілком достатньо його голови, тому більше нічого не показувалося.

— Хіба так грають? — почала скаржитися Аліса. — І вони так жахливо сваряться, що не чути власного голосу. Мабуть, у них взагалі немає певних правил гри, у всякому разі, якщо вони і є, то їх ніхто не дотримується... Ви навіть уявити собі не можете, як збиває з пантелику те, що в грі все обладнання живе. Наприклад, ті ворота, в які я щойно цілилася, переходять на інший кінець майданчика. І я тільки що могла забити їжака Королеви, але він утік, коли побачив мого їжака!

— Як тобі подобається Королева? — тихенько запитав Кіт.

— Зовсім не подобається! — відповіла Аліса. — Вона, без сумніву... — Тут Аліса помітила, що Королева стоїть зовсім близько позаду неї і слухає. Тому вона закінчила: — ...виграє, тому не варто догравати.

Королева посміхнулася і пішла собі далі.

— З ким ти розмовляєш? — запитав Король, підходячи до Аліси. Він з великим подивом розглядав голову Кота.

— Це мій приятель... Кіт Сміюн, — пояснила Аліса. — Дозвольте познайомити вас.

— Він мені зовсім не подобається, — сказав Король. — Якщо хоче, хай поцілує мою руку.

— І не подумаю, — зауважив Кіт.

— Не будь таким зухвалим, — сказав Король. — І не дивися на мене так! — При цьому він сховався за Алісу.

— Кіт має право дивитися на Короля, — промовила Аліса. — Я читала про це в якійсь книжці, не пам’ятаю, в якій саме.

— Ну, його слід випровадити звідси, — заявив Король дуже рішуче і гукнув Королеву, що саме проходила повз них: — Люба! Я хочу, щоб ти спровадила цього Кота.

Королева знала єдиний шлях до подолання всіх труднощів, великих чи малих.

— Відтяти йому голову! — сказала вона, навіть не озирнувшись.

— Я сам приведу Ката, — нетерпляче промовив Король і поспішив геть.

Аліса подумала, що, мабуть, треба піти подивитися, як відбувається гра, бо здаля почула голос Королеви, яка аж захлиналася від гніву. Вона чула, як та звеліла стратити уже трьох учасників гри за те, що вони прогавили свою чергу. Алісі загалом не подобався стан речей, бо гра ішла так безладно, що вона ніяк не могла встановити, коли наставала її черга. Отже, вона пішла на розшуки свого їжака.

Їжак був зайнятий бійкою з іншим їжаком, і Аліса вирішила, що саме тепер їй удасться забити у ворота одного їжака іншим. Біда була в тому, що її фламінго втік на другий кінець саду, і Аліса побачила, що він там марно силкувався злетіти на дерево.

На той час, коли вона спіймала фламінго і принесла його на майданчик, їжаки скінчили бійку і кудись зникли.

«Але це не має ніякого значення, — подумала Аліса, — все одно, на цій частині майданчика немає вже воріт».

Отже, вона затиснула птаха під рукою, щоб той не втік, бува, знову, і пішла ще трохи поговорити зі своїм приятелем.

Коли вона наблизилася до Кота Сміюна, її здивував великий натовп, що зібрався навколо нього. Кат, Король і Королева сперечалися, говорили всі разом, всі інші перелякано мовчали.

Ледве Аліса підійшла, як усі троє звернулися до неї, щоб вона розсудила їх, і повторювали їй свої доводи. Однак вони говорили одночасно, і їй важко було зрозуміти, про що йдеться.

Кат доводив, що відрубати голову неможливо, якщо немає тулуба, на якому вона посаджена. Йому, бач, ніколи не доводилося робити такого раніше, і він не згоден братися за таке діло в його літах.

Король доводив, що все, що має голову, може бути обезголовлене, і нічого базікати дурниць.

Королева твердила, що, якщо питання не буде вирішене негайно, вона накаже стратити всіх, всіх до одного. (Саме це останнє зауваження і викликало таке сум’яття і переляк серед присутніх.)

Аліса могла відповісти лише одне:

— Кіт належить Герцогині. Краще звернутися з цього питання до неї.

— Вона у в’язниці, — звернулася Королева до Ката. — Приведіть її сюди.

Кат стрілою помчав геть. Ледве він відійшов, як голова почала розтавати. На той час, коли Кат повернувся разом з Герцогинею, голова зовсім зникла. Король з Катом очманіло бігали в усі боки, розшукуючи її, а товариство повернулося до гри.