Аліса в Дивокраї

Розділ ІІ. Сад із живими квітами

— Я побачу сад далеко краще, — сказала собі Аліса, — якщо доберуся до вершини он того горба. А ось і стежка, що веде прямо до нього... Мабуть, туди... Ні, вона йде зовсім не прямо. — (Після того як, пройшовши кілька ярдів, вона декілька разів круто завернула.) — Сподіваюсь, що вона приведе мене до горба. Але ця стежка так дивно покручена! Вона швидше нагадує штопор, а не стежку. Ну, цей поворот, гадаю, веде до горба... Ні! Він веде назад, прямо до будинку! Що ж, спробую піти інакше.

Вона так і зробила. Але що вона не робила, скільки не блукала, звертаючи у всі боки, щоразу поверталася назад до будинку. Одного разу навіть, звернувши надто рвучко, вона наскочила прямо на будинок.

— Про це не може бути й мови, — сказала Аліса, подивившись на будинок і вдаючи, що сперечається з ним, — я ще не збираюсь входити в дім. Я знаю, що там доведеться повертатися додому крізь дзеркало, а це буде означати кінець усіх моїх пригод!

Вона рішуче одвернулася від будинку і знову пішла стежкою, вирішивши простувати вперед, доки не дійде до горба. Кілька хвилин все ішло гаразд, і вона саме почала:

— Ну, нарешті я попаду туди... — як стежка раптом звернула і вибігла (так опісля описувала це Аліса) прямо до дверей будинку.

— Ох, куди це діло годиться! — скрикнула Аліса. — Що це за дім такий, весь час він стирчить на дорозі! Весь час.

А горб між тим висився перед очима. Нічого не зробиш, треба було знову йти. Цього разу вона надибала на велику клумбу з квітами, обсаджену стокротками. Посеред клумби росла плакуча верба.

— О Півнику! — промовила Аліса, звертаючись до одної з квіток, що граційно похитувалися від вітру. — Якби ти вмів розмовляти!

— Ми вміємо розмовляти, — відповів Півник, — коли є з ким говорити.

Аліса так розгубилася, що з хвилину не могла вимовити ні слова. У неї аж перехопило подих. Нарешті, оскільки Півник лише хитався, вона знову заговорила нерішучим голосом, майже пошепки:

— І всі квіти вміють розмовляти?

— Так само як і ти, — сказав Півник, — але набагато голосніше.

— У нас не заведено першими починати розмову, розумієш, — пояснила Троянда. — Я давно чекала, коли ти заговориш. Я говорила собі: «Судячи з її обличчя, вона дещо тямить, хоч це і не дуже розумне обличчя». Проте у тебе гарний колір обличчя, а це має велике значення.

— Байдуже мені щодо кольору, — зауважив Півник. — Якби у неї пелюстки трохи дужче загиналися, все було б гаразд.

Аліса не любила, щоб її судили, тому взялася розпитувати:

— Вам не буває іноді боязко, що вас висадили тут, де нікому за вами доглядати?

— А дерево посередині? — сказала Троянда. — Нащо ж воно там росте?

— Але що воно може зробити, коли з’явиться небезпека? — запитала Аліса.

— Воно вміє гавкати, — пояснила Троянда.

— Воно вміє шмагати, — закричала Стокротка, — адже його гілля зветься лозою.

— А ти що, не знала? — крикнула інша стокротка, і всі стокротки підняли такий галас, що повітря навкруги задзвеніло від пронизливих голосочків.

— Замовкніть ви там! — сердито гримнув на них Півник, хитаючись і тремтячи від обурення. — Вони знають, що я не можу добратися до них! — зітхнув він, нахиляючи свою тремтячу голівку до Аліси. — Інакше вони б не насмілилися так поводити себе!

— Не звертайте уваги! — заспокійливо промовила Аліса і, нахилившись до стокроток, які знов заходилися галасувати, шепнула: — Якщо ви не замовкнете, я повириваю вас!

Зразу ж запанувала тиша. Деякі рожеві стокротки побіліли.

— Це добре! — промовив Півник. — Ці стокротки гірші від усіх. Коли хтось говорить, вони хором втручаються. Вони таке витворяють, що від них можна зів’янути!

— Чим це пояснити, що всі ви тут так добре розмовляєте? — запитала Аліса, сподіваючись задобрити Півника похвалою. — Мені доводилося бувати в багатьох садах, але жодна квітка там не вміла розмовляти.

— Помацай рукою землю, — сказала Лілія, — тоді зрозумієш, в чому сила.

Аліса помацала.

— Земля дуже тверда, — промовила вона. — Але я не розумію, який це має стосунок до мого запитання.

— У більшості садів, — пояснив Півник, — клумби занадто м’які, тому квітки завжди сплять.

Це було переконливе пояснення, і Аліса була задоволена, що дізналася про нього.

— Я ніколи не думала над цим раніше, — сказала вона.

— На мою думку, ти взагалі ніколи не думаєш, — дуже сердито заявила Троянда.

— Зроду я не бачила дурнішого, ніж у неї, виду, — раптом мовила Фіалка.

Аліса аж підскочила, бо до цього не чула її голосу.

— А ти б уже мовчала! — гримнув Півник. — Можна подумати, що ти взагалі кого-небудь бачила. Сховаєш голову під листя і хропеш собі там. Ти знаєш зараз світ не краще, ніж знала тоді, коли була пуп’янком.

— Є ще хто-небудь у саду, крім мене? — поцікавилася Аліса. Вона вважала за краще не помічати останнього зауваження Троянди.

— В саду є ще одна квітка, що вміє пересуватися, як і ти, — сказала Троянда. — Дивуюся, як це вам вдається. — («Ти завжди дивуєшся», — зауважив Півник.) — Але вона гіллястіша від тебе.

— Вона схожа на мене? — зацікавлено запитала Аліса, бо в неї майнула думка: «Десь у саду є інша дівчинка!»

— Як тобі сказати, вона такої самої чудернацької форми, як і ти, — відповіла Троянда. — Але вона червоніша, і пелюстки у неї, здається, коротші.

— У неї пелюстки щільно прилягають, як у жоржини, — обізвався Півник, — а не стирчать у всі боки, як у тебе.

— Але ти в цьому не винна, — лагідно додала Троянда. — Ти починаєш в’янути, розумієш, а при цьому ніколи не вдається охайно тримати пелюстки.

Таке пояснення Алісі зовсім не сподобалося. Щоб змінити розмову, вона запитала:

— Вона буває тут?

— Мабуть, ти скоро побачиш її, — промовила Троянда. — Вона, між іншим, колюча.

— А де ж у неї колючки? — здивувалася Аліса.

— Як де, навкруги голови, звичайно, — пояснила Троянда. — Я здивувалася, що в тебе їх немає. Я думала, що вони є у всіх вас.

— Вона йде! — закричала Сокирка. — Я чую її кроки, туп-туп, на гравійній доріжці.

Аліса нетерпляче оглянулася і побачила, що це йшла Червона Королева.

— Як вона виросла! — зразу відзначила Аліса.

Та справді виросла. Коли Аліса вперше побачила її в попелі, вона була всього три дюйми заввишки, а зараз була на півголови вища від Аліси!

— Це від свіжого повітря, — пояснила Троянда. — У нас тут чудове свіже повітря.

— Гадаю, що мені треба піти назустріч, — сказала Аліса. Хоч квіти були досить цікаві, але вона відчувала, що буде набагато приємніше поговорити зі справжньою Королевою.

— Тобі це не вдасться, — зауважила Троянда. — Я раджу тобі йти в протилежному напрямі.

Це зауваження видалося Алісі таким безглуздим, що вона нічого не відповіла, а попрямувала до Червоної Королеви. На превеликий подив, вона зразу ж випустила її з очей і знову опинилася перед дверима будинку.

Розсердившись, вона кинулася назад. Пошукавши Королеву (яку вона нарешті помітила далеко попереду), Аліса вирішила цього разу піти в протилежному напрямі.

Це дало блискучі наслідки. Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Червоною Королевою і прямісінько перед тим самим горбом, до якого вона так довго рвалася.

— Звідки ти взялася? — запитала Червона Королева. — І куди ти йдеш? Дивися на мене, говори правду і не крути весь час пальців.

Аліса послухалася всіх цих настанов і пояснила, як могла, що вона заблудила і не знає, якою стежкою їй належить іти.

— Я не знаю, що ти хочеш цим сказати, — промовила Королева. — Всі стежки тут належать мені. Але чого ти взагалі прийшла сюди? — додала вона лагідніше. — Вклоняйся, поки думаєш над відповіддю. Це зберігає час.

Алісу таке зауваження трохи здивувало, але вона занадто шанобливо ставилася до Королеви, щоб не повірити їй.

«Я спробую робити це вдома, — подумала вона, — коли буду спізнюватися на обід».

— Тобі вже час відповідати, — сказала Королева, позираючи на годинника. — Коли говориш, трошки ширше одкривай рота і завжди додавай «ваша величносте».

— Я тільки хотіла подивитися на сад, ваша величносте...

— Відповідь правильна, — промовила Королева і погладила Алісу по голові, що тій зовсім не сподобалося. — А втім, хіба це сад?.. От я бачила сади, порівняно з якими цей буде здаватися пустинею.

Аліса не насмілилася заперечувати, а продовжувала:

— І я хотіла спробувати знайти дорогу на той горб...

— Ти кажеш «горб», — перебила її Королева. — Я можу показати тобі такі горби, порівняно з якими те місце ти назвеш долиною.

— Ні, це неможливо, — сказала Аліса. Вона була така здивована, що наважилася заперечувати. — Горб не може бути долиною, ви знаєте. Це нісенітниця.

Червона Королева похитала головою.

— Ти можеш називати це нісенітницею, коли тобі так подобається, — промовила вона, — але мені доводилося чути нісенітницю, порівняно з якою це буде здаватися зрозумілішим від словника.

Аліса вклонилася, бо побоювалася, зважаючи на тон Королеви, що та трохи образилася. Вони мовчки дійшли до вершини горба.

Кілька хвилин Аліса стояла мовчазна, роздивляючись навкруги. Це була дуже дивна місцевість: багато струмочків перетинало її з кінця в кінець, і вся вона була поділена живоплотом, що тягся від струмка до струмка, на квадрати.

— Уся місцевість, без сумніву, нагадує велику шахівницю, — сказала вона нарешті. — Тут повинні десь бути люди... Он вони! — додала вона радісно. Серце в неї забилося від збудження, коли вона продовжувала: — Тут відбувається гра на величезній шахівниці, яка займає всю країну... Якщо це країна взагалі, розумієте. Ой, як це весело! Я так хочу взяти участь у грі! Я навіть згодна бути Пішаком, аби тільки мене прийняли... Хоч, звичайно, мені б більше припало до смаку бути Королевою.

Вона знітилася і зиркнула на справжню Королеву, але її супутниця лише ласкаво посміхнулася і промовила:

— Це легко зробити. Ти будеш Пішаком Білої Королеви, якщо хочеш, бо Лілі ще надто мала для гри. Ти повинна починати з Другого квадрата. Коли дійдеш до Восьмого, то станеш Королевою...

Тієї ж миті вони чомусь побігли. Аліса так ніколи і не зрозуміла, згадуючи все потім, як сталося, що вони побігли. Вона лише пам’ятала, що вони бігли поряд і Королева мчала так швидко, що Аліса ледве встигала за нею. А Королева ще й гукала весь час: «Швидше! Швидше!» Але Аліса відчувала, що неспроможна бігти швидше, хоч так захекалася, що не могла сказати про це.

Найдивовижнішим було те, що вони весь час перебували біля тих самих дерев і навколишніх речей. Хоч як швидко вони бігли, здавалося, що вони не рухаються з місця.

«Цікаво, невже всі речі рухаються разом з нами?» — подумала бідолашна Аліса, зовсім спантеличена.

А Королева, здавалося, вгадала її думки, бо гукнула:

— Швидше! Не здумай розмовляти!

Аліса й не думала робити цього. Їй здавалося, що вона взагалі більше ніколи не зможе говорити, так вона захекалася. А Королева все кричала: «Швидше! Швидше!» — і тягла її.

— Ми вже скоро добіжимо туди? — нарешті видушила Аліса.

— Добіжимо туди! — повторила за нею Королева. — Ми прибігли ще десять хвилин тому! Швидше!

Деякий час вони бігли мовчки. Вітер свистів у Аліси у вухах і, здавалося, мало не зривав у неї з голови волосся.

— Нумо! Нумо! — повторювала Королева. — Швидше! Швидше!

Вони мчали так швидко, ніби летіли в повітрі, ледве торкаючись ногами землі. Раптом, коли Аліса вже зовсім знесиліла, вони зупинилися. Аліса сіла на землю. У неї перехопило подих і потемніло в очах.

Королева посадила її під деревом і ласкаво промовила:

— Тепер можеш спочити.

Аліса здивовано озирнулася.

— Що це, я певна, що ми були весь час під цим самим деревом! Все чисто те самісіньке!

— Ну звичайно, — сказала Королева. — А як же ти хотіла?

— Бачите, в нашій країні, — пояснила Аліса, відсапуючись, — завжди прибігають на нове місце, якщо бігти так довго і так швидко, як ми бігли.

— Яка у вас млява країна! — сказала Королева. — Ну, а тут, як бачиш, треба бігти щодуху, щоб залишатися на тому самому місці. Якщо ж треба потрапити в інше місце, то доводиться бігти вдвоє швидше!

— Будь ласка, краще не будемо пробувати! — благала Аліса. — Мені дуже подобається тут, тільки мені дуже спекотно і хочеться пити!

— Я знаю, що тобі треба! — лагідно промовила Королева і дістала з кишені коробочку. — Хочеш печива?

Аліса подумала, що буде нечемно сказати «ні», хоч їй зовсім не хотілося печива. Отже, вона взяла його і ледве проковтнула, бо воно було страшенно сухе. Вона подумала, що зроду їй не доводилося так давитися.

— Поки ти спочиваєш, — сказала Королева, — я все розміряю. — Вона дістала з кишені стрічку, на якій були позначені дюйми, і почала відміряти відстань на землі і забивати кілочки.

— На відстані двох ярдів, — сказала вона, вбиваючи кілочок, — я дам тобі настанови. Хочеш ще печива?

— Ні, дякую, — відмовилась Аліса. — Одного цілком досить!

— Сподіваюсь, ти вгамувала спрагу? — запитала Королева.

Аліса не знала, що відповісти. На щастя, Королева не чекала відповіді, а продовжувала:

— На відстані трьох ярдів я повторю настанови, щоб ти не забула. На відстані чотирьох я попрощаюся з тобою. А на відстані п’яти я піду.

На цей час вона забила всі кілочки. Аліса зацікавлено слідкувала, як та повернулася до дерева, потім повільно пішла вздовж кілочків.

Коло першого кілочка вона озирнулася і сказала:

— При першому ході Пішак проходить два квадрати, розумієш. Отже, ти дуже швидко пройдеш Третій квадрат, гадаю, залізницею, і зразу опинишся в Четвертому квадраті. Так от, цей квадрат належить двійникам — Близнюку і Близняку. П’ятий квадрат — це, головним чином, вода, Шостий належить Хитуну-Бовтуну... Але чому ти не робиш зауважень?

— Я… я не знала, що мушу... саме зараз... робити їх, — сказала збентежена Аліса.

— Ти повинна була сказати, — провадила Королева з сердитим докором, — «Дуже люб’язно з вашого боку було розповісти мені все це...» Ну добре, будемо вважати, що ти сказала... Сьомий квадрат — це ліс, але Вершник покаже тобі шлях. А у Восьмому квадраті ми обидві будемо Королевами, і там будуть бенкет і розваги!

Аліса встала, вклонилася і сіла знову.

Коло другого кілочка Королева знову озирнулася і промовила:

— Говори французькою мовою, якщо не пригадаєш якогось англійського слова... Коли йдеш, вивертай пальці на ногах... І не забувай, хто ти така!

Цього разу вона не чекала, доки Аліса вклониться, а швиденько перейшла до третього кілочка. Там на мить озирнулася, сказала «до побачення» і похапцем перейшла до останнього.

Аліса не знала, як це сталося, та ледве Королева дійшла до останнього кілочка, як кудись зникла. Чи вона розтала в повітрі, чи стрімголов побігла в ліс («А вона вміє бігати швидко», — подумала дівчинка), Аліса не мала уявлення, але вона зникла.

Аліса пам’ятала, що вона тепер Пішак і що скоро настане час рухатися їй.