Аліса в Дивокраї

Розділ VII. Чаювання божевільних

Перед будинком під деревом стояв накритий стіл, за яким Солоний Заєць і Капелюшник пили чай. Вовчок сидів посередині і спав, а ті двоє спиралися на нього ліктями, мов на подушку, і розмовляли через його голову.

«Вовчку, певно, дуже незручно, — подумала Аліса. — Проте він спить, йому, мабуть, все одно».

Стіл був великий, але вони всі троє збилися на одному кінці.

— Немає місця! Немає місця! — закричали вони, коли помітили, що Аліса наближається.

— Місця скільки завгодно, — обурено промовила Аліса і сіла у велике крісло в кінці столу.

— Випий вина, — запропонував Солоний Заєць заохочувальним голосом.

Аліса оглянула стіл, але там не було нічого, крім чаю.

— Я не бачу вина, — зауважила дівчинка.

— Його й немає, — погодився Солоний Заєць.

— Тоді не дуже чемно з вашого боку пропонувати його, — сердито сказала Аліса.

— А з твого боку було дуже чемно сідати до столу без запрошення? — зауважив Солоний Заєць.

— Я не знала, що це ваш стіл, — промовила Аліса. — Він накритий більше, ніж на трьох.

— Тобі треба підстригтися, — сказав Капелюшник. Весь час він з величезною цікавістю розглядав Алісу, і це були його перші слова.

— Вам треба навчитися не зачіпати особистостей, — відповіла Аліса трохи роздратовано. — Це свідчить про невихованість.

Капелюшник широко розплющив очі, коли почув це, проте у відповідь лише запитав:

— Що спільного між вороною і письмовим столом?

«Нарешті починаються розваги! — подумала Аліса. — Я рада, що вони стали загадувати загадки...»

— Думаю, що зумію відгадати, — додала вона вголос.

— Ти маєш на увазі, що зумієш знайти відповідь на загадку? — допитувався Солоний Заєць.

— Саме так, — погодилася Аліса.

— У такому разі, тобі слід говорити те, що ти маєш на увазі, — продовжував Солоний Заєць.

— Я так і роблю, — поквапливо відповіла Аліса. — Принаймні... Принаймні я маю на увазі те, що говорю... адже це те саме, розумієте.

— Зовсім не те саме! — вигукнув Капелюшник. — Авжеж, ти ще скажеш, що «Я бачу те, що їм» — це те саме, що «Я їм те, що бачу»!

— Ти ще, може, скажеш, — додав Солоний Заєць, — що «Мені подобається те, що я маю» — це те саме, що «Я маю те, що мені подобається».

— Або ти ще, може, скажеш, — додав Вовчок, який, здавалося, розмовляв крізь сон, — що «Я дихаю, коли сплю» — це те саме, що «Я сплю, коли дихаю».

— Щодо тебе, то це те саме, — зауважив Капелюшник, і розмова увірвалася. Все товариство на час замовкло, а Аліса згадувала все, що знала про ворон та письмові столи, хоч знала вона не так уже й багато.

Першим порушив мовчанку Капелюшник.

— Яке у нас сьогодні число? — запитав він, повертаючи голову до Аліси. Він дістав з кишені годинника і занепокоєно дивився на нього, весь час струшуючи його і підносячи до вуха.

Аліса трохи подумала і відповіла:

— Четверте.

— Два дні різниці, — зітхнув Капелюшник. — Я ж тобі казав, що вершкове масло не годиться для механізму! — додав він, сердито зиркаючи на Солоного Зайця.

— Але це було дуже добре масло! — винувато заперечив Солоний Заєць.

— Так, але, мабуть, попали крихти, — буркнув Капелюшник. — Не слід було брати його хлібним ножем.

Солоний Заєць узяв годинника і похмуро подивився на нього, потім занурив його в чашку з чаєм і знов поглянув на нього, але нічого кращого не надумав, як повторити своє попереднє зауваження:

— Це було дуже добре масло, розумієш.

Аліса зацікавлено зазирнула через його плече.

— Який дивний годинник, — зауважила вона. — Він показує числа і не показує, котра година.

— З якої речі він буде показувати години? — пробурчав Капелюшник. — Хіба твій годинник показує рік?

— Звичайно ні, — охоче погодилася Аліса. — Але це тому, що рік залишається тим самим дуже довго.

— Те саме і з моїм годинником, — пояснив Капелюшник.

Аліса зовсім розгубилася. Зауваження Капелюшника здавалося їй цілком безглуздим, а він же, безперечно, говорив англійською мовою.

— Я не зовсім розумію вас, — сказала вона якомога ввічливіше.

— Вовчок знову спить, — промовив Капелюшник і хлюпнув тому на ніс гарячим чаєм.

Вовчок сердито струснув головою і вставив, не розплющуючи очей:

— Звичайно, звичайно! Саме це хотів відзначити і я.

— Ти вже відгадала загадку? — запитав Капелюшник, знов звертаючись до Аліси.

— Ні, я облишила її, — відповіла Аліса. — А яка розгадка?

— Не маю найменшого уявлення, — сказав Капелюшник.

— І я теж, — додав Солоний Заєць.

Аліса зітхнула у знемозі.

— Гадаю, що ви могли б використати час на щось краще, — зауважила вона, — замість того щоб гайнувати його на загадки, які не мають розгадки.

— Якби ти знала Час так, як знаю я, — промовив Капелюшник, — ти б не говорила про гайнування його. Час — живий.

— Не знаю, що ви хочете цим сказати, — зауважила Аліса.

— Звідки тобі знати! — сказав Капелюшник, зневажливо похитавши головою. — Я певен, тобі навіть розмовляти не доводилося з Часом!

— Може, й ні, — обачливо відповіла Аліса. — Проте я знаю, що мені інколи доводиться убивати час, коли нема чого робити.

— Ага! Тоді все зрозуміло, — заявив Капелюшник. — Він не любить, щоб його убивали. А якби ти була до нього доброю, він робив би з годинником усе, що тобі заманеться. Наприклад, уяви собі дев’яту годину ранку, якраз коли треба сідати за уроки: тобі треба лише натякнути Часові, і годинник миттю побіжить. І ось тобі пів на другу, час обіду.

— Хотів би я, щоб настав час обіду! — пошепки мовив Солоний Заєць.

— Це було б чудово, звичайно, — замислено погодилася Аліса. — Але тоді... я ж іще не буду голодна, розумієте.

— Спочатку, можливо, і ні, — пояснив Капелюшник, — але ти могла б залишати пів на другу скільки завгодно часу.

— Саме так ви і робите? — запитала Аліса.

Капелюшник сумно похитав головою.

— Я ні, — відповів він, — ми посварилися в березні, саме перед тим, як він почав казитися, розумієш... — (Він вказав чайною ложечкою на Солоного Зайця.) — Це сталося на великому концерті, який влаштувала Червона Королева, де я мав співати:

Мигай, мигай, кажанок,

Двигай, двигай казанок...

— Ти, мабуть, знаєш цю пісню?

— Я чула щось подібне, — сказала Аліса.

— Далі вона співається, розумієш, — продовжував Капелюшник, — так:

Понад нами пролітай,

Як сідаєм ми за чай.

Тут Вовчок струснувся і почав підспівувати крізь сон: «Мигай, мигай, мигай, мигай...» — і тяг так довго, що довелося вщипнути його, щоб він замовк.

— Так от, ледве я проспівав перший куплет, — сказав Капелюшник, — як Королева зарепетувала: «Він невчасно почав, невчасно й скінчив! Відтяти йому голову!»

— Яка жахлива жорстокість! — вигукнула Аліса.

— І відтоді, — провадив Капелюшник сумним голосом, — Час нічогісінько не хоче робити для мене. І тепер завжди шоста година.

Аліса здогадалася:

— І це тому тут так багато чайного посуду? — запитала вона.

— Так, саме тому, — підтвердив Капелюшник, зітхаючи. — У нас завжди година вечірнього чаю, ми не маємо часу навіть помити посуду.

— Отже, вам доводиться, мабуть, весь час пересідати з місця на місце? — запитала Аліса.

— Авжеж, — підтвердив Капелюшник, — кожного разу, як посуд забруднюється.

— Але що, коли ви доходите знов до того місця, звідки починали? — поцікавилась Аліса.

— Може, поговоримо про щось інше? — втрутився Солоний Заєць, позіхаючи. — Мені починає це набридати. Я пропоную, хай панночка розповість нам казку.

— Боюся, що я не знаю жодної, — сказала Аліса, дуже стурбована такою пропозицією.

— Тоді хай Вовчок! — закричали обоє. — Прокинься, Вовчок! — І вони одночасно вщипнули його з двох боків.

Вовчок повільно розплющив очі.

— Я не спав, — сказав він охриплим, кволим голосом. — Я чув кожне слово, сказане вами, хлопці.

— Розкажи нам казку! — вимагав Солоний Заєць.

— Так, будь ласка, розкажіть! — благала Аліса.

— І швиденько починай, — додав Капелюшник, — а то знову заснеш, так і не докажеш.

— Були собі три сестрички, — швиденько почав Вовчок, — і звали їх Ельзі, Лейсі та Тіллі. А жили вони на дні колодязя...

— А як же вони там жили? — запитала Аліса, яку завжди дуже цікавили питання їжі та питва.

— Вони їли патоку, — сказав Вовчок, подумавши хвилину чи дві.

— Це неможливо, розумієте, — дуже ввічливо заперечила Аліса, — вони б захворіли.

— Вони й були хворі, — промовив Вовчок, — дуже хворі.

Аліса спробувала уявити собі таке незвичайне життя, але була надто спантеличена. Отже, вона продовжувала:

— Але чому вони жили на дні колодязя?

— Чому ти не п’єш більше чаю? — звернувся Солоний Заєць до Аліси дуже серйозно.

— Я ще зовсім не пила, — відповіла Аліса ображеним голосом, — тому я не можу пити більше.

— Ти хочеш сказати, що не можеш випити менше, — відзначив Капелюшник, — випити більше, ніж нічого, дуже легко.

— Нікого не цікавить ваша думка, — обурилася Аліса.

— Хто зараз зачіпає особистості? — єхидно зауважив Капелюшник.

Аліса не знала, що відповісти на це, тому приготувала собі чай і хліб з маслом, потім обернулася до Вовчка і повторила своє запитання:

— Чому вони жили на дні колодязя?

Вовчок знову замислився на якийсь час, потім пояснив:

— Це був патоковий колодязь.

— Такого не буває! — почала була Аліса дуже сердито, але Капелюшник і Солоний Заєць зашикали на неї, а Вовчок похмуро зауважив:

— Якщо ти не вмієш бути чемною, то сама закінчуй казку.

— Ні-ні! Будь ласка, продовжуйте, — винувато сказала Аліса. — Я більше не буду перебивати вас. Можливо, десь і є один такий колодязь.

— Один, аякже! — обурено промовив Вовчок. Проте він згодився продовжувати. — І от ці три сестрички... вони вчилися ляпати, розумієте...

— Що ж вони ляпали? — запитала Аліса, зовсім забувши про свою обіцянку.

— Патоку, — пояснив Вовчок, цього разу зовсім не роздумуючи.

— Мені потрібна чиста чашка,— перебив Капелюшник. — Давайте всі попересідаємо.

При цьому він посунувся, за ним Вовчок. Солоний Заєць сів на місце Вовчка, а Аліса дуже неохоче зайняла місце Солоного Зайця. Від такої зміни виграв лише Капелюшник, а Алісі було набагато гірше, ніж раніш, бо Солоний Заєць саме перед цим перекинув у свою тарілку молочник.

Алісі не хотілося знов ображати Вовчка, тому вона почала дуже обережно:

— Але я не розумію. Як вони ляпали патоку?

— Адже можна діставати і ляпати воду з криниці? — сказав Капелюшник. — Гадаю, що так само можна діставати патоку з патокового колодязя. Чи не так, дурненька ти?

— Але ж вони були в самому колодязі, — звернулася Аліса до Вовчка, ніби не помітивши останнього зауваження.

— Ну звичайно, — промовив Вовчок, — ще й як глибоко.

Така відповідь до того приголомшила бідолашну Алісу, що вона деякий час не перебивала Вовчка.

— Вони вчилися малювати, — продовжував Вовчок, позіхаючи і протираючи очі, бо йому все дужче хотілося спати, — і вони ляпали всілякі речі, все, що починається на М...

— Чому на М? — запитала Аліса.

— А чому б і ні? — зауважив Солоний Заєць.

Аліса промовчала.

Тим часом Вовчок заплющив очі і вже зовсім засинав. Тоді Капелюшник вщипнув його, і він, пискнувши, прокинувся і повів далі:

— ...що починається на М, наприклад: мишоловку, місяць, мрію, множину... Ти знаєш, що таке множина, правда? Але тобі коли-небудь доводилося бачити, щоб малювали множину?

— А й справді, після вашого запитання... — промовила Аліса, дуже збентежена. — Я не думала...

— Тоді не треба й говорити, — сказав Капелюшник.

Від такого нахабства Алісі увірвався терпець: надзвичайно обурена, вона схопилася і пішла геть. Вовчок миттю заснув, а інші не звернули ніякої уваги на те, що вона залишила їх, хоч вона й оглянулася разів зо два, трохи сподіваючись, що вони покличуть її. Коли вона озирнулася востаннє, то побачила, що ті двоє намагалися запхнути Вовчка в чайник.

— Хай там як, я більше ніколи не піду сюди знов, — сказала Аліса, пробираючись лісом. — Зроду мені не доводилося чаювати в товаристві таких дурнів!

Говорячи це, вона помітила на одному з дерев дверцята, що вели прямо всередину дерева.

«Дивно! — подумала вона. — Але сьогодні все дивне. Що ж, можна навіть зайти сюди». І вона ввійшла в дверцята.

Вона знову опинилася в довгому залі, коло скляного столика.

— Цього разу я буду розумнішою, — сказала вона собі і почала з того, що взяла золотий ключик і відімкнула дверцята, які вели до саду. Потім почала потроху кусати гриб (шматочок якого зберігся у неї в кишені), доки зменшилася приблизно до одного фута. Потім ввійшла у вузький прохід, потім... вона нарешті опинилася в тому прегарному саду, серед прохолодних фонтанів.