Аліса в Дивокраї

Розділ ІV. Кролик посилає в дім маленького Білла

То був Білий Кролик, що повільно повертався, уважно вдивляючись під ноги, ніби щось загубив. Аліса почула, як він бубонів:

— Герцогиня! Герцогиня! Ой, мої любі лапки! Моє хутро і вуса! Вона голову мені зніме, я вже знаю! Але де ж все-таки я міг загубити їх, цікаво!

Аліса зразу зрозуміла, що той шукав віяло та білі лайкові рукавички, тому з властивою їй доб­розичливістю теж почала шукати, але їх ніде не було. Та і все навкруги, без сумніву, цілком змінилося з того часу, як вона плавала в калюжі. Великий зал кудись зник разом зі скляним столиком і маленькими дверцятами.

Згодом Кролик помітив Алісу, що теж займалася розшуками, і сердито гримнув на неї:

— Це що таке, Мар’яно, що ти тут робиш? Негайно біжи додому і принеси мені рукавички та віяло! Швиденько, ну!

Аліса так злякалася, що стрімголов помчала в тому напрямі, куди вказав Кролик, навіть не пробуючи пояснити його помилку.

— Він подумав, що я покоївка, — говорила вона собі на бігу. — От здивується він, коли дізнається, хто я насправді. Але краще принести йому віяло та рукавички... тобто якщо мені вдасться знайти їх.

У цей час вона побачила гарненький будиночок, на дверях якого була блискуча мідна табличка з написом: «Б. Кролик». Вона ввійшла не постукавши і швиденько побігла східцями вгору, бо дуже боялася зустріти справжню Мар’яну. Тоді її проженуть з будиночка раніше, ніж вона встигне знайти віяло та рукавички.

«Як це дивно, — говорила про себе Аліса, — що я виконую доручення кролика! Після цього, гадаю, Діна теж буде давати мені доручення! — Вона спробувала уявити собі, як це буде відбуватися: “Міс Аліса! Негайно йдіть сюди і збирайтеся на прогулянку!” — “Хвилиночку, нянечко! Мені треба стерегти цю мишачу нору, поки повернеться Діна, щоб не втекла миша”. — Проте я не певна, — продовжувала Аліса, — що Діні дозволять жити у нас, якщо вона почне отак командувати людьми».

Тут вона ввійшла в чистеньку маленьку кімнату зі столом проти вікна, а на ньому (як вона і сподівалася) лежали віяло та кілька пар маленьких білих лайкових рукавичок. Вона схопила віяло й пару рукавичок і вже була попрямувала геть, коли випадково помітила пляшечку, що стояла коло дзеркала. Цього разу на ній не було напису «Випий мене», проте Аліса вийняла затичку і піднесла пляшечку до рота.

— Я знаю, що обов’язково трапляється щось цікаве, — сказала вона, — щоразу, варто мені з’їсти або випити що-небудь. Побачимо, що буде після цієї пляшечки. Сподіваюсь, що від неї я підросту, бо мені дуже набридло бути такою малесенькою нікчемою!

Так воно і сталося насправді, та ще й набагато швидше, ніж вона чекала. Не встигла вона випити з пляшечки і половини, як дістала головою до стелі й мусила нахилитися, щоб не зламати собі шию. Вона швиденько поставила пляшечку, говорячи:

— Цілком досить... Сподіваюся, що не буду рости далі... Навіть зараз я вже не пройду у двері... І нащо я випила так багато!

Та ба! Пізно було жалкувати! Вона все росла і росла, і хутко їй довелося стати навколішки. Скоро і це не допомогло, і вона спробувала лягти, притиснувши один лікоть до дверей, а другу руку закинула над головою. Проте вона продовжувала рости і була нарешті змушена виставити одну руку за вікно, а ногу засунула в комин. При цьому зазначила:

— Більш я нічого не можу вдіяти, що б не трапилося. Що ж буде зі мною?

На щастя, дія чарівної пляшечки припинилася, і Аліса більше не росла. Але їй було так незручно, і вона не бачила ніякої можливості вибратися з кімнати. Не дивно, що вона почувала себе нещасною.

— Значно краще було вдома, — міркувала сердешна Аліса. — Там не доводилося весь час збільшуватися та зменшуватися і виконувати накази мишей та кроликів. Я починаю жалкувати, що полізла в кролячу нору... А проте... проте... тутешнє життя, розумієте, дуже цікаве! Коли я, бувало, читала казки, я вважала, що такого, як у казках, ніколи не буває насправді! І на тобі, я опинилася прямо в казці! Про мене обов’язко­во треба написати казку, обов’язково! І коли виросту, я напишу... Але я вже виросла, — сумно додала вона, — у всякому разі, тут рости більше нікуди. І потім, — роздумувала Аліса, — невже я ніколи не стану дорослішою, ніж зараз? З одного боку, це добре — ніколи не зістарітися, але тоді доведеться завжди вчити уроки! Ой, ні, я не хочу цього!

— Ох, яка ж ти дурненька, Алісо, — відповіла вона собі. — Як ти можеш вчити уроки тут? Адже тут ледве вистачає місця для тебе самої, де вже вміститися підручникам!

Так вона продовжувала, говорячи то за одного, то за другого, і з цього виходила вже справжня розмова. Але через кілька хвилин знадвору почувся голос, і вона замовкла, прислухаючись.

— Мар’яно! Мар’яно! — кричав голос. — Зараз же дай мені рукавички!

Після цього долинуло тупотіння маленьких ніжок на східцях. Аліса зрозуміла, що це Кролик розшукує її, і затремтіла так, що аж будиночок затрусився. Вона зовсім забула, що в тисячу разів більша від Кролика і їй нічого боятися його.

Та ось Кролик підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Але двері одчинялися всередину кімнати, а Аліса міцно підпирала їх ліктем, тому його зусилля не дали наслідків. Аліса чула, як він сказав про себе:

— Що ж, обійду і влізу в кімнату через вікно.

«Це тобі не вдасться!» — подумала Аліса, і, дочекавшись, поки Кролик, як їй здалося, зашарудів під самим вікном, вона несподівано простягла руку і махнула нею в повітрі, ніби хапаючи щось. Вона нічого не схопила, але почула пронизливий зойк, звук падіння і брязкіт розбитого скла. З цього вона зробила висновок, що Кролик, мабуть, упав на парник для огірків чи на щось подібне.

Далі почувся сердитий голос — голос Кролика:

— Пат! Пат! Куди ти подівся?

Потім донісся голос, якого їй ще не доводилося чути:

— Нікуди я не подівся, я тут. Копаю ямки для яблунь, ваша честь!

— Чи бач, він копає ямки! — сердито сказав Кролик. — Іди сюди! Допоможи мені вибратися звідси! — (Знов чується брязкіт скла.) — А тепер, Пат, скажи, що це у вікні?

— Ну звичайно, рука, ваша честь! — (У нього вийшло «р-р-рука».)

— Рука, дурню! Де ти бачив таку велику руку — на все вікно?

— Це справді так, ваша честь. І все ж таки це рука.

— Хай там як, вона там не потрібна. Піди і прибери її звідти.

Після цього настала довга тиша. Час від часу до Аліси лише доносилося шепотіння:

— Ну звичайно, мені це не до вподоби, ваша честь, зовсім, зовсім не до вподоби!

— Роби, що тобі наказано, боягузе!

Нарешті вона знову простягла руку і махнула нею в повітрі. Цього разу зойкнули два голоси і скло забряжчало сильніше.

«Мабуть, тут є дуже багато парників для огірків! — подумала Аліса. — Цікаво, що вони будуть робити далі? От якби вони змогли витягти мене у вікно! Набридло вже лежати в цій кімнаті».

Вона очікувала, але деякий час нічого не чула. Нарешті долинули торохкотіння маленьких коліс і звуки багатьох голосів, що говорили всі разом. Вона розібрала слова:

— Де друга драбина?

— Мені було наказано принести тільки одну. Білл несе другу.

— Білле! Давай, хлопче, її сюди!

— Ось тут ставте їх, на цьому розі... Та ні, зв’яжіть їх спочатку!.. Але вони не сягають навіть до половини...

— Дурниці!..

— Ану, Білле, держи цю мотузку...

— А дах витримає?..

— Обережно, там хитається черепиця!..

— Ой, вона падає! Бережіть голови! — (Чутно гуркіт.) — Щоб вас! Хто це наробив?

— Мабуть, Білл...

— Хто полізе в димар?..

— Тільки не я! Сам лізь!..

— І не збираюсь!..

— Доведеться лізти Біллу...

— Гей, Білле, хазяїн сказав, що тобі доведеться лізти в димар!

— О, значить, вони посилають Білла в димар, чи не так? — говорила Аліса собі. — Здається, вони все чисто звалюють на Білла! Я б нізащо не погодилась бути на його місці. Цей комин досить таки вузький, але сподіваюсь, мені вдасться брикнути ногою.

Вона засунула ногу якомога далі в комин і очікувала, доки не почула, що якесь звірятко (яке саме, вона не могла визначити) шкрябається і дряпається в комині біля її ноги. Промовивши: «Це Білл», — вона щосили дригнула ногою і чекала, що буде далі.

Спочатку вона почула, як усі закричали хором:

— Дивіться, Білл!

Потім голос Кролика:

— Ловіть його, ви, коло огорожі!

Потім запанувала тиша, потім знов почали кричати всі разом.

— Підтримуйте йому голову... Давайте го­рілку...

— Не задушіть його...

— Як це сталося, друже? Що з тобою трапилося? Розкажи нам все!

Останнім почувся кволий, писклявий голосок («Це Білл», — подумала Аліса):

— Я й сам не знаю... Ні-ні, досить, дякую, мені вже краще... Але я надто схвильований, щоб розповісти... Єдине, що я знаю, — щось налетіло на мене, як ураган, і я вилетів геть, мов ракета!

— Справді, мов ракета, друже! — підтвердили інші.

— Доведеться спалити будинок! — долинув голос Кролика, і Аліса чимдуж гукнула:

— Якщо ви зробите це, я напущу на вас Діну! — Миттю запанувала мертва тиша. Аліса роздумувала: «Цікаво, що вони будуть робити далі? Якби вони мали хоч крихітку глузду, то розібрали б дах».

За кілька хвилин знов почалася метушня, і Аліса почула голос Кролика:

— Поки що досить однієї тачки.

«Тачки з чим?» — думала Аліса. Але їй недовго довелося роздумувати над цим, бо за мить цілий град камінців заторохкотів у вікно, два чи три влучили їй в обличчя.

— Годі, мабуть, — вирішила вона і закричала: — Краще не робіть цього! — Знову запанувала тиша.

З деяким подивом Аліса помітила, що камінці, ледве торкаючись підлоги, перетворюються на маленькі пиріжечки, і в неї майнула блискуча думка: «Якщо я з’їм пиріжечок, — міркувала вона, — це обов’язково викличе зміну в моїх розмірах. Оскільки навряд чи можна зробити мене ще більшою, то, мабуть, я повинна буду зменшитися».

Отже, вона проковтнула пиріжечок і була у захваті, коли відчула, що зразу ж почала зменшуватися. Ледве вона досягла саме таких розмірів, щоб пройти у двері, як вибігла з будиночка.

Надворі вона побачила цілий натовп маленьких звірят і пташок, що чекали на неї. У центрі знаходився сердешний Ящур Білл, якого підтримували дві морські свинки і чимсь напували з пляшечки. Усі вони кинулися до Аліси, ледве та показалася, але вона щодуху побігла геть і сховалася в густому лісі.

— Перш за все мені необхідно, — говорила Аліса, блукаючи в лісі, — досягти свого справжнього зросту і потім знайти дорогу до того чудового саду. Гадаю, що такий план буде найкращим.

Без сумніву, план був справді блискучий, чітко і ясно розроблений. Єдина трудність полягала в тому, що вона сном-духом не знала, як узятися до його здійснення. Коли вона заклопотано придивлялася поміж дерев, коротке сердите гавкання над самісінькою головою примусило її хутко глянути вгору.

Здоровенне цуценя дивилося на неї великими круглими очима і нерішуче простягало одну лапу, намагаючись доторкнутися до неї.

— Бідолашне мале, — промовила Аліса лагідним голосом і спробувала посвистіти до нього. При цьому її страшенно лякала думка, що, може, цуценя голодне, тоді воно напевне з’їсть її, незважаючи на всю її лагідність.

Сама не знаючи, для чого, вона підняла маленьку паличку і простягла її цуценяті. Те миттю стрибнуло, заскавчавши від радості, кинулося на паличку і вдавало, що шматує її. Тоді Аліса чкурнула за величезний будяк, щоб цуценя не затоптало її. Тієї миті, коли вона з’явилася з другого боку, цуценя знов кинулося на паличку і так поспішало схопити її, що полетіло перекидом. Аліса вирішила, що це занадто схоже на гру з ломовиком. Побоюючись, що цуценя кожної миті може наступити на неї, вона знову побігла за будяк. Після того цуценя почало без упину нападати на паличку, щоразу пробігаючи дуже коротку відстань вперед і довгу — назад. Воно весь час хрипко гавкало і, нарешті, сіло віддалік, важко хекаючи, висолопивши язика і примруживши великі очі.

Ця мить здалася Алісі слушною нагодою для втечі. Вона хутко помчала геть і бігла доти, доки не засапалася так, що аж дух їй забивало. Гавкання цуценяти ледве долинало здалеку.

— Але яке воно гарненьке, оте цуценятко, — промовила вона, коли прихилилася до курячої сліпоти перепочити, обмахуючись її листком. — Я б залюбки навчала його всіляких штук, якби... якби тільки мій зріст дозволяв мені займатися цим. Ой лишенько! Я мало не забула, що мені необхідно підрости! Треба подумати... Як цього домогтися? Гадаю, що повинна щось з’їсти або випити. Але виникає питання, що саме?

Це справді було важке питання: що саме? Аліса придивлялася до квітів і трав, але нічого придатного не бачила. Зовсім недалечко ріс великий гриб, майже такий заввишки, як вона сама. Коли вона заглянула під нього, потім обдивилась його з усіх боків, їй спало на думку поглянути, що робиться зверху.

Вона стала навшпиньки і зиркнула поверх гриба. Там її погляд зустрівся з поглядом великої блакитної гусениці, що сиділа на грибові, склавши лапки, і спокійно попихкувала кальян, не звертаючи уваги ні на Алісу, ні на будь-що взагалі.