Аліса в Дивокраї

Розділ III. Задзеркальні комахи

Звичайно, перше, що необхідно було зробити, це як слід оглянути країну, якою Аліса збиралася мандрувати.

«Так ніби географію вивчаєш, — подумала Аліса, стаючи навшпиньки, щоб подивитися далі. — Головні ріки — тут немає жодної. Найвищі гори — я знаходжусь на єдиній, яка тут є, але вона, мабуть, без назви. Головні міста... Але що то за створіння, що збирають он там унизу мед? Це не можуть бути бджоли, хіба ж можна розгледіти бджолу за цілу милю? — Деякий час вона мовчки слідкувала за одною з них, яка вовтузилася серед квітів, засовуючи в них хобота. — Наче звичайна бджола», — подумала Аліса.

Та це не була звичайна бджола, це був слон, як Аліса незабаром переконалася. Від цієї думки у неї навіть дух забило.

«Які ж величезні повинні бути тут квітки! — подумала вона далі. — Немов будинки без даху, поставлені на стеблину! А скільки ж меду вони добувають! Мабуть, треба піти туди і... Ні, краще поки не йти, — продовжувала вона і зупинилася, ледве почала збігати з горба. Вона намагалася знайти виправдання своїй раптовій несміливості. — Не можна ж іти до них без добрячого довгого дрючка, щоб розганяти їх... От буде сміху, коли вдома мене запитають, чи сподобалася мені прогулянка. Я скажу: “О, дуже сподобалася, — (Тут вона труснула головою, як робила завжди.) — але було так спекотно і так багато куряви, і так докучали слони!”»

— Гадаю, краще спуститися з горба іншою стежкою, — сказала вона згодом. — Слонів можна відвідати і пізніше. А крім того, мені дуже кортить попасти в Третій квадрат.

Знайшовши таке виправдання собі, вона збігла з горба і перескочила через перший з шести струмочків.

***

— Ваші квитки, будь ласка! — сказав Кондуктор, просовуючи голову у вікно.

Усі негайно показали квитки. Пасажири були майже таких самих розмірів, як люди. Вагон був набитий битком.

— Ну ж бо! Показуй свій квиток, дівчинко! — продовжував Кондуктор, сердито дивлячись на Алісу.

Багато голосів закричали разом («Наче хором співають», —подумала Аліса):

— Не гай, дівчинко, його дорогоцінного часу! Кожна хвилина у нього варта тисячі фунтів!

— Боюсь, що в мене немає квитка, — сказала Аліса зляканим голосом. — Там, звідки я прийшла, не було каси.

Хор голосів підхопив:

— Там, де вона була, немає місця для каси. Один дюйм землі коштує там тисячу фунтів.

— Не виправдовуйся, — мовив Кондуктор, — ти зобов’язана була купити квиток у машиніста.

Знову хор голосів підхопив:

— У того, що веде поїзд. Навіть краплина диму варта тисячі фунтів!

Аліса подумала: «Не варто розмовляти».

Голоси цього разу не приєдналися, оскільки вона промовчала, але, на превеликий її подив, усі вони думали хором (сподіваюсь, ви розумієте, що означає думати хором. Признаюся, що я не ро­зумію).

«Краще не говорити нічого: кожне слово варте тисячі фунтів!»

«Мені сьогодні присниться тисяча фунтів, я певна!» — подумала Аліса.

Увесь цей час Кондуктор розглядав її, спочатку в телескоп, потім в мікроскоп і, нарешті, в бінокль. Тоді він заявив:

— Ти їдеш не в тому напрямі, — зачинив вікно і пішов собі.

— Така мала дівчинка, — сказав джентльмен, що сидів напроти (він був загорнутий у білий папір), — повинна знати, у якому напрямі вона їде, навіть якщо не знає, як її звуть!

Цап, що сидів поруч з джентльменом у білому, заплющив очі і сказав голосно:

— Вона повинна знати дорогу до каси, якщо навіть не знає абетки.

Поряд з Цапом сидів Жук (узагалі вагон був набитий найдивовижнішими пасажирами). Оскільки, як видно, вони говорили по черзі, Жук сказав:

— Її треба послати звідси багажем!

Алісі не видно було, хто сидів за Жуком, але звідти почувся хрипкий голос:

— Пересядь на інший... — сказав він і замовк, наче вдавився.

«Який голос хрипкий, наче хріп кінь», — подумала Аліса.

Тонюсінький голосок над самим її вухом пропищав:

— Ти можеш на цьому побудувати каламбур — «хрипкий» і «хріп кінь», розумієш.

Потім здалеку почувся дуже лагідний голос:

— Тільки, розумієте, треба надписати: «Обережно! Тендітна річ...»

Інші голоси продовжували («Скільки їх тут є!» — подумала Аліса) давати поради:

— Її треба надіслати поштою, у неї ж є голова...

— Її треба надіслати телеграфною посилкою...

— Хай вона тепер сама тягне поїзд... — і так далі.

Але джентльмен у білому нахилився і шепнув їй на вухо:

— Не звертай уваги на те, що вони там базікають, моя люба, але на кожній зупинці поїзда купуй зворотний квиток.

— От іще! Не буду! — заявила Аліса роздратовано. — Я не маю нічого спільного з цією залізничною подорожжю... Я щойно була в лісі... І я так хочу повернутися туди!

— Ти можеш на цьому побудувати жарт, — сказав тоненький голосок над її вухом, — що-небудь про «хочу-охоче», розумієш.

— Одчепися, — сказала Аліса, марно прагнучи з’ясувати, звідки іде цей голос. — Якщо ти так любиш жарти, чому сам їх не вигадуєш?

Голосочок глибоко зітхнув. Це було, без сумніву, гірке зітхання, і Аліса сказала б що-небудь на втіху, «якби тільки воно зітхало, як всі», подумала вона. Але це було на диво тихеньке зітхання. Вона б його і зовсім не почула, якби воно не лунало біля самісінького її вуха. І воно так лоскотало їй у вусі, що вона зовсім забула про горе маленького створіння.

— Я знаю, що ти друг, — продовжував голосок, — давній і вірний друг. І ти не скривдиш мене, хоч я й комаха.

— Яка комаха? — занепокоєно поцікавилася Аліса. Насправді їй хотілося знати, чи вона жалить, але вважала, що буде нечемно з її боку запитувати про це.

— Що значить ти не... — почав голосочок, але його заглушив пронизливий гудок паровоза. Усі схвильовано скочили на ноги, і Аліса разом з ними.

Кінь, що висунув голову в вікно, спокійно повернувся на місце і пояснив:

— Це лише струмок, через який треба перестрибнути.

Це пояснення, здавалося, всіх задовольнило, але Алісу непокоїла навіть думка про те, що поїзд буде стрибати.

«Однак добре хоч те, що ми потрапимо в Четвертий квадрат», — сказала вона собі. За мить вона відчула, що поїзд злетів у повітря. З переляку вона вхопилася за те, що трапилося під руку. Це, виявилося, була цапова борода.

***

Але борода від її дотику наче розтала, і Аліса побачила, що спокійно сидить під деревом. Комар (саме з цією комахою вона розмовляла) гойдався на гілці у неї над головою й обмахував її своїми крильцями.

Це був, очевидячки, дуже великий Комар.

«Завбільшки з курча», — подумала Аліса. Але вона не боялася його, після того як вони так довго розмовляли між собою.

— Значить, ти не любиш комах? — продовжував Комар спокійно, ніби нічого не трапилося.

— Мені подобаються ті, що вміють розмовляти, — сказала Аліса. — Але там, де я живу, вони ніколи не розмовляють.

— З якими комахами ти водишся там, де ти живеш? — поцікавився Комар.

— Я взагалі не воджуся з комахами, — пояснила Аліса, — бо я їх боюся, особливо великих. Але я можу розповісти тобі, як кого звати.

— Вони, звичайно, озиваються на своє ім’я? — недбало зауважив Комар.

— Я не чула про це.

— Нащо ж тоді їм потрібне ім’я, — сказав Комар, — якщо вони не озиваються на нього?

— Їм, може, і не потрібне, — промовила Аліса, — але я гадаю, що воно потрібне людям, які дають їм назви. Інакше нащо тоді речі мають назви взагалі?

— Не знаю, — відповів Комар. — Там далі, он у тому лісі, ніщо не має назв. Однак перелічуй назви комах, ти гаєш час.

— Ну, у нас є Коник, — почала Аліса перелічувати на пальцях.

— Зрозуміло, — сказав Комар. — Он на тому кущі, дивись, сидить Коник-Гойдалка. Він зроб­лений з дерева і гойдається на гілках.

— А що він їсть? — запитала Аліса, дуже здивована.

— Сік і тирсу, — пояснив Комар. — Продовжуй про комах.

Аліса страшенно зацікавлено зиркнула на Коника-Гойдалку і вирішила, що того недавно пофарбували, такий він був яскравий і липкий. Потім вона продовжувала:

— Крім того, у нас є Бабки.

— Поглянь на гілку над твоєю головою, — промовив Комар. — Ти побачиш там Різдвяну Бабку. У неї черевце — пиріг з ізюмом, крильця з гостролисту, а голівка горить у ромі.

— А що вона їсть? — поцікавилася знову Аліса.

— Солодку пшеничну кашу і пироги з начинкою, — відповів Комар. — А моститься вона в торбі Діда Мороза.

— Крім того, у нас є Хрущі, — провадила Аліса після того, як подивилася на комаху, у якої горіла голівка, і думала про себе: «Може, комахи так люблять летіти на вогонь тому, що хочуть стати Різдвяними Бабками!»

— Он у тебе під ногами повзе, — сказав Комар (Аліса злякано відступила), — Хрущик. У нього крила — тоненькі шматки хліба з маслом, черевце — шкуринка, а голова — головка цукру.

— А що він їсть?

— Чай з вершками.

У Аліси майнула нова думка.

— А коли не буде чаю з вершками? — висловила вона свою догадку.

— Тоді, звичайно, він загине.

— А це ж буває часто, — зазначила Аліса замислено.

— Раз у раз, — сказав Комар.

Після цього Аліса кілька хвилин мовчала, роздумуючи, Комар тим часом розважався, кружляючи у неї над головою. Нарешті він сів і сказав:

— Гадаю, що ти не хочеш залишитися без ім’я?

— Справді, не хочу, — занепокоєно відповіла Аліса.

— Не знаю, — продовжував Комар безтурботно. — Тільки уяви собі, як зручно буде, коли тобі вдасться повернутися додому без нього! Наприклад, твоя гувернантка хоче покликати тебе готувати уроки. Вона гукне: «Іди сюди...» — а далі нікуди, бо не знатиме, як тебе кликати. Ти, звичайно, зовсім не зобов’язана іти, розумієш.

— Я певна, що з цього нічого не вийде, — сказала Аліса. — Гувернантка нізащо не пропустить уроків через це. Якщо вона не зможе пригадати моє ім’я, вона покличе: «Годі, міс!» Так називають мене слуги.

— Ну, якщо вона скаже лише «Годі, міс» і нічого не додасть, — зауважив Комар, — ти можеш ухилитися від уроків. Ніби ти не зрозуміла, що саме «годі». Це жарт. Мені хочеться, щоб ти утнула його.

— Чому вам хочеться, щоб я утнула його? — запитала Аліса. — Це поганий жарт.

Комар лише важко зітхнув, і дві сльози скотилися по його щоках.

— Вам не слід вигадувати жарти, — сказала Аліса, — якщо вони так вражають вас.

Знов почулося сумне зітхання. Цього разу, здавалося, Комар вклав самого себе в зітхання, бо, коли Аліса подивилася на гілку, там не було нікого. Вона вже змерзла, сидячи так довго нерухомо, тому підвелася і пішла.

Незабаром вона вийшла на галявину, за якою починався ліс. Це був надзвичайно похмурий ліс, і Аліса побоювалася ввійти в нього. Проте, трошки подумавши, вона вирішила іти далі.

«Я нізащо не хочу іти назад», — подумала вона. А це був єдиний шлях до Восьмого квадрата.

— Це, мабуть, той ліс, — задумливо сказала Аліса, — де речі не мають назв. Цікаво, що станеться з моїм ім’ям, коли я зайду в ліс? Мені не хочеться залишитися без нього. Адже тоді доведеться давати мені нове ім’я, і я певна, що воно буде жахливе. Але як буде смішно розшукувати створіння, яке дістане моє ім’я! Це, розумієте, нагадує оголошення про загублених собак: «Відгукується на ім’я “Швидкий”, в мідному нашийникові...» Лише уявіть собі, доведеться гукати всіх «Аліса!» — доки хтось не обізветься! Проте, якщо у них є розум, вони взагалі не обізвуться.

Перебираючи все це в думках, вона підійшла до лісу. Це був темний прохолодний гай.

— Хай там як, дуже приємно, — сказала вона, коли ступила під тінь дерев, — після такої спеки опинитися під... під... чим? — продовжувала вона, дуже стурбована тим, що не могла пригадати потрібного слова. — Я хочу сказати, опинитися під... під... під... цим, розумієте! — і вона поклала руку на стовбур дерева. — Як же це називається? Чи воно не має назви?.. Ну, звичайно, не має!

Вона мить постояла мовчки, роздумуючи. Потім раптом почала знову:

— Отже, це трапилося все ж таки! Як же мене звуть? Спробую пригадати. Мушу! — Але її рішучість мало допомогла. Після довгих роздумів вона змогла сказати лише: — Л, я знаю, моє ім’я починається з Л!

Тут з лісу вийшов молодий Олень. Він дивився на Алісу великими лагідними очима, але зовсім не боявся її.

— Іди сюди! Іди сюди! — промовила Аліса і простягла руку, щоб погладити його. Але Олень трохи відскочив і продовжував дивитися на неї.

— Як тебе звати? — нарешті заговорив Олень. І який ніжний і ласкавий голос був у нього!

«Якби я сама знала!» — подумала бідолашна Аліса. Вона сумно відповіла:

— Зараз ніяк.

— Подумай ще раз, — порадив Олень. — Так не годиться.

Аліса подумала, але з цього нічого не вийшло.

— Будь ласка, скажіть, як вас звати? — несміло промовила вона. — Можливо, це допоможе мені.

— Я скажу тобі, коли ми відійдемо трохи далі, — сказав Олень. — Тут я не можу пригадати.

І ось вони пішли лісом. Аліса ніжно обняла Оленя за м’яку шию. Так вони дійшли до іншої галявини. Тут Олень раптом підскочив і звільнився від обіймів Аліси.

— Я Олень! — гукнув він радісним голосом. — Ой лишенько! Ти людська дитина! — У його чудових темних очах майнув жах, і наступної хвилини він стрімголов помчав геть.

Аліса дивилася йому вслід, ладна заплакати від досади, що її маленький супутник так раптово зник.

— Але тепер я знаю своє ім’я, — сказала вона. — Це трохи втішає мене. Аліса... Аліса... Більше я його не забуду. А зараз за якою з цих стрілок мені слід іти, цікаво?

На це запитання неважко було відповісти, бо була лише одна дорога через ліс і обидві стрілки вказували на неї.

— Я з’ясую це, — сказала Аліса собі, — коли дорога розділиться і вони будуть вказувати різні напрями.

Але цього, здавалося, ніколи не трапиться. Вона ішла далі і далі, дуже довго, але щоразу, коли дорога роздвоювалася, обидві стрілки вказували той самий шлях. На одній з них був напис «До Близнюка», на другій — «До Близняка».

— Мабуть, — нарешті вирішила Аліса, — вони живуть в одному будинку. Як я не подумала про це раніше... Але я не можу затримуватися у них. Я лише зайду, привітаюсь і запитаю, як вийти з лісу. Тільки б дістатися до Восьмого квадрата завидна!

Вона все йшла, розмовляючи сама з собою, доки, круто звернувши, не наткнулася на двох маленьких товстунів. Вона побачила їх так несподівано, що злякано відсахнулася. Але за мить оволоділа собою, певна, що це, мабуть, двійники.