Аліса в Дивокраї

Розділ V. Вовна та вода

Говорячи це, вона зловила хустку й озиралася, розшукуючи власника. Незабаром вона побачила Білу Королеву, яка щодуху бігла лісом, широко розкинувши руки, ніби летіла. Аліса ввічливо пішла їй назустріч з хусткою в руках.

— Я надзвичайно задоволена, що випадково зловила її, — сказала Аліса, допомагаючи Королеві напнути хустку.

Біла Королева лише безпорадно і перелякано зиркнула на неї і зашепотіла: «Хліб з маслом, хліб з маслом». Аліса відчула, що розпочинати розмову доведеться їй самій. Отже, вона несміло почала:

— Ви — Біла Королева? Я мала честь прибрати...

— По-твоєму, ти прибрала, — сказала Королева. — А по-моєму, ні.

Аліса подумала, що не варто сперечатися на самому початку розмови, тому вона посміхнулася і зауважила:

— Якщо ваша величність скаже мені, з чого почати, я постараюсь зробити це якнайкраще.

— Але я не хочу, щоб ти прибирала мене! — буркнула сердешна Королева. — Я прибиралася цілих дві години поспіль!

Аліса вирішила, що навіть краще, якщо Королеву було кому прибирати без неї, бо та була страшенно неохайна.

«На ній все таке пом’яте, — думала Аліса. — І вся вона утикана шпильками!..»

— Дозвольте мені поправити на вас хустку, — додала вона вголос.

— Просто не знаю, що з тією хусткою! — сумно сказала Королева. — Вона сьогодні ніби сказилася. Я скрізь її пришпилила, але вона чогось не держиться!

— Вона не може держатися рівно, розумієте, якщо ви пришпилюєте її лише з одного боку, — пояснила Аліса, легенько поправляючи на ній хустку. — Лишенько, яке у вас закустране волосся!

— У ньому заплуталася щітка! — зітхнула Королева. — А гребінець я загубила вчора.

Аліса обережно звільнила щітку і постаралася причесати Королеву.

— Ну от, так значно краще! — сказала вона, коли встромила в інші місця майже всі шпильки. — Але, без сумніву, вам потрібна покоївка!

— О, я з радістю візьму тебе! — промовила Королева. — Два пенси на тиждень і варення через день.

Аліса не могла стримати сміху і сказала:

— Я не збираюся найматися... Крім того, я не люблю варення.

— У мене дуже смачне варення, — переконувала її Королева.

— Може, але мені не хочеться його сьогодні.

— Тобі його не дадуть, навіть якщо ти і захочеш, — зауважила Королева. — У нас такий порядок: варення вчора і завтра, але ніколи не буває варення сьогодні.

— Але повинно ж колись дійти до «варення сьогодні», — заперечила Аліса.

— Нічого подібного, — сказала Королева. — Варення дають кожного наступного дня. Сього­дні — це не наступний день, розумієш?

— Не розумію, — промовила Аліса. — Це якась жахлива плутанина.

— Це на тебе впливає життя навпаки, — лагідно пояснила Королева. — У кожного спочатку паморочиться в голові...

— Життя навпаки! — повторила страшенно здивована Аліса. — Я ніколи не чула про таке!

— ...але воно має ту велику перевагу, що пам’ять діє у двох напрямах.

— Я знаю напевне, що моя пам’ять діє лише в одному напрямі, — зауважила Аліса. — Я не здатна пригадати речей, які ще не трапилися.

— Погана та пам’ять, яка пригадує лише минуле, — проголосила Королева.

— А що ви пригадуєте найкраще? — насмілилася запитати Аліса.

— О, те, що трапиться через тиждень, — відповіла Королева недбало. — Наприклад, — провадила вона, прикладаючи великий шматок пластиру до пальця, — візьмемо гінця Короля. Він зараз відбуває покарання у в’язниці, а суд почнеться лише наступної середи. Ну, а злочин він, звичайно, вчинить тільки після всього цього.

— А що, коли він зовсім не вчинить злочину? — домагалася Аліса.

— То й так буде, — відповіла Королева, при­в’язуючи клаптем стрічки пластир до пальця.

Аліса відчула, що тут важко заперечити.

— Взагалі, звичайно, так буде краще, — погодилася вона. — Але йому не буде краще від того, що його покарають.

— Отут ти помиляєшся, — сказала Королева. — Тебе коли-небудь карали?

— Тільки за провини! — промовила Аліса.

— Так, але після цього ти робилася кращою, я певна! — з тріумфом заявила Королева.

— Так, але за мною була провина, за яку мене карали, — доводила Аліса. — Це велика різниця.

— Але якби ти не мала провини, — пояснювала Королева, — було б ще краще. Краще, краще, кра... а... а!

З кожним «краще» вона підвищувала голос і нарешті почала верещати.

Аліса саме почала говорити:

— Тут якась помилка...

Але Королева так голосно верещала, що Аліса мусила обірвати своє речення.

— Ой-ой-ой! — репетувала Королева, махаючи рукою, наче хотіла одкинути її зовсім. — У мене з пальця йде кров! Ой-ой-ой-ой!

Її верещання було таке схоже на свисток паровоза, що Алісі довелося затулити вуха.

— Що сталося? — запитала Аліса, коли Королева на якусь мить затихла. — Ви вкололи пальця?

— Я ще не вколола його, — відповіла Королева, — але скоро вколю... Ой-ой-ой!

— Коли ви збираєтесь уколотись? — запитала Аліса, якій дуже хотілося сміятися.

— Коли буду пришпилювати хустку, — бурк­нула бідолашна Королева. — Брошка зараз розстебнеться. Ой-ой! — Коли вона говорила це, брошка розстебнулася, і Королева люто вчепилася в неї, намагаючись застебнути.

— Обережно! — крикнула Аліса. — Ви зовсім погнули її. — І вона схопила брошку. Але надто пізно: шпилька вислизнула і вп’ялася в палець Королеви.

— От і кров, бачиш, — з посмішкою звернулася Королева до Аліси. — Тепер ти розумієш, як у нас ідуть справи.

— Але чому ж ви не кричите? — запитала Аліса, збираючись знову затулити вуха.

— Нащо? Я вже накричалася, — відповіла Королева. — Нема причини починати все спочатку!

— Мабуть, ворон полетів собі, — сказала Аліса. — Я рада, що він полетів. А то я вже думала, що надходить ніч.

— Якби то я вміла радіти! — зітхнула Королева. — Але я не знаю, як воно робиться. Ти, мабуть, дуже щаслива, якщо можеш, живучи в цьому лісі, радіти, коли тобі заманеться.

— Тільки тут якось дуже непривітно, — сумно промовила Аліса. Від згадки про свою самотність у Аліси виступили сльози на очах.

— Ну, годі, годі! — вигукнула бідна Королева і заломила у відчаї руки. — Подумай, яка ти велика. Подумай, яку відстань ти сьогодні пройшла. Подумай, котра година. Подумай про що завгодно, але не плач.

Аліса не змогла стримати сміх, хоч сльози блищали у неї на очах.

— А вам удається стримувати сльози, коли ви думаєте про щось? — запитала вона.

— Тільки так і можна їх стримати, — твердо заявила Королева. — Не можна робити дві роботи одночасно, розумієш. Давай хоча б подумаємо про твій вік. Скільки тобі років?

— Сім з половиною, рівно.

— Ти можеш не додавати «рівно», — зауважила Королева. — Я й так повірю. Зараз ти повинна повірити тому, що скажу я. Мені сто один рік, п’ять місяців і один день.

— Мені щось не віриться, — сказала Аліса.

— Не віриться? — зі співчуттям запитала Королева. — А ти спробуй повірити: глибоко вдихни і заплющ очі.

Аліса засміялася.

— Не варто пробувати, — сказала вона, — ні­хто не може вірити неможливим речам.

— Просто у тебе малий досвід, — зауважила Королева. — Коли я була твоїх років, я займалася цим півгодини щодня. Та де там, я іноді до сніданку могла повірити у шість неможливих речей... Знову хустка злетіла!

Коли вона говорила, брошка знову розстебнулася і раптовий порив вітру шпурнув хустку Королеви на другий бік струмка. Королева розкинула руки і полетіла слідом. Цього разу їй вдалося зловити хустку самій.

— Спіймала! — радісно закричала вона. — А зараз подивися, сама приколю!

— Сподіваюся, ваш палець уже менше болить? — ввічливо запитала Аліса, переходячи струмок за Королевою.

— О, значно менше! — вигукнула Королева і повторювала пискливо: — Значно менше! Менше! Менше! Ме-е-е-е!

Останнє слово так нагадувало мекання вівці, що Аліса аж здригнулася.

Вона подивилася на Королеву. Та, здавалося, раптом обросла вовною. Аліса протерла очі й знову подивилася. Невже вона опинилася в крамниці? І чи насправді... Невже насправді за прилавком сиділа Вівця? Скільки Аліса не протирала очі, але нічого не могла зрозуміти. Вона стояла в темній крамниці, спершись ліктями на прилавок, а напроти неї в м’якому кріслі сиділа Вівця і щось в’язала. Час від часу вона підводила очі й зиркала на Алісу крізь величезні окуляри.

— Що ти хочеш купити? — нарешті запитала Вівця, одриваючи на мить погляд від в’язання.

— Я ще не надумалась, — дуже ввічливо відповіла Аліса. — Мені спершу хочеться подивитися кругом, якщо можна.

— Ти можеш дивитися вперед і в обидва боки, якщо тобі заманеться, — сказала Вівця, — але ти не можеш дивитися кругом себе. У тебе ж немає ззаду очей!

Справді, у Аліси не було ззаду очей. Вона обмежилася тим, що повернулася, підійшла до полиць і почала оглядати їх.

Крамниця була набита всілякими дивовижними речами. Але найдивовижнішим було те, що ледве Аліса зосереджувала увагу на якійсь полиці, силкуючись роздивитися, що там лежить, як саме та полиця чомусь виявлялася порожня. А тим часом інші полиці аж вигиналися від усяких товарів.

— Тут усе прямо пливе перед очима, — нарешті промовила вона жалібно, після того як майже хвилину марно ловила очима якусь велику яскраву річ. Ця річ нагадувала то ляльку, то шкатулочку для шитва і весь час опинялася над тою полицею, на яку дивилася Аліса. — Особливо он та річ... Але я вже знаю, — додала вона, бо в неї раптом майнула здогадка. — Я буду переслідувати її поглядом до найвищої полиці. Не пройде ж вона крізь стелю!

Але з цього нічого не вийшло, бо «річ» спокійнісінько пройшла крізь стелю, наче так і повинно бути.

— Ти дівчинка чи дзиґа? — запитала Вівця, беручи нову пару спиць. — У мене голова обертом іде, так ти крутишся. — Вона в’язала вже на чотирнадцяти парах спиць одночасно, і мимоволі Аліса здивовано задивилася на неї.

«Як це воно в неї так виходить? — думала розгублена дівчинка. — Щохвилини у неї з’явля­ються все нові й нові спиці, наче у дикобраза».

— Ти вмієш гребти? — запитала Вівця, простягаючи їй дві в’язальні спиці.

— Так... трошки... але не на землі... і не в’язаль­ними спицями... — почала говорити Аліса. Раптом спиці у неї в руках перетворилися на весла, і Аліса побачила, що вони сидять у маленькому човні і пливуть між якихось берегів. Нічого не залишилося, як налягти на весла.

— Пір’я! — закричала Вівця, беручи нову пару спиць.

Це зауваження, здавалося, не потребувало відповіді, тому Аліса мовчки продовжувала гребти.

Вона подумала, що вода тут якась дивна, бо весла щоразу застрявали в ній і їх ледве вдавалося витягти.

— Пір’я! Пір’я! — знову закричала Вівця і взяла нові спиці. — Ти зараз ляща впіймаєш.

«О милий лящик! — подумала Аліса. — Я хочу спіймати його».

— Хіба ти не чула, що я кажу: «Пір’я!» — сердито гримнула Вівця і вхопила цілу жменю спиць.

— Я чула, без сумніву, — сказала Аліса, — ви повторили це багато разів... і досить голосно. Скажіть, будь ласка, де знаходяться лящі?

— У воді, де ж їм бути! — відповіла Вівця, встромляючи кілька спиць собі у волосся, бо руки в неї вже були повні. — Пір’я, кажу тобі!

— Чому це ви кажете все «пір’я» та «пір’я»? — нарешті невдоволено запитала Аліса. — Я не птах!

— Ні, птах, — заперечила Вівця. — Ти гусеня.

Це трохи образило Алісу, і деякий час вони мовчали, а човен повільно плив уперед. Іноді він пропливав серед водоростей (і тоді весла ще дужче застрявали у воді), іноді під деревами, але незмінно над їхніми головами нависали високі береги.

— Ой, прошу вас! Он там пахучий очерет!.. — раптом захоплено вигукнула Аліса. — Скільки його там! І який гарний!

— Тобі нема чого просити мене, — сказала Вівця, не підводячи голови від плетення. — Не я його там саджала, і не мені зривати його.

— Так, але я хочу сказати... Прошу вас, можна затриматися і нарвати трохи? — благала Аліса. — Може б, ми зупинили на хвилинку човна?

— Як я можу зупинити його? — зауважила Вівця. — Якщо ти не будеш гребти, він сам зупиниться.

Отже, човен тихесенько поплив за водою, доки не опинився серед очерету. Аліса старанно закотила рукавчики і по лікті опустила рученята у воду, щоб зірвати довші стеблини. На час вона забула про Вівцю і про плетення й так перехилилася через край човна, що кінчики її розпатланого волосся вмочилися у воду. З блискучими жадібними очима вона рвала копиці чудового пахучого очерету.

— Аби тільки човен не перекинувся! — говорила вона собі. — Ой, яка чудова квітка! Але я не дістану до неї.

Її навіть трошки сердило («Ніби навмисне», — думала вона) те, що, хоч вона і встигала, пропливаючи в човні, нарвати багато чудових квіток, найкращих ніяк не вдавалося дістати.

— Найкращі квітки чомусь весь час не дістати, — нарешті поскаржилася вона, зітхаючи над тим, що впертий очерет росте так далеко.

Після цього вона повернулася на своє місце. Щоки в неї палали, з волосся й рук капала вода. Вона почала складати свої щойно надбані скарби. Тієї миті для неї не мало значення те, що очерет починав в’янути і втрачати запах та красу, ледве вона зривала його. Навіть справжній пахучий очерет, ви знаєте, живе дуже недовго. А цей очерет зі сну, що копицями лежав біля її ніг, розтавав, як сніг. Та цього Аліса, мабуть, і не помічала, так багато цікавих речей навкруги привертало її увагу.

Вони пропливли невелику відстань, як раптом одне весло застряло у воді й ніяк не хотіло витягатися з неї (так Аліса говорила про це опісля). Краєм весло зачепило її за підборіддя і, хоч бідна Аліса і скрикнула кілька разів: «Ой, ой, ой!» — збило її з сидіння і повалило на копицю очерету.

Але вона анітрошки не забилася і швидко підвелася. Вівця ні на мить не припиняла плести, ніби нічого не трапилося.

— Ти зловила гарного ляща! — зауважила вона, коли Аліса сіла на своє місце. Вона з полегшенням переконалася, що знову в човні.

— Справді? Я не бачила його, — сказала Аліса, крадькома зиркаючи через край човна в темну воду. — Шкода, що він утік... Мені так хочеться взяти з собою додому маленького лящика! — Але Вівця лише зневажливо засміялася і продовжувала плести.

— А тут багато лящів? — поцікавилася Аліса.

— І лящів, і чого завгодно, — відповіла Вівця. — Вибір багатий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?

— Купити! — луною повторила Аліса, напівздивовано і напівзлякано, бо весла миттю кудись зникли і вона знову опинилася в темній крамничці.

— Мені б хотілося купити яєчко, коли ваша ласка, — несміливо сказала вона. — Скільки коштує?

— П’ять пенсів і один фартинг за одне, два пенси за два, — відповіла Вівця.

— Виходить, два коштують дешевше, ніж одне? — запитала здивована Аліса, дістаючи гаманця.

— Якщо ти купуєш два яєчка, ти повинна з’їсти їх, — сказала Вівця.

— Тоді дайте мені одне, будь ласка, — попрохала Аліса, кладучи гроші на прилавок. Про себе вона подумала: «Може, вони, знаєте, несвіжі».

Вівця взяла гроші і сховала їх у шухляду. Потім сказала:

— Я ніколи не подаю покупцям куплене. Це не годиться. Візьми сама.

Сказавши це, вона пішла в інший куток крамниці і поклала яйце на полицю.

«Не знаю, чому це не годиться? — думала Аліса, ледве пробираючись поміж столів і стільців, бо в кутку крамниці було дуже темно. — Чим далі я йду, тим далі від мене яйце. Що це, стілець? Але ж на ньому гілля! Як дивно, що тут ростуть дерева! А он, без сумніву, струмочок! Ніколи я не бачила такої чудернацької крамниці!»

Вона йшла далі й на кожному кроці все більше дивувалася, бо, до чого б вона не наблизилася, все тієї ж миті перетворювалося на дерева. Вона вже вирішила, що і з яєчком станеться те саме.