Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 8: НА ГАЧКУ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка.

СЬОГОДНІ батькові приміряли протез. Цілу процедуру він жартував, немов із нього знімали мірки на костюм на Графтон Стріт. Маю зізнатися, що добрий гумор заразливий, і я просто сидів у кутку па­лати і насолоджувався тим, що відбувалося.

Так було не завжди. У минулому, щоб побачити батька, потрібні були вагомі причини. Звісно, його не завжди можна було застати, а якщо він і був у своєму кабінеті, часу в нього було обмаль. Просто так потра­пити до нього не можна було. Але тепер я відчував, що він радий мене бачити. І це відчуття дуже приємне.

Батькові завжди подобалося ділитися мудрістю, але зараз вона була більш філософською, ніж фінансо­вою. Раніше він привернув би мою увагу до останніх цін на біржі в «Файненшл Таймс».

— Дивись, Артемісе,— сказав би він. — Усе падає, лише золото лишається стабільним. Це тому, що його не вистачає. І ніколи не вистачатиме. Купуй, хлопче, золото, і зберігай його в надійному місці.

Мені подобалося слухати такі перлини мудрості, але зараз їх було важко зрозуміти.

На третій день, відколи мій батько прийшов до тями, я заснув на лікарняному ліжку, коли батько робив зарядку. Прокинувся від того, що відчув на собі його задумливий погляд.

— Сказати тобі щось, Арті? — спитав він.

Я кивнув, не дуже впевнений, чого очікувати.

— Поки я був у полоні, думав про своє життя, як я його змарнував, збираючи багатства, чого б вони не коштували моїй родині і людям навколо мене. За життя випадає не так уже й багато шансів зроби­ти щось важливе. Вчинити правильно. Бути героєм, якщо хочеш. Я хочу взяти участь у цій боротьбі.

Чути такі слова від батька було дуже незвично. Чи то його власні думки, чи ельфійська магія? Чи ком­бінація і того й іншого?

— Раніше я ніколи не втручався. Завжди вважав, що світ не можна змінити.

У його погляді спалахнула нова пристрасть.

— Але тепер усе змінилося. У мене інші пріорите­ти. Я хочу щось змінити, стати героєм, яким і має бути кожен батько.

Він сів на ліжко поруч зі мною.

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шан­сом стати героєм?

Я не відповів. Не знав, що сказати. І досі не знаю.

Маєток Фаулів

Артеміс на дві години замкнувся у своєму кабінеті та сидів у медитативній позі, схрестивши ноги, як його навчив Батлер. Час від часу він щось казав уголос, і це записувалося на диктофон, який активувався го­лосом. Батлер і Джульєтта добре знали, що цей про­цес не можна переривати. Це рішучий момент, від якого залежить успіх усієї операції. У Артеміса був справжній хист уявляти гіпотетичну ситуацію і про­раховувати можливі наслідки. Його стан дуже нага­дував дрімоту, і від найменшого втручання ідеї вмить розлетілися б.

Нарешті хлопець вийшов, утомлений, але задово­лений. Із собою він виніс три компакт-диски.

— Хочу, щоб ви передивилися ось ці файли,— сказав він.— Тут подробиці вашого нового завдання. Коли все запам’ятаєте, знищіть диски.

Холлі взяла диски.

— СD. Як старомодно. У нас такі можна побачити в музеях.

— У кабінеті є кілька комп’ютерів,— продовжив Артеміс.— Користуйся яким хочеш.

Батлер лишився з пустими руками.

— А для мене нічого, Артемісе? — спитав він.

Хлопець почекав, доки всі не розійшлися.

— Я сам дам тобі інструкції,— почав він.— Не хочу ризикувати. Фоулі може відстежити їх через комп’ютер.

Батлер зітхнув і опустився в шкіряне крісло біля комину.

— Я з вами не їду, чи не так?

Артеміс сів на ручку крісла.

— Ні, друже. Але я маю для тебе дуже важливе завдання.

— Послухайте, Артемісе,— сказав Батлер.— Я про­пустив кризу середнього віку. Тож не потрібно нічого вигадувати аби тримати мене зайнятим.

— Ні, Батлере. Це дуже важливо. Стосується сти­рання пам’яті. Якщо мій план спрацює, нам доведеть­ся пройти через цю процедуру. Не можу уявити, як її можна уникнути, тож маю переконатися, що не вся інформація потрапить до Фоулі. Щось має відновити наші спогади про Народ. Якось Фоулі сказав мені, що сильний стимул може знову повернути пам’ять.

Батлер змінив позу і поморщився. В грудях досі відчувалася важкість. Не дивно. Він же і двох днів іще не прожив.

— Є якась ідея?

— Маємо лишити кілька фальшивих слідів. Фоулі очікує на щось подібне.

— Звісно. Схований на сервері файл. Можна від­правити собі електронного листа, але не відкривати. А коли ми його завантажимо, з ним завантажиться і вся інформація.

Артеміс передав охоронцеві зігнутий аркуш фор­мату А4.

— Я переконаний, що нас замесмеризують і допи­тають. Колись ми рятувалися від месмеру за сонце­захисними окулярами. Зараз цей фокус не спрацює. Тож доведеться вигадати щось інше. Ось інструкції.

Батлер прочитав.

— Можливо. Я знаю одну людину в Лімерику. Кращого для цієї роботи не знайти.

— Чудово,— кивнув Артеміс.— Потім тобі по­трібно записати на один диск усе, що ми знаємо про Народ. Усі документи, відео, схеми. Усе. І не забудь мій щоденник. У ньому вся історія.

— А куди сховати диск? — поцікавився Батлер.

Артеміс зняв із шиї ельфійський кулон.

— Мені здається, він такий же за розміром, як і диск. Ні?

Батлер сунув золотого медальйона до кишені.

— Принаймні скоро буде таким же,— підтвердив він.

Батлер приготував вечерю. Нічого особливого. Вегетаріанські роли, різотто з грибами і крем-карамель на десерт. Мульч вибрав відро нарізанихи хробаків і жуків, тушкованих у дощовій воді, та віне­грет із мохом.

— Усі запам’ятали, що робити? — запитав Арте­міс, коли група зібралася в бібліотеці.

— Так,— сказала Холлі.— Але, здається, не виста­чає кількох ключових моментів.

— Цілого плану ніхто не має. Лише те, що стосу­ється вас. Мені здається, так безпечніше. Ми маємо все необхідне обладнання?

Холлі висипала на килимок усе, що було в рюк­заку.

— Повний ЛЕПівський комплект, включаючи ка­муфляжну фольгу, мікрофони, відеокамери й аптечку.

— Плюс іще два цілих ЛЕПівських шоломи і три лазерних пістолети, що лишилися після блокади,— додав Батлер,— І прототип Куба з лабораторії.

Артеміс передав Мульчеві безпровідний телефон. — Дуже добре. Можемо починати.

Вежа Спіро

Йон Спіро сидів у своєму прозорому кабінеті й по­хмуро дивився на Сі-Куб на столі. Усі вважали, що йому легко живеться. Як же мало вони знали. Чим більше у тебе грошей, тим більше тиску ти відчува­єш. Лише тут у нього вісімсот найманих робітників, і всім хочеться грошей. Усі вимагають щорічного збільшення зарплатні, медичної страховки, дитячих садочків, регулярної перерви на каву, подвійних над­урочних і навіть можливість купувати акції. Іноді Спіро навіть сумував за тими часами, коли проблем­ного робітника просто викидали із вікна, і більше про нього ніхто не чув. Сьогодні, якщо когось вики­нути із вікна, він зателефонує адвокатові, навіть не долетівши до землі.

Сі-Куб — відповідь на всі його молитви. Золотий шанс, що випадає єдиний раз на все життя. Якщо змусити цю маленьку штучку працювати, йому на­лежатиме весь світ. Буквально. Супутники слухати­муться його наказів. Він отримає повний контроль над супутниками-шпигунами, військовими лазера­ми, комунікаційними мережами і, найголовніше, над телевізійними станціями. Увесь світ йому скориться.

Із приймальні зателефонувала секретарка.

— До вас містер Блант, сер.

Спіро натиснув кнопку інтеркому.

— Гаразд, Марлен, проведи його. І скажи, нехай відчуває вину.

Блант дійсно мав дуже винуватий вигляд, коли увійшов через подвійні двері. Двері вражали. Спіро викрав їх із бальної кімнати потопленого «Титаника». Чудовий приклад того, як влада зводить із розуму.

Арно Блант тримався не так упевнено, як у Лон­доні. Та і важко бути пихатим, коли у тебе вся голова в синцях, а в роті крім ясен нічого немає.

Спіро скривився, побачивши запалі щоки.

— Скільки зубів ти втратив?

Блант помацав рота.

— Уші. Дантишт шкажав, навіть коренів не ли­шилося.

— Заслужив,— суворо відрізав Спіро.— Що мені робити, Арно? Я лишив тобі Артеміса на блюдечку, а ти все зіпсував. Розкажи, що сталося. І не хочу ні­чого чути про землетрус. Хочу правди.

Блант витер цівку слини з куточку рота.

— Не рожумію. Щошь вибухнуло. Не жнаю що. Щось блишнуло желеним. Але точно жнаю одне. Батлер помер. Я жаштрелив його прямо в шерце. Пішля такої рани він не виживе.

— Замовкни! — гримнув Спіро.— У мене від тебе голова болить. Чим скоріше ти вставиш зуби, тим краще.

— Яшна вже майже жажили.

— Я ж наказав тобі мовчати!

— Вибачте, боше.

— Ти поставив мене в дуже складну ситуацію, Арно. Через твою некомпетентність мені довелося наймати групу Антонеллі. Карла — дівчинка розум­на, вона може вирішити, що краще отримати про­центи від справи. Це коштуватиме мені мільярдів.

Арно з усієї сили намагався виглядати винуватим.

— І не дивись на мене, як цуценя, Бланте. Зі мною цей номер не пройде. Якщо справа провалиться, ти втратиш більше, ніж кілька зубів.

Арно вирішив змінити тему.

— Ну як, ваші вчені жмушили Куб працювати?

— Ні,— зітхнув Спіро і покрутив золотий брас­лет.— Фаул добряче його зашифрував. Код вічнос­ті, чи щось таке. Той ідіот Пірсон нічого не зміг зробити.

Саме цієї миті із динаміків Сі-Куба пролунав голос.

— Містере Спіро? — сказав Куб.— Викликає Ір­ландія. Говоритимете, містере Спіро?

Йона Спіро не так легко було налякати. Іще не було такого фільму жахів, події якого змусили б його підскочити, але голос із динаміків мало не вибив його зі стільця. Якість просто неймовірна. Якщо за­плющити очі, можна легко уявити, що людина, що розмовляє, стоїть зовсім поруч.

— Хочете, я відповім?

— Я ж наказав тобі мовчати! Я і сам не знаю, як відповісти.

— Я вас чую, містере Спіро,— сказав голос.— Не­має потреби так кричати. Просто говоріть. Кубик зробить усе інше.

Спіро помітив, що на екрані Куба з’явився циф­ровий хвилеметр. Коли він говорив, крива колива­лася.

— Гаразд. Побалакаємо. Хто ти в біса такий? І як ти змусив працювати цю коробку?

— Мене зовуть Мо Дігенс, містере Спіро. Я мавпа із команди Карли Фрацетті. Не знаю, яка там у вас коробка. У мене простий телефон.

— Хто ж тоді набрав номер?

— Дитина, яку я тримаю за петельки. Спробував розказати йому, як мені важливо з вами поговорити.

— А звідки ти знаєш, що розмовляти потрібно саме зі мною? Хто дав тобі моє ім’я?

— Сам же хлопець і дав. Із радістю. Після того як побачив, що я зробив із металевим чоловіком.

Спіро зітхнув. Якщо з металевим чоловіком щось сталося, доведеться платити штраф Антонеллі.

— Що ти з ним зробив?

— Нічого особливого. Але махати пістолетом на хлопця він деякий час не зможе.

— Чому ти напав на партнера, Дігенсе?

На іншому кінці запанувала тиша. Мульч нама­гався відновити послідовність подій.

— А діло було таке, містере Спіро. Ми отримали інструкції супроводити хлопця в США. Але Мокасин з’їхав із глузду і почав розмахувати пістолетом на всі боки. Мені здалося, що це неправильно, тож я його зупинив. Силоміць. Як би там не було, але хлопець геть перелякався і розповів мені все, що я хотів зна­ти. І от я з вами розмовляю.

Спіро потер долоні.

— Ти вчинив правильно, Дігенсе. Заслуговуєш на премію. Особисто простежу.

— Дякую, містере Спіро. Повірте, працювати з вами — саме задоволення.

— Фаул з тобою?

— Прямо під боком. Трохи зблід, але на ньому не­має ані подряпини.

— Передай йому слухавку,— наказав Спіро. Де­пресію у нього як вітром звіяло.

— Спіро, це я.— Голос у хлопця був прохолод­ним, але помітно тремтів.

У Спіро скрючило пальці, немов він Артеміса за шию вхопив.

— Уже не такий самовпевнений, га? Я ж тобі ка­зав, що тобі ще молоко на губах на обсохло, аби за таку роботу братися. Якщо я не отримаю те, що мені потрібно, з тобою розбиратиметься Мо. Ми ж розу­міємо один одного?

— Так. Усе ясно і зрозуміло.

— Добре.— Спіро закусив велетенську кубинську сигару. Він зжує її вщент, але не запалить.— А тепер кажи. Що потрібно, аби Куб запрацював?

Голос у Артеміса затремтів іще більше.

— Не все так просто, містере Спіро. Сі-Куб зако­дований. Код вічності, якщо ви чули. На віддалі я можу активувати лише базові функції: телефон, плеєр, щось таке. Але щоб повністю дезактивувати код і розблокувати Куб, мені потрібно тримати його в руках. Якби ви могли привезти Куб сюди...

Спіро виплюнув сигару.

— Притримай коней, Фауле. Вважаєш, я такий дурний? Думаєш, поверну цю безцінну технологію до Європи? Навіть і не думай! Якщо хочеш дезакти­вувати цю штуку, вирушай сюди. До Вежі Спіро!

— А як же мої інструменти? Лабораторія?

— Усі інструменти тут є. І лабораторія також. Найкраща у світі. Зробиш усе тут.

— Гаразд. Як скажете.

— Правильно, хлопче. Як я скажу. Тож заправляй свій літак, а я знаю, що він у тебе є, і швиденько лети до аеропорту О’Хара. Там на тебе чекатиме мій гелі­коптер.

— Здається, вибору я не маю.

— Саме так, дитино. Не маєш. Але якщо зробиш усе правильно, то я тебе відпущу. Зрозумів, Дігенсе?

— Цілком, містере Спіро.

— Добре. Розраховую на те, що ти доставиш сюди хлопця цілим-цілісіньким.

— Уважайте, що він уже у вас.

Лінія замовкла.

Спіро хмикнув.

— Це потрібно відсвяткувати,— сказав він, натис­каючи на кнопку інтеркому.— Марлен, принеси гор­нятко кави. Але не тієї, що без кофеїну. Справжньої.

— Але, містере Спіро, лікар сказав...

Спіро почекав, доки секретарка збагне, з ким вона наважилася сперечатися.

— Вибачте, сер. Уже несу.

Спіро відкинувся на спинку стільця, зчепив паль­ці за головою.

— Бачиш, Бланте. Усе, здається, обернулося на краще, попри твою некомпетентність. Хлопець буде саме там, де мені хотілося.

— Так, шер. Чудова робота, шер.

Спіро розреготався.

— Замовкни, блазню. Ти розмовляєш, немов муль­тяшний персонаж.

— Так. Дуже кумедно, шер.

Спіро облизав губи, уявляючи насичений смак кави.

— Щось для генія цей хлопець дуже довірливий. Якщо зробиш усе правильно, то я тебе відпущу? Він попався на гачок.

Блант спробував посміхнутися. Видовище було іще те.

— Так, містере Шпіро. Попавшя. Проковтнув гачок.

Маєток Фаулів

Артеміс вимкнув зв’язок. Обличчя в нього розчер­вонілося від азарту. Здається, попереду неабияка пригода.

— Ну, що скажете? — запитав він.

— Здається, він купився,— відповів Батлер.

— Попався на гачок,— додав Мульч.— У тебе є літак? У ньому має бути кухня.

Батлер відвіз їх до аеропорту на «Бентлі». Це його останнє завдання в цій операції. Холлі і Мульч розташувалися на задньому сидінні, за тонованим склом.

Батлери сиділи попереду, одягнені в однакові чорні костюми від Армані. Щоправда, Джульєтта оживила свій червоною краваткою і блискучим ма­кіяжем. Брат із сестрою були дуже схожі: такий са­мий вузький ніс і повні губи. Такі самі очі, що мало не вискакували із очниць, як кульки в рулетці. Спо­стерігали, неустанно спостерігали.

— У цю подорож не варто брати традиційний піс­толет,— сказав Батлер.— Візьми ЛЕПівський блас­тер. Його не потрібно перезаряджати, він завжди стріляє по прямій, і від нього ніхто не вмирає. Я ви­дав Холлі парочку зі своїх запасів.

— Зрозуміла, Доме.

Батлер повернув до виходу.

— Дом. Давно мене так ніхто не називав. Життя охоронця — зовсім інша реальність. У тебе немає особистого життя. Ти впевнена, що цього хочеш, Джульєтто?

Джульєтта заплела волосся в тугу косичу. Кінчик прикрасила декоративним нефритовим кільцем. Де­коративним, але небезпечним.

— Де ще я можу битися, окрім рингу? Зараз ця професія ідеально мені підходить.

Батлер притишив голос.

— Звісно, те, що Артеміс — твій начальник, по­рушує всі правила. Йому відомо твоє ім’я, і, якщо чесно, мені здається, ти йому трохи подобаєшся.

Джульєтта стиснула нефритове кільце в долоні.

— Це ж тимчасово. Я ще ні в кого не працюю охо­ронцем. Мадам Ко не подобається мій стиль.

— Не дивно,— відповів Батлер і кивнув на кіль­це.— Де ти його взяла?

Джульєтта посміхнулася.

— Сама придумала. Невеличкий сюрприз для тих, хто недооцінює жінок.

Батлер зупинився на парковці.

— Послухай, Джульєтто,— він узяв сестру за руку.— Спіро дуже небезпечний. Подивись, що ста­лося зі мною, а я, без удаваної скромності, був най­кращим. Правду кажучи, якби від цієї операції не за­лежало майбутнє людей та ельфів, я б тебе нізащо не відпустив.

Джульєтта погладила брата по щоці.

— Я буду обережною.

Вони вийшли на тротуар. Холлі вже давно уві­мкнула захист і тепер намагалася не потрапити під ноги туристам і бізнесменам. Мульч добряче намас­тився засобом від засмаги, і запах відлякував кожно­го, хто необережно підходив дуже близько.

Батлер торкнувся Артемісового плеча.

— З вами буде все гаразд?

Хлопець знизав плечима.

— Якщо чесно, я не знаю. Без тебе в мене таке від­чуття, немов якоїсь кінцівки бракує.

— Джульєтта про вас подбає. Стиль у неї досить незвичний, але ж вона Батлер.

— Лише одна операція, друже. Після цього охо­ронець мені не знадобиться.

— Шкода, що Холлі не може просто замесмеризу­вати Спіро через Куб.

Артеміс похитав головою.

— Усе одно б не спрацювало. Навіть якби вдалося налаштувати зв’язок, їй би так само потрібно було глянути йому в очі. З такою сильною людиною мені б не хотілося ризикувати. Його потрібно прибрати. Навіть якщо ельфи перенесуть його в інше місце, він може накоїти там лиха.

— А які у вас плани? — запитав Батлер.— Із того, що я почув, справа досить складна. Ви впевнені, що все спрацює?

Артеміс підморгнув — дуже незвично бачити його таким легковажним.

— Упевнений,— сказав він.— Повір. Я ж геній.

Джульєтта спрямувала літак через Атлантичний океан. Холлі сиділа в кріслі другого пілота і насоло­джувалася обладнанням.

— Гарна пташка,— похвалила вона.

— Непогана,— погодилася Джульєтта і ввімкнула автопілот.— Але йому далеко до ельфійських, еге ж?

— ЛЕП не переймається через комфорт,— зітх­нула Холлі. — В транспортері навіть хробака не роз­крутити.

— Якщо взагалі є бажання його розкручувати.

— Так.— Холлі уважно придивилася до дівчи­ни: — А ти виросла за два роки. Останнього разу, коли я тебе бачила, ти була маленькою дівчинкою.

Джульєтта посміхнулася.

— Багато чого сталося за ті два роки. Більшість часу я боролося з кремезними волохатими чоло­в’ягами.

— Бачила б ти ельфійські бої! Двоє товстих гно­мів у нульовій камері. Те ще видовище! Я пришлю тобі відео.

— Ні, не пришлеш.

Холлі згадала про стирання пам’яті.

— Так,— потупилася вона.— Не пришлю.

У пасажирському відділенні літака Мульч згаду­вав славетні дні свого життя.

— Гей, Артемісе,— чавкав він, ковтаючи ікру.— Пам’ятаєш, коли я мало не зніс Батлерову голову газами?

Хлопець не посміхнувся.

— Пам’ятаю, Мульче. Без тебе ельфи б тоді не впоралися.

— Якщо чесно, то було випадково. Я перелякався. Не очікував побачити такого великого парубка.

— Ну, тоді я зітхну з полегшенням. У тебе просто проблеми з кишечником.

— А пам’ятаєш, як я врятував твою шкіру в лабо­раторіях «Кобой»? Якби не я, ти б зараз сидів у «Хоу­лерс Пік». Що б ти без мене робив!

Артеміс відпив мінеральної води з кришталевої склянки.

— Просто диво, як я дожив до сьогоднішнього дня.

До них повернулася Холлі.

— Час приготуватися, Артемісе. Приземляємося через тридцять хвилин.

— Слушна думка.

Холлі висипала вміст своєї сумки на центральний стіл.

— Так, що нам потрібно? Горловий мікрофон та іридо-камера.

Капітан ЛЕП дістала із купи щось схоже на стріч­ку на липучці. Вона зняла захисний шар і приліпила стрічку до шиї Артеміса. Та відразу стала такого ж кольору, що і шкіра хлопця.

— Меморі-латекс,— пояснила Холлі.— Майже непомітний. Може, мураха, що заповзе тобі на шию, і помітить, але крім неї... Також крізь матеріал не проникають рентгенівські промені, тож мікрофон ніхто не знайде. Він почує все, що скажуть у радіусі десяти метрів, а я запишу на карту пам’яті, вбудова­ну в шолом. На жаль, навушниками скористатися ми не зможемо — занадто помітні. Тож ми тебе почу­ємо, а ти нас ні.

Артеміс зітхнув. Він ковтнув і відчув, як разом із кадиком смикнувся мікрофон.

— А камера?

— Зараз буде.

Холлі витягла із флакончика з рідиною контактні лінзи.

— Справжнє диво. Високе розділення, цифрова якість, можливість запису, кілька фільтрів, включа­ючи збільшення і термал.

Мульч відірвався від курячої ніжки.

— Ти вже починаєш розмовляти, як Фоулі.

Артеміс подивився на камеру.

— Може, це і диво технології, але ж лінзи карі.

— Звісно, карі. У мене ж карі очі.

— Радий за тебе, Холлі. Але в мене, як тобі відомо, сині очі. Тож іридо-камера не підійде.

— Не дивись так на мене, Хлопче Бруду. Ти ж геній.

— Я не можу ходити з одним карим оком, а ін­шим — блакитним. Спіро відразу помітить.

— Ну то і придумав би щось, поки медитував.

— Уже запізно.

Артеміс почухав носа.

— Так, ти маєш рацію. Я тут усе придумую. І ду­мати — мій обов’язок, а не твій.

Холлі з підозрою примружилась.

— Чи це не образа була, Хлопче Бруду?

Мульч виплюнув курячу кістку в найближче від­ро для сміття.

— Мушу сказати, Арті, що такі проблеми на по­чатку операції аж ніяк не надають мені впевненості. Сподіваюся, ти такий розумний, як усім кажеш.

— Я нікому ніколи не кажу, який розумний. Інак­ше всі перелякались би. Гаразд, доведеться ризикну­ти з карими лінзами. Якщо пощастить, Спіро не по­мітить. Якщо помітить, щось вигадаю.

Холлі взяла камеру кінчиком пальця і вставила Артемісові в око.

— Це твоє рішення, Артемісе,— сказала вона.— Я сподіваюся, що Йон Спіро тобі не рівня.

23:00, Аеропорт О'Хара, Чикаго

Спіро чекав на них у приватному ангарі. Зверх свого фірмового білого костюма він накинув тепле пальто. Від галогенних ламп сліпуче блищав асфальт, стру­мені повітря від пропелеру гелікоптера роздували поли пальто. Зовсім як у кіно.

Лишалося увімкнути музику, подумав Артеміс, спускаючись трапом.

Згідно з інструкціями, Мульч виконував роль гангстера.

— Ворушися, хлопче,— гримнув він доволі пе­реконливо.— Не хочу змушувати містера Спіро чекати.

Артеміс уже розкрив рота, щоб відповісти, та вчасно пригадав, що він має бути «переляканим хлопчиком». Нелегко ж це удавати! Бути скромним для Артеміса Фаула — справжня проблема.

— Я сказав, ворушися! — повторив гном і під­штовхнув хлопця. Артеміс спіткнувся і мало не впав на Арно Бланта. Той посміхався, але посмішка та була якоюсь дивною. Зуби Бланту замінили на зро­блені на замовлення порцелянові. І краї у нових зу­бів були гострі. Тепер охоронець нагадував гібрид людини й акули.

Блант перехопив погляд Артеміса.

— Подобаються? Маю ще кілька наборів. Навіть пласкі зуби, щоб краще розчавлювати.

З язика Артеміса мало не злетіло саркастичне за­уваження, але він вчасно пригадав свою роль і при­кусив губу. Спробував пригадати, як діє в такому ви­падку Батлер.

Спіро хлопець аж ніяк не вразив.

— Чудово граєш, синку. Але вибач, щось я сумні­ваюся, що славетний Артеміс Фаул так легко розси­пався на грудочки. Арно, перевір літак.

Блант кивнув і швидко пірнув у салон приватного літака. Там Джульєтта у формі стюардеси старанно розправляла чохли на сидіннях. Попри свою чудову фізичну форму, вона ледь трималася на високих під­борах.

— Де пілот? — гримнув Блант.

— Літаком керував містер Артеміс,— відповіла дівчина.— Він літає, відколи йому виповнилося оди­надцять років.

— Хіба? Чи так можна?

Джульєтта зробила невинний вигляд.

— Я не знаю, можна чи ні, містере. Я просто по­даю напої.

Блант щось буркнув — як завжди, сама люб’яз­ність,— і швидко оглянув салон. Урешті-решт, вирі­шив повірити стюардесі. На щастя для себе, адже якби він вирішив сперечатися, могли б статися дві речі. Перше, Джульєтта могла б ударити його нефритовим обручем. І друге, Холлі, що ввімкнула захист і зачаїла­ся у шафі над сидінням, випалила б у нього з «Ней- трино-2000» і відправила б у забуття. Звісно, Холлі легко замесмеризувала б охоронця, але після того, що він зробив із Батлером, бластер здавався доречнішим.

Блант висунув голову назовні.

— Нікого, крім дурненької стюардеси.

Спіро не здивувався.

— Я так не думаю. Вони, мабуть, десь ховаються. Можеш мені не вірити, Дігенсе, але Артеміса Фаула такий незграба, як ти, не налякає. Він тут, тому що сам цього схотів.

Артеміса не вразила така дедукція. Спіро має бути підозрілим, це цілком природно.

— Не знаю, що ви маєте на увазі,— сказав хло­пець.— Я тут тому, що цей дивний чоловік пригрозив розтрощити мій череп своїми зубами. Навіщо мені приїжджати? Від Сі-Куба вам ніякої користі, а я можу легко сконструювати інший.

Спіро його навіть не слухав.

— Так, так, можеш казати що завгодно, хлопче. Але вислухай і ти мене. Ти відкусив трохи більше, ніж можеш проковтнути, коли погодився приїхати сюди. У Вежі Спіро найкраща у світі охорона. У нас така команда, якої немає навіть у вояків. Щойно за тобою зачиняться двері, як ти лишишся сам. Ніхто тебе не врятує. Ніхто. Зрозумів?

Артеміс кивнув. Він зрозумів, що сказав Спіро. Але це не означає, що він із цим погодився. Може, у Йона Спіро і є така команда, якої немає у вояків, але у Артеміса Фаула така команда, якої жодна лю­дина навіть і не бачила.

Гелікоптер Сікорського швидко переніс їх до Вежі Спіро. Вони приземлилися на посадочний майдан­чик на даху хмарочоса. Артеміс трохи знався на гелі­коптерах, тож зрозумів, як непросто було посадити таку махину на майданчик при шаленому вітрі.

— На такій висоті швидкість вітру має бути оман­ливою,— сказав він пілоту і подумав, що Холлі запи­ше інформацію.

— Кому ти кажеш! — крикнув пілот, намагаючись перекричати гудіння гвинтів.— На верхівці Вежі швидкість сягає понад шістдесят миль за годину.

Коли погода несприятлива, посадочний майданчик може відтягти метрів на десять.

Спіро закотив очі та кивнув Бланту. Арно нахи­лився вперед і постукав пілота по шолому.

— Стули пельку, дурню! — гримнув Спіро.— Може, ти йому ще й план будівлі передаси? — Він повернувся до Артеміса.— І якщо тобі цікаво, Арті, ніяких планів не існує. Той, хто поцікавиться в місь­кому архіві, дізнається, що всі плани таємничим чи­ном зникли. У мене лишився один-єдиний примір­ник, тож навіть і не пропонуй своїм помічникам шукати схеми в Інтернеті.

Не дивно. Артеміс сам кілька разів шукав, хоча і не очікував, що Спіро буде таким необережним.

Вони вилізли з гелікоптера. Артеміс старанно на­водив іридокамеру на всі об’єкти охорони, що могли статися в нагоді пізніше. Батлер часто казав, що на­віть незначні деталі, на кшталт кількості сходинок, могли врятувати операцію.

Ліфт спустив їх із майданчика до дверей із ко­дом. Увесь дах містився під спостереженням про­думано розставлених камер. Спіро підійшов до панелі. Артеміса щось кольнуло в око, і раптом іридокамера збільшила зображення в чотири рази. Незважаючи на відстань і тінь, він легко міг розі­брати код.

— Сподіваюся, ти все записала,— пробурмотів він, і мікрофон відізвався вібраціями.

Арно Блант зігнув коліна, і тепер його неймовірні зуби опинилися за сантиметр від Артемісового носа.

— Ти з кимось розмовляєш?

— Я? — вдавано здивувався Артеміс.— Із ким мені розмовляти? Ми ж на вісімдесятому поверсі, якщо ти не помітив.

Блант схопив підлітка за грудки і підняв угору.

— Може, на тобі жучок, і нас зараз хтось слухає.

— Як на мені може бути жучок, телепню? Ваш карлик очей із мене не спускав усю дорогу. Він зі мною навіть у туалет ходив.

Спіро голосно прокашлявся.

— Гей, містере-силачу, якщо хлопець впаде за огорожу, можеш стрибати за ним, бо цей малий мені дорожчий за армію охоронців.

Блант опустив Артеміса.

— Ти не назавжди такий цінний, Фауле,— зловіс­но просичав він.— А коли твої акції знеціняться, на тебе чекатиму я.

Вони увійшли у дзеркальний ліфт і піднялися на вісімдесят п’ятий поверх, де на них чекав доктор Пірсон із двома мускулистими охоронцями. І загля­нувши в їхні очі, Артеміс міг точно сказати, що ці двоє були явно не нейрохірургами. Власне, більш за все вони були схожі на двох ротвейлерів, що стали на задні лапи. Мабуть, дуже зручно мати поруч таких громил, які трощать усе навколо і не ставлять незручних питань.

Спіро підкликав одного із них.

— Пексе, ти знаєш, скільки потрібно заплатити Антонеллі, якщо ми втратимо одного з його людей?

Пекс хвилинку подумав. Губи в нього ворушили­ся в такт думкам.

— Так, зачекайте. Ага. Двадцять штук за метале­вого чоловіка і п’ятнадцять за мавпу.

— Це якщо він мертвий, так?

— Мертвий або непри... нипра... не може працю­вати більше.

— Гаразд,— кивнув Спіро.— Підіть до Карли Фрацетті і скажіть, що я винен їй тридцять п’ять штук за всю команду. Переведу на її рахунок на Кай­манах завтра вранці.

Мульча це питання дуже зацікавило, і його можна зрозуміти.

— Перепрошую? Тридцять п’ять штук? Але ж я досі живий. Ви винні лише двадцять штук за Мока­сина. Чи ви хочете накинути мені п’ятнадцять тисяч на чай?

Спіро зітхнув так щиро, що йому майже можна було повірити.

— Справи такі, Мо,— сказав він, грайливо ущип­нувши Мульча за плече.— На кону великі гроші. Ве­личезні. Тут фігурують телефонні номери. І я не можу дозволити, аби якась інформація просочилася назовні. Може, ти щось знаєш, а може, ні. Але я не збираюся ризикувати. Не хочу, аби одного дня ти з’явився до «Фонетикс» або ще до когось із моїх кон­курентів. Думаю, ти,.мене розумієш.

Мульч розтягнув губи, відкривши ряд здоровен­них зубів.

— Прекрасно розумію, Спіро. Ти гадюка, що лег­ко вжалить у спину. Знаєш, а хлопець пропонував мені два мільйони за те, щоб я його відпустив.

— Слід було брати готівку,— сказав Арно Блант і штовхнув Мульча в руки Пекса.

Навіть коли його тягли коридором, гном не за­кривав рота.

— Закопай мене глибше, Спіро. Дуже-дуже глибоко.

Спіро примружив очі.

— Чули, хлопці? Перед тим, як іти до Фрацетті, закопайте його глибше.

Доктор Пірсон провів групу в захищену кімнату. Вони пройшли через маленький передбанничок і опинилися в контрольному пункті охорони.

— Будь ласка, стань на сканер,— попросив Пір­сон.— Нам би не хотілося, аби сюди потрапив якийсь жучок. Особливо електронний.

Артеміс став на килимок сканера. Той спружинив під ногами, як губка. На черевики бризнуло піною.

— Антиінфекційна піна,— пояснив Пірсон.— Убиває будь-які віруси, які ти міг підчепити. Зараз у кімнаті проводяться біотехнологічні експеримен­ти. Підвищена чутливість до захворювань. До того ж піна допомагає нейтралізувати засоби спостережен­ня, які можуть прикріпити до черевиків.

Сканер над головою облив Артеміса пурпуровим світлом.

— Мій власний винахід,— похвалився Пірсон.— Комбінований сканер. Тут і термал, і рентген, і де­тектор металу. По суті, проміні розбивають тіло на елементи і відображають їх на цьому екрані.

Артеміс побачив свою ЗD-копію на маленькому плазмовому моніторі. Він затамував подих. Аби лише обладнання Фоулі виявилося саме таким ро­зумним, яким його вважав кентавр.

На моніторі на куртці Артеміса пульсував черво­ний вогник.

— Ага,— зрадів доктор Пірсон і схопив хлопця за ґудзик.— Що у нас тут?

Ґудзик хруснув, і з нього випали мініатюрний мі­крофон і джерело живлення.

— Дуже розумно. Мікро-жучок. Наш юний друг збирався за нами шпигувати, містере Спіро.

Йон Спіро не розсердився. Він навіть був задово­лений, що отримав можливість зробити кілька сар­кастичних коментарів.

— От бачиш, хлопче. Може, ти і геній, але шпи­гунство і стеження,— це моя справа. Повз мене не можна нічого пронести. І чим скоріше ти це зумієш, тим скоріше ми перейдемо до справжньої роботи.

Артеміс зійшов з килимка. Приманка спрацюва­ла, а справжніх жучків система навіть не помітила. Пірсон розумний, але Фоулі розумніший.

Артеміс уважно оглянув передпокій. Тут було ба­гато чого цікавого. На кожному квадратному санти­метрі металевої поверхні можна було знайти якийсь прилад спостереження. Судячи з того, що побачив Артеміс, навіть мураха не проповзла б непоміченою. Не кажучи вже про двох людей, ельфа і гнома,— це якщо гном переживе Пекса і Чіпса.

Вражали вже самі двері. Зазвичай такі кімнати на­магалися зробити якомога більш показними: багато хрому і кнопок, щоб справити враження на акціо­нерів. У святилищі Спіро не було жодного зайвого тумблера. Артеміс помітив найновіший комп’ютер­ний замок на подвійних титанових дверях. Спіро набрав іще одну складну комбінацію цифр, і двері завтовшки в метр розсунулися лише для того, щоб відкрити ще одну перешкоду. Інші двері.

— Уяви, що ти злодій,— сказав Спіро, немов го­тував актора на роль,— і тобі потрібно пробратися в будинок, пройти повз електронні очі та замкнені двері. Уяви, що тобі якось удалося обдурити лазери, сенсорні килими, зламати код на дверях і відчинити перші двері,— неймовірний подвиг, до речі. І поки ти все це уявляєш, припустімо, ти вивів із ладу із півдюжини камер, і навіть у такому разі: чи зможеш ти відчинити ці двері?

Спіро став на маленьку червону пластинку на під­лозі перед дверима. Приклав великого пальця до сканера, широко розплющив очі й чітко сказав:

— Йон Спіро. Я бос, тому відкривайтеся швидше.

Трапилося чотири речі. Сканер сфотографував сітківку його лівого ока і передав зображення в комп’ютер. Інший сканер перевірив великий па­лець на його правій руці, а голосовий аналізатор пе­ревірив акцент, тембр та інтонацію голосу. Коли комп’ютер перевірив усю цю інформацію, двері від­чинилися, і перед ними відкрилася велика кімната.

По центру на спеціально виготовленій сталевій колоні стояв Сі-Куб. Він був прикритий коробкою із плексигласу, і на його грані було направлено при­наймні шість камер. Перед ельфійською штучкою стояли спина до спини двоє кремезних охоронців, створюючи живий бар’єр.

Спіро не втримався від удару нижче пояса:

— На відміну від тебе, я охороняю свої технології. Ця кімната єдина у світі.

— Жива охорона в герметичній кімнаті. Цікаво.

— Ці хлопці тренувалися на великій висоті. Охо­ронці щогодини міняються, і кожен має при собі ба­лон із киснем. А ти як думав? Провести сюди венти­ляцію?

Артеміс кинув на хвалька хмурий погляд.

— Немає потреби вихвалятися, Спіро. Я тут. Ви перемогли. Можемо продовжувати?

Спіро набрав на колоні останню кодову комбіна­цію, і плексигласові панелі піднялися. Він дістав Куб із пінопластового гніздечка.

— Перегин, вам так не здається? — прокоменту­вав Артеміс.— Усе це навряд чи потрібно.

— Ніколи не можна знати напевне. Деякі нечесні бізнесмени з радістю позбавлять мене цієї здобичі.

Артемісу випала нагода відігратися.

— Слухайте, Спіро. Чи ви справді думаєте, що я спробував би сюди залізти? Може, вважаєте, що я залетів би сюди з ельфами і за допомогою магії викрав би цю коробочку?

Спіро розреготався.

— Можеш приводити сюди всіх ельфів, яких зна­єш, Арті. Ніякої магії вам не вистачить, і Куб ли­шиться там, де він є.

Джульєтта була громадянкою США, хоча її брат народився на іншому кінці світу. І вона була рада по­вернутися до рідної країни. Шум чиказького тран­спорту і невщухаючий хор різних мов пробуджував відчуття дому. Вона обожнювала хмарочоси і труби, і милий сарказм вуличних торговців. Якщо вона ко­лись десь і осяде, то лише у США. На західному узбе­режжі, десь на сонечку.

Джульєтта і Холлі кружляли навколо Вежі Спіро у міні-вені із затемненими вікнами. Холлі сиділа ззаду і дивилася відео, яке передавала іридо-камера Артеміса на візор її шолома.

Один раз вона навіть тріумфально підняла кулака.

Джульєтта зупинилася на червоному світлі.

— Як справи?

— Непогано,— підняла Холлі візора.— Пішли за­копувати Мульча.

— Круто! Саме так, як і казав Артеміс.

— І Спіро щойно запросив ельфів, яких знає Ар­теміс, до будинку.

Цей момент був дуже важливим. Книга забороня­ла ельфам входити до людського помешкання без за­прошення. Тепер Холлі могла заходити всередину і робити там усе, що їй заманеться, не порушуючи ельфійської доктрини.

— Чудово,— відгукнулася Джульєтта.— Почи­наймо. Руки сверблять поквитатися з хлопцем, що підстрелив мого брата.

— Не так швидко. Цей будинок має найбільш до­сконалу систему охорони, яку я бачила у світі Людей Бруду. Спіро втілив кілька штучок, яких я ще ніколи не зустрічала.

Джульєтта знайшла місце навпроти карусельних дверей до Вежі Спіро.

— Для вашого чоловіка-коня це ж не проблема, еге ж?

— Ні, але вважається, що Фоулі нам не допомага­тиме.

Джульєтта навела на двері бінокль.

— Знаю, але все залежить від того, як попросити. Таким розумникам, як Фоулі, потрібно якесь важке завдання.

На порозі з’явилися три постаті. Двоє великих чо­ловіків у чорному і одна маленька і знервована істо­та. Ноги Мульча бовталися у повітрі, тож збоку це мало такий вигляд, ніби він танцював ірландську джигу. І ніякої надії втекти не було. Пекс і Чіп учепи­лися в нього міцніше, ніж два борсуки, що б’ються за кістку.

— Ну от і Мульч. Поквапимося йому на допомо­гу. Про всяк випадок.

Холлі надягла літальний апарат і натиснула на кнопку, розправляючи крила.

— Стежитиму за ними з повітря. А ти не спускай очей з Артеміса.

Джульєтта перемкнула відео із запасного шолома на мініатюрний комп’ютер. На екрані з’явилося те, що зараз бачив Артеміс.

— Уважаєш, Мульчеві потрібна допомога? — спитала дівчина.

Холлі перемкнулася на режим невидимості.

— Допомога? Ні, звичайно, я так не думаю. Про­сто хочу переконатися, що він не завдасть шкоди Людям Бруду.

У захищеній кімнаті Спіро перестав грати люб’яз­ного хазяїна.

— Дозволь розказати тобі невеличку історію, Арті,— сказав він, ніжно поплескуючи Сі-Куб.— Жив собі ірландський хлопець, який уважав, що він готовий до великої гри. Тож він перейшов дорогу дуже серйозному бізнесменові.

«Не називай мене Арті,— подумав Артеміс.— Так мене батько називає».

— Бізнесмену не дуже сподобалося, що в нього під ногами хтось крутиться, і хлопця, що кричав і пручався витягли в реальність. Отже тепер йому довелося вибирати: розказати бізнесменові все, що той бажає знати, або накликати на себе та свою родину смертельну небезпеку. Ну, Арті, що ти оби­раєш?

Розпочавши гру з Артемісом Фаулом, Спіро зро­бив велику помилку. Дорослим було важко зрозумі­ти, що цей блідий тринадцятирічний підліток може становити загрозу. Артеміс скористався цією пере­вагою і навіть замість дорогого дизайнерського кос­тюма вдягнувся дуже просто. В літаку він тренувався дивитися на співбесідника великими спантеличени­ми очима, але великі очі — не зовсім те, що потріб­но, коли в тебе очі різного кольору.

Блант тицьнув Артеміса поміж лопаток.

— Містер Спіро поставив питання,— клацнув він новими зубами.

— Я ж тут, хіба не так? — відповів Артеміс.— Зроблю все що завгодно.

Спіро поклав Куб на довгий сталевий столик.

— Хочу, щоб ти дезактивував код вічності та про­сто зараз змусив Куб працювати.

Артемісу ж хотілося, аби він міг контролювати потовиділення, щоб його збентеженість мала більш натуральний вигляд.

— Просто зараз? Не все так просто.

Спіро схопив Артеміса за плече, зазирнув в очі.

— І чому це не так просто? Просто введи пароль, і ми підемо далі.

Артеміс відвів різнокольорові очі, втупився у під­логу.

— Паролю як такого немає. Код вічності не під­лягає скасуванню. Мені потрібно реконструювати всю мову. Це може забрати кілька днів.

— У тебе немає нотаток?

— Є. На диску. В Ірландії. Ваша мавпа не дозволила мені нічого брати, аби не можна було мене відстежити.

— Чи не можна підключитися до твого комп’ю­тера через Інтернет?

— Можна. Але я тримаю записи на диску. Можна злітати до Ірландії. Вісімнадцять годин туди й назад.

Спіро не схотів навіть і думати про таке.

— Забудь. Доки ти тут, ситуація під моїм контро­лем. Хто знає, який прийом чекає на мене в Ірландії? Зробимо все тут. Скільки 6 часу нам не знадобилося.

Артеміс зітхнув.

— Добре.

Спіро повернув Сі-Куб до плексигласового сарко­фагу.

— Виспись, хлопче, тому що завтра ти розбереш цю штуку шар за шаром, як цибулину. А якщо ні, з тобою трапиться те ж саме, що і з Мо Дігенсом.

Артеміса його слова аж ніяк не схвилювали. Ну не вірив він, що Мульчеві загрожує небезпека. Власне, якщо вона комусь і загрожувала, то це двом громи­лам — Пексу і Чіпсу.