Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 3: НА КРИЗІ

Ан Фан», Найтсбрідж

ВИБУХ Батлерової звукової гранати зніс двері кухні, розкидав металеве приладдя, немов то була суха трава. Акваріум розбився, і все, що від нього лишилося,— калюжа, уламки плексигласу і здивовані омари. Вони повзали серед цього безладу з піднятими клішнями. Працівники ресторану лежали на підлозі, зв’язані й мокрі, але живі. Батлер їх не звільнив. Істерика йому зараз не потрібна. Розбереться з ними пізніше, коли загрозу буде нейтралізовано.

Старенька ворухнулася, сіпнулася в бік дверей. Дворецький перевірив її зіниці. Під лобом, не сфо­кусовані. Безпечна. Але все одно револьвер у жінки забрав. Зайва обережність не завадить. Сьогодні це правило знову підтвердилося. Якби мадам Ко поба­чила, що сьогодні сталося, вона власноруч би вивела його тату про закінчення курсу.

Кімната була чистою, але охоронця все одно щось турбувало. Військова інтуїція не давала йому спо­кою, колола, як зламана кістка. Батлер знову при­гадав мадам Ко, свого сенсея з Академії. Головна функція охоронця — захищати свого начальника. Начальника не можна пристрелити, якщо ви закри­ваєте його собою. Мадам Ко завжди називала пра­цедавця начальником. Бо з начальником: у дружні стосунки не вступають.

Цікаво, чому на думку спало саме це правило? Чому саме воно, з кількох сотень, які мадам Ко на­магалася запхати йому в голову? Власне, це очевид­но. Він порушив перше правило особистого захисту, залишивши свого начальника незахищеним. Прави­ло друге: Не розвивати до начальника емоційну при­хильність. Тут він теж облажався. Він так прив’я­зався до Артеміса, що це почало впливати на його спостережливість.

Він так і бачив перед собою мадам Ко, нічим не примітну жінку в костюмі хакі, що для всього світу була лише звичайною японською домогосподаркою. Але скільки домогосподарок цієї національності мо­жуть так швидко нанести удар, що аж повітря свис­тить? Ти зганьбив себе, Батлере. Зганьбив своє ім’я. Краще б уже ти пішов чоботи латати. Твого на­чальника уже нейтралізували.

Батлер рухався немов уві сні. Повітря наче утри­мувало його, не давало бігти до дверей кухні. Він знав: щось має статися. Арно Блант — професіонал. Може, й пихатий — цей гріх часто трапляється серед охоронців,— але все одно професіонал. Такі ніколи не забувають про вушні тампони, якщо існує ймо­вірність стрілянини.

Під ногами сковзали кахлі, але Батлер знав, як із цим упоратись: він нахилився вперед і поставив гу­мові підошви чобіт трохи під кутом. Його непошко­джені барабанні перетинки зловили вібрації з боку залу. Розмова. Артеміс до когось звертався. Арно Блант, хто ж іще. Уже пізно.

Батлер проскочив через службові двері зі швид­кістю, якій би позаздрили олімпійські чемпіони. Мозок почав прораховувати варіанти, щойно очі побачили картину: Блант вистрілив. Тут уже нічого не можна було вдіяти. Лишалася єдина можливість. І Батлер ухопився за неї без жодних вагань.

У правій руці Блант тримав пістолета з глушни­ком.

— Ти перший,— сказав він хлопцеві.— Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

Просто з повітря матеріалізувався Батлер. Здава­лося, він заповнив собою цілу кімнату, кинувся на­зустріч кулі. Якби він був трохи далі, кевлар, із якого був зроблений його бронежилет, витримав би, але Блант вистрілив майже в упор, тож куля з тефлоно­вим покриттям пройшла крізь бронежилет, як роз­жарена кочерга крізь сніг. І увійшла в груди Батлера лише на сантиметр нижче серця. Рана була смер­тельною. І поруч не було капітана Шорт, яка могла б зцілити його своєю магією.

Інерція самого Батлера у поєднанні із силою кулі кинула його на Артеміса, й обидва завалилися на візок із десертами. Хлопця майже не було видно, з-під тіла охоронця виглядав лише носок одного че­ревика.

Дихання у дворецького стало поверхневим, очі затуманилися. Але він іще був живий. Мозок вироб­ляв електричні сигнали, і в голові крутилася одна- єдина думка: захистити начальника.

Арно Блант охнув від несподіванки, і Батлер ви­пустив на звук шість куль. Результатом пострілів він був би розчарований, якби побачив. Але одна куля знайшла собі ціль і зачепила Блантову скроню. Той одразу втратив свідомість. Струс мозку гарантовано. Арно Блант приєднався до інших членів своєї коман­ди, що лежали на підлозі.

Більше нічого не можна було зробити. Артеміс або лишився живий, або ні. Якщо ні, то Батлер усе одно не зміг би виконати умови свого контракту. Усвідомлення цього принесло йому неймовірний спокій. Більше ніякої відповідальності. Можна жити лише своїм життям, нехай його і лишилося кілька секунд. І до того ж, Артеміс був не просто начальни­ком. Він був частиною життя охоронця. Його єди­ним справжнім другом. Мадам Ко, може, і не сподо­балося б таке ставлення, але вона нічого не могла з цим зробити. Та й ніхто не міг.

Десерти Артемісу ніколи не подобалися. І ось він лежить серед еклерів, чізкейків і меренг. Костюм безнадійно зіпсовано. Звісно, мозок хлопця чіплявся за ці факти, аби не думати про те, що сталося. Але тіло вагою в дев’яносто кілограмів важко було ігно­рувати.

На щастя, Батлер штовхнув Артеміса на другу по­лицю візка, а сам лишився нагорі, на полиці з моро­зивом. Наскільки хлопець зрозумів, торт «Чорний ліс» значно пом’якшив падіння, і йому вдалося уник­нути серйозних пошкоджень внутрішніх органів. Але до костоправа все одно доведеться завітати. Може, і Батлерові теж, незважаючи на те що той був дужим, мов троль.

Артеміс виповз із-під свого дворецького. Куди б він не поставив руку чи ногу, усюди вибухали ріжки з кремом.

— Знаєш, Батлере,— пробурчав підліток,— я мушу ретельніше вибирати собі ділових партнерів. І дня не минає, як ми стаємо жертвами змови.

Хлопець із полегшенням побачив на підлозі не­притомного Арно Бланта.

— Іще одним злодієм менше. Чудовий постріл, Батлере, як завжди. До речі, я вирішив надалі на кожну зустріч надягати куленепробивний жилет. Тож, твоя робота трохи полегшиться, еге ж?

Саме цієї миті Артеміс помітив сорочку Батлера. У нього перехопило дух, немов хтось невидимий ударив його в сонячне сплетіння. Його вразила не ді­рочка в жилеті, а кров, що з неї витікала.

— Батлере, ти поранений. Тебе підстрелили. Але чому ж кевлар?..

Охоронець не відповів, та й у тому не було потре­би. Артеміс знав ядерну фізику краще, ніж фахівці. Якщо чесно, він часто викладав в Інтернеті лекції під псевдонімом Еммсі Сквайр. Отже, прискорення кулі виявилося завеликим, щоб жилет його витримав. До того ж, куля була, мабуть, укрита тефлоном.

У глибині душі Артемісові хотілося обхопити охоронця обома руками і плакати над ним, як над братом. Але це бажання він придушив. Думати зараз потрібно швидко.

Роздуми перебив Батлер.

— Артемісе... це ви? — сказав він, через силу ви­мовляючи слова.

— Так, я,— відповів Артеміс, і голос у нього тремтів.

— Не хвилюйся. Джульєтта вас захистить. Із вами все буде гаразд.

— Нічого не кажи, Батлере. Лежи і не ворушися. Рана не серйозна.

Батлер щось прохрипів. Мабуть, хотів розсмі­ятися.

— Ну гаразд, дуже серйозна. Але я щось приду­маю. Просто лежи і не ворушись.

Зібравши останні сили, Батлер підвів руку.

— Прощавайте, Артемісе,— сказав він.— Друже мій.

Артеміс схопив руку. З очей полилися сльози. Не­стримно.

— Прощавай, Батлере.

Очі у євразійця стали спокійними.

— Артемісе, називай мене... Домовиком.

Почувши це ім’я, Артеміс зрозумів дві речі. По- перше, його вірний союзник називався на честь слов’янського духа-охоронця. По-друге, випускники Академії мадам Ко ніколи не відкривали своїх справ­жніх імен своїм начальникам. Це допомагало суворо дотримуватися етикету. І Батлер ніколи б не пору­шив цього правила... Якби це й досі мало значення.

— Прощавай, Домовику,— схлипнув хлопець.— Прощавай, друже.

Рука впала. Батлера не стало.

— Ні! — закричав Артеміс, відступивши.

Це не правильно. Не так усе мало скінчитися. Чо­мусь він завжди уявляв, що вони помруть разом — у якомусь екзотичному місці, не в змозі впоратися з нездоланними труднощами. Може, на схилах про­будженого Везувію або на берегах величного Гангу. Але разом, як друзі. Ураховуючи все, через що вони пройшли, Батлер просто не міг померти від руки якогось другосортного качка.

Одного разу Батлер уже мало не помер. Рік тому він бився з тролем із тунелів під Небесним містом. Тоді своєю ельфійською магією його врятувала Холлі Шорт. Але зараз поруч не було жодного ельфа, який би зміг урятувати життя Батлера. Час перетворився на ворога. Якби Артеміс мав трохи більше того часу, він би придумав, як зв’язатися з ЛЕП і переконати Холлі знову скористатися своєю магією. Лишалося хвилини чотири, доки мозок Батлера не відключить­ся. Дуже мало. Навіть для такого генія, як Артеміс. От би купити трохи більше часу. Або вкрасти.

Думай, хлопче, думай. Подивись, як можна ско­ристатися ситуацією. Артеміс витер з очей сльози. Він у ресторані. Тут подають морепродукти. Усе марно! Нічого тут не вдієш. Якби вони були в якійсь лікарні, він би щось зробив. Але тут? Чим можна було скористатися тут? Духовки, раковини, каструлі. Навіть якби в нього були всі необхідні інструменти, він іще не закінчив курс медицини. Та й запізно вже було звертатися до традиційної хірургії, хіба приду­мали метод трансплантації серця менш ніж за чоти­ри хвилини.

Минали секунди. Артеміс сердився сам на себе. Час проти нього. Час — його ворог. Час потрібно зу­пинити. В мозку Артеміса електричним розрядом нейронів спалахнула думка. Нехай він і не мож зупинити час, але він може затримати Батлера. Процес ризикований, звісно, але це єдиний шанс, що в них лишився.

Артеміс ногою зняв візок із гальма і покотив його до кухні. Кілька разів довелося зупинятися, аби при­брати зі шляху непритомні тіла.

До ресторану квапилися машини «швидкої допо­моги». Очевидно, вибух привернув увагу. Лишилося кілька хвилин, і йому доведеться вигадувати для по­ліції якусь історію... Краще зникнути... Відбитки пальців не проблема, адже в ресторані було кілька десятків відвідувачів. Лишається тільки вибратися звідси раніше, ніж тут з’являться найкращі лондон­ські поліцейські.

Усе кухонне обладнання було зроблено з іржо­стійкої сталі. Плити, витяжки, робочі поверхні — після вибуху все було завалено уламками. В раковині тріпотіла риба, по кахлевій підлозі повзали омари, зі стелі скрапували залишки страв.

Ось воно! В дальньому кінці кухні. Ряд морозиль­ників, таких необхідних у ресторані морепродуктів. Артеміс підштовхнув візок плечем, спрямувавши його до морозильників.

Найбільший із них був зі спеціальними розсувни­ми дверцятами, як то часто зустрічається у великих ресторанах. Артеміс швидко розчинив дверцята, по­викидав звідти лососів, морських окунів і хеків, укритих інеєм.

Кріогеніка. Єдиний їхній шанс. Наука про те, як заморозити тіло, доки медицина достатньо еволю­ціонує, щоб його оживити. Щоправда, медична спілка цей метод не сприйняла, але щороку міль­йони фунтів стерлінгів надходили від ексцентрич­них багатіїв, яким, хотілося мати більше ніж одне життя, аби витратити всі свої гроші. Зазвичай кріогенні камери мають відповідати певним стан­дартам, але в Артеміса не було часу думати про ті стандарти. На деякий час морозильник згодиться. Необхідно тримати голову Батлера в холоді, аби зберегти клітини мозку. Доки функції мозку не по­рушені, його теоретично можна оживити, навіть якщо серце не б’ється.

Артеміс підштовхнув візок до морозильника і за допомогою срібного блюда переклав тіло дворець­кого на кригу. Ноги довелося підігнути, але тіло вліз­ло. Артеміс завалив свого товариша зверху льодом, а потім виставив температуру на термостаті на мінус чотири, аби уникнути пошкодження тканин. Облич­чя Батлера майже не було видно.

— Я повернуся,— сказав хлопець. — Спи.

Сирени були вже близько. Почувся скрегіт коліс.

— Тримайся, Домовику,— прошепотів Артеміс і зачинив дверцята.

Артеміс вийшов через задні двері та змішався з юрбою місцевих жителів і туристів. Поліція фотографуватиме натовп, тож хлопець не затримався поряд із рестораном і навіть не озирнувся. Він прой­шов до найближчого торгівельного центру і сів за столик у кафе.

Після того як він переконав офіціантку, що не шу­кає мамусю і має достатньо готівки, щоб заплатити за горнятко чаю, Артеміс дістав мобільний телефон і вибрав номер у меню швидкого набору.

Йому відповіли після другого дзвінка.

— Вітаю. Говоріть скоріше, ким би ви не були. Наразі я дуже зайнятий.

Інспектор Джастін Барр зі Скотланд-Ярду. Гру­бий голос у Барра з’явився завдяки ножу, приставле­ному до горла під час розборів у барі в дев’яностих. Якби поруч не опинився Батлер, щоб зупинити кро­вотечу, Джастін Барр так і лишився би сержантом. Настав час сплатити борг.

— Інспекторе Барр, це Артеміс Фаул.

— Артемісе, як справи? І як там мій старий друг Батлер?

Хлопець потер лоба.

— Боюсь, йому зовсім недобре. Потрібна ваша послуга.

— Заради нашого велетня все що завгодно. Чим можу допомогти?

— Ви чули щось про стрілянину в Найтсбріджі?

Запанувала тиша. Артеміс почув, як задзижчав факс і хтось відірвав папір.

— Так. Щойно надійшла інформація. В одному з ресторанів розбили шибки. Нічого серйозного. Кілька туристів у шоковому стані. Згідно з попере­днім звітом там сталося щось на кшталт локалізо­ваного землетрусу, якщо цьому можна вірити. Там зараз дві наші машини. Ти ж не хочеш сказати, що за всім тим стоїть Батлер?

Артеміс набрав повітря.

— Потрібно, щоб ваші люди трималися подалі від морозильників.

— Дивне прохання, Артемісе. А що в морозиль­никах такого, чого мені не можна бачити?

— Нічого протизаконного,— пообіцяв Артеміс.— Можете не вірити, але для Батлера то справа життя або смерті.

Барр не вагався.

— Це не в моїй юрисдикції, але я подивлюся, що можна зробити. Тобі потрібно те, що лежить у моро­зильнику і мені не можна бачити?

Детектив прямо таки прочитав його думки.

— І якомога скоріше. Двох хвилин цілком виста­чить.

Барр подумав.

— Гаразд. Давай синхронізуємо наш розклад. Судово-медичні експерти пробудуть там іще годин зо дві. Нічого з цим не можу вдіяти. Але рівно о шос­тій тридцять, це я гарантую, там нікого не буде. Ма­тимеш п’ять хвилин.

— Більш ніж достатньо.

— І скажи здорованю, що ми квити.

Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затрем­тів.

— Так, інспекторе. Перекажу.

Якщо матиму нагоду, подумав він.

Кріогенний Інститут «Льодовиковий період», Гарлей Стріт, Лондон

Власне, кріогенний інститут «Льодовиковий період» був розташований не на вулиці Гарлей Стріт. Фор­мально він значився на Дікенс Лейн, славетному ме­дичному бульварі у південній частині Лондона. Але це не завадило головному лікареві Констанц Лейн надрукувати Гарлей Стріт на всіх реквізитах «Льодо­викового періоду». Бо інакше ніякої довіри не буде. Коли заможні класи бачили ці чарівні слова на візи­тівках, вони аж зі шкури пнулися, аби їхні тендітні тіла заморозили.

Справити враження на Артеміса Фаула було не так просто. Але вибір у нього був невеликий; «Льо­довиковий період» — один із трьох кріогенних цен­трів у місті, і він єдиний мав три відділки. Хоча, на думку Артеміса, слова на неоновій вивісці «Транс­портери у вічність» — то вже занадто. їй-богу.

Побачивши будівлю інституту, Артеміс помор­щився. Фасад було облицьовано сяючим алюмінієм очевидно для того, щоб надати будинку схожість із космічним кораблем, двері нагадували шлюзи ракет із дешевих серіалів. Де культура? Де мистецтво? Як такого монстра взагалі дозволили збудувати в істо­ричному центрі Лондона?

У приймальні сиділа медсестра у білому халаті й чепчику. Артеміс сумнівався, що то справжня мед­сестра,— щось не подобалася йому сигарета у паль­цях із накладними нігтями.

— Вибачте, міс?

Медсестра ледь на нього глянула поверх глянце­вого журналу.

— Так? Когось шукаєш?

Артеміс за спиною стиснув кулаки.

— Так, хотів би побачити доктора Лейн. Вона ж хірург, чи не так?

Медсестра струсила попіл у переповнену попіль­ничку.

— Це ж не через завдання, яке ти отримав у шко­лі? Доктор Лейн наказала більше школярів не про­пускати.

— Ні, не через завдання.

— І ти не адвокат, так? — із підозрою запитала медсестра.— Бувають такі генії, що отримують ди­плома, коли ще з пелюшок не виросли.

Артеміс зітхнув.

— Я геній. Але навряд чи юрист. Я, міс, ваш клі­єнт.

Медсестра тієї ж миті перетворилася на саму ча­рівність.

— О, клієнт! Чому ж ви одразу не сказали? Я вас зараз проведу. Чи не бажає містер чаю, кави або чогось міцнішого?

— Мені тринадцять, міс.

— Соку?

— Підійде чай. З бергамотом, якщо у вас є. Без цукру: я від нього гіперактивний.

Медсестра терпляче проковтнула сарказм від клі­єнта, готового заплатити, і провела Артеміса до кім­нати очікування, оздобленої, знову ж таки, в косміч­ному стилі. Багато блискучого оксамиту і дивних дзеркал.

Артеміс випив майже половину кухля чогось, що навіть і не нагадувало чай із бергамотом, коли від­чинились двері та увійшла доктор Лейн.

— Будь ласка, заходьте,— висока жінка невпевне­но запросила його до іншого кабінету.

— Мені йти пішки? — поцікавився Артеміс.— Чи ви мене телепортуєте?

На стінах кабінету висіли дипломи і світлини. З одного боку — сертифікати, дипломи і почесні грамоти. Артеміс підозрював, що більшість із них можна було отримати за якийсь тиждень. На іншій стіні — кілька фотографічних портретів. Над ними було написано: «Кохання спить». Хлопець мало не пішов геть, але він був у відчаї.

Доктор Лейн сіла за стіл. Напрочуд гламурна жін­ка, з яскравим рудим волоссям і тоненькими паль­цями митця. Він неї пахло «Діор». Навіть посмішка у Констанц Лейн була ідеальною. Артеміс придивив­ся уважніше і зрозумів, що її обличчя — справжній шедевр руки пластичного хірурга. Отже, усе життя цієї жінки було пов'язане з обдурюванням часу. Він у правильному місці.

— Отже, юначе, Трейсі сказала, що ви хочете ста­ти нашим клієнтом? — Доктор спробувала посміхну­тися, але обличчя натягнулося і стало схожим на по­вітряну кульку.

— Не особисто,— відповів Артеміс.— Але я хотів би орендувати у вас місце. На короткий час.

Констанц Лейн дістала з ящика памфлет і звіри­лася з червоними цифрами.

— Наші розцінки не малі.

Хлопець навіть не глянув на цифри.

— Гроші не проблема. Я просто зараз можу пере­вести гроші зі свого рахунку у швейцарському банку. Через п’ять хвилин на вашому власному рахунку осядуть п’ятсот тисяч фунтів. Мені лише потрібне місце на одну ніч.

Сума справила враження. Констанц подумала про всі підтяжки, які зможе зробити. Але все одно вага­лася...

— Як правило, неповнолітні не можуть залишати в нас тіла своїх родичів. Такий закон.

Артеміс подався вперед.

— Докторе Лейн. Констанц. Те, що я тут роблю, не зовсім законне, але я нікого не скривджу. Одна ніч — і ви багата жінка. Завтра в цей самий час ви побачите мене востаннє. Ані тіла, ані скарг.

Доктор провела рукою по підборіддю.

— Одна ніч?

— Лише одна. Ви навіть не знатимете, що ми тут.

Констанц витягла із шухляди люстерко й уважно оглянула своє відображення.

— Телефонуйте в банк,— сказала вона.

Стоунхендж, Вілтшир

На півдні Англії з’явилися два порти ЛЕП. Один у самому Лондоні, але він був зачинений, бо фут­больний клуб «Челсі» збудував свій стадіон просто над портом.

Інший розташовувався у Вілтширі, поряд із тим місцем, яке люди називали Стоунхенджем. Люди Бруду мали кілька теорій щодо походження кон­струкції. Її називали і портом прибульців, і місцем, де поганці поклонялися своїм богам. Правда була не та­кою гламурною. Стоунхендж, власне, був місцем роз­дачі їжі на хлібі. Тобто, людською мовою — піцерією.

Гном на ім’я Ваг зрозумів, що багато туристів забувають прихопити із собою бутерброди, коли рушають на поверхню, тож заснував поряд із терміналом крамничку. Ідея виявилася дуже вдалою. Під­ходите до одного з віконець, називаєте, що вам по­класти на хліб, і через десять хвилин наминаєте свого бутерброда. Звісно, Багові довелося переїхати під землю, коли люди навчилися говорити повними реченнями. До того ж від сиру земля стала якоюсь м’якою. Дві будочки навіть завалилися.

Через постійну активність на поверхні ельфам було дуже важко отримати візу до Стоунхенджу. Втім, хіпі бачили ельфів щодня, і на сторінки газет ця інформація не потрапила. Холлі була поліцей­ським офіцером, тож проблем з візою не мала. Реко­нівський значок відкривав перед нею всі підйомни­ки, що вели на поверхню.

Але й реконівський значок не допоміг би, якщо не було виверження лави. А підйомник до Стоунхен­джу спав уже понад три століття. Жодної іскорки. У разі відсутності виверження Холлі довелося б леті­ти туристичним транспортером.

Найближчий рейс був увесь переповнений, але на щастя, в останню мить хтось відмовився, тож Холлі обійшлася без викидання невинних.

Транспортер виявився розкішним лайнером на п’ятдесят місць. Виділили його спеціально для бра­терства Батів, аби ельфи могли навістити територію своїх предків. Ці гноми все своє життя присвятили піці, і щороку на річницю першого робочого дня Бага вони замовляли транспортер, щоб улаштувати вечірку на поверхні землі. Ласували піцою, пивом і морозивом зі смаком піци. Можна й не говорити, що цілий день вони ходили в капелюхах у вигляді піци.

Отже, шістдесят сім хвилин Холлі провела між двома пропахлими пивом гномами, які горланили пісню:

Піца, піца,

Подія значна.

Багато начинки

І дуже смачна.

У пісні було сто чотирнадцять куплетів. І всі в та­кому ж дусі. Іще ніколи Холлі не була такою щас­ливою, як тієї миті, коли побачила швартові вогні Стоунхенджа.

Термінал був дуже великим, він міг похвалитися трьома коридорами для оформлення віз, комплек­сом розваг і магазинами дьюті-фрі. Останньою суве­нірною новинкою був бегемотик-хіпі, якому можна було натиснути на животик і почути: «Розслабся, чу­ваче».

Значок допоміг Холлі швиденько пройти чергу до таможні та піднятися на поверхню службовим ліф­том. Останнім часом вийти зі Стоунхенджу стало трохи легше, бо Люди Бруду його огородили. Вони захищали свою спадщину, як вони вважали. Як не дивно, але Людей Бруду більше цікавило минуле, ніж теперішнє.

Холлі надягла крила і, отримавши сигнал від контрольної вежі, відкрила шлюз і злетіла на висоту семи тисяч метрів. Було дуже хмарно, але вона все одно увімкнула захист. Тепер її ніхто не помітив би. І для людей, і для їхніх приладів вона стала невиди­мою. Тільки пацюки і два види мавп здатні були ба­чити крізь захист.

Холлі увімкнула навігатор на комп’ютері крил і довірила йому керування польотом. Як чудово зно­ву летіти над землею і спостерігати захід сонця. Її улюблена частина дня. На обличчі у Холлі заграла усмішка. Незважаючи на серйозність ситуації, вона була задоволена. Саме для цього вона і народилася. Служити в Реконі. Літати з вітром і вирішувати складні задачки.

Найтсбрідж, Лондон

Відтоді як Батлера підстрелили, минуло вже майже дві години. Як правило, час між зупинкою серця і відмиранням мозку становить чотири хвилини, але його можна подовжити, якщо знизити температуру тіла. Утоплеників, наприклад, можна повернути до життя через годину після клінічної смерті. Артемісо­ві лишалося тільки молитися, аби його імпровізова­на кріогенна камера протримала тіло Батлера в потрібному стані, доки він зможе перевезти його до «Льодовикового періоду».

Кріогенний інститут мав спеціальні машини для транспортування клієнтів з приватних клінік, де ті померли, до камер інституту. Фургон був обладна­ний генератором і всім необхідним для хірургічного втручання. Навіть якщо традиційна медицина вва­жала спеціалістів із кріогеніки за шарлатанів, від фургона вони були б у захваті, адже він відповідав усім стандартам з обладнання та гігієни.

— Автомобіль коштує майже мільйон фунтів,— повідомила доктор Констанц Лейн Артемісу, коли вони сіди на білосніжні сидіння. На ношах між ними стояла циліндрична кріогенна камера.— Його виго­товили на замовлення в Мюнхені. Він абсолютно за­хищений. Може проїхати по мінному полю і лиши­тися без жодної подряпинки.

Тепер і Артеміс зацікавився.

— Чудово, лікаре. А чи не може він їхати швид­ше? Час спливає. Уже минуло сто двадцять сім хви­лин, відколи мій партнер у такому стані.

Констанц Лейн спробувала нахмуритись, але над бровами не вистачило шкіри.

— Дві години... Нікого ще не оживляли після та­кого довгого часу. Але ж, нікого ще взагалі не ожив­ляли після кріогенної камери.

Транспорт у цьому районі завжди рухався ха­отично. В торговельному центрі сьогодні влаштували розпродаж, тож усюди було повно втомлених покуп­ців із повними торбами. Знадобилося ще сімнадцять хвилин, аби дістатися службового входу «Ан Фан». Як і обіцяли Артемісу, там не було жодного поліцей­ського. Тільки інспектор Джастін Барр стояв на по­розі. Він був просто велетенський, нащадок зулусів, якщо вірити Батлерові. Не важко було уявити його поруч із Батлером у якійсь екзотичній країні.

Неймовірно, але вони знайшли місце для парков­ки, і хлопець вийшов із машини.

— Кріогенний інститут,— прочитав Барр на двер­цятах автомобіля. — Думаєш, для нього можна щось зробити?

— Тож ви заглянули в морозильник? — запитав Артеміс.

Офіцер кивнув.

— Не зміг утриматися. Цікавість — моя робота. Тепер шкодую про те, що зробив. Він був гарною лю­диною.

— Він є гарною людиною,— виправив його Арте­міс.— Я ще не готовий махнути на нього рукою.

Барр зробив крок убік і пропустив двох санітарів «Льодовикового періоду».

— Мої люди кажуть, що ресторан спробувала по­грабувати група озброєних бандитів, але їм завадив землетрус. І якщо це правда, я готовий з’їсти свій значок. Не думаю, що ти зможеш пролити світло на те, що тут сталося?

— Мій конкурент не погодився з бізнес-стратегією. Розбіжності виявилися критичними.

— Хто натиснув на курок?

— Арно Блант. Із Нової Зеландії. Світле волосся, сережки у вухах, тату на торсі та шиї. Не вистачає більшості зубів.

Барр занотував.

— Передам усім аеропортам. Може, знайдуть.

Артеміс потер очі.

— Батлер урятував моє життя. Ця куля признача­лась мені.

— Дуже схоже на Батлера,— кивнув Барр.— Чи можу я чимось допомогти?

— Ви дізнаєтесь першим,— сказав Артеміс.— Чи знайшли когось у ресторані ваші офіцери?

Барр розкрив блокнота.

— Кілька відвідувачів і персонал. Усіх перевірили і відпустили. Злодії зникли ще до того, як ми приїхали.

— Байдуже. Я сам із ними розберуся.

Барр намагався не звертати уваги на те, що відбу­вається в кухні за його спиною.

— Артемісе, ти можеш гарантувати, що мені не доведеться ні про що шкодувати? Це ж, фактично, вбивство.

Хлопець подивився в очі інспектору, і то було дуже нелегко.

— Інспекторе, немає тіла — немає справи. І я га­рантую, що до завтра Батлер буде живий і здоровий.

Попрошу його вам зателефонувати, якщо вас це за­спокоїть.

— Заспокоїть.

Санітари прокотили повз них візок із тілом. Об­личчя Батлера було вкрите кригою. Пальці вже по­чали синіти.

— Тут допоможе тільки чарівник!

Артеміс опустив очі.

— Саме такий у мене план, інспекторе. Саме та­кий.

У фургоні доктор Лейн зробила ін’єкцію глюкози.

— Щоб припинити руйнування клітин,— поясни­ла вона і потерла груди Батлера, щоб ліки розійшли­ся по тілу.— Інакше вода в крові викристалізується і проб’є клітинні стінки.

Охоронець лежав у відкритій кріогенній камері, обладнаній гіроскопом. На ньому був спеціальний срібний костюм, тіло обклали пакетами з льодом.

Констанц не звикла, щоб люди слухали, коли вона пояснювала, що відбувається, але цей блідий юнак хватав деталі швидше, ніж вона встигала по­яснювати.

— Вода ж усе одно кристалізується. Глюкоза не допоможе.

Констанц була вражена.

— Так. Але кристалики будуть дуже маленькими, тож вільно проходитимуть поміж клітин.

Артеміс зробив кілька нотаток у своєму порта­тивному комп’ютері.

— Маленькі кристалики, зрозуміло.

— Глюкоза — лише тимчасовий захід,— продо­вжила жінка.— Наступний крок — операція. По­трібно промити вени і замінити в них кров на кон­сервуючу рідину. Тоді можемо охолоджувати тіло до мінус тридцяти градусів. Це вже відбудеться в ін­ститути.

Артеміс вимкнув комп’ютер.

— У цьому немає потреби. Ви маєте тримати його в такому стані лише кілька годин. Тоді вже нічого не матиме значення.

— Не розумію вас, юначе,— знизала плечима док­тор Лейн.— Сучасна медицина ще не на тому рівні, де може зцілити такі рани. Якщо ми повністю не змі­нимо кров, почнеться серйозне пошкодження тка­нин.

Колесо фургона потрапило в одну з багатьох ям на дорогах Лондона, і машина підскочила. Рука Бат­лера смикнулася, і на якусь мить Артемісові здалося, що охоронець ожив.

— Нехай вас це не хвилює, лікаре.

— Але...

— Сто тисяч фунтів, Констанц. Просто повто­рюйте подумки цю цифру. Припаркуйте фургон біля інституту і забудьте про нас. Уранці нас уже не буде. Жодного з нас.

Доктор Лейн здивувалася,

— Припаркуватися біля інституту? Ви навіть не хочете увійти?

— Ні, Батлер лишиться зовні,— сказав Артеміс.— Мій... е-е... лікар має деякі проблеми з будинками. Втім, чи можу я зайти на хвилинку і скористатися телефоном? Потрібно зробити один дуже важливий дзвінок.

Небо над Лондоном

Унизу, немов зірки якоїсь дивної галактики, сяяли вогні нічного Лондона. Як правило, над столицею Англії офіцери Рекону не літали, бажаючих вистача­ло і без них, ураховуючи чотири аеропорти міста. П’ять років тому капітан Трабл Кельп мало не зі­ткнувся з аеробусом, що вирушив із Хітроу до аеро­порту Джона Кеннеді. Відтоді, якщо доводилося пролітати повз аеропорт, рейс потрібно було узго­джувати особисто з Фоулі.

Холлі дмухнула в мікрофон, убудований у шолом. — Фоулі, чи не намічається якогось літака?

— Зараз перевірю радар. Так, подивимось. На твоєму місці я б метрів на двісті спустився. Із Мала­ги летить Боїнг 747. Через кілька хвилин буде зовсім близько. Тебе він не зачепить, але може збити наві­гаційну систему шолома.

Холлі скерувала літальний прилад на потрібну висоту. Небо над головою перетнув велетенський лі­так. Якби не звукові фільтри, барабанні перетинки полопалися б.

— ОК. Зіткнення з одним апаратом із туристами вдалося уникнути. Що далі?

— Тепер чекатимемо. Якщо щось термінове, я тебе викличу.

Довго чекати не довелось. Менш ніж через п’ять хвилин у динаміках почувся голос Фоулі.

— Холлі. Дещо є.

— Знову радар?

— Ні. Отримав із «Сентинеля». Стривай, я пере­шлю файл на твій шолом.

На візорі Холлі з’явився звуковий файл. Щось схоже на дані сейсмографа.

— Що це? Запис телефонної розмови?

— Не зовсім,— відповів Фоулі.— Один із мільяр­дів файлів, що «Сентинель» присилає нам щодня.

«Сентинель» — система спостереження, якою кентавр користується, щоб отримувати інформацію із секретних американських та російських супутни­ків. Ціль — моніторинг усіх телекомунікаційних систем людей. Звісно, кожен телефонний дзвінок прослухати неможливо. Тож комп’ютер запрограму­вали таким чином, аби він реагував на певні слова. Наприклад, якщо в розмові з’являлися слова «ельф», «небесний» і «під землею», комп’ютер негайно починав записувати розмову. Чим більше звучало фраз, пов’язаних із Народом, тим більше сигналів подава­ла машина.

— Цей телефонний дзвінок пролунав у Лондоні кілька хвилин тому. В ньому повно ключових слів. Такого я ще не чув.

— Програти,— віддала Холлі голосову команду. По діаграмі поповзла вертикальна рисочка курсора.

— Народ,— почула вона крізь перешкоди,— ЛЕП, магія, Небесне місто, транспортери, ельфи, Б’ва Келл, тролі, блокада часу, Рекон, Атлантида.

— Це і все?

— Тобі недостатньо? Той, хто це сказав, мабуть, збирається писати нашу біографію.

— Але ж це лише набір слів. У ньому немає ніяко­го сенсу.

— Гей, навіщо зі мною сперечатися? — відповів кентавр.— Я лише збираю інформацію. Це має бути пов’язане з пеленгуванням. Дві такі події в один день — це не просто збіг обставин.

— Гаразд. Маємо точні координати?

— Дзвінок надійшов із кріогенного інституту в Лондоні. Але щоб ідентифікувати голос, «Сентинелю» потрібна краща якість. Нам просто відомо, що дзвінок зробили в помешканні інституту.

— Кому телефонував наш таємничий незнайомець?

— Дивно. Він телефонував на гарячу лінію крос­вордів «Times».

— То, може, всі ці слова — відповіді на сьогодніш­ній кросворд? — із надією в голосі запитала Холлі.

— Ні, я перевірив. У ньому не було жодного сло­ва, пов’язаного з ельфами.

Холлі перемкнула крила на ручний режим.

— Гаразд, час дізнатися, хто ж то був. Надішли мені координати інституту.

Холлі підозрювала, що то фальшива тривога. Що­дня надходили сотні таких дзвінків. Фоулі був таким параноїком, який уважав, що почалося вторгнення Людей Бруду щоразу, коли він чув слово «магія» в якійсь телефонній розмові. Якщо врахувати остан­ні тенденції у фільмах і відеоіграх, це слово повто­рювали доволі часто. Поліцейські витратили не одну годину на перевірку житла, звідки поступили ті теле­фонні дзвінки, і як правило, з’ясовувалося, що то просто якийсь малий грався на своєму комп’ютері.

Скоріше за все, цей фантомний телефонний дзві­нок був результатом збою на лінії, або хтось нама­гався знайти субтитри до якогось голлівудського фільму, чи навіть офіцер ЛЕП, що працює під при­криттям, намагався додзвонитися додому. Але сьо­годні, Фоулі має рацію, усе потрібно ретельно пере­вірити.

Холлі викинула ногу вперед і пірнула вниз. Пра­вила такий маневр забороняли. Усі рухи мали бути контрольованими і поступовими, але навіщо ж літа­ти, якщо ти не можеш хоча б трохи розім’ятися?

Кріогенний інститут «Льодовиковий період», Лондон

Артеміс притулився до заднього бамперу фургона. Дивно, як швидко змінюються пріоритети. Сьогодні вранці його хвилювало, які черевики взути, а тепер він не може думати ні про що інше, лише про те, що життя його друга висить на волоску. І обірватися цей волосок може будь-якої миті.

Артеміс витер іній з окулярів, які дістав із кишені охоронця. То були не звичайні окуляри. Зір у Батле­ра був стовідсотковий. Ці окуляри були обладнані фільтрами, знятими з ЛЕПівського шолома. Проти­захисними фільтрами. Батлер не розлучався з ними відтоді, як Холлі Шорт накинулася на нього біля ма­єтку Фаулів.

— Не можна бути впевненим,— сказав тоді дво­рецький.— Ми ж загроза для безпеки ЛЕП. І коман­дира Рута вже могли замінити кимось не таким до нас прихильним.

Тоді Артеміса не переконали його слова. Ель­фи — мирний народ. Вони нікому не заподіють лиха, навіть Людині Бруду, з якою мали проблеми в мину­лому. Урешті-решт, вони ж розійшлися як друзі. Принаймні, не як вороги.

Артеміс сподівався, що телефонний дзвінок спра­цює, та чом би й ні: людські комунікаційні системи моніторили кілька агентів, відловлюючи ключові слова і записуючи розмови, які загрожували на­ціональній безпеці. А якщо люди це робили, то можна бути впевненим, що Фоулі був на два кроки попереду.

Артеміс начепив окуляри і заліз до кабіни. Слу­хавку він поклав десять хвилин тому. Припустімо, Фоулі відразу ж узявся до справи, тож потрібно ще годин зо дві, доки офіцер ЛЕП дістанеться поверхні землі. То буде вже п’ять годин, відколи зупинилося серце Батлера. Рекордом було дві години п’ятдесят хвилин: в Альпах якийсь лижник мало не замерз у лавині. Через три години ще ніхто не повертався до життя. Може, і не повернеться.

Артеміс глянув на тацю з їжею, яку прислала доктор Лейн. Раніше він би поскаржився майже на все, що тут було, але тепер усього цього вистачить, аби протриматися до прибуття допомоги. Хлопець зробив великий ковток із пластикового стаканчика з чаєм. Можна було навіть почути, як рідина впала в пустий шлунок. За ним, у фургоні гула кріогенна камера з Батлером. Час від часу апарат проводив самодіагностику, і тоді щось попискувало і дзиж­чало. Артеміс пригадав кілька тижнів у Ґельсінки, коли він чекав, доки прийде до тями його батько. Чекав, аби побачити, на що здатна славнозвісна ельфійська магія...

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка.

Сьогодні батько зі мною заговорив. Уперше за два роки я почув його голос, і був він не зовсім такий, яким я його пам’ятав. Але ж багато чого змінилося.

Два місяці тому Холлі Шорт застосувала свою магію, а батько й досі перебував у шпиталі у Ґельсін­ки. Не рухався, не реагував. Лікарі нічого не розуміли.

— Він уже давно мав прийти до тями,— сказали вони.— Мозок працює нормально. І серце б’ється, як у коня. Неймовірно, але цей чоловік був на порозі смерті, а м’язовий тонус у нього, як у двадцятиріч­ного.

Звісно, для мене це не диво. Магія Холлі повністю зцілила батька, от хіба ліву ногу, яку він утратив поблизу узбережжя Мурманська, повернути не вдало­ся. В тіло ніби влили додаткову порцію життя.

Як магія впливає на тіло, я знав. Цікаво, як вона впливає на розум. Такі переміни для батька можуть виявитися болючими. Він патріарх Фаулів, і все його життя обертається навколо грошей.

Шістнадцять днів ми сиділи в батьковій палаті і чекали хоч на якісь ознаки життя. Я вже навчився розбиратися в даних на моніторах обладнання і того ранку одразу зрозумів, що активність мозку батька збільшується. Мій діагноз — він скоро повер­неться до тями, тож я покликав медсестру.

Нам наказали вийти з палати, і туди збіглося принаймні з півдесятка лікарів. Кардіологи, анестезіолог, нейрохірург, психолог, кілька медсестер.

Медична допомога батькові не знадобилася. Він просто сів, протер очі й вимовив одне слово: «Андже­ліна».

Мамі дозволили увійти. Батлерові, Джульєтті та мені довелося чекати ще кілька важких хвилин, доки мама не вийшла.

— Заходьте всі,— сказала вона.— Він хоче вас ба­чити.

Раптом я перелякався. Батько, місце якого я на­магався зайняти впродовж цілих двох років, повер­нувся. Чи він виправдає мої сподівання? І чи виправ­даю я його?

Я нерішуче увійшов. Артеміс Фаул Перший сидів, обіпершись на подушки. Перше, що я помітив,— його обличчя. Не шрами — вони вже майже затяглися. Вираз обличчя. Раніше похмуре і суворе, зараз бать­кове обличчя було розслабленим і безтурботним.

Після такої довгої розлуки я навіть не знав що сказати.

Батько навіть не вагався.

— Арті,— вигукнув він і протягнув до мене руки.— Ти став уже дорослим. Юнак.

Я кинувся до нього і в міцних обіймах забув про всі свої плани. У мене знову був батько.

Кріогенний інститут «Льодовиковий період», Лондон

Спогади Артеміса перервав якийсь рух угорі. Хло­пець виглянув у вікно і вдивився в точку через філь­три. На карнизі третього поверху крався ельф. Офі­цер Рекону з крилами і шоломом. Через п’ятнадцять хвилин! Його хитрощі спрацювали. Фоулі помітив дзвінок і прислав когось розібратися. Тепер лишало­ся сподіватися, що цей ельф аж булькає від магії та дуже хоче допомогти.

Діяти потрібно дуже обережно. Навіщо лякати офіцера Рекону? Один необережний рух, і він про­кинеться через шість годин без жодної згадки про події сьогоднішнього дня. І для Батлера це буде дуже сумно.

Артеміс повільно відчинив дверцята фургона і зробив крок на двір. Ельф нахилив голову, спосте­рігаючи за рухами людини. Хлопець не дуже втішив­ся, коли міфічне створіння дістало платиновий піс­толет.

— Не стріляй,— підняв руки Артеміс.— Я не озброєний. Мені потрібна твоя допомога.

Ельф активував крила і повільно опустився, візор шолома опинився на одному рівні з очима Артеміса.

— Не бійся,— продовжив хлопець.— Я друг На­роду. Я допомагав подолати Б’ва Келл. Мене звуть...

Непрозорий візор шолома відкинувся.

— Я знаю, як тебе звуть, Артемісе,— сказала капі­тан Холлі Шорт.

— Холлі, — схопив її за плечі хлопець. — Це ти!

Холлі скинула його руки.

— Я знаю, що це я. Що тут відбувається? Здогаду­юся, телефонував саме ти.

— Так, так. Немає часу пояснювати. Пізніше, гаразд?

Холлі увімкнула двигун і піднялася на чотири метри.

— Ні, Артемісе. Я вимагаю пояснення негайно. Якщо тобі була потрібна допомога, чому ти не зате­лефонував зі свого телефону?

— Ти ж сказала, що Фоулі зняв спостереження за моїм телефоном. І я не був певний, що ти прилетиш.

Холлі подумала.

— ОК. Може, і не прилетіла б.— Потім вона по­мітила: — А де Батлер? Прикриває твою спину, як завжди?

Артеміс не відповів. Але по його обличчю Холлі від­разу здогадалася, навіщо Хлопець Бруду її покликав.

Артеміс натиснув кнопку, і кришка кріогенної ка­мери відчинилася. Всередині під сантиметрами льо­ду лежав Батлер.

— Ні,— зітхнула Холлі.— Що сталося?

— Він зупинив кулю, призначену для мене,— по­яснив Артеміс.

— Коли вже ти чогось навчишся, Хлопче Бруду? — гримнула Холлі.— Від тебе самі неприємності. І як правило, страждають люди, яким ти не байдужий.

Артеміс не відповів. Правда є правдою.

Холлі підняла з грудей охоронця пакет із льодом.

— Як довго?

Хлопець перевірив час на мобільному телефоні.

— Три години. Плюс-мінус п’ять хвилин.

Капітан Шорт прибрала лід, поклала долоні на груди Батлера.

— Три години. Не знаю, Артемісе. Нічого не від­чуваю. Жодної іскри життя.

Артеміс підвів на неї очі.

— Ти зможеш, Холлі? Зможеш його зцілити?

Холлі відступила.

— Я? Я не можу. Потрібен професійний цілитель. І навіть за нього я не ручаюся.

— Але ж ти зцілила батька.

— То зовсім інше. Твій батько був живий. Навіть не в критичному стані. Мені боляче це казати, але Батлер помер. Уже давно.

Артеміс зняв із шиї золотий медальйон на шкіря­ному шнурочку. Диск із акуратною дірочкою посе­редині.

— Пам’ятаєш? Це ти зробила — показати, що твій палець приріс до руки. Сказала, що це нагадає мені про краплину добра, яка в мені лишилася. Зараз я саме і намагаюся зробити щось добре, капітане.

— Це не питання доброти. Цього просто не мож­на зробити.

Артеміс постукав пальцями по камері. Замислився.

— Я хочу поговорити з Фоулі,— нарешті сказав він.

— Я виступаю від імені Народу, Фауле,— відріза­ла Холлі.— Ми не підкоряємось наказам людей.

— Будь ласка, Холлі,— заблагав Артеміс.— Не можна ж отак просто дозволити йому померти. Це ж Батлер.

Холлі не встояла. Врешті-решт, Батлер не один раз рятував їх усіх.

— Гаразд,— погодилася вона і полізла за запас­ним мікрофоном.— Проте не сподівайся на гарні новини.

Артеміс повісив навушник на одне вухо і підніс мікрофон до рота.

— Фоулі, ти слухаєш?

— Жартуєш? Це ж цікавіше за будь-який із ваших серіалів.

Артеміс зібрав докупи думки. Він має бути пере­конливим, інакше в Батлера не лишиться жодного шансу.

— Я хочу, щоб ви спробували зцілити. Розумію, це може не спрацювати. Але невже вам важко спро­бувати?

— Не все так просто, Хлопче Бруду,— відповів кен­тавр.— Зцілення — процес непростий. Він потребує таланту і концентрації. Холлі — здібний ельф, я га­рантую, але для такої справи потрібна ціла команда цілителів.

— Обмаль часу,— сердито відповів Артеміс.— Батлер уже занадто довго в такому стані. Це потрібно зробити зараз, доки глюкоза не всмокталася в кров. Тканини на пальцях уже почали розкладатися.

— Може, і мозок теж? — припустив кентавр.

— Ні. Я знизив температуру майже тієї ж хвили­ни. Увесь цей час череп перебуває в холоді.

— Ти впевнений? Ми ж не хочемо повернути до життя тіло Батлера без мозку.

— Упевнений. Із мозком усе гаразд.

Фоулі помовчав.

— Артемісе, якщо ми погодимось спробувати, я навіть не уявляю, яким буде результат. Батлерове тіло могло катастрофічно змінитися, не кажучи вже про його розум. Такої операції над людиною ще ні­коли не проводили.

— Я розумію.

— Хіба, Артемісе? Справді розумієш? Ти готовий прийняти всі наслідки такого зцілення? Можуть ви­никнути будь-які непередбачувані проблеми. Хто б не повстав із цієї кріогенної камери, ти за нього від­повідатимеш. Ти готовий до такої відповідальності?

— Готовий,— без вагань заявив Артеміс.

— Добре. Тоді вирішуватиме Холлі. Ніхто не мо­же змусити її скористатися магією. Це її рішення.

Артеміс опустив очі. На ельфійку він дивитися не міг.

— Ну, Холлі? Візьмешся? Спробуєш?

Холлі змахнула лід із лоба Батлера. Він був добрим другом Народу.

— Я спробую,— погодилася вона.— Ніяких гаран­тій, але зроблю що зможу.

У Артеміса від полегшення підкосилися ноги. Але він швидко взяв себе в руки. Потім падатиме.

— Дякую, капітане. Я розумію, що таке рішення нелегко було прийняти. Що я можу зробити?

Холлі показала на дверцята.

— Ти можеш вийти. Мені потрібне стерильне се­редовище. Я тебе покличу, коли все скінчиться. І що б не сталося, що б ти не почув, не заходь, доки я не покличу.

Холлі зняла із шолома камеру, прикріпила її на кришку кріогенної камери, щоб Фоулі міг краще по­бачити пацієнта.

— Ну як?

— Добре,— відповів Фоулі.— Прекрасно бачу верхню частину тіла. Кріогеніка. Фаул — геній, не­зважаючи на те, що він людина. Чи ти усвідомлюєш, що в нього було менше хвилини, щоб скласти план? Розумний Хлопець Бруду.

Холлі ретельно вимила руки в невеличкій рако­вині.

— Не такий уже й розумний, коли не може втри­матися подалі від неприємностей. Повірити не можу, що я це роблю. Тригодинне зцілення. Це вперше.

— Фактично, це двохвилинне зцілення, якщо мо­зок заморозили відразу ж. Але...

— Але що? — спитала Холлі, витираючи руки рушником.

— Але охолодження впливає на біоритми тіла й на магнітні поля — такі речі навіть Народ повніс­тю не розуміє. На кону не лише шкіра і кістки. Ми навіть уявлення не маємо, як така травма могла вплинути на Батлера.

Холлі сунула голову під камеру.

— Думаєш, я правильно вчинила, Фоулі?

— Був би в нас час на дискусію, Холлі! Але з кож­ною секундою наш старий друг утрачає клітини моз­ку. Я розмовлятиму з тобою весь час. По-перше, по­трібно оглянути рану.

Холлі прибрала кілька пакетів із льодом, розстеб­нула срібний костюм. Вхідний отвір від кулі був ма­леньким, чорним, навколо нього запеклася кров —- немов перед нею був бутон троянди.

— У нього не було жодних шансів. Прямо під сер­це. Зараз збільшу.

Холлі наблизила візора і за допомогою фільтрів збільшила рану Батлера.

— Туди потрапили якісь волокна. Кевлар, я б ска­зала.

Фоулі аж застогнав.

— Цього нам бракувало. Ускладнення.

— А яка різниця, є там волокна чи ні? І зараз не час для жаргону. Поясни простою гномською.

— Добре. Хірургія для дилетантів, так би мовити. Якщо ти засунеш свої пальці в рану, магія відтворить клітини Батлерового тіла разом із новими волокна­ми кевлару. Він лишиться мертвим, але цілком куле­непробивним.

У Холлі напружилася спина.

— Що ж мені робити?

— Потрібно зробити нову рану і впустити магію через неї.

«Чудово,— подумала Холлі,— нова рана. Просто пошматувати старого друга».

— Але ж він твердий, як скеля.

— Тож доведеться трошки його розтопити. Ско­ристайся «Нейтрино-2000», вистав найменший ре­жим, але не дуже довго. Якщо мозок прокинеться раніше, ніж нам потрібно, йому кінець.

Холлі витягла «Нейтрино», переключила на міні­мум.

— Куди направляти заряд?

— З іншого боку грудної клітки. Приготуйся до зцілення; тепло розповсюджується швидко. Батлера потрібно зцілити до того, як до мозку дістанеться кисень.

Холлі направила лазера на груди охоронця.

— Скажи хоч щось.

— Трохи ближче. Десь із п’ятнадцяти сантиме­трів. Тримай дві секунди.

Холлі підняла візора, кілька разів глибоко вдих­нула. «Нейтрино-2000» виконує роль медичного інс­трумента. Хто б таке подумав?

Холлі натиснула на курок один раз. Іще одне натискання, і активується лазер.

— Дві секунди.

— Так. Поїхали.

Клац. Із дула «Нейтрино» вирвався помаранчевий промінь концентрованого тепла і увійшов у груди Батлера. Якби охоронець був притомним, він би вже відключився. Відтаяв акуратний кружечок льоду, пара піднялася до стелі й осіла конденсатом.

— А тепер,— наказав Фоулі, і голос у нього мало не зірвався від напруги,— звузь промінь і сфокусуй його.

Холлі вправно змінила настройки лазера великим пальцем. Якщо промінь звузити, він стане більш по­тужним, але лазер необхідно сфокусувати, аби не розрізати Батлерового тіла.

— Виставлю п’ятнадцять сантиметрів.

— Добре, але поквапся; тепло поширюється.

Шкіра на грудях Батлера повернула свій колір, лід по всьому тілу почав танути. Холлі знову натиснула на курок. Цього разу вона зробила надріз у вигляді півмісяця. Із рани виступила єдина краплина крові.

— Не тече,— завважив Фоулі.— Добре.

Холлі опустила зброю:

— Що тепер?

— Тепер заводь руки всередину і випускай туди всю свою магію, до останньої краплини. Не просто спостерігай, як вона витікає, а штовхай її туди.

Холлі скривилася. Ця частина їй ніколи не подо­балася. Байдуже, кілька разів вона вже проводила зцілення, їй було дуже неприємно совати пальці до нутрощів інших. Вона склала великі пальці разом і засунула їх до рани.

— Зцілися,— видихнула вона, і по пальцях поте­кла магія.

Над раною зметнулися блакитні іскорки, немов за горизонт падали зорі.

— Іще, Холлі,— сказав кентавр.— Іще трохи.

Холлі напружилася. Магія спочатку потекла гус­тим потоком блакитних іскор, але скоро сповільни­лася.

— Ну от,— ледь вимовила Холлі.— Майже нічого не лишилося на захист по дорозі додому.

— Тоді,— наказав кентавр,— відійди, доки я тобі не скажу. Тому що зараз і небу буде гаряче.

Холлі відступила до стіни. Якусь мить нічого не відбувалося. Раптом Батлер вигнувся, мало не підстрибнув. Холлі почула, як захрустіли хребці.

— Зцілення почалося,— схвально сказав Фоулі.— Це найлегша частина.

Батлер знову впав у камеру, зі свіжої рани бризну­ла кров. Магічні іскорки переплелися, на грудях чо­ловіка утворилося щось на кшталт вібруючої решіт­ки. Батлер підскакував на ношах, немов горох у брязкальці. Магія почала змінювати атоми. Над ті­лом наче туман завис — то через пори виводилися токсини. Кірка льоду навколо тіла відразу ж розта­нула, і краплини води осіли конденсатом на стелі. Пакети з льодом лопалися, як повітряні кульки, кристали розліталися по всій кабіні. Холлі немов опинилася в центрі різнокольорової грози.

— Залазь туди! — крикнув у вухо Холлі Фоулі.

— Що?

— Залазь до камери. Магія піднімається по хреб­ту. Ти маєш тримати його голову нерухомо, щоб усі пошкоджені клітини відновилися. А якщо вже вони зціляться, назад повернути не можна.

Клас, подумала Холлі. Утримати Батлера нерухо­мим. Жодних проблем. Вона підійшла ближче, по візору заторохкотіли кристалики.

Тіло людини здригалося в камері, оповите хма­рою пари.

Холлі поклала долоні на скроні Батлера. Вібрації передалися до її рук, а скоро затрусилося і все тіло.

— Тримай його, Холлі. Тримай!

Холлі нахилилася до камери, навалилася на голо­ву охоронця всією своєю вагою. Але вона навіть не могла зрозуміти, допомогло це чи ні.

— Ну, починається! — сказав їй у вухо Фоулі. — Приготуйся!

Магічні іскри добігли до Батлерової шиї, пере­йшли на обличчя. Блакитні спалахи дісталися до очей, помандрували по оптичних нервах просто в мозок. Очі Батлера розплющилися, завертілися в різні боки. Рот також не лишився осторонь. З язи­ка злетіла довга низка слів різними мовами, і жодне з них не мало значення.

— Мозок перевіряє систему,— пояснив Фоулі.— Просто аби переконатися, що все в робочому стані.

Кожен м’яз, кожен суглоб напружувався до межі, здригався, розтягувався, вивертався. Волосяні фолі­кули почали працювати з неймовірною швидкістю, і за хвилину виголений череп Батлера вкрився густою гривою волосся. Короткі нігті перетворилися на ти­грячі кігті, підборіддя заросло кошлатою бородою.

Холлі ледь трималася. Мабуть, саме так почува­ються ковбої на родео, коли намагаються приборка­ти якогось дикого бичка.

Нарешті іскри розсіялися, злетіли в повітря, як над вогнищем. Батлер заспокоївся. Тіло лежало за п’ятнадцять сантиметрів від води. Дихання було по­вільним і глибоким.

— Нам удалося,— сказала Холлі і сповзла по кріо­генній камері на коліна.— Він живий.

— Не радій зарано,— порадив кентавр.— Не так швидко все відбувається. Він не прийде до тями ще днів зо два, і навіть тоді ми не знатимемо, в якому стані його розум. І, звісно, лишається очевидна про­блема.

Холлі підняла візор.

— Яка ще проблема?

— Сама подивись.

Дивитися на те, що було в камері, капітан Шорт боялася. В уяві виникали гротескні образи. Якого не­щасного мутанта вони створили?

Перше, що вона помітила,— грудна клітка Батле­ра. Дірка від кулі майже зникла, але шкіра потемні­шала, на майже чорному тлі виднілася червона лінія, схожа на велику літеру У.

— Кевлар,— пояснив Фоулі.— Якісь волокна таки помножилися. На щастя, не дуже багато, щоб його вбити, але. достатньо, щоб уповільнити його ди­хання.

— А що то за червона лінія?

— Я б сказав, що то фарба. Мабуть, на куленепро­бивному жилеті було щось написано.

Холлі оглянула фургон. Батлерів жилет лежав у кутку. На ньому червоними літерами було надру­ковано ЦРУ. По центру У була маленька дірочка.

— Що поробиш,— зітхнув кентавр.— Це невели­ка ціна за його життя. Може вдати, що в нього таке тату. Зараз у Людей Бруду це дуже модно.

Холлі сподівалася, що шкіра, зміцнена кевларом, і є та очевидна проблема, про яку згадував Фоулі.

Проте було щось іще. І вона відразу це зрозуміла, коли погляд зупинився на обличчі охоронця. Або, точніше, на волоссі, що росло з того обличчя.

— Боже,— видихнула Холлі.— Артемісові це не сподобається.

Увесь час магічної операції Артеміс міряв крока­ми двір. Тепер, коли план почав утілюватися в жит­тя, на нього знову накинулися сумніви, немов сли­маки на капусту. Чи правильно вони вчинили? А якщо Батлер не буде сам собою? Урешті-решт, батько дуже змінився, коли знову повернувся до них. Він ніколи не забуде їхньої першої розмови...

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка.

Лікарі в Ґельсінки вирішили, що вони мають нака­чати батька вітамінами. Той вирішив, що того не буде. А якщо Фаул щось вирішив, то так воно і буде.

— Я чудово почуваюся,— наполягав він.— Будь ласка, дозвольте мені більше бути з родиною.

Лікарі погодилися, зачаровані його люб’язними ма­нерами. Мене це дуже здивувало. Батько ніколи на­віть не намагався бути люб’язним. Досі він добивав­ся свого, просто змітаючи того дурня, що стояв у нього на шляху.

Батько сидів у єдиному кріслі в палаті, поставив­ши ноги на невеличкий стілець. Мама присіла поруч на бильце. Сліпуча красуня в білому хутрі.

Батько помітив, що я дивлюся на його ногу.

— Не хвилюйся, Арті,— сказав він.— Завтра зні­муть мірку для протезу. З Дортмунду прилітає лікар Герман Грубер.

Про Грубера я чув. Він працював з німецькою олім­пійською командою. Найкращий.

— Хочу попросити щось спортивне. Може, жов­тий із чорними смугами.

Жарт. Зовсім не схоже на батька.

Мама потріпала його волосся.

— Не дражнися, любий. Ти ж знаєш, що для Арті все це ще дуже важко. Він же був зовсім маленьким, коли ти зник.

— Не таким уже й маленьким, мамо,— сказав я.— Одинадцять років.

Батько ніжно посміхнувся. Може, зараз саме час поспілкуватися, доки він у доброму гуморі, доки не став грубим, як завжди?

— Тату, після твого зникнення багато чого змі­нилося. Я змінився.

Батько урочисто кивнув.

— Так, ти маєш рацію. Ми маємо поговорити про справи.

Так. Повертаємося до справ. Саме такого батька я і пам’ятаю.

— Думаю, тобі сподобається, що сімейні рахунки в гарному стані, і схвалиш цінні папери, що ми при­дбали. Минулого фінансового року вони принесли нам вісімнадцять процентів дивідендів. В умовах сучасного ринку це дуже непоганий процент. Я тебе не підвів.

— Я підвів тебе, синку,— відповів Артеміс Стар­ший.— Якщо ти вважаєш, що банківські рахунки й ак­ції мають таке значення. Мабуть, ти навчився цього від мене.— Він притягнув мене до себе.— Я був не дуже гарним батьком, Арті. Не дуже гарним. Надто зайня­тий справами. Мені завжди казали, що мій обов’язок — піклуватися про імперію Фаулів. Кримінальну імперію, ми обидва, це добре знаємо. Якщо в тому, що я пережив, і є щось гарне, то це переоцінка моїх пріоритетів. Я хочу, щоб ми всі почали нове життя.

Я навіть повірити не міг, що чую таке. З дитин­ства пам’ятаю, як батько повторював: «Aurum potestas est». «Золото — сила». А тепер він мало не спиною повернувся до Фаулівських принципів. Що з ним зробила магія?

— Золото не найважливіша річ у світі, Арті,— продовжив він.— І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.

Я був просто приголомшений. І не сказати, що це було неприємно.

— Але ж, тату. Ти завжди казав... Це не ти. Я бачу нову людину.

До розмови приєдналася мама:

— Ні, Арті. Не нову людину. Стару. Того чолові­ка, в якого я закохалася і з ким побралася, іще до того, як зросла імперія Фаулів. Він повернувся. Ми знову родина.

Я подивився на батьків, які щасливі вони разом. Родина? Чи можуть Фаули бути нормальною роди­ною?

Звуки з фургона «Льодовикового періоду» змуси­ли Артеміса повернутися до реальності. Автомобіль почав розгойдуватися, за дверима щось спалахувало блакитним.

Артеміс не запанікував. Він уже бачив, як відбува­ється зцілення. Минулого року, коли Холлі прирос­тила палець, магія розтопила півтони криги,— і то був лише маленький пальчик. Що вже казати про та­кий критичний стан, як у Батлера.

Кілька хвилин у фургоні відбувалося пекло кро­мішнє. Дві шини лопнули, зламалася підвіска. На щастя, на ніч інститут зачинили, інакше доктор Лейн обов’язково додала б вартість ремонту до ра­хунку.

Нарешті, буря всередині затихла, і фургон зупи­нився. Холлі відчинила задні двері, обіперлася на раму. Вона була геть виснажена. Її кавова шкіра зблідла.

— Ну? — кинувся до неї Артеміс.— Він живий?

Холлі не відповіла. Після такого серйозного зці­лення її нудило, вона втомилася. Капітан Шорт зро­била кілька глибоких вдихів, присіла на бампер.

— Живий? — повторив хлопець.

Холлі кивнула.

— Живий. Так, він живий. Але...

— Але що, Холлі? Кажи!

Холлі зняла шолом. Він висковзнув із її пальців і покотився по двору.

— Вибач, Артемісе. Я зробила все, що могла.

І це були найгірші слова, що вона колись казала.

*

Артеміс заліз до фургона. На підлозі було повно води і кольорових кристалів. Із вентиляційної систе­ми валив дим, неонові смуги, що були замість лам­почок, мерехтіли, немов блискавка в пляшці.

Кріогенну камеру відкинуло в кут, із гіроскопа крапала рідина. Одна рука Батлера звисала через край, відкидаючи на стіну потворну тінь.

Контрольна панель камери ще працювала. Арте­міс із полегшенням помітив, що індикатор, що сте­жить за серцебиттям, спалахує з рівномірним інтер­валом. Батлер живий! У Холлі знову вийшло! Але щось її тривожило. Була якась проблема.

Щойно Артеміс зазирнув у кріогенну камеру, як він одразу зрозумів, що то за проблема. Нове волос­ся охоронця було сивим: на кригу Батлера поклали сорокарічним чоловіком, а зараз перед Артемісом була людина принаймні п’ятдесяти років. Може, і старша. За три години Батлер постарів.

За плечем хлопця з’явилася Холлі.

— Принаймні він живий,— сказала вона.

Артеміс кивнув.

— Коли він прокинеться?

— За два дні. Можливо.

— Як це сталося? — спитав хлопець, прибравши з лоба Батлера прядку сивого волосся.

Холлі знизала плечима.

— Не знаю. На цьому Фоулі спеціалізується.

Артеміс дістав із кишені запасні навушники з мі­крофоном, начепив на вухо.

— У тебе є якась теорія, Фоулі?

— Я не дуже впевнений,— відповів кентавр,— але можу припустити, що магії Холлі виявилося недостат­ньо. Довелося підключити резерви самого Батлера. Схоже, це дорівнює п’ятнадцяти рокам його життя.

— Чи можна щось зробити?

— Боюся, що ні. Зцілення переробити не можна. Якщо тебе втішить, скажу, що він, можливо, прожи­ве довше, ніж прожив би до зцілення. Але молодість йому не повернеш, і ми ще не впевнені щодо стану його психіки. Зцілення могло стерти інформацію в мозку.

Артеміс зітхнув.

— Що я з тобою зробив, старий друже?

— Плакати немає часу,— перебила його Холлі.— Ви обоє маєте забиратися звідси. Думаю, шум при­вернув увагу. Маєте транспорт?

— Ні. Прилетіли на звичайному літаку. Потім узяли таксі із Хітроу.

Холлі знизала плечима.

— Я б і рада допомогти, Артемісе, але я і так уже витратила багато часу. Я маю завдання. Дуже важли­ве завдання. І мушу повернутися до нього.

Артеміс відійшов від кріогенної камери.

— Холлі, твоє завдання...

Капітан Шорт повільно обернулася.

— Артемісе...

— Вас запеленгували, так? Щось проникло крізь систему, захисту Фоулі?

Холлі витягла із рюкзака великий аркуш камуф­ляжної фольги.

— Маємо десь поговорити. Там, де ніхто нам не завадить.

Наступні сорок п’ять хвилин промайнули для Ар­теміса, немов у тумані. Холлі загорнула людей у ка­муфляжну фольгу і прикріпила до свого місячного паска. Цей пасок знижував вагу у п’ять разів.

І все одно механічні крила насилу несли їх трьох по нічному небу. Холлі навіть довелося перемкнути двигун на повну потужність, щоб утриматися хоча б на висоті п’ятисот метрів над рівнем моря.

— Я увімкну захист,— сказала вона в мікрофон.— Намагайтеся не дуже бовтатися. Не хотілося б ко­гось із вас загубити.

І вона зникла, залишивши замість себе ледь по­мітне мерехтіння. Купка зірочок у формі Холлі. Віб­рації передавалися через шнур, і в Артеміса зацоко­тіли зуби. У фользі, коли видно було лише обличчя, він відчував себе велетенським жуком у коконі. По­дорож була навіть приємною: цікаво було летіти над містом, дивитися, як унизу по дорогах повзуть світлі цяточки автомобілів. Потім Холлі спіймала західний вітер, і вони полетіли над морем.

Раптом усесвіт Артеміса сповнився різких пори­вів вітру, неприємних рухів і переляканих птахів. Під ним висіло непритомне тіло Батлера. Фольга, в яку їх загорнули, поглинала навколишні кольори і відображала домінуючі відтінки. До точної переда­чі було ще далеко, але летіти вночі над морем до Ір­ландії можна було.

— Ця фольга невидима для радарів? — спитав Артеміс у мікрофон.— Не хочу, щоб мене переплута­ли з НЛО і підсмажили.

Холлі задумалася.

— Ти маєш рацію. Варто мені трохи спуститися, про всяк випадок.

Через кілька секунд Артеміс дуже пошкодував, що спитав: Холлі кинулася вниз, і вони каменем понеслися назустріч темним хвилям. Останньої миті вона загальмувала, але Артеміс міг би за­присягнутися, що в нього мало не здерло шкіру з обличчя.

— Достатньо низько для тебе? — запитала Холлі з ледь помітною іронією.

Вони мало не торкалися води. Хвилі мерехтіли, і фольга разом із ними. Океан був неспокійний, і Холлі то піднімалася, то опускалася разом із хвиля­ми. їхню присутність відчула група китів. Кілька з них вистрибнули із морської піни, пролетіли ме­трів із триста і знову зникли під водою. Дельфінів не було. Вони поховалися від негоди в бухтах і затоках уздовж узбережжя.

Холлі обігнула паром. Вони пролетіли так близь­ко до нього, що відчули, як працює двигун. Кількох пасажирів нудило на палубі, і залишки вечері мало не потрапили на невидимих мандрівників.

— Чудово,— пробурмотів Артеміс.

— Не хвилюйся,— сказав із порожнечі голос Хол­лі,— Майже прилетіли.

Вони пролетіли повз морський вокзал, потім уздовж узбережжя на північ, пролетіли над горами Віклоу. Навіть у такому стані Артеміс не міг не на­солоджуватися швидкістю. Крила — фантастичний винахід. Уявити тільки, скільки грошей можна було б отримати, якщо їх запатентувати. Хлопець зу­пинив себе. Саме через торгівлю ельфійськими тех­нологіями і постраждав Батлер.

Вони полетіли повільніше, і Артеміс зміг роздиви­тися місця, над якими вони пролітали. На сході ле­жав Дублін — жовта аура над системою магістралей. Холлі обігнула місто, повернула до менш населеної північної частини країни. По центру величезної тем­ної плями засвітилася яскрава пляма — будинок Ар­темісових предків, маєток Фаулів.

Маєток Фаулів, Дублін, Ірландія

— Тепер поясни,— сказала Холлі, коли вони перене­сли Батлера в ліжко.

Вона сіла на нижню сходинку. На неї з портретів дивилися покоління Фаулів. Капітан ЛЕП активува­ла мікрофон шолома і переключилася на гучний зв’язок.

— Фоулі, запиши це, будь ласка. У мене таке від­чуття, що нам доведеться прослухати цю розповідь іще разок.

— Усе почалося із зустрічі сьогодні вдень,— по­чав Артеміс.

— Продовжуй.

— Я зустрічався із Йоном Спіро, американським підприємцем.

Холлі почула, як у навушниках заклацали клавіші. Мабуть, Фоулі перевіряв, що за тип той Спіро.

— Йон Спіро,— сказав кентавр.— Дуже темний товариш, навіть за людськими мірками. Агентство безпеки Людей Бруду уже тридцять років намагається впіймати цього хлопця. Усі його компанії — загроза для екології. І це лише верхівка айсберга: промисловий шпіонаж, викрадення, шантаж, підо­зрілі зв’язки. Але досі йому вдавалося якось викру­чуватися.

— Так, це він,— кивнув Артеміс.— Тож я призна­чив містеру Спіро рандеву.

— Що ти хотів йому продати? — перебив його Фоулі. — Така людина, як Спіро, не перетне Атлан­тику заради чаю з кексами.

Артеміс спохмурнів.

— Нічого я йому не хотів продати. Але запропо­нував притримати деякі революційні технології. За певну ціну, звісно.

У голосі у Фоулі задзвенів метал:

— Які революційні технології?

Артеміс трохи повагався.

— Пам’ятаєте шоломи, які Батлер зняв із групи захвату вашої Служби Вилову?

— О ні,— застогнала Холлі.

— Я зняв із шоломів механізми самознищення, а із сенсорів і чипів сконструював Сі-Куб, мініатюр­ний комп’ютер. То було дуже просто — установив волоконно-оптичні блокатори, аби ви не змогли ке­рувати Кубом, якщо його помітите.

— Ти віддав ельфійські технології такому чолові­кові, як Спіро?

— Нічого я йому не віддавав,— огризнувся Арте­міс.— Він сам узяв.

Холлі наставила на хлопця палець:

— Навіть не прикидайся жертвою, Артемісе. Тобі не личить. Ти що думав? Йон Спіро випустить із рук технології, які здатні зробити його найзаможнішою людиною на планеті?

— Отже, нас запеленгував твій комп’ютер? — за­питав Фоулі.

— Так,— зізнався Артеміс.— Ненавмисно. Спіро попросив перевірити, чи за ним ніхто не стежить, і Куб перехопив сигнал ЛЕПівської системи без­пеки.

— Чи не можемо ми заблокувати такі перехоп­лення в майбутньому? — поцікавилася капітан.

— Дефлектори Небесного міста безсилі проти на­ших власних технологій. Рано чи пізно Спіро дізна­ється про ельфів. І коли це станеться, така людина, як він, просто не дозволить нам жити в гармонії.

Холлі виразно подивилася на Артеміса.

— Нікого тобі не нагадує?

— Я зовсім не схожий на Йона Спіро,— почав за­хищатися хлопець.— Він холоднокровний убивця!

— Зачекай кілька років,— сказала Холлі,— Ти теж таким станеш.

Фоулі зітхнув. Зведіть Артеміса Фаула і Холлі Шорт в одній кімнаті і за кілька хвилин матимете скандал.

— ОК, Холлі,— втрутився кентавр,— Спробуємо діяти як професіонали. Крок перший: припинити ізоляцію. Наступне, що ми зробимо,— повернемо Куб, доки Спіро не розгадав усі його секрети.

— Якийсь час у нас є,— сказав Артеміс.— Куб за­шифрований.

— Як добре?

— У жорсткий диск убудований код вічності.

— Код вічності,— гмикнув Фоулі.— Я вражений.

— То було не так уже і складно. Я винайшов абсо­лютно нову мову, тож Спіро не матиме, від чого від­штовхуватися.

Холлі відчула себе виключеною із розмови.

— Скільки часу знадобиться, щоб зламати цей код вічності?

Артеміс не втримався і скептично підняв брови.

— Вічність,— відповів він.— Теоретично. Але з такими технологіями, як у Спіро, трохи менше.

Холлі не звернула уваги на його тон.

— Добре, тоді ми в безпеці. Тож нащо бігати за Спіро, якщо все, що він має,— це набір схем, від яко­го ніякої користі?

— Не те щоб ніякої,— поправив її Артеміс.— Один лише чіп здатен спрямувати команду розробників у дуже цікавому напрямку. Але ти маєш рацію, Холлі. Бігати за Спіро немає потреби. Тільки-но він зрозуміє, що я живий, як кинеться мене шукати. Урешті-решт, я єдиний можу розкрити повний потенціал Сі-Куба.

Холлі обхопила голову.

— Отже, будь-якої миті сюди може увірватися команда бойовиків у пошуках ключа до коду віч­ності. Саме такої миті потрібен хтось, схожий на Батлера.

Артеміс підняв слухавку домашнього телефону.

— У родині не один Батлер,— сказав він.