Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 11: ЛЮДИНА-НЕВИДИМКА

Маєток Фаулів

ВОНИ дісталися Ірландії без особливих пригод, хіба що Мульчеві вдалося п’ятнадцять разів мало не втекти від Холлі, один раз навіть у літаку, де вона спіймала його в туалеті з парашутом і пляшкою гномського поліролю для скелі. Більше Холлі його нікуди не відпускала.

Батлер чекав на них біля головного входу до маєт­ку Фаулів.

— Прошу додому. Радий бачити, що всі живі. А тепер мені потрібно йти.

Артеміс узяв його за руку.

— Старий друже, куди ти підеш у такому стані? Але Батлер був налаштований дуже рішуче.

— Останнє завдання, Артемісе. Вибору я не маю. До того ж, я займався пілатесом, тому зараз почува­юся значно сильнішим.

— Блант?

— Так.

— Але ж він у в’язниці,— сказала Джульєтта.

— Уже ні,— похитав головою Батлер.

Артеміс зрозумів, що відмовити охоронця вони не зможуть.

— Принаймні, візьми Холлі. Вона допоможе.

Батлер підморгнув ельфійці.

— Я на це розраховував.

Чиказька поліція кинула Арно Бланта до фургона під нагляд двох офіцерів. Вони вирішили, що двох вистачить, оскільки на затриманому були наручни­ки. Свою думку вони змінили, коли фургон знайшли за шість миль від Чикаго. Тепер наручники були на офіцерах, а затриманого і слід прохолов. Ось що на­писав сержант Іггі Лебовскі у своєму рапорті: «Цей хлопець розірвав наручники, немов то був паперо­вий ланцюжок. Попер на нас, наче паровоз. Ми нічо­го не встигли вдіяти».

Але далеко Арно Блант не втік. У Вежі Спіро по­страждала його гордість. Він знав, що дуже скоро звістка про його приниження пошириться серед усіх охоронців. І пізніше на сайті Свиня Ла Ру так і напи­сав: «Арно дозволив нам’яти собі боки якомусь шмаркачеві». Блант прекрасно розумів, що прирече­ний чути хихотіння щоразу, як заходитиме до кімна­ти з крутими хлопцями,— хіба що помститься за об­разу, що її спричинив Артеміс Фаул.

Знав охоронець і те, що в нього лише кілька хви­лин до того, коли Спіро здасть поліції адресу, тож кинув у сумку кілька фальшивих щелеп і взяв таксі до міжнародного аеропорту О’Хара.

Блант був приємно здивований, коли зрозумів, що корпоративну кредитну картку Спіро ніхто не забло­кував, тож скористався нею, щоб купити собі авіа­квиток до першого класу найближчого рейсу до Лон­дона. Звідти він перебереться до Ірландії поромом.

План був не дуже складний, проте він би спрацю­вав, коли б на паспортному контролі не сидів Сід Коммонс, колишній зелений берет, що служив разом із Батлером у Монте-Карло. Щойно Блант розкрив рота, в голові Коммонса дзенькнув дзвоник. Чоло­вік, який стояв перед ним, ідеально відповідав опи­су, що йому прислав факсом Батлер. Аж до дивних зубів. Блакитна олія та вода, якщо таке взагалі буває. Коммонс натиснув на кнопку під столом, і через кілька секунд група охоронців позбавила Бланта паспорта і заарештувала.

Начальник охорони схопився за телефон, щойно за підозрюваним зачинилися двері. Він набрав між­народний номер. Через два дзвінка він почув:

— Резиденція Фаулів.

— Батлере? Це Сід Коммонс із Хітроу. До мене потрапив чоловік, яким ти цікавився. Кумедні зуби, тату на шиї, новозеландський акцент. Інспектор Джастін Барр кілька днів тому прислав його опис. Сказав, що ти можеш його впізнати.

— Він досі у вас? — запитав дворецький.

— Так. Тримаємо в камері попереднього ув’яз­нення. Його саме перевіряють.

— Скільки часу вам знадобиться?

— Щонайбільше дві години. Але якщо він той, хто ти кажеш, комп’ютерна перевірка нічого не дасть. Щоб передати його Скотланд-Ярду, нам по­трібне зізнання.

— Зустрінемося в залі прибуття під табло з роз­кладом рейсів через тридцять хвилин,— сказав Бат­лер і відключився.

Сід Коммонс витріщився на мобільний телефон. Як Батлер дістанеться сюди із Ірландії за тридцять хвилин? Та це неважливо. Це той самий Батлер, що десятки разів рятував його життя в Монте-Карло ба­гато років тому, тож зараз Сід має чудовий шанс ви­платити свій Борг.

Через тридцять дві хвилини Батлер з’явився в залі прибуття.

Друзі потиснули руки, і Сід уважно оглянув Бат­лера.

— А ти змінився. Постарішав.

— Наздогнали мене бійки,— сказав охоронець, тримаючись рукою за серце.— Час іти на пенсію.

— Чи можна спитати, як ти сюди дістався?

Батлер поправив краватку.

— Не варто. Краще тобі не знати.

— Зрозуміло.

— Де наш хлопець?

Коммонс провів його в задню частину будівлі, повз юрбу туристів і таксистів з плакатиками.

— Ходи сюди. Ти ж неозброєний? Ми друзі, але я не можу впустити сюди людину зі зброєю.

Батлер розкрив піджак:

— Можеш мені довіряти. Я знаю правила.

Вони піднялися на два поверхи на спеціальному ліфті і довго ішли по тьмяному коридору.

— Ну от,— нарешті сказав Сід, указуючи на скля­ний прямокутник.— Він тут.

Скло виявилося особливим дзеркалом. За малень­ким столиком Батлер побачив Арно Бланта, що нетерпляче вистукував пальцями по пластиковій поверхні.

— Це він? Цей чоловік підстрелив тебе у Найтсбриджі?

Батлер кивнув. Це він. Той же самий гультяйський вигляд. Ті ж самі руки, що натиснули на курок.

— Паспорт у нього чистий, і все, що ми маємо,— це твоє слово проти його. І якщо чесно, ти не дуже скидаєшся на підстреленого.

Батлер поклав руку на плече друга.

— Не думаю...

Коммонс навіть не дав йому договорити.

— Ні. Туди заходити не можна. Ніяк. Мене звіль­нять. Та якби ти і вибив із нього зізнання, до суду справа не дійде.

Батлер кивнув.

— Розумію. Не проти, коли я залишусь? Хочу по­дивитись, що воно буде.

Коммонс із полегшенням погодився, задоволе­ний, що Батлер не став на нього тиснути.

— Жодних проблем. Лишайся скільки хочеш. Але я видам тобі бейджик відвідувача.— Він вийшов у коридор і знову повернувся.

— Не заходь туди, Батлере. Якщо ти це зробиш, ми його назавжди втратимо. І до речі, тут усюди ка­мери.

Батлер посміхнувся. Таке він не часто робив.

— Не хвилюйся, Сіде. Ти не побачиш мене в тій кімнаті.

Коммонс зітхнув.

— Добре. Чудово. Просто іноді в тебе такі очі...

— Я змінився. Змужнів.

Коммонc розсміявся.

— Ото було б диво!

Він завернув за ріг, лише чути було, як він смієть­ся. Щойно він пішов, поруч із Батлером з’явилася Холлі.

— Камери? — прошепотів охоронець кутом рота.

— Я перевірила іонні промені. Тут безпечно.— Вона витягла з рюкзака камуфляжну фольгу і покла­ла її на підлогу.

Потім вона обгорнула навколо кабелю, що вів до зовнішньої стіни камери, відрізок оптичного волокна.

— Так,— сказала вона, прислухаючись до голосу Фоулі у навушнику.— Починаємо. Фоулі зітре наше зображення із запису. Зараз ми невидимі для камер і мікрофонів. Ти знаєш, що робити?

Батлер кивнув. Вони вже все обговорили, але Холлі, як справжній боєць, мала переконатися.

— Я знову вмикаю захист. Дай мені секунду, а по­тім накинь на себе фольгу і роби справу. Даю тобі дві хвилини, доки твій друг не повернеться. Після цього ти лишаєшся сам.

— Зрозуміло.

— Хай щастить,— сказала Холлі, замерехтіла і стала невидимою.

Батлер трохи зачекав і зробив два кроки ліворуч. Підняв фольгу і накинув її на голову і плечі. Для зви­чайної людини він став невидимим. Але якщо хтось наблизиться, побачить силует кремезної людини. Тож краще поквапитися. Він відчинив двері камери і ступив усередину.

Арно Блант недаремно турбувався. Це ні в які ворота не лізе. Скільки можна тримати людину за фальшиві зуби, га? Аж ніяк не довго. Може, подати в суд на британський уряд і повернутися додому до Нової Зеландії?

Двері відчинилися сантиметрів на тридцять і зно­ву зачинилися. Блант зітхнув. Поліцейські штучки. Нехай затриманий попотіє кілька годин, потім від­чинять двері, щоб він вирішив, що допомога вже близько. А коли ніхто не заходив, затриманий впа­дав у відчай. І готовий був усе розповісти.

— Арно Блант,— нізвідки пролунав голос.

Блант припинив стукати пальцями і випрямився.

— Що таке? — з підозрою запитав він.— Тут є ко­лонки? Це смішно, хлопці. Справді смішно.

— Я прийшов по тебе,— сказав голос.— Прийшов поквитатися.

Арно Блант упізнав голос. Він йому від самого Чи­каго снився. Відтоді, як ірландський хлопчисько ска­зав, що Батлер повернеться. Так, це безглуздо, при­видів не існує. Але було щось таке у погляді Артеміса Фаула, що змушувало повірити у потойбічний світ.

— Батлере? Це ти?

— Ага,— сказав голос.— Пам’ятаєш мене.

Арно глибоко вдихнув. Заспокоївся.

— Не знаю, що тут відбувається, але я на це не по­ведусь. Що? Мені плакати, як дитина, бо ви найшли когось, хто говорить, як мій... Як мій знайомий?

— Це не жарт, Арно. Я тут.

— Звісно. Якщо ти тут, чому я тебе не бачу?

— Ти переконаний, що не бачиш, Арно? Поди­вись краще.

Блант стурбовано обвів кімнату поглядом. Нікого більше не було. Нікого. Точно. Але щось там таке було у кутку... Немов скривлене дзеркало.

— О, помітив мене.

— Нічого я не помітив,— тремтячим голосом від­повів Блант. — Усе, що я бачу,— як повітря тремтить від тепла. Вентиляційна шахта, чи що там таке.

— Хіба? — відкинув фольгу Батлер.

Блантові здалося, що той матеріалізувався просто з повітря. Бідолаха аж підстрибнув, відкинувши стільця до стіни.

— Господи! Хто ти такий?

Батлер трохи зігнув коліна. Готовий до дії. Тепер він став старшим, це правда. І повільнішим. Але ель­фійська магія поліпшила його реакцію, та й досвіду в нього було набагато більше, ніж у Бланта. Джу­льєтта хотіла сама все за нього зробити, але деякі речі вимагають особистого втручання.

— Я твій провідник, Арно. Прийшов, аби відвес­ти тебе додому. Там на тебе чекають багато людей.

— До-до-дому? — забелькотів Блант.— Що зна­чить додому?

Батлер зробив крок уперед.

— Ти сам знаєш, що це значить, Арно. Додому. Туди, куди ти весь час ішов. Туди, куди ти відправив багатьох. І мене теж.

Блант наставив на нього тремтячого пальця.

— Не підходь до мене. Я вбив тебе один раз, і вб’ю іще.

Батлер зареготав. І було то не дуже приємно.

— Тут ти помиляєшся, Арно. Мене не можна вби­ти іще раз. Та й смерть — невелика штука у порів­нянні з тим, що чекає після неї.

— Що чекає після неї...

— Пекло, Арно,— сказав Батлер. — Повір мені, я його бачив. І ти побачиш.

Блант повірив. Урешті-решт, Батлер з’явився просто з повітря.

— Я не знав,— схлипнув він.— Не вірив. Я б ніко­ли тебе не пристрелив, Батлере. Я просто виконував накази Спіро. Ти ж сам чув, що він наказав. Я просто металевий чоловік, і все.

Батлер поклав руку йому на плече.

— Я вірю тобі, Арно. Ти виконував наказ.

— Правильно.

— Але цього недостатньо. Ти маєш очистити своє сумління. Якщо ні, я мушу забрати тебе із собою.

Очі у Бланта почервоніли від сліз.

— Як? — заблагав він.— Як мені це зробити?

— Зізнайся у своїх гріхах. І нічого не приховуй, бо я повернуся.

Блант закивав. В’язниця набагато краща, ніж те, що йому загрожувало зараз.

— Пам’ятай, я спостерігатиму. Це твій єдиний шанс себе врятувати. Якщо ти ним не скористаєшся, я повернуся.

Блант так роззявив рота, що аж зуби вискочили і покотилися по підлозі.

— Не хвилюйша. Я жіжнаюша. Обіцяю.

Батлер підняв фольгу і знову зник.

— Тож дотримуйся своєї обіцянки, або на тебе чекає пекло.

Батлер вийшов у коридор і запхав фольгу під під­жак. Через секунду з’явився Сід Коммонс із бейджиком.

Він побачив Арно Бланта, що стояв розгублений посеред камери.

— Що ти накоїв, Батлере? — поцікавився він.

— Гей, це не я. Перевір записи. Хлопець просто скочив і почав із кимось розмовляти. Кричав, що хоче зізнатися.

— Хоче зізнатися? Так просто?

— Знаю, що звучить це дивно, але я розказую те, що бачив. На твоєму б місці, я б зателефонував Джастінові Барру у Скотланд-Ярд. У мене таке від­чуття, що зізнання Бланта допоможе закрити кілька гучних справ.

Коммонс із підозрою примружив на нього очі.

— Чому в мене таке відчуття, що ти щось прихо­вуєш?

— Обшукай мене,— знизав плечима Батлер.— Відчуття — то не доказ. А камери спостереження підтвердять, що я і кроку не зробив у кімнату.

— Ти певен, що вони саме це покажуть?

Батлер глянув на ледь помітне мерехтіння за пле­чем у Сіда Коммонса.

— Так точно,— відповів він.