Артеміс Фаул. Код вічності

глава 10: ПАЛЬЦІ

Камера Артеміса Фаула, Вежа Спіро

КОЛИ в стелю врізався лазер, Артеміс саме медитував. Він підвівся з пози лотоса, натягнув светра і розклав на підлозі подушки. За мить на підлогу впав металевий квадрат, і шуму від падіння завдяки подушкам майже не було. В отворі з’явилося обличчя Холлі.

Артеміс показав на подушки і сказав:

— Ти передбачила мої дії.

Капітан ЛЕП кивнула.

— Лише тринадцять, а вже такий передбачу­ваний.

— Припускаю, що ти скористалася вентилято­ром, щоб відігнати дим?

— Саме так. Здається, ми дуже добре знаємо одне одного.

Холлі зняла з пояса мотузку і опустила її в кімнату. — Зроби петлю і стрибай в неї. Я тебе підтягну. Саме так Артеміс і зробив, і через кілька секунд він уже пролазив крізь отвір.

— А містер Фоулі з нами? — спитав він.

— Сам спитай,— передала йому Холлі циліндрич­ний навушник.

Артеміс уставив це диво нанотехнології у вухо.

— Ну, Фоулі. Здивуй мене.

Під землею, в Небесному місті, кентавр радісно потер долоні. Артеміс єдиний розумів його лекції.

— Тобі сподобається, Хлопче Бруду. Я не лише стер тебе з відео, не лише прибрав падіння стелі, я створив симуляцію Артеміса.

Хлопець був заінтригований.

— Симуляція? Справжня? А як саме ти її зробив?

— Дуже просто,— скромно сказав Фоулі.— У мене у файлах сотні людських фільмів. Я позичив у Стіва Макквіна сцену з «Великої втечі», але трохи змінив одяг.

— А обличчя?

— У мене лишилося кілька цифрових зображень після твого останнього візиту в Небесне місто. Я на­клав їх на зображення — і вуаля! Наша симуляція Артеміса робитиме все, що я накажу, і коли я нака­жу. Саме зараз сим спить, але через півгодини я можу послати його до туалету.

Холлі скрутила мотузку.

— Диво сучасної науки. ЛЕП витрачає на твій від­діл мільйони, а все, що ти можеш зробити, це посла­ти Хлопця Бруду до туалету.

— Ти маєш бути до мене люб’язною, Холлі. Я роб­лю тобі велику послугу. Якщо Джуліус дізнається, що я тобі допомагаю, він дуже розсердиться.

— І саме тому ти мені допомагаєш.

Холлі тихенько підійшла до дверей і трохи їх про­чинила. В коридорі було тихо і пусто, якщо не зва­жати на камери і дзижчання флуоресцентних ламп. На одній із секцій візора Холлі з’явилося зображен­ня камери спостереження. Шестеро охоронців обхо­дили поверх.

Холлі зачинила двері.

— Ходімо. Маємо дістатися до Спіро до того, як зміняться охоронці.

Артеміс поправив килим на підлозі.

— Ти знаєш, де його апартаменти?

— Прямо над нами. Потрібно туди піднятися і відсканувати його сітківку і великий палець.

На обличчі хлопця щось промайнуло. Лише на долю секунди.

— Сканер. Так. Чим скоріше, тим краще.

Холлі ще ніколи не бачила такого виразу на об­личчі хлопчика. Провина? Таке можливо?

— Ти щось від мене приховуєш? — запитала вона.

Незвичний вираз зник, змінившись на традицій­ну відсутність будь-яких емоцій.

— Ні, капітане Шорт. Нічого. Ти справді вважа­єш, що зараз слушний час для допиту?

Холлі погрозила пальцем:

— Артемісе, якщо ти щось зіпсуєш під час опера­ції, я цього не забуду.

— Не хвилюйся,— відмахнувся Артеміс. — Я за­буду.

Апартаменти Спіро були розташовані на два по­верхи вище за камеру Артеміса. Тож був сенс ско­ристатися тим самим прийомом. На жаль, Йону Спі­ро не подобалося, коли за ним шпигували, тож у цій частині будівлі не було жодної камери.

— Так я і думав,— пробурмотів Фоулі.— Таким маніякам, стурбованим боротьбою за владу, не подо­бається, коли хтось бачить їхні брудні таємниці.

Хочеться побути з таємницями на самоті,— сказала Холлі, спрямовуючи промінь «Нейтрино» на стелю.

Секція підвісної стелі розтопилася, як крига на чайнику, відкривши шар сталі. Лазер врізався в пе­рекриття, і на килим закапав розплавлений метал. Коли отвір став достатньо великим, Холлі вимкнула пістолет і просунула в дірку шолом.

На екрані нічого не з’явилося.

— Перемикаюся на ультра-червоний.

На візорі з’явилася шафа з костюмами. Мабуть, білими.

— Гардеробна. Ми в гардеробній.

— Чудово,— озвався Фоулі.— Приспи його.

— Він спить. Зараз за десять хвилин до п’ятої ранку.

— Ну, тоді зроби так, щоб він не прокинувся.

Холлі змінила камеру. Витягла з кишені сріблясту капсулу і вставила її в паз.

Фоулі прокоментував Артемісові її дії.

— Це снодійна капсула «Сліп-діпер», якщо тобі цікаво.

— Газ?

— Ні. Хвилі, що впливають на мозок.

Артеміс був заінтригований.

— Продовжуй.

— Якщо коротко, вона сканує хвилі мозку, а по­тім відтворює їх. Усі навколо лишаються в тому ж стані, якому і були, доки капсула не розчиниться.

— Жодних слідів?

— Жодних. І ніяких післядій. Що б вони мені там не платили, все одно цього недостатньо.

Холлі відрахувала хвилину на годиннику візора.

— Гаразд. Він поза грою, якщо спав, коли капсула почала діяти. Ходімо.

Спальня у Спіро була такою ж білою, як і його костюми. Якщо не враховувати темну дірку в гарде­робній. Холлі з Артемісом влізли через цю діру на білий кошлатий килимок, оточений білими дере­в’яними шафами. Вони пройшли до кімнати, що аж блищала в темряві. Футуристичні меблі — білі, звіс­но. Білі світильники і білі штори.

Холлі на мить затрималася, аби роздивитися кар­тину на стіні.

— Ох, тримайте мене! — вигукнула вона.

Картина була написана олійними фарбами. Абсо­лютно біла. Під нею була мідна табличка. На ній було написано: «Сніжний привид».

Спіро лежав по центру величезного матрацу, за­гублений серед шовкових простирадл. Холлі відсу­нула ковдру і перекотила чоловіка на спину. Навіть уві сні його обличчя було злим, немов сни його були такими ж жалюгідними, як і думки наяву.

— Милий хлопець,— сказала Холлі і пальцем під­няла йому ліве повіко.

Камера шолома відсканувала сітківку і зберегла інформацію на чіпі. Продемонструвати файл скане­ра на вході в захищену кімнату і надурити комп’ютер охорони тепер дуже просто.

Із відбитком пальця буде складніше. Для його розпізнавання використовувався гелевий сканер, дрібнісінькі сенсори якого шукатимуть справжні бо­розенки і вигини пальця Спіро. Проекція не підійде. Зображення має бути об’ємним. Артеміс придумав, як можна скористатися меморі-латексом — стан­дартною частиною будь-якої аптечки ЛЕП. Таким латексом до його горла кріпився мікрофон. Усе, що потрібно було зробити,— обгорнути на мить палець Спіро, і вони матимуть форму. Холлі витягла латекс і відірвала стрічку сантиметрів п’ятнадцять зав­довжки.

— Не спрацює,— сказав Артеміс.

У Холлі опустилися руки. Ну от. Цього Артеміс їй не казав.

— Що не спрацює?

— Меморі-латекс. Гелевий сканер він не обду­рить.

Холлі злізла з матрацу.

— У мене немає на це часу, Артемісе. У нас немає часу. Із меморі-латексу ми зробимо ідеальну копію, точну до останньої молекули.

Хлопець опустив очі.

— Так, ідеальну копію. Але у дзеркальному відо­браженні. Як негатив світлини. Борозенки там, де мають бути виступи.

— Дарвіт! — вилаялася Холлі.

Хлопець Бруду має рацію. Сканер розпізнає ла­тексну модель як зовсім інший відбиток. Її щоки спалахнули за візором.

— Ти знав, Хлопче Бруду. Ти все знав!

Артеміс навіть не став заперечувати.

— Дивно, що більше ніхто цього не помітив.

— Навіщо ж ти брехав?

Артеміс обійшов ліжко і підняв праву руку Спіро.

— Тому що гелевий сканер обдурити не можна. Він має побачити справжній палець.

Холлі фиркнула.

— І що ж ти хочеш, аби я зробила? Відрізала па­лець і взяла його із собою?

Мовчання було красномовніше за відповідь.

— Що? Ти хочеш, аби я відрізала палець? Ти збо­жеволів?

Артеміс терпляче чекав, доки вона заспокоїться.

— Слухай, капітане. Це лише тимчасово. Палець можна приставити назад. Чи не так?

Холлі підняла долоні.

— Замовкни, Артемісе. Стули пельку. А я думала, ти змінився. Командир має рацію. Людську природу змінити не можна.

— Чотири хвилини,— не відступав Артеміс.— У нас чотири хвилини, щоб увійти до кімнати і по­вернутися. Спіро нічого не відчує.

Чотири хвилини — максимальний термін, коли можливе зцілення. Після цього немає жодних гаран­тій, що палець приросте. Шкіра затягнеться, а от м’язи і нервові закінчення можуть відторгнутися.

У Холлі немов став замалим шолом.

— Артемісе, я тебе вб’ю. Допоможи мені.

— Поміркуй, Холлі. У мене не було іншого вибо­ру, крім брехні. Ти б погодилася, якби я сказав тобі раніше?

— Ні. І зараз я теж не погоджуюся!

Обличчя Артеміса миттєво стало таким же білим, як і стіни.

— Ти мусиш погодитись. Іншого способу немає.

Холлі відмахнулася від хлопця, наче той був на­бридливою мухою, і сказала в мікрофон:

— Фоулі, ти чув це божевілля?

— Схоже на божевілля, Холлі, але якщо ти не по­вернеш наші технології, ми втратимо набагато біль­ше, ніж палець.

— Повірити не можу. На чиєму ти боці, Фоулі? Навіть не хочу слухати твої доводи.

Кентавр хмикнув.

— Доводи? Ми не в суді, капітане. Це секретна операція. Жодних записів, і ніякого дозволу. Якщо все це випливе, ми всі втратимо роботу. Одного пальця ніхто і не помітить.

Холлі переключила кондиціонер шолома так, щоб струмінь повітря дув на лоба.

— Ти певен, що у нас вийде, Артемісе?

Хлопець поміркував.

— Так. Певен. Усе одно ми більше не можемо ні­чого зробити. Лишається тільки спробувати.

Холлі підійшла до матрацу.

— Повірити не можу, що я про це думаю,— вона обережно підняла руку Спіро.

Він ніяк не відреагував, хіба щось пробурмотів уві сні. Зіниці за повіками рухалися — він був у стадії швидкого сну.

Холлі витягла зброю. Звісно, відтяти палець і за допомогою магії приростити його знову теоретично можливо. Ніякої шкоди, та ще й кілька плям на руці Спіро зникнуть. Але не в цьому суть. Магія не для цього потрібна. Артеміс маніпулює Народом заради власної вигоди, знову.

— Промінь п’ятнадцять сантиметрів,— сказав у вухо Фоулі.— Найвища частота. Нам потрібен чис­тий розріз. Коли робитимеш це, направ на нього трохи магії. Можна виграти кілька хвилин.

Артеміс чомусь помацав за вухами у Спіро.

— Гм,— сказав він.— Розумно.

— Що? — просичала Холлі.— Що іще?

Хлопець зробив крок назад.

— Нічого важливого. Продовжуй.

Червоний лазерний промінь «Нейтрино» відбив­ся у візорі Холлі.

— Одним рухом,— сказав Артеміс.— Чистий роз­різ.

Холлі зиркнула на нього.

— Мовчи, Хлопче Бруду. Ані слова. Жодної по­ради.

Артеміс відступився. Деякі битви можна виграти, вчасно відступивши.

Указівним і великим пальцями лівої руки Холлі накреслила коло на великому пальці Спіро. Вона на­правила трохи магії в руку чоловіка. Через кілька секунд шкіра стала більш пружною, зморшки зник­ли, а тонус м’язів покращився.

— Фільтр,— сказала вона в мікрофон.— Рентген.

Опустився фільтр, і раптом усе стало прозорим, включаючи руку Спіро. Під шкірою чітко були видні кістки і суглоби. Їм потрібна лише подушечка паль­ця, тож вона просто зробить розріз між фалангами. І так нелегко буде прирощувати палець під тиском, навіщо іще додавати ускладнень?

Артеміс і Холлі знову спустилися через гардероб­ну на вісімдесят п’ятий поверх. На цьому поверсі було майже півтори милі коридора, який патрулю­вали шість охоронців. їхні маршрути були спланова­ні таким чином, щоб одна пара завжди бачила двері захищеної кімнати. До цієї кімнати вів коридор у сто метрів завдовжки, і щоб подолати його, знадобилося би вісімдесят секунд. Щойно ці вісімдесят секунд за­кінчувалися, в коридор Із-поза рогу виходила нова пара охоронців. На щастя, двоє з охоронців сьогодні вранці бачитимуть події в іншому світлі.

Їм допомагав Фоулі.

— Гаразд. Наші хлопці наближаються до рогу.

— Ти певен, що це вони? Ці горили на вигляд усі однакові. Голови маленькі, шиї немає.

— Переконаний. У них позначки світяться.

Холлі позначила Пекса і Чіпса печатками, якими користуються митні й імміграційні служби, щоб ста­вити невидиму візу. Якщо дивитися на них крізь інфра-червоний фільтр, печатки світяться помаран­чевим.

Холлі виштовхнула Артеміса за двері поперед себе.

— Іди. І жодних саркастичних зауважень.

Але в такому попередженні не було потреби. На­віть Артеміс Фаул був не в саркастичному гуморі на такій небезпечній стадії операції.

Він побіг коридором прямо до велетнів-охоронців. їхні куртки сердито настовбурчилися під пахвами. Точно, пістолети. Великі, з безліччю куль.

— Ти певна, що ти їх замесмеризувала? — спитав він Холлі, яка виглядала через дірку над його голо­вою.

— Так. У їхніх головах було так пусто, що я немов крейдою на дошці писала. Але я можу влаштувати їм несподіванку, якщо хочеш.

— Ні,— квапливо відповів Артеміс.— Жодних слідів. Ми не повинні лишати слідів.

Пекс і Чіпс уже підійшли ближче. Вони обгово­рювали переваги різних вигаданих персонажів.

— Капітан Крюк кращий,— сказав Пекс.— Він набив би Барні десять раз із десяти.

Чіпс зітхнув.

— Нічого ти не зрозумів про Барні. У нього зо­всім інші цінності. Бійки не для нього.

Вони пройшли повз Артеміса, не помітивши його. І як би вони його побачили? Холлі замесмеризувала їх, щоб вони не помічали нікого незвичного на сво­єму поверсі, поки на нього не покажуть.

Перед ними був офіс зовнішньої охорони. До на­ступної пари охоронців лишалося ще сорок секунд. І вони вже будуть незамесмеризовані.

— Півхвилини, Холлі. Ти знаєш, що робити.

Холлі увімкнула термосистему костюма, щоб той набув кімнатної температури. Це надурить перепле­тіння лазерів на вході до кімнати. Тоді вона налаш­тувала крила на повільний політ. Якщо вона опус­титься, це може активувати сигналізаційні килимки під ногами. Вона пролетіла вперед, знайшла місце на стіні, де згідно з даними шолома не було жодних при­хованих сенсорів. Килимок на підлозі затремтів від струменю повітря, але його сенсори не активувалися.

За нею нетерпляче стежив Артеміс.

— Поквапся, Холлі. Двадцять секунд.

Холлі пробурмотіла щось нецензурне і підлетіла ближче до дверей.

— Відеофайл «Спіро-3»,— сказала вона, і комп’ю­тер шолома продемонстрував, як Спіро набирає код на дверях.

Вона повторила, всередині сталевих дверей клац­нули шість пістонів, і двері відсунулися вбік. Уся зо­внішня сигналізація автоматично вимкнулася. Але другі двері лишилися на місці, блимаючи трьома вогниками на панелі. Отже, лишилося три бар’єри. Гелевий сканер, перевірка сітківки і голосу.

У такій ситуації неможливо віддавати команди голосом. Комп’ютер Фоулі може неправильно зрозуміти накази, хоча кентавр наполягав, що такого бути не може. Холлі розстебнула липучку і відкрила па­нель контролю шолома, що була в неї на зап’ястку.

Спочатку вона визвала ЗD-зображення ока Спіро на висоті п’яти футів шести дюймів. Сканер обстежив віртуальне око обертовим променем. Усе пройшло гладенько, і перший замок відкрився. Червоний вог­ник перемкнувся на зелений.

Наступний крок — програти необхідний аудіо­файл, щоб пройти перевірку голосу. Обладнання було дуже складним, запис його не обдурить. Тобто, людський запис. Але цифрові мікрофони Фоулі ро­били такі записи, що їх було важко відрізнити від справжнього голосу. Навіть хробаки, чиє тіло було геть усе вкрите вухами, відгукнулися би на поклик особи протилежної статі, зроблений з допомогою об­ладнання Фоулі. Саме зараз кентавр вів переговори щодо патента з агенцією з колекціонування жуків.

Холлі програла файл через колонки шолома.

— Йон Спіро. Я бос, тож відкривайте швидше.

Вимкнулася друга сигналізація. Іще один зелений вогник.

— Вибач, капітане,— сказав Артеміс благаючим голосом.— У нас майже не лишилося часу.

Він розгорнув палець і пройшов повз Холлі до червоного килимка на підлозі. Артеміс притулив па­лець до сканера. З’явилася невеличка кількість зеле­ного гелю. Індикатор сигналізації спалахнув зеленим.

Спрацювало. Звісно, спрацювало. Палець же був справжній.

Але більше нічого не відбулося. Двері не відчини­лися.

Холлі ущипнула Артеміса за плече.

— Ну? Ми можемо увійти?

— Схоже, ні. І до речі, щипання не допомагає мені зосередитись.

Хлопець подивився на консоль. Що він пропус­тив? Думай, хлопче, думай. Змусь працювати кліти­ни свого мозку. Він нахилився до других дверей, переніс вагу на іншу ногу. Червоний килимок під но­гами пискнув.

— Звісно! — вигукнув він.

Хлопець схопив Холлі та притулив до себе.

— Це не просто розпізнавання голосу,— квапли­во пояснив він.— Килимок ще й вагу перевіряє.

І він мав рацію. Вони обоє важили майже стільки ж, скільки і Спіро. Механічний пристрій лишився задо­волений. Другі двері опустилися в слот під ногами.

Артеміс передав Холлі пальця.

— Лети,— сказав він.— У Спіро майже не лиши­лося часу. Я за тобою.

Холлі взяла палець.

— А якщо не вийде?

— Тоді переходимо до плану Б.

Холлі повільно кивнула.

— Сподіваюся, що не доведеться.

— І я сподіваюся.

Артеміс увійшов у кімнату. Він не звернув уваги на коштовне каміння і цінні папери, пройшов пря­мо до плексигласової в’язниці Сі-Куба. На шляху в нього стояли двоє величезних громили. Обоє були в кисневих масках, але обличчя в них були неприродньо нерухомі.

— Вибачте, джентльмени. Чи ніхто не заперечува­тиме, якщо я візьму Куб містера Спіро?

Чоловіки не відповіли. Це, мабуть, через пара­літичний газ у каністрах, отриманий із отрути перу­анських павуків. За хімічним складом газ був дуже схожий на мазь, яку південно-американські жителі використовували замість анестетика.

Артеміс набрав код, який йому сказав на вухо Фо­улі, і чотири боки плексигласової коробки тихо опустилися, лишивши Сі-Куб без захисту. Хлопець простягнув руку до приладу...

Спальня Спіро

Холлі через гардеробну повернулася до спальні Спі­ро. Підприємець лежав у тій самій позі, в якій вона його лишила. Його дихання було нормальним. Го­динник на візорі Холлі показував 4:57. Саме вчасно.

Холлі обережно розгорнула палець і приставила до суглоба. Ліва рука Спіро була холодною. Капітан наблизила зображення пошкодженого пальця за допомогою спеціального фільтра на візорі. Здається, краї зрізу чудово зійшлися.

— Зцілися,— сказала вона, і з кінчиків її пальців до пальця Спіро потекли магічні іскри.

Нитки синього світла зшили шкіру та епідерміс, поверх розрізу з’явилася нова шкіра і замаскувала рану. Палець почав вібрувати і пульсувати. З пор пі­шла пара, руку Спіро закрив туман. Рука затряслася, тремтіння передалося кістлявій грудній клітці. Спина магната вигнулася, і на мить Холлі здалося, що він пе­реламається надвоє, але чоловік упав на ліжко. Серце його під час усієї операції билося рівно і розмірено.

Кілька блакитних іскорок пірнули в тіло Спіро, немов камінці в ставок, і попливли за вуха, саме туди, де щось шукав Артеміс. Цікаво. Холлі відігнула одне вухо і побачила шрам у вигляді півмісяця. Під впливом магії той швидко зник. За другим вухом був такий само шрам.

Холлі збільшила зображення за допомогою шолома.

— Фоулі, що ти про це скажеш?

— Пластична хірургія,— відповів кентавр.— Може, наш друг Спіро робив підтяжку обличчя. А може...

— А може, це не Спіро,— закінчила Холлі та пе­реключилася на Артеміса.— Артемісе, це не Спіро. Це дублер. Ти мене чуєш? Відповідай, Артемісе.

Артеміс не відповів. Може, не хотів. А може, просто не міг.

Захищена кімната

Артеміс протягнув руку до приладу, і фальшива сті­на з пневматичним шипінням від’їхала вбік. За нею стояли Йон Спіро і Арно Блант. Посмішка у Спіро була такою широкою, що туди легко можна було вставити скибку кавуна.

Він заплескав у долоні, забрязкотіли браслети.

— Браво, містере Фауле. А дехто не вірив, що ви зможете.

Блант витяг із гаманця стодоларову банкноту і протягнув Спіро.

— Дякую, Арно. Сподіваюсь, це навчить тебе не битися об заклад із начальником.

Артеміс кивнув.

— У спальні. То був ваш дублер.

— Так, Коста — мій кузен. У нього голова такої ж форми. Кілька шрамів, і ми стали схожими, немов дві краплі води.

— Тож ви налаштували гелевий сканер на відби­ток його пальця.

— Лише на одну ніч. Хотів подивитися, як далеко ти зможеш зайти. Дивовижний ти хлопець, Арті. Іще ніхто не потрапляв до цієї кімнати, а ти би здивувався, дізнавшись, скільки професіоналів на­магалися це зробити. Схоже, моя система має кілька недоліків, нехай охорона з ними розбереться. Як ти увійшов? Кости ж із тобою не було.

— Секрет фірми.

Спіро спустився в кімнату.

— Байдуже. Передивлюся запис. Обов’язково знайдеться зо дві камери, до яких ти не дістався. Але я точно знаю одне: без допомоги не обійшлося. Пе­ревір, чи є в нього мікрофон, Арно.

Не пройшло і п’яти секунд, як мікрофон було зна­йдено. Арно Блант із тріумфом роздавив чоботом крихітний циліндр.

Спіро зітхнув.

— Не сумніваюся, Арно, що цей маленький елек­тронний прилад коштує набагато більше, ніж ти мо­жеш заробити за все своє життя. Не знаю, чому я й досі тебе тут тримаю. Вже давно треба було тебе позбутися.

Блант поморщився. Ці зуби у нього були плекси­гласові, наполовину наповнені блакитною олією. Знаряддя смерті.

— Мені шкода, містере Спіро.

— Ти ще й не так пошкодуєш, мій зубастий дру­же,— сказав Артеміс.— Сюди прямує Батлер.

Блант мимоволі зробив крок назад.

— Не думай, що твої вигадки мене налякають. Батлер мертвий. Я сам бачив, як він відійшов в ін­ший світ.

— Може, він і відійшов в інший світ. Та чи бачив ти, як він помер? Якщо я правильно пам’ятаю пере­біг подій, після того як ти підстрелив Батлера, він підстрелив тебе.

Блант доторкнувся до скроні.

— Просто пощастило.

— Пощастило? Батлер — непоганий снайпер. Я б не казав такого йому в очі.

Спіро напружено розсміявся.

— Хлопець тобі баки забирає, Арно. Йому лише тринадцять, а він грає на твоїх нервах, як на роялі в Карнегі-холл. Гей, візьми себе в руки, чоловіче, ти ж професіонал.

Блант спробував це зробити, але привид Батлера не йшов у нього з голови.

Спіро повернув Сі-Куб на подушечку.

— Усе це цікаво, Арті: і твої погрози, і дотепні жарти, але це нічого не означає. Я знову переміг. Для мене це просто гра. Забавка. Твоя маленька вилазка дуже зворушлива, але вона має тебе дечому навчити. Ти маєш зрозуміти, що все скінчилося. Цього разу ти лишився сам, і в мене немає часу на інші ігри.

Артеміс зітхнув, ніби визнаючи перемогу.

— Усе це був просто урок, аби показати, хто тут хазяїн?

— Саме так. Декому потрібен час, щоб чомусь на­вчитися. Чим розумніший ворог, тим більше його. Ти мав зрозуміти, що ти мені не суперник.— Спіро поклав свою кістляву руку на хлопцеве плече. Арте­міс відчув вагу браслетів.— А тепер слухай уважно, синку. Я хочу, аби ти розблокував цей Куб. Ніяких викрутасів. Я ще не зустрічав комп’ютерного генія, який би не лишив для себе лазівки. Розблокуй цю крихітку просто зараз, або мені набридне розважа­тися, і повір мені, тобі це не сподобається.

Артеміс обома руками взяв червоний Куб, по­дивився на його екран. Це делікатний етап плану. Спіро має повірити, що він знову обіграв Артеміса Фаула.

— Зроби, Арті. Зараз.

Артеміс провів рукою по сухим губам.

— Гаразд. Мені потрібна хвилинка.

Спіро поплескав його по плечу.

— Я щедра людина. Даю тобі дві,— і кивнув Блан­ту: — Не відходь далеко, Арно. Не хочу, аби наш ма­ленький друг підготував нам іще якісь сюрпризи.

Хлопець сів за металевий стіл і відкрив Куб. Він швидко зробив щось з оптичним волокном, одну во­локнинку зовсім витяг. ЛЕП-блокатор. Менш ніж за хвилину він знову закрив Куб.

У Спіро аж очі округлилися від усіх тих багатств, що постали в його уяві.

— Гарні новини, Арті. Мені потрібні лише гарні новини.

Артеміс опустив голову, немов нарешті зрозумів усю реальність, забувши про свій гонор.

— Я перезавантажив. Він працює. От тільки...

Спіро махнув рукою. Задзеленчали браслети.

— Що, тільки? Краще нехай то буде зовсім ма­леньке і неважливе.

— Нічого серйозного. Навіть і згадувати не варто було. Я повернувся до версії 1.0; версію 1.2 було за­програмовано на мій голос. 1.0 менш захищена, але більше темпераментна.

— Темпераментна! Цс ж коробочка, а не моя ба­буся!

— Я не коробочка! — сказав Фоулі, новий голос Куба, дякувати відсутньому блокатору.— Я чудо штучного інтелекту. Я живу, а значить я навчаюсь.

— Розумієте, що я мав на увазі? — ледь чутно ска­зав Артеміс.

Кентавр розбереться з Кубом, але на цьому етапі потрібно приспати підозри Спіро.

Спіро так витріщився на Куб, ніби той був його підлеглим.

— Ти будеш зі мною сперечатися?

Куб нічого не відповів.

— Потрібно звертатися до нього на ім’я,— пояс­нив Артеміс.— Інакше він відповідатиме на будь-яке питання, що почують його сенсори.

— А яке в нього ім’я?

Джульєтта би тут сказала щось на кшталт «Тю!». Сам Артеміс таких слів не вживав, але зараз воно було б дуже доречним.

— Його ім’я Куб.

— Гаразд, Кубе. Ти будеш і надалі зі мною спере­чатися?

— Я буду робити те, на що здатен мій процесор.

Спіро потер долоні з дитячою посмішкою, ко­штовності забрязкали, як камінці в морі.

— Так, крихітко, випробуємо тебе. Кубе, можеш ти сказати, чи спостерігають зараз за будівлею якісь супутники?

Фоулі якусь мить помовчав. Артеміс уявив, як він переглядає інформацію на моніторі.

— Саме зараз лише один, але судячи з кількості іонних промінів, цей будинок пронизує більше про­менів, ніж у «Міленіум Фалькон».

Спіро покосився на Артеміса.

— Якась вада у чіпі особистості,— пояснив хло­пець.— Саме тому я і змінив його. Можемо полаго­дити це в будь-який момент.

Спіро кивнув. Не дуже йому хотілось, щоб його власна технологічна новинка глузувала.

— А що з тією групою, ЛЕП, Кубе? — запитав він.— Вони моніторили мене з Лондона. Спостеріга­ють і досі?

— ЛЕП? Це система Ліванського супутникового телебачення,— сказав Фоулі, виконуючи інструкції Артеміса.— Переважно ігрові шоу. їх сигнали так далеко не сягають.

— Гаразд, забудемо про них, Кубе. Мені потрібно знати серійний номер супутника.

Фоулі подивився на екран.

— Ага... Зараз гляну. США, зареєстрований на федеральний уряд. Номер SТ1147Р.

Спіро стиснув кулаки:

— Так! Правильно. Я вже й сам отримав цю ін­формацію. Кубе, ти пройшов перевірку.

Мільярдер виконав танок навколо лабораторії, на хвильку забувши про жадобу і віддавшись дитячій радості.

— Слухай, Арті, я наче помолодшав на кілька ро­ків! Немов зараз надягну фрак і піду на шкільний ви­пускний.

— Розумію.

— Не знаю, з чого почати. Чи зняти власні гроші? Або чиїсь іще?

Артеміс вимушено посміхнувся.

— Перед вами відкритий увесь світ.

Спіро ніжно поплескав по Кубу.

— Саме так. І я скористаюся всім чим зможу.

На порозі з’явилися Пекс і Чіпс зі зброєю напе­ревіс.

Містере Спіро! — пробелькотів Пекс.— Це якісь тренування?

Спіро розреготався.

— Гей, дивіться! Ось і наша кавалерія! Трошки спізнилися. Ні, це не тренування. І мені б дуже хоті­лося знати, як малий Артеміс пройшов повз вас двох!

Дві гори м’язів витріщилися на Артеміса, немов він щойно з’явився нізвідки. Для їхнього замесмерованого мозку так воно і було.

— Не знаємо, містере Спіро. Ніколи його не бачи­ли. Хочете, виведемо його на вулицю і влаштуємо невеличкий нещасний випадок?

Спіро знову зареготав, але цього разу зловісно.

— Маю для вас нову посаду, дурні. Витратні мате­ріали. Це для вас, а не для хлопця. Йому іще зарано. Второпали? Тож стійте сумирно і зробіть загроз­ливий вигляд, а не то заміню вас двома бритими го­рилами.

Спіро подивився на екран Куба, ніби в кімнаті більше нікого не було.

— Здається, мені лишилося ще років із двадцять. А тоді нехай увесь світ котиться до біса. Родини в мене немає, нащадків також. Тож думати про май­бутнє непотрібно. Висмокчу всю планету! Із цим Ку­бом я можу робити що завгодно з ким завгодно.

— Я знаю, що б я зробив спочатку,— сказав Пекс. Очі в нього стали такими здивованими, немов слова вилітали з рота попри його бажання.

Спіро завмер. Він не звик, щоб його переривали.

— І що б ти зробив, дурню? Замовив би столик у гриль-барі?

— Ні,— відповів Пекс. — Я б розібрався з хлопця­ми з «Фонетикс». Вони вже кілька років дихають нам у потилицю.

У кімнаті немов електрикою запахло. І не тому, що Пекс висловив свою думку, а тому що ця думка була слушною.

У «Спіро заблищали очі.

— «Фонетикс». Мої найбільші конкуренти. Нена­виджу їх. Немає більшого задоволення, ніж знищити цю купку другосортних невдах. Але як?

Тепер настала черга Чіпса.

— Я чув, що вони працюють над новим секрет­ним комунікатором. Суперпотужна батарея або щось таке.

Спіро аж головою помотав. Спочатку Пекс, потім Чіпс? Може, вони і читати вміють? Але...

— Кубе,— сказав Спіро.— Хочу, аби ти увійшов до бази даних «Фонетикс». Скопіюй схеми проектів, що зараз у розробці.

— Не можу, босе. «Фонетикс» працюють у закри­тій системі. Ніякого підключення до Інтернету. Мені потрібно бути в їхньому офісі.

Уся ейфорія Спіро випарувалася. Він повернувся до Артеміса.

— Про що він говорить?

Артеміс покашляв, прочищаючи горло.

— Куб не може сканувати закриті системи, доки його омнісенсори не торкатимуться комп’ютера, чи принаймні не будуть дуже близько до нього. У «Фо­нетикс» параноїдальне ставлення до хакерів, тож їхня лабораторія абсолютно ізольована, прихована під кількома поверхами каміння. Вони навіть елек­тронної пошти не мають. Знаю, бо і сам кілька разів намагався зламати їхню базу.

— Але ж супутник Куб просканував, так?

— Супутник транслює сигнали. А якщо є тран­сляція, Куб може її відстежити.

Спіро погрався з ланцюжком на зап’ястку.

— Отже, мені потрібно йти до «Фонетикса».

— Я б цього не радив,— сказав Артеміс.— Вели­кий ризик для особистої вендети.

Блант зробив крок уперед.

— Дозвольте, містере Спіро. Я можу віднести.

Спіро закинув до рота жменю вітамінів із пля­шечки, яку дістав із кишені.

— Чудова думка, Арно. Справді чудова. Але мені не дуже хочеться, щоб контроль над Кубом перей­шов до когось іншого. Хто знає, яким спокусам мож­на піддатися? Кубе, ти можеш вивести з ладу сигна­лізацію «Фонетикс»?

— Чи може гном витерти носа об штани?

— Це що таке?

— Е-е... Нічого. Технічний термін. Ви не зрозумі­єте. Я уже вимкнув сигналізацію «Фонетикс».

— А що з охороною, Кубе? Можеш її позбутися?

— Жодних проблем. Я можу дистанційно вжити потрібних заходів.

— Які саме?

— Каністри з газом у вентиляційній системі. Сон­ний газ. До речі, в Чикаго це незаконно. Але добре працює, немає побічних дій, не можна відстежити. Через дві години можна заходити.

Спіро крякнув.

— Ото вже параноїки з «Фонетикс». Ну, Кубе, ви­руби їх.

— Добраніч,— сказав Фоулі майже зловтішно.

— Добре. Так, Кубе, усе, що відділяє нас від пла­нів «Фонетикс», міститься в комп’ютері в зашифро­ваному вигляді.

— Не смішіть мене. Іще не винайшли такий при­стрій, який би зміг точно визначити той незначний час, за який я зламаю жорсткий диск «Фонетикса».

Спіро пристебнув Куба до паска.

— А знаєш, цей хлопець починає мені подоба­тися.

Артеміс зробив останню спробу змінити ситуа­цію.

— Містере Спіро, не думаю, що це слушна думка.

— Звісно, не думаєш,— зареготав Йон Спіро, пря­муючи до дверей.— Тому я беру тебе із собою.

Науково-дослідні лабораторії «Фонетикс», Індустріальний сектор Чикаго

Спіро вибрав зі свого великого парку автомобілів «Лінкольн Таун Кар». Модель дев’яностих, з фіктив­ною реєстрацією. Він часто використовував його, коли доводилося тікати. Машина досить стара, щоб лишатися непомітною, а якщо поліція і помічала но­мер, то все одно нічого не могла дізнатися.

Бланк припаркувався навпроти головного входу до лабораторій «Фонетикс». За прозорими дверима сидів охоронець. Арно дістав із бардачка складний бінокль. Навів на охоронця.

— Спить як дитина,— заявив він.

Спіро поплескав його по плечу.

— Добре. У нас менше двох годин. Зможемо?

— Якщо Куб такий гарний, як усі кажуть, то ми за п’ятнадцять хвилин зайдемо і вийдемо.

— Це машина,— холодно відповів Артеміс.— Не один із твоїх накачаних стероїдами друзів.

Блант озирнувся через плече. Артеміс сидів на задньому сидінні, затиснутий між Пексом і Чіпсом.

— Чому це ти раптом став такий хоробрий?

Артеміс знизав плечима.

— Що мені втрачати? Врешті-решт, гірше вже не буде.

За прозорими дверима були звичайні. Куб дис­танційно відкрив замок, і вся банда зайшла до вести­бюлю. Сигналізація не спрацювала, охоронці назу­стріч їм не вискочили.

Спіро пішов коридором. Новий технологічний друг і думка про те, що зовсім скоро «Фонетикс» вилетить із бізнесу, зробили його напрочуд хоробрим. Система охорони для Куба була не серйозніша, ніж паперова огорожа для танка, і зовсім скоро Спіро з компанією спускалися на вісім поверхів вниз до лабораторій.

— Ми їдемо під землю,— хмикнув Пекс.— Туди, де лежать кістки динозаврів. А ви знали, що через мільйон мільярдів років лайно динозаврів перетво­рюється на діаманти?

Як правило, такий коментар уважався образою, але сьогодні Спіро був у чудовому гуморі.

— Ні, я не знав, Пексе. Може, платити тобі зар­платню лайном?

Пекс вирішив, що заради своїх фінансів краще тримати язика за зубами.

На вході в лабораторію стояв сканер відбитків пальців. Навіть не гелевий. Куб легко відсканував відбитки на пластині та знову спроектував їх на сен­сор. Навіть коду не було.

— Так просто,— хмикнув Спіро.— Я мав зробити це ще кілька років тому.

— Можна трохи подякувати,— не витримав Фоу­лі.— Врешті-решт, я привів нас сюди і знешкодив охорону.

Спіро підніс коробочку до обличчя.

— Я ж не розтрощив тебе, Кубе, тож уважай, що подякував.

— Нема за що,— буркнув Фоулі.

Арно Блант перевірив монітори охорони. Повсю­ди лежали непритомні охоронці, один відключився, ледь засунувши в рота бутерброд.

— Маю зізнатися, містере Спіро, що робота чис­та. «Фонетикс» навіть сам сплатить за сонний газ.

Спіро глянув на стелю. Там у напівтемряві блима­ли кілька червоних вогників камер.

— Кубе, а ти не збираєшся навідатися до відео- кімнати по дорозі назад?

— Такого не буде,— відповів Фоулі, як справжній актор,— Я стер із плівок наше зображення.

Пекс і Чіпс підхопили Артеміса під руки.

— Зрадник,— пробурмотів хлопець.— Я подару­вав тобі життя, Кубе. Я твій творець.

— Так. Може, ти зробив мене занадто схожим на тебе. «Aurum potestas est». Золото — сила. Я лише роблю те, чого ти мене навчив.

Спіро ласкаво потер Куб.

— Подобається мені цей хлопець. Немов брат, якого я ніколи не мав.

— Я думав, у вас є брат,— спантеличено сказав Чіпс.

— Гаразд,— відмахнувся Спіро.— Немов брат, який мені дуже подобається.

Сервер «Фонетикс» розташувався по центру лабо­раторії. Монолітний жорсткий диск із довгими дро­тами, що тяглися в різні боки.

Спіро відчепив свого найкращого друга від паска.

— Де ти хочеш бути, Кубе?

— Просто постав мене на кришку сервера, мої омні-сенсори зроблять усе, що потрібно.

Спіро так і зробив, і через кілька секунд на ма­ленькому екрані Сі-Куба замерехтіли схеми.

— Вони в мене! — зрадів Спіро, тріумфально роз­махуючи кулаками.— Це останній електронний лист з вигаданими цінами на акції, що я отримую від цих хлопців.

— Завантаження завершено,— відрапортував Фо­улі.— Маємо всі проекти «Фонетикса» на найближчі десять років.

Спіро притиснув Куба до грудей.

— Чудово! Я зроблю нашу версію телефону «Фо­нетикс» раніше за них, зароблю кілька мільйонів, а вже потім випущу Куб.

Арно зосередив увагу на моніторах охорони.

— Е-е, містере Спіро, здається, у нас незапланована ситуація.

— Ситуація? — гримнув Спіро.— Що це означає? Ти більше не солдат, Бланте. Говори англійською.

Новозеландець постукав пальцем по монітору, немов від цього щось змінилося б.

— Тобто, маємо проблему. Я би сказав, велику проблему.

Спіро схопив Артеміса за плече.

— Що ти накоїв, Фауле? Це якась?..

Спіро не закінчив фразу. Він щось помітив.

— Твої очі. Що з твоїми очима? Вони різного ко­льору.

Артеміс подарував йому свою найкращу вампірську посмішку.

— Це щоб краще вас бачити, Спіро.

У вестибюлі «Фонетикса» сплячий охоронець раптом прийшов до тями. Це була Джульєтта. Вона обережно визирнула з-під козирка бейсболки, щоб переконатися, що Спіро нікого не лишив у коридорі.

Після того як Спіро захопив Артеміса в захище­ній кімнаті, Холлі перенесла їх до «Фонетикса», щоб розпочати план Б.

Звісно, не було ніякого сонного газу. І охоронців було лише двоє. Один спав у кімнаті відпочинку, ін­ший обходив верхні поверхи. Проте Спіро не по­трібно було цього знати. Він побачив численну ро­дину Фоулі, які хропли по всіх кабінетах завдяки підключенню до відеосистеми «Фонетикса».

Джульєтта підняла слухавку телефону на столі й натиснула три кнопки.

9... 1... 1...

Спіро обережно потягнувся двома пальцями до ока Артеміса і витяг звідти іридокамеру. Уважно її роздивився, особливо мікросхеми на ввігнутому боці.

— Електроніка,— прошепотів він.— Дивовижно. Що це таке?

Артеміс поморгав, щоб з ока скотилася сльозинка.

— Нічого. Цього ніколи тут не було. І мене теж ні­коли тут не було.

Обличчя Спіро спотворилося від люті.

— Ти тут був, Фауле, і ніколи звідси не вийдеш.

Блант постукав свого роботодавця по плечу. Не­простима фамільярність.

— Босе, містере Спіро. Ви маєте це побачити.

*

Джульєтта зняла куртку охоронця «Фонетикс». Під нею була поліцейська форма. В лабораторіях може статися все що завгодно, і її обов’язок — простежити, щоб з Артемісом нічого не сталося. Вона сховалася за колонами у вестибюлі і стала чекати сирен.

Спіро дивився на монітори охорони. Зображення змінилося. Не було більше ніяких охоронців. Замість них на екранах Спіро зі своїми помічниками заходи­ли до «Фонетикса». Але була одна важлива відмін­ність. Артеміса на екрані не було.

— Що відбувається, Кубе? — просичав Спіро.— Ти ж казав, що всі наші сліди стерті з плівки.

— Я збрехав. Мабуть, у мене розвивається схиль­ність до злочинів.

Спіро з усієї сили кинув Куб на підлогу. Той ли­шився цілим.

— Міцний полімер,— сказав Артеміс, піднімаючи мініатюрний комп’ютер.— Розбити майже немож­ливо.

— На відміну від тебе,— зауважив Спіро.

Артеміс, немов лялька, бовтався між Пексом і Чіпсом.

— Хіба ви не розумієте? Ви всі на запису. Куб пра­цював на мене.

— Теж мені, налякав. Ну і що з того, що ми на за­пису? Усе, що потрібно зробити,— це навідатися до кімнати спостереження і забрати запис.

— Не все так просто.

Спіро й досі вірив, що можна втекти.

— Чому ж ні? Що мене зупинить? Ти, малий?

Артеміс показав на екран:

— Ні. Оті малі.

Чиказькі поліцейські привезли із собою все, що мали, ще й позичили дещо. «Фонетикс» — найбіль­ший працедавець у місті, не кажучи вже про те, що він входить до п’ятірки найщедріших спонсорів по­ліцейського фонду. Коли надійшов дзвінок на 911, черговий сержант скаламутив усе місто.

Через п’ять хвилин команда із двадцяти офіцерів уже забігала в двері «Фонетикс». Над будинком зави­сли два гелікоптери, а на дахах сусідніх будинків за­лягли вісім снайперів. Проскочити ніхто б не зміг, хіба що людина-невидимка.

Охоронець «Фонетикс» повернувся з обходу і по­мітив на моніторах чужинців. І майже відразу поба­чив, що в двері стукають поліцейські зі зброєю в ру­ках.

Він їх упустив.

— Саме збирався вам телефонувати, хлопці,— сказав він.— Тут якісь люди. Може, підкоп зробили. Повз мене вони не проходили.

Охоронець у кімнаті відпочинку був здивований іще більше. Він саме закінчував читати спортивну колонку в «Геральд Трібьюн», коли до кімнати уві­рвалися двоє серйозних дядьок у бронежилетах.

— Паспорт? — гримнув один. Очевидно, часу на повні речення в нього не було.

Тремтячою рукою охоронець простягнув ламіно­вану картку.

— Лишайтеся на місці, сер,— порадив офіцер по­ліції. Двічі повторювати йому не довелося.

Джульєтта вислизнула з-поза колони і приєд­налася до поліцейських. Вона бігала і наставляла пістолет так само, як і всі інші, тому відразу ж вли­лася в групу. Але на шляху поліцейських виникла одна маленька проблемка. Потрапити в лаборато­рію можна було лише одним шляхом. Через шахту ліфта.

Два офіцери ломиками розкрили двері.

— Маємо дилему,— зітхнув один.— Якщо від­ключимо живлення, ліфт не підніметься. Якщо ви­кличемо ліфт, злочинці про нас дізнаються.

Джульєтта виступила вперед.

— Перепрошую, сер. Дозвольте мені спуститися по кабелю. Я підірву двері, а ви відключите жив­лення.

Командир навіть і думати не став.

— Ні. Надто небезпечно. Злочинці матимуть до­статньо часу, щоб іще сто разів на ліфті прокотити­ся. А ти хто така?

Джульєтта витягла з кишені маленький затис­кач, пристебнула його до кабелю ліфта і стрибнула в шахту.

— Новенька,— крикнула вона, зникаючи в тем­ряві.

Спіро і вся компанія в лабораторіях мов загіпно­тизовані спостерігали за подіями на моніторах. Фоу­лі зробив так, щоб вони бачили все, що відбувалося на верхніх поверхах.

— Група захвату,— сказав Блант.— Гелікоптери. Зброя. Як таке сталося?

Спіро стукнув себе по лобі.

— Підстава. Усе це підстава. Думаю, Мо Дігенс теж на тебе працює?

— Так. І Пекс із Чіпсом теж, хоча вони навіть не знають про це. Ви б сюди не прийшли, якби це я запропонував.

— Але як? Як ти все це робиш? Це неможливо.

Артеміс кинув погляд на монітори.

— Як бачите, можливо. Я знав, що ви чекатимете на мене в кімнаті у Вежі Спіро. Власне, мені лишило­ся скористатися вашою ненавистю до «Фонетикса», аби заманити вас туди, вивести за межі знайомої те­риторії.

— Якщо я впаду, ти полетиш зі мною.

— Неправильно. Мене тут ніколи не було. Запис це доведе.

— Але ж ти тут! — прогарчав Спіро, втрачаючи терпець. Він трусився усім тілом, із губ бризкала слина.— Твоє мертве тіло це доведе. Дай мені пісто­лета, Арно. Я його підстрелю.

Блант не зміг приховати розчарування, але зро­бив так, як йому сказали. Тремтячими руками Спіро наставив зброю на хлопця. Пекс і Чіпс квапливо від­ступили. Бос не славився влучною стріляниною.

— Ти забрав у мене все,— крикнув Спіро.— Все.

Артеміс лишався на диво спокійним.

— Ви не зрозуміли, Йоне. Я ж вам кажу, що мене тут немає.— Він зробив паузу, щоб перепочити.— І ще одне. Про моє ім’я. Так, у Греції це жіноче ім’я. Але інколи з’являється чоловік з таким хистом до по­лювання, що він заслуговує на те, щоб носити це ім’я. Я чоловік. Артеміс-мисливець. Я полював на вас.

І він зник.

Холлі летіла над Спіро і його командою від Вежі Спіро до будівлі «Фонетикса». Вона отримала дозвіл увійти до будинку раніше, коли Джульєтта заглянула у вестибюль і спитала в охоронця, чи можна якось зайти й оглянути офіси.

Найніжнішим голоском дівчина спитала:

— Гей, містере, а чи можна мені привести із со­бою свого невидимого друга?

— Так, люба,— хихикнув охоронець.— Можете навіть ковдру захопити, якщо вам так буде зручніше.

Отже, вони були всередині.

Холлі летіла під самою стелею, спостерігаючи за Артемісом. Хлопець Бруду дуже ризикував. Якщо Спіро вирішив би пристрелити його у Вежі Спіро, всьому настав би кінець.

Але ні — як хлопець і передбачав, Спіро відтягував вирішальну мить, аби зайвий раз показати себе генієм злочину. Але справжнім генієм був не він. То був Ар­теміс. Хлопець керував усією операцією від початку до кінця. Він навіть запропонував замесмеризувати Пекса і Чіпса. Необхідно було, щоб ідею вторгнення до «Фонетикса» запропонували саме вони.

Коли двері ліфта відчинилися, Холлі була вже го­това. Зброя заряджена, ціль обрана. Але потрібно чекати на сигнал.

Артеміс не квапився. Лишався мелодраматичним до самого кінця. І саме тоді, коли Холлі вже була го­това порушити наказ, він заговорив.

— Я чоловік. Артеміс-мисливець. Я полював на вас.

«Артеміс-мисливець». Сигнал.

Холлі перевела крила на ручний режим, спустила­ся, зависла за метр над землею. Причепила Артеміса мотузкою до місячного паска й опустила перед ним камуфляжну фольгу. Усім у кімнаті здалося, що хло­пець просто зник.

— Піднімаємось,— сказала вона, хоча Артеміс не міг її чути, і дала газу.

За секунду вони вже були в безпеці серед кабелів, що тяглися по стелі.

Під ними божеволів Йон Спіро.

Спіро заблимав. Хлопець зник! Просто зник! Та­кого не може бути. Він Йон Спіро! Ніхто не може перемогти Йона Спіро!

Він повернувся до Пекса і Чіпса, розмахуючи піс­толетом.

— Де він?

— Га? — спитали охоронці в унісон. Без репетицій.

— Де Артеміс Фаул? Що ви з ним зробили?

— Нічого, містере Спіро. Ми просто стояли тут і спостерігали.

— Фаул сказав, що ви на нього працюєте. Тож віддайте його мені.

У Пекса кипів мозок. Думати для нього — все одно що для кухонного комбайна мішати цемент.

— Обережно, містере Спіро, пістолет небезпеч­ний. Особливо той кінець, де дірочка.

— Це ще не кінець, Артемісе Фаул,— крикнув Спіро у стелю.— Я тебе знайду. Я ніколи не здаюся. Даю тобі слово Йона Спіро. Моє слово!

Він почав стріляти навмання, лишаючи дірки в моніторах, вентиляційних трубах і кондиціонерах. Одна куля просвистіла за метр від Артеміса.

Пекс і Чіпс не дуже розуміли, що відбувається, але вирішили приєднатися до розваги. Вони повитягу­вали зброю і почали стріляти по обладнанню.

Блант тримався осторонь. Він вирішив, що кон­тракт із працедавцем можна вважати розірваним. Тепер Спіро не викрутиться. Кожен відповідає лише за себе. Блант кинувся до металевої панелі на стіні і почав викручувати гвинти. Одна секція відпала. За нею було сантиметрів п’ять вільного місця для ка­белів, а далі починався бетон. Вони в пастці.

За спиною клацнули двері ліфта.

Джульєтта спускалася шахтою ліфта.

— Усе гаразд,— почула вона голос Холлі в навуш­нику,— Але Спіро почав стріляти по лабораторії.

Джульєтта нахмурилася. Начальник у небезпеці.

— Вируби їх «Нейтрино».

— Не можу. Якщо поліція знайде Спіро непри­томним, він скаже, що його підставили.

— Гаразд. Іду до вас.

— Ні. Чекай на поліцейських.

— Ні. Ти подбай про зброю. Усе інше залиш мені.

Мульч віддав Джульєтті пляшечку з гномським поліролем для скелі. Вона плеснула трошки на дах ліфта, і той розплавився, як жир на пательні.

Джульєтта зістрибнула в кабіну, пригнулася, на випадок, якщо Блант вирішить пальнути по ліфту.

— На рахунок три.

— Джульєтто.

— Я починаю на рахунок три.

— Гаразд.

Джульєтта потяглася до кнопки, що відкриває двері.

— Один.

Холлі дістала «Нейтрино», зафіксувала на системі прицілювання на візорі всі чотири цілі.

— Два.

Вона відключила захист для точності, адже вібра­ції могли відвести заряд. На секунду вона сховалася за фольгою Артеміса.

— Три.

Джульєтта натиснула кнопку.

Холлі зробила чотири постріли.

У Артеміса було менше хвилин, щоб зробити свій хід. Менше хвилини, поки Холлі виводила зі строю Спіро і компанію. Умови важко було назвати ідеаль­ними — крики, постріли, безлад. Утім, чи може бути кращий час, аби виконати останній пункт плану? Дуже важливий пункт.

Щойно Холлі відключила захист і почала стріля­ти, Артеміс висунув плексигласову клавіатуру з ниж­ньої частини Куба і почав набирати текст. Через кілька секунд він уже мав доступ до банківських ра­хунків Спіро — до всіх тридцяти семи, розташова­них у банках острова Мен і Кайманових островів. Тепер він мав доступ до всіх секретних фондів.

Куб швиденько підрахував загальні кошти — 2,8 мільярда доларів США, не рахуючи зміст депо­зитних сховищ, до яких не можна було дістатися по Інтернету. 2,8 мільярда доларів. Вистачить, аби від­новити спадок Фаулів і повернути їм статус однієї з п’ятьох найбагатших родин Ірландії.

Артеміс уже збирався перевести гроші, як раптом згадав батькові слова. Слова батька, якого йому по­вернули ельфи...

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шансом стати героєм?

Чи справді йому потрібні ті мільярди?

Звісно, потрібні. Aurum potestas est. Золото — сила.

Хіба? Чи скористаєшся ти шансом стати героєм? Чи зробиш щось важливе?

Застогнати вголос було аж ніяк не можна, тож Артеміс закотив очі та заскреготів зубами. Якщо він і стане героєм, то нехай уже таким, якому добре пла­тять. Він швидко вирахував десять відсотків своїх комісійних від 2,8 мільярда доларів, а решту перевів на рахунок Міжнародного фонду амністій. Він зро­бив так, щоб не можна було повернути гроші. На ви­падок, якщо пізніше знову виникне спокуса.

Артеміс іще не закінчив. Лишилося зробити ще одну добру справу. Успіх цієї операції залежав від того, чи уважно Фоулі дивиться шоу з «Фонетикс», аби помітити, що хлопець утрутився до його системи.

Артеміс відкрив сайт ЛЕП і вимкнув зломщик па­ролів. На кожен символ пішло десять дорогоцінних секунд, але скоро він уже зайшов на мікросайт ЛЕП. Те, що йому було потрібно, містилося в розділі «Зло­чинці». Повна історія арештів Мульча Діггумса. Звідти дуже легко було відстежити перший ордер на арешт. Артеміс поміняв дату на ордері на день пізні­ше. Це означало, що всі наступні арешти і звинува­чення анулювалися. Справний адвокат з легкістю витягне його із в’язниці.

— Ми з тобою ще не розплатилися, Мульче Діг­гумсе,— прошепотів він, вимкнув Куб і пристебнув його до паска Холлі.

Джульєтта так швидко увірвалася в двері, що її рук і ніг не можна було розгледіти. Нефритове кіль­це кружляло навколо неї, як блешня на вудочці.

Батлер би так ніколи не вчинив, і вона це прекрас­но знала. Він розробив би ідеально практичний і без­печний план — саме тому в нього була тату, а в неї ні. Ну, може, тому вона і не хотіла те тату. Може, вона просто хотіла жити так, як сама бажає.

Вона швидко розібралася в ситуації. Холлі не схи­била. Двоє громил уже дмухали на свої обпечені долоні, а Спіро повзав навколішках, як капризна ди­тина. Блант піднімався з підлоги і тягнувся до зброї.

Хоча охоронець і стояв на колінах, спираючись на руки, він усе одно перебував майже на рівні очей ді­вчини.

— Ти не дозволиш мені навіть підвестися? — спи­тав він.

— Ні,— відрізала Джульєтта і розмахнулася не­фритовим кільцем, як Давид пращею. Воно влучило в перенісся Бланта, щось хруснуло, і охоронець на кілька хвилин засліп.

Досить часу, аби поліція Чикаго спустилася шах­тою ліфта.

Блант вийшов із гри. Джульєтта очікувала відчути якесь полегшення, але її охопив сум. У жорстокості не було радощів.

Пекс із Чіпсом розуміли, що потрібно щось роби­ти. Може, коли вони знешкодять дівчину, то повер­нуть довіру містера Спіро? Вони підійшли до Джу­льєтти з різних боків з кулаками напоготові.

Дівчина поманила їх пальчиком.

— Вибачте, хлопці. Вам доведеться поспати.

Охоронці не- звертали уваги і підходили ближче.

— Спати, я сказала!

Ніякої реакції.

— Ти мусиш сказати саме ті слова, якими я їх за­месмеризувала,— сказала їй на вухо Холлі.

Джульєтта зітхнула.

— Ну, якщо вже мушу... Гаразд, панове. Барні сказав спати.

Пекс і Чіпс захропли ще до того, як попадали на підлогу.

Лишився один Спіро, а він белькотів щось таке, що годі було вважати його загрозою. Белькотів він, і коли група захвату чиказької поліції надягала на нього наручники.

— Поговоримо з тобою у відділку,— суворо ска­зав Джульєтті капітан поліції.— Ти загрожуєш не лише своїм товаришам, а й сама собі.

— Так, сер,— слухняно відповіла дівчина.— Не знаю, що на мене найшло, сер.

Вона підняла голову. Судячи з ледь помітного ме­рехтіння повітря, в напрямку шахти ліфта щось про­летіло. Начальник у безпеці.

Холлі повернула зброю в кобуру, включила за­хист.

— Час летіти, — сказала вона, приглушивши звук внутрішньої системи зв’язку до мінімума.

Холлі ретельно обгорнула Артеміса камуфляж­ною фольгою, переконавшись, що ані руки, ні ноги не стирчать назовні. Дуже важливо покинути сцену, доки ліфт порожній. Щойно почнуть збиратися пра­цівники преси, навіть ледь помітне мерехтіння мож­на буде зафіксувати на плівку.

Вони летіли через кімнату, а Спіро в цей самий час виводили з лабораторій. Він нарешті заспокоївся.

— Мене підставили,— повторював він найневиннішим голосом,— Мої адвокати вас на шматки розі­рвуть.

Артеміс не втримався і прошепотів йому на вухо, пролітаючи повз:

— Прощавай, Спіро. Ніколи не зв’язуйся з хлопчиком-генієм.

Спіро завив у стелю, немов збожеволілий вовк.

Мульч чекав на протилежному боці вулиці, натис­каючи на педаль газу, як нетерплячий пілот «Гран-прі». Він сидів за кермом на ящику з-під апельсинів, з прив’язаною до ноги планкою. Інший кінець план­ки був примотаний скотчем до акселератора.

Джульєтта нервово поглядала на цю складну сис­тему.

— Хіба ти не звільниш ногу? А як ти натискати­меш на гальма?

— Гальма? — розреготався Мульч.— Навіщо мені гальма? Я ж не іспит на права складаю.

На задньому сидінні Холлі з Артемісом одночас­но потягнулися за паском безпеки.