Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 5: МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК І МАВПА

Вежа Спіро, Чикаго, Іллінойс, США

ІЗ Хітроу до міжнародного аеропорту О’Хара в Чикаго Йон Спіро летів на Конкорді. Довгий лімузин доставив його до підніжжя Вежі Спіро, вісімдесятишестиповерхової будівлі зі сталі та скла, що сягала самісінького неба. «Спіро Індастріз» розташувалися на верхніх поверхах — з п’ятдесятого до вісімдесят п’ятого. На вісімдесят шостому містилися особисті апартаменти Спіро, до яких можна було потрапити або через приватний ліфт, або через майданчик для гелікоптера.

Йон Спіро ані на хвильку очей не стулив, думав про маленький куб у своєму дипломаті. Голова тех­нічного відділу мало не танцював від захвату, коли Спіро розказав, на що здатна проста на вигляд коробочка, і відразу ж кинувся розкривати секрети Сі- Куба. Через шість годин він повернувся до конфе­ренц-зали на нараду.

— Від неї ніякої користі,— поскаржився науко­вець, якого звали доктором Пірсоном.

Спіро покрутив оливку у склянці з мартіні.

— Я так не вважаю, Пірсоне,— сказав він,— Чого не можна сказати про цю коробочку, так це того, що від неї ніякої користі. Мені здається, що в цьому рів­нянні користі немає від вас.

Спіро був у жахливому гуморі. Щойно зателефо­нував Арно Блант і повідомив, що Артеміс Фаул ви­жив. Коли Спіро був у такому гуморі, деякі люди зникали з поверхні землі, якщо їм пощастило.

Пірсон потилицею відчув іще чийсь погляд. У кон­ференц-залі була третя особа. І вам би не захотілося, щоб на вас розсердилася така жінка. Пірсон знав, що якби Йону Спіро закортіло викинути голову техніч­ного відділу у вікно, ця особа, не змигнувши оком, підписала б свідоцтво, що він сам зістрибнув униз.

Пірсон обережно добирав слова:

— Цей прилад...

— Сі-Куб. Саме так він називається. Я тобі вже це казав, тож використовуй саме це ім’я.

— Безсумнівно, цей Сі-Куб має величезний по­тенціал. Але розшифрувати його неможливо.

Спіро кинув оливку в голову науковця. Приниз­лива ситуація для володаря Нобелівської премії.

— Тож зламайте код. За що я вам плачу?

Серце у Пірсона закалатало.

— Не все так просто. Цей код. Його неможливо розшифрувати.

— Чи правильно я розумію? — відкинувся Спіро на шкіряну спинку свого крісла. — Щороку я вкла­даю двісті мільйонів у відділ, який не може зламати коду, вигаданого якоюсь дитиною?

— Куб активується голосом. Він запрограмо­ваний на голос Артеміса Фаула. Зламати цей код не може ніхто. Це неможливо.

Спіро нічого не відповів. Це був сигнал продо­вжувати.

— Я щось таке чув. У нас, науковців, є певні тео­рії. Код вічності — так ми його називаємо. Код має мільйони можливих комбінацій, і це ще не все. Він базується на невідомій мові. Схоже, що хлопець створив мову, якою крім нього ніхто не розмовляє. Ми навіть не знаємо, як та мова співвідноситься з англійською. Ми навіть не думали, що такий код узагалі існує. Якщо Фаул помер, тоді мені дуже шкода, містер Спіро, але Сі-Куб помер разом із ним.

Йон Спіро відсунув сигару в куток губ. Він її на­віть не запалив. Лікарі заборонили. Люб’язно.

— А якщо Фаул живий?

Пірсон одразу зрозумів, що це його рятувальний круг.

— Якщо Фаул живий, зламати цей код було б на­багато легше.

— Гаразд, доку,— сказав Спіро.— Ви вільні. Ви не захочете почути, що тут говоритимуть через кіль­ка хвилин.

Пірсон зібрав свої нотатки і поквапився до две­рей. Він намагався не дивитися на жінку за столом. Якщо він не почує того, що тут говоритимуть, мож­на тішитися тим, що його сумління чисте. А якщо він не побачить жінку за столом, то він не впізнає її за межами кімнати.

— Схоже, у нас проблеми,— повернувся Спіро до жінки в темному костюмі.

Жінка кивнула. Вона була вся в чорному. Чорний англійський костюм, чорна блузка, чорні черевики на шпильках. Навіть годинник на зап’ястку був ву­гільно-чорний.

— Так. Але це вже мої проблеми.

Карла Фрацетті була хресницею Спаца Антонеллі, який очолював центральну секцію кримінальної ро­дини Антонеллі. Вона допомагала Спіро й Антонел­лі, двом наймогутнішим чоловікам у Чикаго, підтри­мувати зв’язок. Спіро ще на початку своєї кар’єри зрозумів, що бізнес у співпраці з мафією приречений на процвітання.

Карла уважно оглянула наманікюрені нігті.

— Здається, у вас лише один варіант: потрібно ви­красти того хлопця Фаула і вичавити з нього код.

Спіро посмоктав незапалену сигару, обміркову­ючи її слова.

— Не все так просто. Хлопець дуже обережний.

А маєток Фаулів — справжня фортеця.

Карла посміхнулася.

— Ми ж говоримо про тринадцятирічну дитину, чи не так?

— За шість місяців йому виповниться чотирна­дцять,— спробував захиститися Спіро.— До того ж, існують деякі ускладнення.

— Наприклад?

— Арно поранений. Фаулу якось удалося вибити йому зуби.

— Ох,— поморщилася Карла.

— Він навіть на вітру стояти не може, не кажучи вже про те, щоб очолювати операцію.

— Погано.

— Власне, цей хлопець вивів із ладу всіх моїх найкращих людей. Тепер вони всі сидять у черзі до стоматолога. Це виллється мені в кругленьку суму. Ні, цього разу мені насправді потрібна серйозна до­помога.

— Хочете звернутися по допомогу до нас?

— Саме так. Але люди мають бути перевіреними. Ірландія — місце старомодне. Ваших хлопців за милю можна побачити. Потрібні такі, що змішаються з натовпом і зможуть переконати хлопця приїхати сюди. Легкі гроші.

Карла підморгнула.

— Я вас зрозуміла, містере Спіро.

— Тож чи маєте ви таких хлопців? Таких, щоб і справу зробили, і до себе зайвої уваги не привернули?

— Якщо я вас правильно зрозуміла, вам потрібні металевий чоловік і мавпа?

Спіро кивнув. Зі сленгом мафії він був знайомий. Металевий чоловік носив пістолета, а мавпа могла залізти до будь-якого важкодоступного місця.

— У нас є двоє таких. Даю гарантію, що в Ірландії зайвої уваги до себе вони не привернуть. Але обі­йдуться вони недешево.

— Вони гарні? — поцікавився Спіро.

Карла посміхнулася. На одному з різців спалахнув малесенький рубін.

— О, вони гарні,— відповіла вона. — Ці хлопці найкращі.

МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК

Тату-салон «Чорнильна пляма», центр Чикаго

Мокасину Мак-Гіру робили тату. Череп у формі пі­кового туза. Малюнок придумав він сам і дуже цим пишався. Так пишався, що захотів, аби тату зробили на шиї. Майстер татуажу Інкі Бертон його відмовив, заявивши, що для конів тату на шию було набагато краще, ніж ім’я на ярличку в морзі, коли доводилося пізнавати підозрюваних. Мокасин із неохотою пого­дився.

— Гаразд,— сказав він.— Вибийте на передпліччі.

Тату Мокасин робив після кожного завдання. На шкірі лишилося не так уже й багато місць, що досі зберегли первісне забарвлення. От як добре Мока­син виконував свою роботу.

Справжнє ім’я Мокасина було Алоізій, і родом він був з ірландського містечка Кілкенні. Прізвисько Мокасин він сам собі вигадав, уважав, що для мафії краще бути Мокасином, аніж Алоізієм. Усе своє життя Мокасин хотів бути гангстером, як у кіно. І коли його спроби заснувати кельтську мафію про­валилися, Мокасин приїхав до Чикаго.

Тут кримінальний світ зустрів його з розкритими обіймами. Власне, один із хлопців мало не задушив його у своїх медвежих лапах. Мокасин відправив його та ще шістьох до лікарні. Непогано для хлопця п’яти футів на зріст. Через вісім годин після того як Мокасин зійшов із борту літака, його вже випустили під заставу.

І от, через два роки і низки вдалих завдань, він уже був найкращим металевим чоловіком в органі­зації. Спеціалізувався на пограбуваннях і збиранні боргів. Як правило, звичайним невисоким хлопцям такого не доручають. Та назвати Мокасина звичай­ним хлопцем аж ніяк не можна було.

Мокасин відкинувся на стільці.

— Тобі подобаються черевики, Інкі?

Інкі змахнув піт з очей. Із цим Мак-Гіром потріб­но бути обережним. Навіть невинне питання могло виявитися пасткою. Одна неправильна відповідь, і ти вже виправдовуєшся перед Святим Петром.

— Так. Подобаються. Як вони називаються?

— Мокасини! — гримнув коротенький гангстер.— Мокасини, ідіоте. Це ж мій фірмовий стиль.

— Ага, мокасини. Я забув. Мабуть, круто мати свій фірмовий стиль.

Мокасин перевірив, як просувається робота над тату.

— Із цією голкою ти вже закінчив?

— Щойно закінчив,— відповів Інкі.— Контури вже готові. Зараз візьму нову голку.

— Боляче буде?

«Звісно, буде, покидьку,— подумав Інкі.— Я ж ти­катиму в твою руку голкою».

Але вголос він сказав:

— Не дуже. Я змастив руку знеболювальним гелем.

— Краще, щоб боляче не було,— попередив його Мокасин.— Бо інакше скоро стане боляче тобі.

Ніхто не загрожував Інкі, крім Мокасина Мак- Гіра. А він робив тату всім мафіозі. Він був найкра­щим майстром у штаті.

У двері увійшла Карла Фрацетті. Її чорна елегант­ність здавалася недоречною в такому брудному за­кладі.

— Вітаю, хлопці,— сказала вона.

— Вітаю, пані Карло,— почервонів Інкі. Не так уже багато леді заходять до «Чорнильної плями».

Мокасин скочив на ноги. Навіть він поважав хре­щену доньку боса. '

— Місіс Фрацетті. Ви ж могли надіслати мені по­відомлення на пейджер. Навіщо приходити до такої Діри.

— Немає часу. Термінова справа. Маєш їхати про­сто зараз.

— їхати? Куди?

— В Ірландію. Твій дядько Пет захворів.

Мокасин спохмурнів.

— Дядько Пет? У мене немає ніякого дядька Пета.

Карла постукала носком чорного черевичка.

— Він захворів, Мокасине. Дуже захворів, якщо ти мене розумієш.

Нарешті Мокасин зрозумів.

— О! Второпав. Тож мені потрібно його відві­дати.

— Саме так. Він дуже хворий.

Мокасин узяв ганчірку і витер із руки чорнило.

— Гаразд. Я готовий. Ми їдемо прямо до аеро­порту?

Карла поплескала гангстера по плечу.

— Скоро, Мокасине. Але спершу заїдемо по твого брата.

— Немає в мене брата,— запротестував Мокасин.

— Звісно, є. Той, у кого ключі від хати дядька Пета. Маленька така мавпа.

— А,— зрозумів Мокасин,— Цей брат.

Карла з Мокасином доїхали на лімузині до Іст­сайду. Мокасин і досі захоплювався висотою амери­канських хмарочосів. У Кілкенні найвищі будинки були п’ятиповерховими, а сам Мак-Гір усе своє жит­тя прожив у передміській халупці. Але хлопцям із мафії він би ні за що в цьому не зізнався. Для них він був сиротою, що провів дитячі роки, поневіряючись по інтернатах.

— Хто мавпа? — спитав він у Карли.

Карла Фрацетті поправляла зачіску, роздивля­ючись себе у компактне люстерко. Волосся в неї було чорне, коротке і зачесане назад.

— Новенький. Мо Дігенс. Він також ірландець. Це дуже зручно. Не потрібно ані візи, ані паперів, ані історії для прикриття. Просто двоє маленьких ір­ландців їдуть у відпустку додому.

Мокасин наїжачився.

— Що значить — двоє маленьких ірландців?

Карла закрила люстерко.

— Із ким ти розмовляєш, Мак-Гіре? Не може бути, щоб зі мною. Таким тоном зі мною не розмовляють.

Мокасин зблід, перед очима пролетіло все його життя.

— Вибачте, місіс Фрацетті. Просто... Я все своє життя чую, що маленький.

— А як би ти хотів, щоб тебе називали? Велетнем? Ти малий, Мокасине. Змирися. Адже завдяки своєму зросту ти багато чого досяг. Мій хрещений батько завжди каже, що немає нікого більш небезпечного, ніж маленький хлопець, який хоче щось довести. Саме тому ти й отримав це завдання.

— Я так і думав.

Карла поплескала його по плечу.

— Не вішай носа, Мокасине. У порівнянні з цим хлопцем ти справжній гігант.

Мокасин одразу повеселішав.

— Справді? Який же на зріст Мо Дігенс?

— Малий,— відповіла Карла.— Не знаю точно, скільки сантиметрів, але будь він іще нижчим, і до­велося б міняти йому підгузки і катати в колясці.

Мокасин посміхнувся. Ця справа йому вже почи­нала подобатися.

МАВПА

Були в Мо Дігенса і кращі часи. Якихось чотири місяці тому він жив у пентхаусі в Лос-Анджелесі і мав мільйон доларів на банківському рахунку. А те­пер його фонди заморозило Бюро Кримінальних й добрива. Стіни миттєво вкрилися пліснявою і во­логою, тож ремонт можна було не робити. За лічені години квартиру заселили комахи. Мульч лежав на спині і ловив бородою тарганів. Рідний дім! І чудово не лише те, що житло нагадує тунель, а й те, що коли б тут не з’явилися офіцери ЛЕП, не встигнуть вони й оком змигнути, як Мульч уже буде на п’ятдесят метрів під землею.

Через кілька днів Мульч шкодуватиме, що не зро­бив цього, щойно почув, як постукали у двері.

У двері постукали. Мульч виліз зі свого тунелю і подивився у вічко. Карла Фрацетті перевіряла за­чіску, дивлячись у мідну ручку.

Хрещена донька боса? Власного персоною. Ма­буть, дуже важливе завдання. Може, комісійних ви­стачить, щоб перебратися до іншого штату. Він уже три місяці в Чикаго, і щомиті ЛЕП можуть вийти на його слід. Але із США він не поїде. Якщо вже жити над землею, то там, де існує кабельне телебачення і багато заможних людей, у яких можна красти.

Мульч натиснув на кнопку інтеркому.

— Хвилиночку, місіс Фрацетті. Я одягнуся.

— Поквапся, Мо,— брязнув металом голос Карли через колонки.— Я тут зістарію.

Мульч накинув халат зі старих мішків із-під кар­топлі. Текстура тканини нагадувала йому піжаму у в’язниці Небесного міста, і це, як не дивно, втішало. Швидко причесав бороду, позбавившись усіх не­потрібних комах, і відчинив двері.

Карла Фрацетті пройшла повз нього до вітальні та розташувалася в єдиному кріслі. На порозі стояв іще один чоловік, якого не помітила камера. Мульч подумав, що потрібно скорегувати об’єктив. Так і ельф проскочить, навіть без захисту.

Чоловік глянув на Мульча мало не з ненавистю. Типова поведінка мафіозі. Навіть якщо ти вбивця, навіщо ж бути таким грубим?

— Іншого стільця у тебе немає? — спитав невисо­кий чоловічок, що увійшов слідом за містером Фра­цетті до вітальні.

Мульч зачинив двері.

— У мене небагато відвідувачів. Власне, ви перші. Як правило, Бруно надсилає мені повідомлення, і я йду до китайської крамнички.

Сер Бруно був у мафії кимось на кшталт зв’яз­кового в цьому районі. Вів справи, не виходячи з-поза прилавку. Ходили легенди, що за п’ятнадцять років він жодного разу і носа за двері не висунув.

— Ну в тебе й інтер’єрчик,— саркастично за­уважив Мокасин.-— Пліснява і жуки. Мені подо­бається.

Мульч із ніжністю провів пальцем по зеленій стрічці плісняви.

— Ось ця була прямо під шпалерами, коли я в’їхав. Уявити тільки, що люди ховають.

Карла Фрацетті дістала із сумочки пляшечку пар­фумів «Біла пелюстка» і побризкала повітря навколо себе.

— Годі балачок. Я маю для тебе особливе завдан­ня, Мо.

Мульч ледь утримався, щоб не підстрибнути. Це його великий шанс. Може, знайде собі десь огидну діру, щоб якийсь час там пересидіти.

— Чи не таке це завдання, що добре оплачується, коли все зробиш правильно?

— Ні,— відрізала Карла.— Це таке завдання, коли тобі стає дуже боляче, бо щось зробив неправильно.

Мульч зітхнув. Невже ввічливість більше не в моді?

— Чому саме я? — поцікавився він.

Карла Фрацетті посміхнулась, у темряві спалах­нув рубінчик.

— Я тобі відповім, Мо. Хоча я не звикла нічого пояснювати найманцям. Особливо таким мавпам, як ти.

У Мульча в горлі пересохло. Він уже й забув, яки­ми жорстокими бувають люди. Надовго їхнього тер­піння не вистачає.

— Для цього завдання вибрали тебе, Мо, через ту справу з Ван Гогом.

Мульч скромно посміхнувся. Вимкнути сигналі­зацію в музеї — дитяча забавка. Там навіть собак не було.

— До того ж, у тебе ірландський паспорт.

Коли гном-утікач опинився в Нью-Йорку, в ки­шені у нього лежали ірландські документи, викра­дені з ЛЕПівського копіювального центру. Ця нація завжди йому подобалася, тож він вирішив стати ір­ландцем. Знав би він, що через це на нього чекають клопоти.

— Це завдання має бути виконане в Ірландії, що само по собі не дуже зручно. Але для вас обох це буде немов оплачена відпустка.

Мульч кивнув на Мокасина.

— Хто він такий?

Мокасин іще більше нахмурився. Гном знав, що достатньо одного слова місіс Фрацетті, і цей чоловік уб’є його на місці.

— Це Мокасин Мак-Гір, твій напарник. Він мета­левий чоловік. Це завдання для двох. Ти відкриваєш двері. Мокасин доставляє клієнта сюди.

Доставляє клієнта. Мульч розумів, що цей термін означає, але не хотів мати до справи ніякого відно­шення. Пограбування — це одне, а викрадення лю­дини — геть інше. Але знав він і те, що відмовитися від завдання неможливо. Усе, що він міг зробити,— це втекти від металевого чоловіка при першій же на­годі та попрямувати до якогось південного штату. Кажуть, у Флориді є чудові болота.

— І хто наш клієнт? — Мульч удав, що заціка­вився.

— Це секретна інформація,— відрізав Мокасин.

— І саме тому мені не потрібно її знати?

Карла Фрацетті витягла з кишені світлину.

— Чим менше знатимеш, тим менш винним почу­ватимешся. Ось усе, що тобі потрібно. Будинок. Це все, що ми маємо на даний момент. Деталі отримаєш на місці.

Мульч глянув на фото. Коли він побачив, що там було, його немов струмом пронизало. Маєток Фаулів. Отже, клієнт — Артеміс. Маленького психопата по­слали викрасти Артеміса.

Фрацетті відчула: щось не гаразд.

— Щось не так, Мо?

«Не подавай знаку,— наказав сам собі Мульч.— Не можна, щоб вони побачили».

— Ні. Просто... Будинок добре охороняється. Бачу сигналізацію, камери спостереження. Нелегке завдання.

— Якби було легке, я б сама його виконала,— ска­зала Карла.

Мокасин зробив крок уперед і зміряв Мульча по­глядом.

— Що, малий? Занадто важке для тебе?

Мульч гарячково перебирав варіанти. Якщо Кар­ла вирішить, що він не годиться для цього завдання, вона знайде когось іншого. Того, хто без вагань при­веде мафію до дверей Артеміса. Гном із подивом зрозумів, що не може такого дозволити. Ірландський хлопець урятував йому життя під час заколоту гоблі­нів і став майже другом — дуже зворушливо, якщо подумати. Доведеться погодитись на це завдання, але зробити гак, щоб усе пішло за іншим планом.

— Гей, не хвилюйся за мене. Не збудували ще та­кої фортеці, куди б не проліз Мо Дігенс. Сподіваюся, Мокасин також не дурень.

Мокасин схопив гнома за грудки.

— Що це ти хочеш сказати, Дігенсе?

Як правило, Мульч намагався не ображати людей, які могли його вбити. Але зараз виставити Мокасина хлопцем, не здатним тримати себе в руках, навіть йому було б на руку. Якщо він хоче звинуватити його в тому, що операція зірвалася.

— Одна річ — карликова мавпа, і зовсім інша — карликовий металевий чоловік. Як ти орієнтуєшся в замкненому просторі?

Мокасин аж рота роззявив, а тоді рвонув на гру­дях сорочку, оголивши свою колекцію тату:

— От як я орієнтуюся, Дігенсе. Порахуй тату! Уважно порахуй!

Мульч кинув на пані Фрацетті красномовний по­гляд. І погляд той казав: «І такому хлопцеві ви дові­ряєте?»

— Годі! — не витримала Карла,— Тестостерону в цій кімнаті більше, ніж плісняви. Завдання дуже важливе. Якщо ви двоє не можете з ним упоратися, я знайду інших.

Мокасин застебнув сорочку.

— Усе добре, місіс Фрацетті. Ми впораємося. Вва­жайте, що завдання вже виконане.

Карла підвелася, струснула з піджака кілька мо­криць. Через комах вона не дуже переймалася. За двадцять п’ять років вона бачила багато чого гір­шого.

— Рада це чути. Мо, одягайся і бери свої інстру­менти. Ми чекаємо на тебе в лімузині.

Мульч зачекав, доки вони пішли. Це остання можливість утекти. Можна прогризти фундамент у спальні, і не встигне Карла Фрацетті й оком змиг­нути, як він уже буде в потязі, що прямує до півден­них штатів.

Мульч серйозно обміркував такий варіант. Не по­добається йому це. І не те щоб він був поганим ель­фом, просто не звик він допомагати людям, якщо не мав для себе ніякої користі. А в допомозі Артемісу Фаулу жодної користі не було. Мульч аж здригнувся. Тільки сумління йому не вистачало! Може, просто взяти печиво і піти продавати його на користь дівчаток-скаутів?