Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 4: СІМЕЙНИЙ БІЗНЕС

Сфакс, Туніс, Північна Африка

НА свій вісімнадцятий день народжен­ня Джульєтта попросила й отримала захисний жилет для дзюдо, два обваж­нених метальних ножа і відеозапис

чемпіонату світу з боротьби — пересічні дівчатка такого, як правило, не замовляють. Проте назвати Джульєтту пересічною дівчинкою аж ніяк не можна було. Дівчина багато в чому відрізнялася від інших. По- перше, вона могла влучити в ціль, що рухалася, з будь-якої зброї, що спала б вам на думку. По-друге, вона могла будь-кого закинути аж світ за очі.

Звісно, усього цього вона навчилася не тоді, коли переглядала відео змагань із боротьби. Тренуватися Джульєтта почала, коли їй виповнилося чотири. Щодня після дитячого садочка Домовик Батлер відводив свою молодшу сестричку до спортивної зали в маєтку Фаулів, де навчав її різних видів бойових мистецтв. Коли дівчині минуло вісім, вона вже мала третій дан і чорний пояс із семи єдиноборств. У два­надцять вона переплюнула всі пояси.

За традицією, коли хлопцям Батлерам виповню­валося десять років, їх усіх записували до Академії Особистого Захисту мадам Ко. Щороку вони прово­дили там шість місяців, вивчаючи мистецтво охоро­ни, інші шість місяців працювали за фахом там, де не було великого ризику. Дівчат, як правило, відправ­ляли на службу до найзаможніших родин світу. Але Джульєтта вирішила поєднати обидві ролі, тож пів­року жила в Анджеліни Фаул, а інші півроку — в та­борі бойових мистецтв мадам Ко. Вона була першою дівчиною серед Батлерів, що поступила до Академії, і п’ятою дівчиною серед студентів, що успішно скла­ла всі екзамени. Табір ніколи не розташовувався в одній країні більш ніж п’ять років. Батлер прохо­див навчання в Швейцарії та Ізраїлі, а от його мо­лодшій сестрі довелося відвідати високогірний ра­йон Уцукушигахара в Японії.

Умови проживання у мадам Ко були далеко не такими розкішними, як кімнати в маєтку Фаулів. В Японії Джульєтта спала на солом’яній циновці та вживала лише рис, рибу і протеїнові коктейлі.

День починався о п’ятій тридцять, коли Джульєт­та з іншими учнями пробігали чотири милі до найближчого струмка, де ловили рибу голими руками. Приготувавши рибу, вони підносили її сенсею, а тоді прив’язували до спини порожні столітрові бочки і лізли туди, де сніг. Учні наповнювали бочки снігом і котили їх униз до табору, де товкли голими ногами, доки сніг не танув і не перетворювався на воду для ванни сенсея. Лише тоді можна було починати що­денні тренування.

До програми входило Кос Тапа — вид бойових мистецтв, створений мадам Ко спеціально для охо­ронців, метою яких був не самозахист, а захист своїх начальників. Також учні вивчали різні види зброї, інформаційні технології, технічне обслуговування автомобілів і прийоми проведення переговорів під час визволення заручників.

Коли Джульєтті виповнилося вісімнадцять, вона могла із заплющеними очима розібрати і зібрати дев’яносто відсотків існуючої у світі зброї, керувати будь-яким видом транспорту, за чотири хвилини на­нести грим і, попри свою дивну генетичну азійсько- європейську суміш, розчинитися в юрбі будь-якого народу. Старший брат дуже нею пишався.

Останнім ступенем навчання була симуляція в польових умовах в іноземному середовищі. Якщо вона пройде випробування, мадам Ко зробить на плечі дівчини тату у вигляді блакитного діаманту. Саме таке тату мав на своєму плечі Батлер, і воно було не лише символом вправності випускника, але й указувало на багатопрофільність отриманих знань і навичок. У професійних кругах охоронець із бла­китним діамантом на плечі інших рекомендацій не потребував.

Для останнього завдання Джульєтти мадам Ко обрала місто Сфакс у Тунісі. Дівчина мала супрово­джувати свого начальника по неспокійному ринку. Власне, охоронець має застерегти свого роботодав­ця, аби той не відвідував місця з таким скупченням людей, але, як зазначила мама Ко, начальники май­же не слухаються таких порад, і краще приготувати­ся до неминучого. І немов Джульєтті було мало тако­го напруження, мадам Ко вирішила особисто зіграти роль начальника.

У Північній Африці було винятково жарко. Джу­льєтта примружилася крізь скельця сонцезахисних окулярів, намагаючись не загубити невеличку фігурку, що квапливо пробиралася крізь юрбу попереду неї.

— Поквапся,— кинула мадам Ко,— ти мене загу­биш.

— Навіть і не сподівайтеся,— спокійно відповіла Джульєтта.

Мадам Ко просто намагалася відволікти її розмо­вами. А того, що відволікало, і так уже було чимало. Навколо звисали низки золотих прикрас, проходи закривали туніські килими на дерев’яних рамах — ідеальне прикриття для вбивці. Місцеві жителі про­ходили дуже близько, аби роздивитися привабливу жінку, і дорога була дуже зрадливою — один невір­ний крок, і можна було впасти або вивихнути ногу.

Джульєтта автоматично обробляла цю інформа­цію та корегувала свої дії. Рішуче відсунула рукою підлітка, що з посмішкою кинувся до неї, перестриб­нула через маслянисту калюжу, що сяяла всіма ко­льорами райдуги, і завернула за мадам Ко в інший ряд безкінечного лабіринту базару.

Раптом перед нею вискочив чоловік. Один із тор­говців.

— У мене чудові килими,— сказав він поганою французькою,— Ходи зі мною. Я покажу!

Мадам Ко не зупинилася. Джульєтта рішуче піш­ла за нею, але чоловік перегородив дорогу.

— Ні, дякую. Я не цікавлюся. Я живу на вулиці.

— Дуже смішно, мадемуазель. Ти кажеш гарні жарти. Ходи зі мною і подивись на килими Ахмеда.

На них почали звертати увагу. Люди оберталися в їхній бік, немов ніздрі велетенського організму. Мадам Ко ішла собі далі. Іще мить, і дівчина її загу­бить.

— Я сказала, ні. Відійдіть, містере продавець килимів. Не змушуйте мене піднімати руку.

Тунісець не звик, щоб жінки віддавали йому накази, до того ж, на нього дивилися друзі.

— Маю гарну пропозицію,— продовжив він, показуючи на свої товари.— Найкращі килими у Сфаксі. Джульєтта кинулася в один бік, але натовп пере­крив їй шлях.

І тоді Джульєтта втратила будь-яке співчуття до Ахмеда. Досі він був просто невинним місцевим тор­говцем, що трапився не в тому місці та не в той час. Але зараз...

— Ходімо,— сказав чоловік і обхопив білявку за талію. Навіть не підозрюючи, що ця думка аж ніяк не очолювала рейтинг його найкращих ідей.

— Помилка, чоловіче!

Не встиг Ахмед і оком змигнути, як його вже за­горнули в килим, а дівчина зникла. Ніхто навіть не зрозумів, що відбулося, доки не передивилися запис, якого зробив на свій телефон Камал, торговець ку­рятиною. Уповільнений режим дозволив розгледіти, як євразійка схопила Ахмеда за шию і за пасок і ки­нула на гору килимів. Один із торговців золотом пригадав, що бачив такий прийом на якомусь чемпі­онаті з єдиноборств. Усі так реготали, що кілька осіб мало не вмерли від зневоднювання. Це найкумедні­ший випадок за весь рік. Відеоролик виграв приз на туніській версії «Найкумедніших відео». Через три тижні Ахмед переїхав до Єгипту.

Повернімося до Джульєтти. Майбутній охоро­нець побігла по проходу, як спринтер, огинаючи торговців на своєму шляху. Відійти далеко мадам Ко не могла. А завдання потрібно було виконати до кінця. Джульєтта сердилася сама на себе. Саме про це і попереджав її брат.

— Стережися мадам Ко,— порадив їй Батлер.— Ти навіть уявити не можеш, що вона приготує тобі на випробування. Я чув, що одного разу вона навіть налякала стадо слонів, аби відволікти учня.

Ні в чому не можна було бути певним. Того тор­говця килимами могла найняти мадам Ко, але він міг бути і простодушним цивільним, що вирішив сунути свого носа туди, куди не слід.

Прохід звузився, просуватися тепер можна було лише по одному. Одяг висів стінами заввишки з лю­дину. Куди не глянь — усюди парували від спеки гу­три та абайї.

Джульєтта пригнулася і перебігла на інший ряд, обігнула покупців. Із-під ніг кинулися в різні боки прив’язані на мотузки індички.

Раптом вона опинилася на відкритому місці. Неве­личкий майданчик, оточений триповерховими будин­ками. На балконах сиділи чоловіки і курили кальян. Під ногами була безцінна мозаїка, що відтворювала сцену в римських банях.

У центрі майдану лежала мадам Ко, підігнувши коліна до підборіддя. Над нею схилилися троє чоло­віків. На місцевих торговців вони були не схожі. Усі троє були в чорних костюмах і наносили удари з точ­ністю і вправністю професіоналів. Це не екзамен. Вони дійсно намагалися вбити сенсея. Зброї у Джульєтти не було — таке вже правило. Приїхати до африканської країни зі зброєю означа­ло автоматично отримати довічне ув’язнення. На щастя, у агресорів зброї, здається, також не було, хоча для такої роботи їм вистачило б і кулаків із но­гами.

Щоб вижити, тут потрібно було імпровізувати. Нападати відкрито не мало ніякого сенсу. Якщо ці троє подолали мадам Ко, то у відкритому бою вона проти них не встоїть. Час вигадати щось неортодок­сальне.

Джульєтта на бігу підстрибнула і вхопилася за мо­тузок, на якому висів одяг. Кільце, до якого був при­в’язаний мотузок, секунду опиралося, а потім виско­чило зі стіни. За нею потягся шлейф килимів і хусток. Джульєтта завернула ліворуч, наскільки дозволяла довжина мотузки, а потім обернулася до чоловіків.

— Гей, хлопці! — крикнула вона. І не через брава­ду, а тому що так легше зробити те, що вона хотіла.

Чоловіки як один підняли голови, і тут обличчя їм заліпило мокрою верблюжою вовною. За мить їх уже огорнули килими й накидки, а шиї перехопив нейлоновий шнур. І секунди не минуло, як всі троє вже лежали на землі. І Джульєтта, натиснувши кож­ному на особливу точку на шиї, переконалася, що вони не скоро підведуться.

— Мадам Ко! — крикнула вона, розкидаючи купу одягу. Жінка лежала і здригалася. На ній була сукня оливкового кольору, обличчя прикривала проста хустина.

Джульєтта допомогла їй підвестися на ноги.

— Ви бачили, мадам? Як я обдурила цих негідни­ків. Б’юся об заклад, вони такого ще не бачили. Імп­ровізація. Батлер завжди казав, що це найголовні­ше. Знаєте, мені здається, що їх відволікли мої тіні для повік. Мерехтливий зелений. Ніколи не під­водить...

Джульєтта замовкла, бо до горла їй притисли ножа. І приставила його мадам Ко, яка, власне, була зовсім не мадам Ко, а якась інша східна жінка в олив­ковій сукні. Приманка.

— Три трупи,— сказала жінка.

— Так,— погодилася мадам Ко, виступаючи з тіні. — А якщо ти труп, то і твій начальник мерт­вий. Іспит ти не склала.

Джульєтта низько нахилилася, склавши долоні.

— Це був хитрий трюк, мадам,— сказала вона ввічливо.

Сенсей розсміялася.

— Звісно. Таке вже життя. На що ти очікувала?

— Але ті вбивці! Я добряче нам’яла їм боки. Я їх перемогла.

Мадам Ко зневажливо махнула рукою.

— Просто пощастило. На щастя для тебе, то не наймані вбивці. Три випускники Академії. А що то за дурниці з дротом?

— У єдиноборствах існує такий прийом,— похму­ро відповіла Джульєтта.— Називається «мотузок із білизною».

— Ненадійно,— зауважила японка.— Тобі пощас­тило, бо фортуна була на твоєму боці. Але в нашій справі фортуни замало.

— То не моя провина,— заперечила Джульєтта.— Все через того хлопця, що накинувся на мене. Дове­лося приспати його на якийсь час.

Мадам Ко постукала її по лобі.

— Замовкни, дівчино. Поміркуй. Що ти мала зро­бити?

Джульєтта нахилилася іще нижче.

— Я мала негайно вивести його з ладу.

— Саме так. Його життя нічого не варте. Це дріб­ниця в порівнянні з безпекою твого начальника.

— Я ж не можу так просто вбивати невинних лю­дей,— не погодилася Джульєтта.

Мадам Ко зітхнула.

— Знаю, дитино. І саме тому ти не готова. В тебе є всі необхідні навички, але тобі бракує зосередже­ності та рішучості. Може, наступного року.

Серце у Джульєтти калатало. Брат отримав блакит­ний діамант у вісімнадцять. Наймолодший випускник Академії за всю історію її існування. Вона також на це сподівалася. А тепер доведеться ще раз складати іспит через дванадцять місяців. Суперечки ні до чого не приведуть. Мадам Ко ніколи не міняє своїх рішень.

До них підійшла молода жінка, вбрана як служни­ця. В руках у неї була невеличка валізка.

— Мадам,— вклонилася жінка.— Вам дзвінок по супутниковому телефону.

Мадам Ко взяла навушники і кілька секунд уваж­но слухала.

— Повідомлення від Артеміса Фаула,— нарешті сказала вона.

Джульєтті захотілося розігнутися, але то було б непростимим порушенням протоколу.

— Так, мадам?

— Повідомлення таке: ти потрібна Домовикові.

Джульєтта нахмурилася.

— Тобто, я потрібна Батлерові?

— Ні, відповіла мадам Ко без жодної емоції.— Ти потрібна Домовикові. Я просто повторюю те, що він мені сказав.

Раптом Джульєтта відчула, як сонце пече шию, як навколо, немов бормашинка, дзижчать комарі, і їй закортіло розігнутися і бігти до самого аеропорту. Батлер ніколи б не відкрив своє ім’я Артемісові. Хіба... Ні, це просто неможливо. Вона про таке на­віть думати не хоче.

Мадам Ко взяла дівчину за підборіддя.

Ти не готова. Не варто тебе відпускати. Ти дуже емоційна, щоб бути гарним охоронцем.

Будь ласка, мадам,— попросила Джульєтта.

Сенсей замислилася на дві довгі хвилини.

— Добре,— сказала вона.— Іди.

Джульєтта зникла, не встигла луна від останнього слова облетіти площу, і бережи боже тих торговців, що трапляться їй на шляху.