Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 12: СТИРАННЯ ПАМ’ЯТІ

Маєток Фаулів

ЧЕРЕЗ сильну турбулентність і східний вітер з боку валлійських схилів із Хітроу вони поверталися майже годину.

Коли Холлі з Батлером нарешті приземлилися на території маєтку Фаулів, ЛЕП під при­криттям ночі вже піднімали на поверхню обладнан­ня для стирання пам’яті.

Батлер відчепився від місячного паска і приту­лився до стовбура сріблястої берези.

— З тобою все гаразд? — спитала Холлі.

— Так,— відповів охоронець, масажуючи ділянку серця.— Це кевлар. Зручно, якщо в тебе стріляти­муть із малого калібру, але дихати важко.

Холлі склала механічні крила.

— Але тепер твоє життя стане спокійнішим.

Батлер помітив пілота ЛЕП, що намагався при­паркувати транспортер у гараж, чіпляючи бампер «Бентлі».

— Спокійне життя? — пробурмотів він і пішов до гаража. — Якби ж то.

Батлер закінчив сварити пілота-піксі та пішов до кабінету. На нього вже чекали Артеміс і Джульєт­та. Дівчина так міцно обійняла брата, що мало все повітря з легень не вичавила.

— Зі мною все гаразд, мала. Ельфи мене підла­тали, тож я проживу понад сто років. Доглядатиму за тобою.

Артеміс одразу ж перейшов до справи.

— Як мої доручення, Батлере?

Дворецький відкрив сейф у стіні за кондиціоне­ром.

— Добре. Я зробив усе, що було у списку.

— Як митниця?

Батлер поставив на стіл шість маленьких пляше­чок.

— Моя людина в Лімерику виконала все згідно з інструкцією. Такого йому за все своє життя не до­водилося робити. Вони в особливому розчині, аби зупинити корозію. Шари дуже тонкі, і щойно вони вступають у контакт із повітрям, як одразу ж почи­нається окиснення, тож я пропоную до останньої миті не вставляти їх.

— Чудово. Мені здається, що я єдиний, кому це може знадобитись. Але про всяк випадок, надягнемо їх усі.

Батлер простягнув золоту монетку на шкіряному шнурочку.

— Ваш щоденник і файли стосовно ельфів я ско­піював на лазерний міні-диск, а тоді вкрив його шаром золота. Боюсь, ретельної перевірки він не витримає, але розтоплене золото знищить інформа­цію на диску.

Артеміс надягнув шнурок на шию.

— Годиться. Ти лишив хибні підказки?

— Так. Відіслав листа, якого ви маєте відкрити пізніше, і зарезервував кілька мегабайтів на одному сайті в Інтернеті. Також виявив ініціативу і закопав у лабіринті капсулу часу.

Артеміс кивнув.

— Добре. Про це я не подумав.

Батлер удав, що повірив компліменту, але сам пе­реконаний у цьому не був. Артеміс подбав про все.

Джульєтта вперше заговорила.

— Знаєш, Артемісе, а може, краще розпрощатися із цими спогадами? Нехай ельфи заспокояться.

— Ці спогади — частина мене,— відповів хлопець.

Він уважно подивився на пляшечки на столі, ви­брав дві.

— Ну, вже час. Думаю, ельфам уже кортить стер­ти нашу пам’ять.

Технічна команда Фоулі влаштувала собі робоче місце в конференц-кімнаті. Розклали на столі елек­троди і кабелі з оптичного волокна. Кожен кабель було приєднано до плазмового екрана, що конверту­вав хвилі мозку в бінарну інформацію. Якщо сказати простою мовою, Фоулі міг читати спогади людей, як книжку, і стирати те, чого в цій книзі не мало бути. Найдивовижнішим у цій процедурі було те, що люд­ський мозок міг на вільному місці створити альтер­нативні спогади.

— Можемо провести стирання пам’яті похідним обладнанням,— пояснив Фоулі, коли всі пацієнти зі­бралися.— Але це обладнання зітре все, що сталося за останні шістнадцять місяців. Це може мати серйозні наслідки для вашого емоційного розвитку, не кажучи вже про IQ. Тож краще вже скористаємося лабора­торним обладнанням і зітремо лише те, що стосується Народу. Звісно, дні, що ви провели в компанії ельфів, зітруться повністю. Тут ми не можемо ризикувати.

Артеміс, Батлер і Джульєтта сиділи навколо сто­лу. Гноми-техніки протирали їхні скроні дезінфек­тантами.

— Я тут подумав...— почав Батлер.

— Нічого не кажи,— перервав його кентавр.— Про вік, еге ж?

Батлер кивнув.

— Багато людей знають мене сорокарічним. Не можна ж їх усіх стерти.

— Ми вже подумали про це, Батлере. Попрацю­ємо над твоїм обличчям лазером, доки ти будеш не­притомний. Приберемо омертвілу шкіру. Ми навіть пластичного хірурга привезли, щоб зробити тобі кілька ін’єкцій і розгладити зморшки.

— Що колотимете?

— Жир,— пояснив кентавр.— Візьмемо з одного місця і перенесемо до іншого.

Така ідея особливого ентузіазму у Батлера не ви­кликала.

— Цей жир,— обережно запитав він,— не з мого ж заду, еге ж?

Фоулі якось невтішно фиркнув.

— Ну, він не з твого заду.

— Поясни.

— Дослідження показують, що з усіх ельфів гно­ми живуть найдовше. Існує такий собі Полл Дайн, якому вже за дві тисячі років переступило. Ти хіба ніколи не чув, як кажуть «гладенький, як дупа у гнома»?

Батлер відштовхнув техніка, який намагався при­ладнати йому до скронь електроди.

— Ти хочеш сказати, що в мою голову зроблять ін’єкцію жиру з гномської дупи?

Фоулі знизав плечима.

— Така ціна молодості. Піксі на західному узбе­режжі добряче платять за таку процедуру.

— Я не піксі,— прогарчав Батлер.

— А ще ми привезли гель, що підфарбує все во­лосся, що ти можеш виростити в майбутньому, і піг­мент, щоб приховати пошкоджені клітини на твоїх грудях,— квапливо продовжив кентавр.— Коли ти прокинешся, зовні будеш молодим, незважаючи на старі нутрощі.

— Дуже розумно,— похвалив Артеміс.— На мен­ше я і не чекав.

Увійшла Холлі з Мульчем на буксирі. На гномі були наручники, і вигляд він мав дуже жалюгідний.

— Хіба це справді необхідно,— канючив він,— після всього, що ми пережили разом?

— На карту поставлено мій значок,— відповіла Холлі.— Командир наказав або повернутися із то­бою, або не повертатися зовсім.

— І що мені робити? Віддати свій жир?

Батлер закотив очі.

— Тільки не це.

— Не хвилюйся, Доме,— хихикнула Джульєтта.— Ти нічого не пригадаєш.

— Відключить мене,— сказав Батлер.— Швидше.

— І не кажи,— підтримав його Мульч і спробував потерти свої сідниці.

Холлі зняла з нього наручники, але далеко не віді­йшла.

— Він хотів попрощатися, тож ми і прийшли.— Вона штовхнула гнома в плече.— Ну, прощайся.

Джульєтта підморгнула.

— Прощавай, смердючко!

— Бувай, невдахо!

— Не гризи більше цементні стіни.

— Не смішно,— огризнувся Мульч.

— Хто знає, може, ми ще колись побачимось.

Гном кивнув на техніків, що готували жорсткі диски.

— Якщо і побачимося, дякувати цим людям, то буде вперше.

Батлер опустився на коліно, щоб опинитися на одному рівні з гномом.

— Бережи себе, друже. Тримайся подалі від гоб­лінів.

Мульч здригнувся.

— Навіщо ти мені нагадав?

На екрані, установленому ЛЕПівськими офіцера­ми, з’явилося обличчя Рута.

— Може, ви двоє хочете одружитися? — гримнув він.— Не розумію, чому стільки емоцій. Через десять хвилин ви, люди, навіть імені цього злодія не прига­даєте!

— Командир на зв’язку,— сказав один із техніків, хоча це і так було очевидно.

Мульч повернувся до маленької камери, що крі­пилася на екрані.

— Джуліусе, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що всі ці люди завдячують мені своїм життям? Це для них дуже емоційна мить.

Обличчя Рута почервоніло. Мабуть, через пере­шкоди.

— Мені начхати на ваші зворушливі миті. Я тут, аби переконатися, що стирання пам’яті пройшло гладенько. Якщо я добре знаю нашого друга Фаула, то він тримає кілька тузів у рукаві.

— Ваші підозри, командире,— сказав Артеміс,— пусті.

Але ірландський підліток ледь стримував посміш­ку. Усі знали, що він приховав кілька предметів, аби відновити спогади, ЛЕП лишалося їх знайти. Остан­нє завдання.

Артеміс підвівся і підійшов до Мульча Діггумса.

— Із усіх ельфів тебе мені не вистачатиме більше за всіх. Яке б майбутнє ми мали разом!

Мульч мало не просльозився.

— Твоя правда. З твоїм мозком і моїми талантами...

— Не кажучи вже про відсутність моралі,— втру­тилася Холлі.

— Жоден банк у світі не почувався би в безпеці,— закінчив гном.— Який шанс ми втратили.

Артеміс щосили намагався виглядати щирим. Це дуже важливо для наступного етапу плану.

— Мульче, я знаю, що ти ризикував життям, коли зраджував родину Антонеллі, тож я хочу тобі дещо подарувати.

У Мульчевій уяві виникли трастові фонди й офшорні рахунки.

— Немає потреби. Справді. Хоча я був неймо­вірно хоробрим, адже на мене чекала смертельна небезпека.

— Саме так,— кивнув Артеміс і зняв із шиї золо­тий медальйон.— Знаю, що це небагато, але для мене він має велике значення. Я хотів лишити його собі, але зрозумів, що за кілька хвилин він нічого для мене не значитиме. Мені б хотілося, аби він був у тебе. Ду­маю, Холлі не заперечуватиме. Маленька згадка про наші пригоди.

— Ага,— погодився Мульч, хапаючи медальйо­на.— Пів-унції золота. Чудово. Ти що, банк пограбу­вав, Артемісе?

Артеміс затримав руку гнома.

— Справа не завжди в грошах, Мульче.

Рут витягнув шию, намагаючись краще роздиви­тись.

— Що там таке? Що ти передаєш заарештова­ному?

Холлі взяла медальйон і піднесла його до камери.

— Просто золота монетка, командире. Я сама дала її Артемісу.

Фоулі покосився на круглячок.

— Власне, так ми вб’ємо двох хробаків. Медаль­йон може викликати певні спогади. Не дуже велика вірогідність, але таке цілком можливе.

— А другий хробак?

— У Мульча буде на що дивитися у в’язниці.

Рут кілька секунд подумав.

— Гаразд. Хай лишається. А тепер ведіть зааре­штованого до транспортеру і закінчимо справу. У мене зустріч з Радою через десять хвилин.

Холлі вивела Мульча, і Артеміс зрозумів, що справді шкодує, що гнома немає поруч. І більш того, шкодує, що спогади про цю дружбу можуть наза­вжди зникнути.

Техніки налетіли на них, як мухи. За кілька секунд усі люди в кімнаті мали електроди приєднаними до скронь і зап’ястків. Кожен комплект електродів тяг­нувся через нейтральний трансформатор до плазмо­вого екрана. На моніторі спалахували спогади.

їх уважно роздивлявся Фоулі.

— Ще зарано,— заявив він.— Відкалібруйте до шістнадцяти місяців тому. Власне, зробіть три роки. Не хочу, щоб Артеміс знову спланував викрадення.

— Браво, Фоулі,— сумно похвалив його Арте­міс.— Я сподівався, що ти про це забудеш.

Кентавр підморгнув:

— Це не все, про що я не забув.

На екрані губи Рута розтягнися в посмішці.

— Розкажи йому, Фоулі. Хочу побачити його об­личчя.

Фоулі переглянув файл на своєму наручному комп’ютері.

— Ми перевірили твою пошту, і знаєш що знай­шли?

— Скажи, будь ласка.

— Файл про ельфів, що чекав на відправку. Ми також пошукали в Інтернеті і дізналися, що хтось із твоєю електронною адресою орендував кілька мегабайтів. І там також повно файлів про ельфів.

Артеміс навіть і оком не змигнув.

— Я мусив спробувати. Певен, ви мене зрозумієте.

— А більше ти нічого не хочеш нам розказати?

Артеміс широко розплющив очі — сама невин­ність.

— Нічого. Ви занадто розумні для мене.

Фоулі витяг із набору лазерний диск і вставив його в комп’ютер на столі.

— Про всяк випадок я трошки пограюся з твоїм комп’ютером. Вірус не пошкодить файли, якщо там нічого не буде про Народ. І він лишиться в системі ще на шість місяців. На випадок, якщо ти нас якось перехитрив.

— І ви мені кажете усе це, бо я все одно нічого не пригадаю.

Фоулі переступив із ноги на ногу і зчепив руки. — Саме так.

У двері увійшла Холлі. Вона тягла за собою мета­леву капсулу.

— Дивіться, що я знайшла закопаним у землі,— вона відкрила кришку і висипала зміст капсули на туніський килим. Кілька комп’ютерних дисків і ко­пія щоденника Артеміса.

Фоулі оглянув диск.

— Що іще ти забув згадати?

Цього разу Артеміс мав уже не такий хоробрий вигляд. Усі ниточки, що пов’язували його з мину­лим, одна за одною обривалися.

— Вискочило з голови.

— Так я і думав. Більше нічого немає?

Артеміс повернувся на стілець, схрестив на гру­дях руки.

— Якщо я скажу, що немає, ви мені повірите?

Рут так разгреготався, що аж екран затрусився.

— Так, Артемісе. Ми тобі цілком довіряємо. Як можна тобі не вірити після всього, що сталося з На­родом через тебе? Якщо ти не проти, ми б хотіли поставити тобі кілька питань під месмером, і цього разу сонячних окулярів на тобі не буде.

Шістнадцять місяців тому хлопцеві вдалося не піддатися гіпнотичному погляду Холлі, бо він на­дягнув дзеркальні сонячні окуляри. Так він уперше перехитрив ельфа. І то було не востаннє.

— Гаразд, питайте.

— Капітане Шорт,— гаркнув Рут,— ти знаєш, що робити.

Холлі зняла шолом, потерла кінчики вух, щоб від­новити кровообіг.

— Зараз я тебе замесмеризую і поставлю кілька питань. Цю процедуру ти проходитимеш не вперше, тож знаєш, що боляче не буде. Раджу розслабитися.

Якщо спробуєш опиратися, це може привести до втрати пам’яті або навіть до пошкодження мозку.

Артеміс підвів руку.

— Зачекай хвилинку. Чи правильно я зрозумів, що коли я прокинуся, усе скінчиться?

Холлі посміхнулася.

— Так, Артемісе. Це наше останнє прощання.

Обличчя хлопця було спокійним, попри всі емо­ції, що вирували у його душі.

— Тоді я маю сказати кілька слів.

Рут мимоволі зацікавився.

— Одна хвилина, Фауле. І на добраніч.

— Добре. По-перше, хочу вам подякувати. Завдя­ки Народу поруч зі мною моя родина і друзі. Не хоті­лося б мені про це забувати.

Холлі поклала йому на плече руку.

— Так краще, Артемісе. Повір.

— А по-друге, я хочу, щоб ви всі пригадали, коли вперше мене побачили. Пам’ятаєте?

Холлі здригнулася. Вона пригадала холодну лю­дину, що накинулася на неї на магічному місці в Пів­денній Ірландії. Командир Рут ніколи не забуде, як вибухнув танкер. Фоулі вперше побачив хлопця на записі, коли той вимагав викуп за Холлі. Не дуже приємні спогади.

— Якщо ви зітрете всі спогади про Народ,— про­довжив Артеміс,— я знову можу стати тією ж люди­ною. Ви справді цього хочете?

Таке навіть на думку нікому не спало. Невже за трансформацію Артеміса відповідальні ельфи? І чи будуть вони винні, якщо він знову стане злим?

Холлі повернулася до екрана.

— Чи таке можливе? Артеміс дуже змінився. Чи маємо ми право втручатися?

— Він має слушність,— додав Фоулі.— Ніколи не думав, що скажу таке, але новий хлопець мені навіть подобається.

Рут відкрив на екрані ще одне вікно.

— Ось який рапорт прислало нам Братство пси­хологів. Вони кажуть, що шанси повернення до колишньої особистості мінімальні. Фаул отримає сильний позитивний вплив із боку своєї родини і Батлерів.

— Братство психологів? — хмикнула Холлі.— Ар­гон і його друзі? І коли це ми почали довіряти цим лікарям?

Рут відкрив рота, щоб закричати, але передумав. Не кожного дня таке трапляється.

— Холлі,— майже ніжно сказав він.— Зараз мова йде про майбутнє нашої культури. І майбутнє Арте­міса — то не наша проблема.

Холлі похмуро посміхнулася.

— Ваша правда, отже, ми такі ж погані, як і Люди Бруду.

Командир вирішив повернутися до свого звично­го стилю спілкування.

— Послухай мене, капітане,— гримнув він.— Бути командиром означає приймати складні рішення. А не бути командиром означає стулити пельку і ро­бити те, що тобі наказують. Замесмеризуй цих лю­дей, доки ми не забули, навіщо тут зібралися.

— Так, сер. Як скажете, сер.

Холлі стала навпроти Артеміса і зазирнула йому в очі.

— Прощавай, Холлі. Більше я тебе не побачу, хоча впевнений, що ти мене побачиш.

— Розслабся, Артемісе. Дихай глибше.

Коли Холлі заговорила знову, голос у неї став низьким і хриплим. Гіпнотичний месмер.

— Добре ми попрацювали у Спіро, еге ж?

Артеміс сонно посміхнувся.

— Так. Наша остання пригода. Більше шкоди людям не завдам.

— Як ти прийшов до цього плану?

Артеміс заплющив очі.

— Гадаю, природні здібності. Передаються у Фа­улів із покоління в покоління.

— Думаю, ти зробив усе можливе, аби зберегти спогади про ельфів?

— Майже.

— Що саме ти зробив?

Хлопець посміхнувся.

— Кілька трюків.

— Яких трюків? — наполягала Холлі.

— Це таємниця. Не скажу.

Холлі додала в голос месмера.

— Розкажи, Артемісе. Це лишиться нашою таєм­ницею.

На скроні хлопця запульсувала вена.

— Лишиться між нами? Не скажеш іншим ельфам?

Холлі винувато покосилася на екран. Рут махнув, щоб вона продовжувала.

— Не скажу. Усе лишиться тільки між нами.

— Батлер закопав капсулу в лабіринті.

— І?

— І я послав сам собі листа. Розраховую, що Фо­улі його знайде, і це приспить його пильність.

— Дуже розумно. А чи є щось таке, що він не зна­йде?

Артеміс гордовито посміхнувся.

— Я сховав файли на одному сайті в Інтернеті. Провайдер нагадає мені через шість місяців. Коли я отримаю інформацію, мої спогади, можливо, по­вністю відновляться.

— Щось іще?

— Ні. Цей сайт — наша остання надія. Якщо кен­тавр його знайде, світ ельфів загублений для нас на­завжди.

На екрані замерехтіло зображення Рута.

— Гаразд. Час спливає. Вирубайте їх і стирайте пам’ять. Запишіть увесь процес. Не повірю, що Ар­теміс вийшов із гри, доки сам не побачу.

— Командире, може, й іншим поставити кілька питань?

— Ні, капітане. Фаул сам сказав. Сайт, де зберігають­ся файли,— їхня остання надія. Запускайте програму.

По екрану побігли хвилі перешкод.

— Так, командире,— Холлі повернулася до команди техніків.— Ви чули. До роботи! Сонце зійде за дві години. До того часу ми маємо бути під землею.

Техніки перевірили, чи добре тримаються елек­троди, і дістали три пари окулярів для сну.

— Я це зроблю,— сказала Холлі і взяла у них маски.

Вона надягла одну на Джульєтту, поправила резинку.

— Знаєш,— сказала вона дівчині,— охорона — це бездушний бізнес. У тебе занадто велике серце, щоб цим займатися.

Джульєтта кивнула.

— Спробую це не забути.

Холлі обережно поправила окуляри.

— Я за тобою доглядатиму.

Джульєтта посміхнулася.

— Побачимося уві сні.

Холлі натиснула маленьку кнопку на масці, і че­рез п’ять секунд, завдяки гіпно-вогникам і снодійно­му газу, Джульєтта вже спала.

Наступною була черга Батлера. Технічна команда зробила йому маску більшу, аби резинка трималася на великому черепі.

— Простеж, аби Фоулі не перестарався зі стиран­ням, попросив охоронець.— Я не хочу прокинутися з діркою в голові в чотири десятиліття.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Фоулі знає що робить.

— Добре. Пам’ятай, якщо Народу знадобиться допомога, я завжди готовий.

Холлі натиснула на кнопку.

— Я запам’ятаю,— прошепотіла вона.

Останнім був Артеміс. У замесмеризованому ста­ні він здавався майже спокійним. На лобі не було жодної тривожної зморшки, і якщо не знати Артемі­са, можна було запросто прийняти його за звичай­ного тринадцятирічного людського хлопчика.

Холлі повернулася до Фоулі.

— Ти абсолютно переконаний?

Кентавр знизав плечима.

— А який у мене вибір? Наказ є наказ.

Холлі надягла на Артеміса маску і натиснула на кнопку. Через кілька секунд хлопець відкинувся на спинку стільця. Одразу ж на моніторі за його спиною почали спалахувати слова тексту гном­ського мовою. За часів Фронда гномський текст писався по спіралі. Але від читання таких історій у багатьох ельфів не лишалося нічого, окрім міг­рені.

— Починаємо видалення,— скомандував Фоулі.— Але лишіть копію. Коли матиму кілька тижнів вільного часу, покопаюся, що такого особливого у цьому хлопцеві.

Холлі дивилася на життя Артеміса, що спалахува­ло на екрані зеленими літерами.

— Якось це неправильно,— зауважила вона.— Якщо він знайшов нас один раз, знайде знову. Особ­ливо коли перетвориться на того монстра, яким був.

Фоулі щось вистукував на ергономічній клаві­атурі.

— Може. Але наступного разу ми будемо готові.

Холлі зітхнула.

— Шкода, бо ми стали майже друзями.

Кентавр гмикнув.

— Ага. Якщо можна дружити з гадюкою.

Холлі закрила візор шолома, сховавши очі.

— Звісно, ти маєш рацію. Друзями ми бути не мо­жемо. Нас штовхали одне до одного обставини, і більш нічого.

Фоулі поплескав її по плечу.

— Гарна дівчинка. Тримай вуха пістолетом. Куди це ти?

— До Тари,— відповіла Холлі.— Хочу політати. Подихати свіжим повітрям.

— Ти не отримала дозволу на політ,— заперечив Фоулі.— Рут позбавить тебе значка.

— Чому це? — Холлі надягла крила.— Мені ж не можна тут перебувати, не забув?

І вона полетіла. Зробила петлю у вестибюлі і ви­летіла за поріг, ледь не зачепивши косяк, швидко злетіла в нічне небо. Секунду можна було помилува­тися її темним силуетом на сріблястому тлі повного місяця, а потому вона зникла, переключившись на невидимі частоти захисту.

Фоулі дивився їй услід. Емоційні створіння ті без­крилі ельфи. Саме тому вони найгірші оперативники в Реконі. Усі рішення приймаються через серце. Але Рут ніколи не звільнить Холлі, тому що вона в поліції, як удома. Та й хто іще врятує Народ від Ар­теміса Фаула, коли він їх знову знайде?

Мульч сидів у транспортері та почувався дуже не­щасним. Він спробував сидіти так, щоб не торкатися сидіння, але то було не так уже й легко.

Якщо чесно, справи його були кепські. Навіть піс­ля всього, що він зробив для ЛЕП, його кинуть за ґрати принаймні на десять років. Просто за те, що вкрав золото. І не схоже, щоб йому вдалося втекти. Навколо будуть сталеві й лазерні ґрати аж доти, доки його не довезуть до Небесного міста. А тоді швидкий переїзд до Поліцейської Плази, слухання вироку — і до в’язниці, аж доки борода не посивіє. А вона на­певне посивіє, якщо доведеться хоч п’ять років про­вести без тунелів.

Але надія таки лишалася. Крихітна іскорка надії. Мульч ледь дочекався, коли техніки винесуть із транспортера своє обладнання. Потім повільно від­крив праву долоню і потер скроні вказівним і вели­ким пальцями. Але насправді він читав записку, приховану в долоні,— її передав Артеміс Фаул, коли потиснув руку.

Ми з тобою ще не закінчили,—

було там написано.

Коли повернешся, попроси свого адвоката переві­рити дату на першому ордері на арешт. Коли тебе звільнять, тримай носа подалі від темних справ ро­ків зо два. Потім поверни медальйон мені. Разом нас ніхто не зупинить.

Твій друг і помічник, Артеміс Фаул Другий.

Мульч зім’яв записку. Скрутив її в кульку і сунув до рота. Зуби швидко знищили доказ.

Мульч глибоко вдихнув. Відкорковувати найкра­ще вино з хробаків іще не час. Перегляд справи може зайняти кілька місяців, а може, навіть, і років. Але надія була.

Гном намацав медальйон Артеміса. Разом їх ніхто не зупинить.