Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 2: ІЗОЛЯЦІЯ

Небесне місто, ельфи

ХОЧА Артеміс того і не хотів, але пошук Кубом сигналів спостереження мав далекосяжні наслідки. Оскільки параметри пошуку були дуже розпливчасті,

Куб просканував і далекий космос, і глибокий під­земний світ.

Під землею ельфи з ніг збилися, намагаючись подавити революцію гоблінів. Через три місяці після спроби перевороту найголовніші злодії опи­нилися за ґратами. Але ще кілька ізольованих груп — залишки тріади Б’ва Келл — блукали по ту­нелях навколо Небесного міста з незаконними лазерами-«Софтноузами» і грабували тих, хто тра­питься на шляху.

Усіх офіцерів ЛЕП кинули на операцію «Зачист­ка», доки не розпочався туристичний сезон. Міській Раді аж ніяк не хотілося, аби туристи витрачали своє золото в Атлантиці, бо центральна площа Небесного міста стала небезпечним місцем для прогулянок. Урешті-решт, вісімдесят відсотків міської казни ста­новив прибуток від туризму.

Капітан Холлі Шорт служила в розвідці. Власне, її обов’язком було літати на поверхню і виловлювати ельфів, що пробралися на землю без візи. Якби хоч одного дурного ельфа спіймали Люди Бруду, Небес­не місто уже не було б небесним. Але оскільки ще не всі гобліни облизували свої зіниці у виправних закладах, Холлі виконувала те саме завдання, що й решта офіцерів ЛЕП: вони мали швидко реагувати на сигнали з приводу Б’ва Келл.

Сьогодні вона ескортувала чотирьох гоблінів-дебоширів на суд у Поліцейську Плазу. їх знайшли, коли вони хропли в крамниці делікатесів із комах, із роздутими від учорашньої гулянки животами. їм по­щастило, що Холлі прибула слушної миті: гном — власник крамниці уже був готовий підсмажити лус­кату четвірку в казані з киплячою олією.

Напарником Холлі в операції «Зачистка» був ка­прал Граб Кельп, молодший брат відомого капітана Трабла Кельпа, одного з почесних офіцерів ЛЕП. Ха­рактер у Граба, на відміну від братового, був не та­кий стоїчний.

— У мене через останнього гобліна ніготь зламав­ся,— поскаржився молодший офіцер і сунув пальця до рота.

— Боляче, мабуть,— спробувала проявити спів­чуття Холлі.

Вони їхали по автоматичній смузі до Поліцей­ської Плази, заарештовані в наручниках сиділи в ку­зові фургона ЛЕП. Власне, машина була не зовсім службовою. Б’ва Келл удалося підпалити стільки ЛЕПівських автівок під час свого короткого пов­стання, що ЛЕП довелося відібрати у пересічних громадян усе, що має двигун і достатньо місця для кількох заарештованих. Отже, зараз Холлі сиділа за кермом фургона з доставки каррі, на дверцятах яко­го спреєм намалювали жолудь. Гноми, яким належав фургон, просто забили двері та повитягали печі. Шкода, що вони не прибрали ще й запах.

Граб уважно роздивлявся палець.

— У наручників гострі краї. Потрібно написати скаргу.

Холлі зосередилася на дорозі, хоча по автоматич­ній смузі машина їхала сама собою. Якщо Граб напи­ше скаргу, то вона буде не перша і навіть не двадця­та. Молодшому братові Трабла не подобалося геть усе, крім себе самого. Зараз він дуже помилявся: ні­яких гострих країв на плексигласових вакуумних на­ручниках не було. Якби на якомусь наручнику була хоча б подряпина, гобліни швидко б проколупали дірку на іншому, і їм до рук потрапило б повітря; а перевозити в кузові машини гобліна, що кидається вогняними кулями, нікому не хотілося.

— Розумію, що зламаний ніготь — то дуже не­значний привід для скарги, але ж ніхто не може зви­нуватити мене в тому, що я звертаю увагу на незнач­ні речі.

— Ти! Незначні речі! Боже борони.

Граб гордовито розправив груди.

— Урешті-решт, я єдиний член першого загону, який протистояв людині. Батлеру.

Холлі голосно застогнала. Вона сподівалася, що Граб не почне знову розказувати свою історію про Артеміса Фаула. З кожним разом оповідання ставало довшим та обростало фантастичними подробицями. Насправді Батлер його просто відпустив, як рибалка відпускає малу рибинку.

Але Граб натяку не зрозумів.

— Я це дуже добре пам’ятаю,— мелодраматично почав він.— Була темна ніч.

І, немовби його слова мали якусь дивну магічну силу, світло в місті погасло.

І не тільки це. Автоматична смуга зупинилася, і фургон завмер на півдорозі серед інших нерухомих машин.

— Це не я,— швидко прошепотів Граб.

Холлі нічого не відповіла: вона вже висунулася з дверей. Штучне сонце над містом, що було точною копією наземного, почорніло. В останню мить до того, як зовсім стемніло, Холлі глянула в напрямку Північного Тунелю і побачила, як двері до нього зачиняються, і по периметру загораються аварійні вогні. Небесне місто від зовнішнього світу відділяли шістдесят метрів сталі. Схожі двері перекрили всі стратегічні виходи по всьому місту. Ізоляція. Існува­ло лише три причини, чому Рада ініціювала ізоляцію міста: затоплення, карантин, або про їхнє існування дізналися люди.

Холлі озирнулася. Ніхто не потопав. Ніхто не по­мирав. Отже, лишалися Люди Бруду. Врешті-решт, здійснився найгірший жах усіх ельфів.

Над головою заблимали аварійні ліхтарі, м’яке біле світло штучного сонця змінилося дивним пома­ранчевим. Автоматична смуга потягла поліцейські машини в найближче депо.

Пересічним громадянам так не пощастило. їм до­велося йти пішки. Сотні ельфів вилазили зі своїх ав­томобілів, занадто перелякані, щоб протестувати. Незадоволення буде пізніше.

— Капітане Шорт! Холлі!

Граб. Жодних сумнівів, напише на когось скаргу.

— Капрале,— обернулася вона до машини.— Не час панікувати. Ми маємо показати приклад...

Слова застрягли в горлі, коли вона побачила, що відбувається у фургоні. Усі автомобілі ЛЕП отрима­ли резервний десятихвилинний заряд, щоб довезти по автоматичній смузі свій вантаж у безпечне місце. Цього заряду вистачило б і на те, щоб утримати на­ручники. Звісно, вони їхали не на службовому транспорті й резервного заряду не отримали. Гобліни це швидко зрозуміли і спробували пропалити фургон.

Граб вивалився з машини, його шолом почорнів від сажі.

— Наручники відкрилися, і вони почали кидати­ся кулями,— ледь видихнув він, відбігши на безпеч­ну дистанцію.

Гобліни. Маленький жарт еволюції. Вибрати най­дурніших створінь на планеті й наділити їх здібнос­тями виробляти вогонь. Якщо гобліни не припинять кидатися вогняними кулями, всі скоро сидітимуть у калюжі розтопленого металу. Не найкращий спо­сіб провести час, навіть якщо ти вогнетривкий.

Холлі активувала підсилювач на своєму шоломі.

— Гей ви, у фургоні! Припиніть вогонь. Машина розтопиться, і ви разом із нею.

Кілька секунд із машини валив дим. Потім усе за­спокоїлося. З-поза ґрат виглянуло обличчя, промай­нув роздвоєний язик.

— Думаєш, ми дурні, ельфе? Ми просто пропали­мо собі акуратненьку дірочку.

Холлі підійшла ближче і додала гучності.

— Слухайте мене, гобліни Ви дурні, давайте про­сто визнаємо цей факт і підемо далі. Якщо ви про­довжуватимете кидатися вогняними кулями, дах фургону розтопиться і стече на вас. Краплі металу — практично те ж саме, що й людські кулі. Може, ви і вогнетривкі, але чи куленепробивні?

Гоблін облизав зіниці та замислився.

— Ти брешеш, ельфе! Ми просто пропалимо дір­ку у фургоні. А потім спалимо тебе.

Гобліни знову почали кидатися кулями, автомо­біль захитався і зашипів.

— Не хвилюйся,— крикнув Граб із безпечної дистанції. — Вогнегасник нам допоможе.

— Допоміг би,— виправила його Холлі,— якби вогнегасники не були підключені до головного дже­рела, а його вимкнули.

Кожен автомобіль, у якому готувалася чи розігрі­валася їжа, мав відповідати певним правилам по­жежної безпеки, інакше він просто не мав би права роз’їжджати містом. У фургоні мало бути кілька вог­негасників, які б залічені секунди затопили весь са­лон спеціальною піною. Добре, що ця піна застигала від контакту з повітрям, погано, що вогнегасники підключалися до автоматичної смуги. Немає жив­лення — немає піни.

Холлі витягла із кобури «Нейтрино-2000».

— Доведеться мені самій усе ввімкнути.

Капітан Шорт закрила шолома і полізла в кабіну фургона. Металу вона намагалася не торкатися, бо хоча мікроволокна ЛЕПівського комбінезону і були сконструйовані так, щоб відводити зайве тепло, вони не завжди робили те, для чого їх було винай­дено.

Гобліни лежали на спині й кидали кулі в дах.

— Припинити! — наказала вона, наставивши на них лазера.

Троє з арештантів не звернули на неї ніякої уваги. Один, можливо, ватажок, повернув до неї свою лус­кату морду. Холлі побачила в нього на зіницях тату. Така неймовірна дурість напевне гарантувала йому підвищення в лавах Б’ва Келл, якби тих не розігнали.

— Ти нас усіх не дістанеш, ельфе,— випустив він дим із рота і ніздрів,— І один із нас дістанеться до тебе.

Гоблін має рацію, хоча й не тому, чому він уважає. Холлі раптом пригадала, що під час ізоляції стріляти з лазера вона не може. Згідно з правилами, не повинно бути жодного неприхованого джерела енергії на випа­док, якщо Небесне місто просвічували сканерами.

Її сумніви відразу помітив гоблін.

— Так я і знав! — вигукнув він і кинув кулю в на­прямку Холлі. Спалахнуло червоним, на візор шоло­ма посипалися іскри. Дах над головами гоблінів не­безпечно провис. Іще кілька секунд, і він упаде.

Холлі відстебнула від паска дротик, уставила його до пускової установки над барелем «Нейтрино». Пуск здійснювався за допомогою пружини, як у ста­рих арбалетах, і не нагрівав жодної деталі. Ніякі дат­чики пострілу б не засікли.

Гобліни щиро розважалися. У них таке часто тра­пляється перед тим, як їх посадять у в’язницю. Може, тому у в’язницях так багато гоблінів?

— Дротик? Ти хочеш затицяти нас до смерті, ма­ленький ельфе?

Холлі прицілилася в носик вогнегасника в даль­ньому кінці фургона.

— Будь ласка, тихіше,— сказала вона і випустила дротик. Той пролетів над головами гоблінів і впився в носик. Через кузов фургона протягся шнур.

— Не влучила,— сказав гоблін, облизнувшись.

Такі вже ті гобліни: опиняться у розплавленому фургоні під час ізоляції під прицілом офіцера ЛЕП і вважають, що вони все одно перемагають.

— Я ж наказала замовкнути! — гримнула Холлі та смикнула за шнур.

Із носика хлинуло вісімсот кілограмів піни зі швидкістю двісті миль за годину. Можна не казати, що вогняні кулі згасли. Піна, що вже почала швидко застигати, придавила гоблінів до підлоги. Ватажка притисло до ґрат із такою силою, що можна було легко розгледіти тату на його зіницях. На одній було витравлено: «Матуся», на іншій — «Тутусь». З по­милкою, але гобліни, мабуть, того не помічали.

— Ой,— сказав він. Боляче йому не було, просто повірити не міг. Більше нічого сказати не встиг, бо в роті вже було повно піни.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Піна пориста, тож дихати ти зможеш. Але вона абсолют­но вогнетривка, тож пропалюйте собі дірку, скільки душа забажає.

Коли Холлі вилізла з фургона, Граб роздивлявся ніготь. Вона зняла шолом, рукавом комбінезона ви­терла сажу з візора. Він мав спеціальне покриття, тож нічого до нього прилипати не повинно було. Може, віддати, щоб укрили додатковим шаром?

— Усе гаразд? — запитав Граб.

— Так, капрале. Усе гаразд. І не завдяки вам.

У Граба вистачило нахабства образитися.

— Я стояв на варті, капітане. Ми не можемо всі бути героями.

Типовий Граб. Для всього у нього знайдеться ви­правдання. З ним вона розбереться пізніше, а зараз потрібно якомога швидше дістатися Поліцейської Плази і дізнатися, чому Рада закрила місто.

— Думаю, треба повертатися до штаб-квартири,— запропонував Граб.— Якщо на нас напали люди, може, хлопці з розвідки захочуть мене про них розпитати.

— Думаю, мені потрібно повертатися до штаб- квартири, а ви маєте лишатися тут і наглядати за арештованими, доки знову не увімкнуть живлення. Як ви вважаєте, чи впораєтеся? Чи ви недієздатні через зламаний ніготь?

Каштановий йоржик волосся у Холлі наїжачився, круглі карі очі суворо дивилися на Граба.

— Ні, Холлі... капітане. Довіртеся мені. Усе під контролем.

«Сумніваюся»,— подумала Холлі й рушила до По­ліцейської Плази.

У місті запанував хаос. Усі громадяни на вулицях із недовірою витріщалися на свої прилади. Деякі юні ельфи не мали сили винести втрату мобільного теле­фону. Вони йшли вулицею та схлипували.

Допитливі ельфи потяглися до Поліцейської Пла­зи, як метелики до світла. І то було майже буквально, адже штаб-квартира ЛЕП була мало не єдиним освіт­леним місцем у місті. Звісно, живлення отримали лікарні та служби невідкладної допомоги, але окрім них єдиною державною організацією, що продовжу­вала працювати, була ЛЕП.

Холлі проштовхалася через натовп. Черги до до­відкових бюро тяглися вниз по сходах аж на вулицю. Сьогодні всі ставили лише одне питання: «Що стало­ся з живленням?»

Це питання крутилося і на язиці у Холлі, коли вона пробилася до командного пункту, але вона ли­шила його при собі. В кімнаті уже було повно капіта­нів, до яких приєдналися троє регіональних коман­дирів й усі семеро членів Ради.

— Ага,— сказав голова Кахартез.— Останній ка­пітан.

— Я не отримала аварійного живлення,— пояс­нила Холлі.— Автомобіль не службовий.

Кахартез поправив офіційного конусоподібного капелюха.

— Немає часу на виправдання, капітане. Містер Фо­улі готовий розпочати брифінг. Чекали лише на вас.

Холлі зайняла своє місце за капітанським столи­ком поруч із Траблом Кельном.

— Із Грабом усе гаразд? — прошепотів той.

— Ніготь зламав.

Трабл закотив очі.

— Не сумніваюся, що тепер він накатає скаргу.

Через двері протупотів кентавр Фоулі, в руках у нього була купа дисків. Фоулі — технічний геній ЛЕП, і завдяки його інноваціям у галузі безпеки люди ще й досі не знайшли підземну цивілізацію ельфів. Та, може, все уже змінилося.

Кентавр вправно вставив диск в операційну сис­тему, відкрив кілька вікон на плазмовому моніторі завбільшки зі стіну. На екрані з’явилися якісь склад­ні алгоритми і хвильові графіки.

Фоулі голосно відкашлявся.

— Спираючись на ці дані, я порадив голові Ка­хартезу ініціювати ізоляцію.

Командир Рекону Рут прикусив незапалену гриб­кову сигару.

— Думаю, я висловлю думку всієї кімнати, Фоулі, якщо скажу, що не бачу нічого, крім ліній і закарлю­чок. Звісно, вони мають сенс для такого розумного поні, як ти, але решті з нас доведеться пояснити все простою гномською мовою.

Фоулі зітхнув.

— Простими словами. Дуже простими. Нас запе­ленгували. Досить зрозуміло?

Так. У кімнаті запанувала тиша. «Запеленгува­ли» — старий термін від військово-морського флоту, коли ще користувалися сонарами. «Запеленгува­ли» — так казали, коли визначали місце розташуван­ня. Хтось знав, що під землею були ельфи.

Рут отямився першим.

— Запеленгували. І хто ж нас запеленгував?

Фоулі знизав плечима.

— Не знаю. То було лише кілька секунд. Не встиг нікого впізнати. Навіть відстежити сигнал було не­можливо.

— Що вони засікли?

— Багато чого. Усе, що є під Північною Європою. Скопи, сентинелі, камери. Уся інформація звідти.

Катастрофічні новини. Хтось за кілька секунд отримав усі дані щодо спостережень ельфів за Пів­нічною Європою.

— То була людина,— спитала Холлі,— або при­булець?

Фоулі показав на цифрове зображення променя.

— Не можу сказати напевне. Якщо це людина, то вона скористалася чимось новеньким. Такого прила­ду я ще не бачив. Таких технологій іще ні в кого не з’я­вилося, наскільки мені відомо. Що б то не було, воно прочитало нас, немов відкриту книгу. Усі мої засте­режні заходи просто не спрацювали, ніби їх і не було.

Кахартез зняв свого офіційного капелюха. Потре­би дотримуватися протоколу більше не було.

— Що це означає для нашого Народу?

— Важко сказати. Є найкращий і найгірший сце­нарії. Наш таємний гість міг дізнатися про нас усе, що хотів, і тепер може зробити з нашою цивіліза­цією що завгодно.

— А найкращий сценарій?

Фоулі зітхнув.

— Це і був найкращий сценарій.

Командир Рут викликав Холлі до свого офісу. Кімната просякла сигарним димом, незважаючи на очищувач, умонтований над столом. Фоулі уже був там, його пальці бігали по клавіатурі командира.

— Сигнал виходив із якогось місця в Лондоні,— сказав кентавр.— Ми про нього дізналися, тому що саме цієї миті я випадково глянув на монітор.— Він упав на клавіатуру і потрусив головою.— Неймовір­но. Якась нова гібридна технологія. Дуже схожа на нашу іонну систему, але не ідентична — на волоску від нашої.

— Зараз не важливо, як саме,— сказав Рут.— Мене більше непокоїть, хто.

— Що я можу зробити, сер? — запитала Холлі.

Рут підвівся і підійшов до мапи Лондона на плаз­мовому моніторі.

— Я хочу, щоб ти підписала пропуск, вирушила нагору і чекала. Якщо нас знову запеленгують, мені потрібен хтось для швидких дій. Цю штуку записати ми не можемо, але стежитимемо за сигналом. Щой­но він з’явиться на екрані, ми вишлемо тобі коорди­нати, і ти зможеш провести розслідування.

Холлі кивнула.

— Коли найближче виверження?

Виверженням вони називали сплески магми, яки­ми офіцери Рекону користувалися, щоб у титановому транспортері потрапити на поверхню землі. Пілоти транспортерів казали, що вони «катаються на магмі».

— Тут нам не пощастило,— відповів Фоулі.— Найближчі кілька днів нічого не намічається. Дове­деться тобі летіти туристичним транспортером.

— А ізоляція?

— Я підключив живлення до Стоунхенджу і на­ших найближчих баз. Доведеться ризикнути. Ти по­винна летіти на поверхню, ми маємо лишатися на зв’язку. Від цього залежить майбутнє нашої цивілі­зації.

Холлі відчула, як їй на плечі впав важкий тягар відповідальності. Щось оте, від чого «залежить май­бутнє нашої цивілізації», останнім часом трапляєть­ся частіше і частіше.