Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 7: НАЙКРАЩІ ПЛАНИ

Маєток Фаулів

ЧАС провести нараду. Тієї ночі члени групи розсілися за столом у кімнаті для консультацій перед моніторами, які Джульєтта принесла із кімнати охорони.

Фоулі налаштувався на частоту моніторів, і вони отримали пряму трансляцію із самим командиром Рутом.

Незважаючи на незадоволення Мульча, йому теж довелося бути присутнім. Він намагався вкрасти в Артеміса деякі нагороди, коли повернулася Холлі і прикувала його наручниками до стільця.

Від диму Рутової сигари майже нічого не було видно.

— Здається, уся банда зібралася,— він говорив англійською, бо ельфи мали неабиякий хист до іно­земних мов.— А банди мені не подобаються.

Холлі поклала шолома на середину столу, щоб ко­мандир міг побачити всіх.

— Я можу пояснити, командире.

— Не сумніваюся, що можеш. Але, як не дивно, у мене таке відчуття, що твоє пояснення не допомо­же і твій значок лежатиме в моїй шухляді ще до того, як твоя зміна скінчиться.

Артеміс спробував утрутитися.

— Справді, командире. Холлі... Капітан Шорт тут лише тому, що я її надурив.

— Хіба? А якщо так і сталося, благаю, поясни, чому вона досі там? Вечерю готує, чи що?

— Зараз не час для сарказму, командире. Ситу­ація дуже серйозна. Майже катастрофічна.

Рут видихнув хмару зеленуватого диму.

— Що ви, люди, робите там одне одному, нас не обходить. Ми не твоя приватна поліція, Фауле.

Фоулі відкашлявся.

— Нас це також стосується, хочемо ми того чи ні: саме Артеміс нас запеленгував. І це ще не найгірша новина, Джуліусе.

Рут глянув на кентавра. Фоулі назвав його на ім’я. Справа дуже серйозна.

— Гаразд, капітане,— сказав він.— Продовжуй.

Холлі відкрила рапорт на кишеньковому ком­п’ютері.

— Учора я відреагувала на сигнал системи охорони «Сентинель». Сигнал послав Артеміс Фаул, Людина Бруду, добре відома ЛЕП за участь у ліквідації заколо­чу Б’ва Келл. Помічника Фаула Батлера було смер­тельно поранено за наказом іншої Людини Бруду, Йона Спіро, і потрібна була моя допомога у зціленні.

І ти відмовила і звернулася до команди наших техніків із проханням стерти пам’ять, як того вима­гають наші правила.

Холлі могла заприсягнутися, що монітор став га­рячим.

Ні. Враховуючи, що Батлер надав нам значну допомогу під час гоблінської революції, я провела процедуру зцілення і транспортувала Батлера з Фаулом до їхнього дому.

— Тільки не кажи, що ви летіли...

— Вибору не було. Я загорнула їх у фольгу.

Рут потер скроні.

— Нога. Якби хоча б одна нога висунулася з фоль­ги, назавтра світлини були б в Інтернеті. Холлі, чому ти так мене не любиш?

Холлі не відповіла. Що вона могла сказати?

— Більше того. Нам довелося вивести з ладу од­ного із найманців Спіро. Не дуже чиста робота.

— Він тебе побачив?

— Ні. Але чув, як Мульч назвав себе гномом.

Жодних проблем,— сказав Фоулі.— Частково зі тремо пам’ять і відправимо його додому.

— Не все так просто. Цей чоловік — найманий убивця. Його можуть послати знову, аби він закінчив роботу. Думаю, потрібно його перемістити. По­вірте. Тут за ним не сумуватимуть.

— Гаразд,— погодився Фоулі,— Дай йому заспо­кійливе, зітри пам’ять і позбудься всього, що може визвати спогади. А тоді відішли кудись, де він не за­вдасть шкоди.

Щоб заспокоїтись, командир зробив кілька затя­жок.

— Так, тепер розказуйте мені про пеленг. Якщо в цьому винен Фаул, то можна вважати, що загроза минула?

— Ні. Ельфійські технології вкрав у Артеміса біз­несмен Йон Спіро.

А Артеміс украв їх у нас,— додав Фоулі.

Цей Спіро рішуче налаштований розкрити таємниці технологій, і байдуже, за яку ціну,— продо­вжила Холлі.

І кому ці таємниці відомі? — запитав Рут.

— Єдиний, хто знає, як користуватися Сі-Кубом,— це Артеміс.

— Може, варто мені розказати, що таке Сі-Куб?

Слово взяв Фоулі.

— Артеміс використав ЛЕПівські технології, щоб сконструювати мікрокомп’ютер. Більшість розробок під землею уже застарілі, але за людськими стандар­тами до них іще років із п’ятдесят.

— Саме тому вони варті цілого статку,— підсуму­вав командир.

— Саме тому вони варті цілого статку,— погодив­ся Фоулі.

Мульч раптом зацікавився.

— Цілого статку? А якого саме статку?

Рутові аж від серця відлягло: нарешті можна на когось накричати.

— Стули пельку, заарештований! Тебе це не сто­сується. Насолоджуйся останніми ковтками вільно­го повітря. Завтра в цей самий час ти будеш тиснути руки своїм співкамерникам, сподіваюся, то будуть тролі.

Але гнома його слова не вразили.

— Розкажи мені щось новеньке, Джуліусе. Щоразу, коли справа стосується Фаула, мені доводиться при­кривати твій жалюгідний зад. Не сумніваюся, що який би план не придумав Артеміс, мене до справи теж за­лучать. І відведуть мені якусь дуже небезпечну роль.

Обличчя Рута із рожевого стало темно-червоним.

— Ну, Артемісе? Чи плануєш ти якось задіяти за­арештованого?

— Усе залежить від вас.

— Як так?

— Дасте ви мені Холлі чи ні.

Голова Рута зникла в хмарі сигарного диму. Ви­дно було тільки червоний розжарений кінчик, і ко­мандир до болю нагадував паротяг, що вискочив із тунелю. Частина диму переповзла навіть на моні­тор Фоулі.

— Мені це не подобається,— заявив кентавр.

Нарешті Рут достатньо заспокоївся, щоб говорити.

— Дати тобі Холлі? Боже, пошли мені терпіння. Ти собі уявляєш, скільки правил я порушив лише за­ради цієї конференції?

— Думаю, багато.

— Силу-силенну, Артемісе. Безліч. Я б узагалі з тобою не розмовляв, якби не справа з Б’ва Келл. Якщо це спливе, я чиститиму туалети на підводних човнах в Атлантиці.

Рот Мульча розтягнувся аж до вух.

— Не варто мені було цього чути.

Але командир не звернув на нього уваги.

— У тебе тридцять секунд, Артемісе. Говори.

Артеміс підвівся і став перед екраном.

— Спіро заволодів ельфійськими технологіями. Навряд чи він зможе ними скористатися, але вони наштовхнуть учених на іонні розробки. Цей чоло­вік — справжній маніяк, він не поважає ані життя, ані навколишнє середовище. Хто знає, які жахливі машини він сконструює за допомогою ельфійських технологій? Існує також дуже велика вірогідність, що ці нові технології призведуть до того, що він від­криє Небесне місто, і якщо це станеться, життя кож­ної істоти на землі чи під нею буде в небезпеці.

Рут відкотився на своєму стільці від камери і з’явився на моніторі Фоулі. Він нахилився до вуха кентавра і щось зашепотів.

— Нічого доброго це не обіцяє,— завважила Холлі.— Полечу додому наступним транспортером.　

Артеміс постукав пальцями по столу. Без допомоги ельфів зі Спіро він не справиться.　

Через кілька хвилин командир повернувся на свій монітор.　

— Ситуація дуже серйозна. Ми не можемо ризикувати. Будь-якої миті Спіро здатен активувати пошук. Якою б малою не була ця ймовірність, вона існує. Доведеться скликати команду. Потрібна повністю укомплектована група захвату.　

— Повністю укомплектована? — запротестувала Холлі.— У місті? Командире, ви ж знаєте, що таке група захвату. Справа може скінчитися катастрофою. Дозвольте мені виконати це завдання.　

Рут замислився.　

— Групі на операцію відводиться сорок вісім годин. Отже, стільки ж отримаєш і ти. На кілька днів я тебе прикрию. Фоулі вам не дам. Він уже і так достатньо зробив, коли організував цю конференцію. Але Діггумс може допомагати, якщо схоче. Це його вибір. Я можу заплющити очі на кілька пограбувань, але все одно йому світить від п’яти до десяти за викрадення мільярдів. Це все, що я можу зробити. Якщо ти не впораєшся, відправлю групу захвату.　

Настала черга Артеміса задуматися.　

— Дуже добре.　

Рут звів дух.　

— Але є одна умова.　

— Так я і думав,— сказав Артеміс.— Хочете стерти пам’ять? Угадав?　

— Так, Артемісе. Ти стаєш для Народу неабиякою загрозою. Якщо ми допоможемо вам у цій справі, ви погодитеся на процедуру стирання пам’яті.　

— А якщо ні?　

— Тоді перейдемо до плану Б, а пам’ять вам усе одно зітруть.　

— Без образ, командире, але це технічне питання...— втрутився Фоулі.— Існують два види стирання пам’яті. Блочне стирання стосовно обраного періоду. Його може виконати і Холлі з тими інструментами, що в неї є. І вдосконалене стирання, що видаляє певні спогади. Ця процедура більш складна, але ризик зниження IQ після неї не такий великий. Усі ви пройдете вдосконалене стирання. Я запущу в твою комп’ютерну систему програму, що автоматично зітре всі файли, пов’язані з ельфами. Також мені потрібна буде твоя згода на обстеження будинку, щоб прибрати всі ельфійські сувеніри. Наступного дня після закінчення операції ти прокинешся без будь-яких спогадів про Народ.　

— Ви позбавите мене майже двох років спогадів.　

— Ти за ними не сумуватимеш. Твій мозок щось вигадає замість них.　

Прийняти рішення було дуже непросто. З одного боку, знання про існування Народу дуже вплинуло на становлення особистості Артеміса. З іншого, не можна більше ставити життя ельфів під загрозу.

— Гаразд,— сказав підліток.— Я погоджуюся на ваші умови.

Рут кинув сигару до найближчого сміттєспалю­вача.

— ОК. Домовилися. Капітане Шорт, увесь час ли­шайтеся на зв’язку.

— Так, сер.

— Холлі.

— Командире?

— Будь обережною. Твоя кар’єра не витримає ще одного провалу.

— Зрозуміло, сер,— сказала Холлі.

— О, заарештований?

Мульч зітхнув.

— Це ти до мене, Джуліусе?

Рут нахмурився.

— Усе скінчилося, Мульче. Цього разу ти не вте­чеш. Тож готуйся до холодної їжі та твердих стін.

Мульч підвівся і повернувся спиною до моніторів. Якось так сталося, що клапан на штанях сам собою відкрився. І командирові випав шанс помилуватися чудовим видом. У гномському світі демонстрація заду вважалася найбільшою образою. Як і в будь-якій іншій культурі.

Командир Рут відключився. Зрештою, якої відпо­віді можна чекати на такі дії?

Захід Ваджиру, Кенія, Західна Африка

Мокасин Мак-Гір прокинувся від нестерпного го­ловного болю. Біль був таким сильним, що йому до­велося вигадати кілька образів, аби пізніше його описати. Голова боліла так, немов усередині копир­сався сердитий дикобраз. Непогано, подумав він. Потрібно записати до блокнота.

«До якого блокнота?» — раптом з’явилася думка. «Хто я?» — подумалося потім. Черевики, щось пов’язане з черевиками.

Так завжди буває, коли ті, кому стерли пам’ять, приходять до тями. Стара особистість існує ще кіль­ка хвилин, намагаючись повернутися, доки її не про­женуть зовнішні стимули.

Мокасин сів, і дикобраз зовсім сказився і почав колоти голками кожен сантиметр м’якої тканини мозку.

— Ох,— простогнав Мокасин і обхопив свою бідо­лашну голову. Що таке? Де він? Як він сюди потрапив?

Чоловік подивився на свої руки. На секунду мо­зок побачив тату на шкірі, але образ швидко зник. Шкіра була без єдиної цяточки. Сонячний промінь блискавкою пробіг по ліктю.

Навколо була савана. Теракотова рівнина на го­ризонті переходила в пурпурні пагорби. Золотистий сонячний диск висвітлював розтріскану суху землю. З’явилися дві постаті, елегантні, немов гепарди.

Чоловіки були справжніми гігантами, майже зо два метри на зріст. У кожного був овальний щит, тонкий спис і мобільний телефон. Волосся, шия і вуха прикрашали різнокольорові намиста.

Мокасин скочив на ноги. На ногах у нього, як він помітив, були шкіряні сандалі. У чоловіків — кросів­ки «Nike».

— Допоможіть! — закричав він.— Допоможіть!

Чоловіки змінили курс і підійшли до розгублено­го гангстера.

— Джамбо, брате. Ти заблукав? — спитав один.

— Перепрошую,— відповів Мокасин на бездоган­нім суахілі.— Я не розмовляю на суахілі.

Чоловіки перезирнулися.

— Зрозуміло. Як тебе звуть?

— Мокасин,— відповів мафіозний мозок.— Нуру,— сказав рот.

— Ну, Нуру. Унатока вапі? Звідки ти?

Слова злетіли з язика, не встиг Мокасин і поду­мати.

— Я не знаю, звідки я, але я хочу піти з вами. До вашого села. Саме там я маю бути.

Кенійські воїни витріщилися на невисокого не­знайомця. Колір шкіри у нього був неправильний, але, здається, з головою все було гаразд.

Той, що був вищий на зріст, дістав із футляра на паску з леопардової шкіри мобільного. Набрав но­мер сільського старости.

— Джамбо, ватажку. Це Боббі. Духи землі лиши­ли нам іще одного.

Боббі засміявся і поглянув на Мокасина.

— Так, маленький, але, схоже, сильний. І посміш­ка в нього більша за очищений банан.

Мокасин посміхнувся іще ширше. На всяк випа­док. Чомусь усе, чого він зараз бажав, було піти до села і вести там осмислене життя.

— Гаразд, ватажку. Ми його приведемо. Він може жити у старій місіонерській хижі.

І Боббі сховав телефон у футляр.

— Добре, брате Нуру. Ти ідеш з нами. Ходімо, і намагайся не відставати.

Воїни побігли. Мокасин, якого тепер звали Нуру, кинувся за ними, тільки сандалі закивали. Потрібно і собі знайти пару кросівок.

За сто п’ятдесят метрів над ними посміхнулася ка­пітан Шорт, яка була свідком усього, що сталося.

— Переміщення завершено,— сказала вона в мі­крофон шолома.— Суб’єкт успішно пройшов адап­тацію. Жодних залишків первісної особистості. Але його моніторитимуть із інтервалом в один місяць, на всяк випадок.

На іншому кінці лінії був Фоулі.

— Чудово, капітане. Негайно повертайтеся до порту Е77. Якщо поквапитесь, можете встигнути на вечірній транспортер. Через дві години поверне­тесь до Ірландії.

Холлі не потрібно було повторювати двічі. Не так уже й часто дозволяють літати на повній швидкості. Вона активувала радар і ввімкнула секундомір.

— Подивимось,— сказала вона,— чи зможу я по­бити рекорд.

Рекорд, який вісімдесят років тому встановив Джуліус Рут.