Артеміс Фаул. Код вічності

ГЛАВА 6: НАПАД НА МАЄТОК ФАУЛІВ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка.

БАТЬКО нарешті прийшов до тями. Звісно, я відчув полегшення, але його останні слова того дня не виходили у мене з голови.

— Золото не найважливіша річ у світі, Арті,— сказав він.— І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.

Чи могла магія так змінити батька? Я мав з’ясувати. Потрібно було поговорити з ним наодин­ці. Отже, о третій ночі на взятому напрокат мер­седесі Батлер привіз мене до шпиталю Гельсінського університету.

Батько не спав, читав «Війну і мир» при світлі нічника.

— Багато не посмієшся,— прокоментував він. Іще один жарт. Я намагався посміхнутися, але моє обличчя не схотіло цього робити.

Батько закрив книгу.

— Я чекав на тебе, Арті. Ми маємо поговорити. Потрібно дещо прояснити.

Я завмер біля його ліжка.

— Так, батьку. Я згоден.

Батькова усмішка стала сумною.

— Так офіційно... Пригадую, що і сам був таким до свого батька. Іноді мені здається, що він мене зо­всім не знав, і я хвилююся, чи не станеться такого з нами. Отже, я хочу поговорити, сину. І не про бан­ківські рахунки. Не про акції та цінні папери. Не про корпоративні справи. Не хочу говорити про бізнес, хочу поговорити про тебе.

Саме цього я і боявся.

— Про мене? Але ж ти важливіший, тату.

— Можливо. Але я не можу бути щасливим, доки твоя мама неспокійна.

— Неспокійна? — перепитав я, не в змозі зрозумі­ти, що відбувається.

— Не вдавай, що ти нічого не розумієш, Артемісе. Я зв’язався з кількома своїми інформаторами в Євро­пі. Схоже, ти виявляв певну активність під час моєї відсутності. Неабияку.

Я знизав плечима, бо не зрозумів, схвалює він це чи ні.

— Нещодавно я був би вражений твоїми здібнос­тями. Такі результати, а ти ж навіть не повноліт­ній. Але тепер усе має змінитися, Арті. Це я тобі як батько кажу. Тобі треба повернутися в дитинство. І мама, і я хочемо, аби ти після канікул повернувся до школи і залишив сімейні справи мені.

— Але, тату!..

— Повір мені, Арті. Я в цьому бізнесі набагато до­вше за тебе. Я пообіцяв твоїй мамі, що Фаула відте­пер не займатимуться темними справами. Усі Фа­ула. Я отримав іще один шанс і не витрачатиму його на жадобу. Тепер ми родина. Справжня. Тепер ім’я Фаулів асоціювитиметься із честю та чесніс­тю. Згоден?

— Згоден,— сказав я, потиснувши йому руку.

Що ж тепер із зустріччю з чиказьким Йоном Спі­ро? Я вирішив її не. відміняти. Остання пригода — і Фаула зможуть стати справжньою родиною. Врешті-решт, я ж буду з Батлером. Що зі мною ста­неться?

Маєток Фаулів

Батлер розплющив очі. Він удома. У кріслі поряд із ліжком спить Артеміс. На вигляд хлопцеві всі сто років. І не дивно — після всього, що трапилося. Те життя вже скінчилося. Остаточно.

— Чи є хтось удома? — спитав охоронець.

Артеміс миттю схаменувся.

— Батлере, ти повернувся!

Батлер піднявся на лікті. Далося це не дуже легко.

— Дуже дивно. Я не сподівався тебе побачити. Та й узагалі нікого.

Артеміс налив у склянку води із глечика на столи­ку поряд.

— Ось, друже. Відпочивай.

Батлер повільно випив. Він почувався втомленим. Але не тільки це. Він і раніше відчував утому після бійки, але цього разу було гірше.

— Артемісе, що сталося? Я не мав лишатися жи­вим. А коли припустити, що лишився, мав би відчу­вати страшенний біль.

Артеміс підійшов до вікна, виглянув на двір.

— Блант тебе підстрелив. Рана була смертельною, і поруч не було Холлі, щоб допомогти, тож я тебе за­морозив, доки вона не прилетіла.

Батлер потрусив головою.

— Кріогеніка? Цілком у стилі Артеміса Фаула. Морозильник для риби, чи не так?

Артеміс кивнув.

— Сподіваюся, частина мене не перетворилася на прісноводну форель, еге ж?

Коли хлопець повернувся, усмішки на його об­личчі не було.

— Виникли деякі ускладнення.

— Ускладнення?

Артеміс зітхнув.

— Зцілення було дуже складним, і не можна було передбачити наслідків. Фоулі попереджав, що твій організм може не витримати, але я наполягав, щоб воно все одно відбулося.

Батлер сів.

— Артемісе. Все гаразд. Я живий. А це набагато краще, ніж усі інші варіанти.

Хлопця ці слова не втішили. Він узяв з комода люстерко з перламутровою ручкою.

— Приготуйся і подивись на себе.

Батлер набрав повні легені повітря і глянув. Він порухав щелепою і помацав мішки під очима.

— Скільки ж я був непритомним? — запитав він.

Трансатлантичний Боїнг 747

Мульч вирішив, що найкращий спосіб завалити опе­рацію,— це чіплятися до Мокасина, аж доки той не вибухне. А доводити людей до сказу гном умів. І до­кладати багато зусиль йому не доводилося.

Двоє невисоких чоловіків сиділи пліч-о-пліч у Боїнгу 747 і дивилися на хмари під літаком. Пер­ший клас — одна з переваг роботи на Антонеллі.

Мульч відпив трохи шампанського з високого келиха.

— Отже, Лаптє...

— Мокасин...

— Ага, Мокасине. Яка історія прихована за кож­ним тату?

Мокасин закатав рукава і відкрив бірюзову змію з краплинами крові замість очей. Теж сам вигадав.

— Роблю тату після кожної справи.

— О! — здивувався Мульч. — Отже, кухню по­фарбував — і в салон?

— Не гака справа, дурню.

— А яка ж тоді?

Мокасин скрипнув зубами.

— Тобі по буквах продиктувати?

Мульч прихопив горішки з візка стюардеси.

— Та ні. Я ж до школи не ходив. Просто скажи.

— Не можна ж бути таким дурним! Спац Анто­неллі не бере на роботу кретинів.

Мульч хитро підморгнув:

— Ти точно знаєш?

Мокасин похлопав себе по боках, сподіваючись знайти хоч якусь зброю.

— Постривай, доки все скінчиться, розумнику. Отоді ми з тобою з’ясуємо, що до чого.

— Сам себе втішаєш, Чоботе?

— Мокасин!

— Та яка різниця!

Мульч сховався за журналом. Не дуже складно. Бандюк уже майже втратив голову. Іще кілька годин у компанії Мульча, і в Мокасина Мак-Гіра пара з вух піде.

Дублінський аеропорт, Ірландія

Мульч і Мокасин без жодних проблем пройшли че­рез митницю. Врешті-решт, вони ж просто звичайні громадяни, що повертаються додому після відпуст­ки. Хіба вони схожі на мафіозі, які задумали щось недобре? Чи таке можливо? Хто чув про карликів на службі в організованої злочинності? Ніхто. Та, може, це тому, що маленькі люди дуже вправні.

Під час паспортного контролю Мульчеві випала ще одна можливість подратувати напарника.

Офіцер дуже намагався не помічати Мульчевого зросту чи ліпше його відсутності.

— Отже, містере Дігенсе, додому, побачитися з родичами?

Мульч кивнув.

— Саме так. Мамина родина з Кілларні.

— Хіба?

— їхнє прізвище О’Райлі. Але поля вони не орали.

— Дуже дотепно. Вам би на сцені виступати.

— Дотепний жарт...

Офіцер паспортного контролю мало не застогнав. Іще десять хвилин, і його зміна закінчиться.

— Власне, то був сарказм...— пробурмотів він.

— ...тому що ми з моїм другом містером Мак- Гіром саме беремо участь у різдвяній пантомімі. Гра­ємо гномів. Я Розумник, а він Сонько.

Офіцер напружено посміхнувся.

— Дуже добре. Наступний!

Мульч заговорив гучніше, щоб його почула вся черга.

— Містер Мак-Гір просто створений, щоб грати Сонька, якщо ви мене розумієте.

І в Мокасина терпець урвався прямо тут, в аеро­порту.

— Ах ти маленький негідник! — заревів він.

Я тебе вб’ю! Ти станеш моєю наступною тату!

Коли Мокасина забирало з півдесятка охоронців, Мульч тільки головою похитав.

— Актори,— сказав він,— Нерви не витримують.

Звільнили Мокасина через три години, після ре­тельного обшуку та кількох телефонних дзвінків до пастора в його рідному містечку. Мульч чекав у за­мовленому заздалегідь автомобілі — особливій мо­делі з високими педалями зчеплення і гальма.

— Твоя поведінка ставить під загрозу всю опера­цію,— сказав гном, не змигнувши оком.— Доведеть­ся телефонувати пані Фрацетті, якщо ти не тримати­меш себе в руках.

— їдь собі,— похмуро буркнув металевий чоло­вік.— Покінчимо зі справою.

— Гаразд. Але це твій останній шанс. Іще один такий вибрик, і я тобі голову розгризу.

Мокасин уперше помітив, які в напарника зуби. Немов могильні плити, вкриті емаллю. І було їх за­багато для одного рота. А раптом Дігенс і справді може голову розгризти? Ні, відмахнувся від цієї дум­ки Мокасин. Просто нерви в нього трохи напружені після перевірки на митниці. Але є щось таке у по­смішці того карлика. Немов той приховує якісь свої жахливі здібності. І краще металевому чоловікові про ті здібності не знати.

Поки Мульч був зайнятий дорогою, Мокасин зро­бив кілька дзвінків з мобільного. Просто зв’язався зі старими знайомими і домовився, щоб зброю, глушник і дві пари навушників лишили в спортив­ній сумці під дорожнім знаком біля маєтку Фаулів. Із приятелями Мокасина можна було розрахуватися навіть кредитною карткою, тож не було потреби влаштовувати сцену з передачею грошей, як то по­казують у кіно.

Зброю Мокасин перевірив у машині. Він знову відчув, що ситуація під контролем.

— Ну, Мо,— сказав Мокасин і посміхнувся, не­мов то був найудаліший жарт у його житті. На жаль, так воно і було.— Уже придумав план?

Мульч не зводив очей з дороги.

— Ні. Я думав, ти тут за головного. Плани — то твоя парафія. Я просто залізу у вікно і відчиню двері.

— Саме так. Я тут за головного. І можеш мені по­вірити, малому Фаулові також доведеться з цим зми­ритися, коли я з ним побалакаю.

— Малий Фаул? — невинно поцікавився Мульч.— То ми тут через дитину?

— Це не просто дитина,— зізнався Мокасин, хоча це і було проти правил.— Артеміс Фаул. Спадкоє­мець кримінальної імперії Фаулів. У голові в нього щось таке, що знадобилося пані Фрацетті. Тож ми маємо переконати маленького шмаркача здійснити з нами невеличку подорож.

Мульч міцніше вхопився за кермо. Уже давно мав би щось зробити. Але ж фокус був не в тому, щоб ви­вести Мокасина з гри, а в тому, щоб переконати Кар­лу Фрацетті не посилати іншої команди.

Артеміс щось вигадав би. Потрібно дістатися хлопця раніше за Мокасина. Йому вистачить дзвінка по мобільному і візиту до туалету. Шкода, що він так і не зібрався купити собі телефон, але ж раніше не було кому телефонувати. До того ж, із Фоулі обереж­ність зайвою не буде. Той кентавр і цвіркуна на ін­шому кінці світу вистежить.

— Краще поповнити наші припаси,— сказав Мо­касин.— Ми можемо кілька днів витратити на пере­вірку.

— Та ні. Я знаю місцевість. Тинявся тут за часів юності. Простіше простого.

— А раніше ти цього не казав, бо...

Мульч показав непристойного жесту водію вантажівки, що зайняв цілих дві смуги.

— Сам знаєш, як воно. Я працюю за комісійні. Комісійні нараховуються за важкість. Скажи я, що вже бував тут, одразу ні за що ні про що втратив би десять тисяч.

Сперечатися Мокасин не став. Самісінька прав­да. Важкість роботи завжди перебільшують. Хто ж відмовиться витрусити з працедавця кілька зайвих баксів?

— Тож усередину ми потрапимо?

— Я потраплю. А потім вийду по тебе.

Мокасин щось запідозрив.

— Чому я не можу залізти з тобою? Це ж краще, ніж вештатися тут серед білого дня.

— По-перше, доки не стемніє, я нікуди не піду, А по-друге, можеш лізти за мною, якщо не маєш ні­чого проти вигрібної ями і дев’яти метрів каналіза­ційної труби.

Від самої лише думки про це Мокасину захотілося розчахнути вікно.

— Гаразд. Ти за мною вийдеш. Але залишайся на зв’язку. Повідомиш, якщо щось піде не так.

— Так, босе,— сказав Мульч, укручуючи навуш­ник у волохате вухо і чіпляючи до куртки мікро­фон.— Не хотілося б, аби ти пропустив побачення з дитиною.

Сарказм просвистів повз Мокасина.

— Саме так,— сказав той.— Я бос. І ти маєш зро­бити так, щоб те побачення відбулося.

Мульчу довелося зосередитися, аби волоски бо­роди не позакручувалися. Волосся у гномів дуже чутливе, особливо до ворожості, що так і сочилася з напарника. А Мульчева щетина іще ніколи не по­милялася. Ця співпраця добром не скінчиться.

Мульч припаркувався в тіні під стіною, що відді­ляла маєток Фаулів від іншого світу.

— Ти переконаний, що це саме те місце? — спитав Мокасин.

Мульч тицьнув куцим пальцем у ковані ґрати воріт.

— Бачиш, там написано «Маєток Фаулів»?

— Так.

— Я б сказав, це саме те, що нам потрібно.

Такий грубий жарт навіть Мокасин зрозумів.

— Для тебе ж краще буде, Дігенсе, якщо ти мене заведеш туди, а то...

Мульч вишкірив зуби:

— А то що?

— А то пані Фрацетті дуже розсердиться,— не­зграбно закінчив Мокасин, добре розуміючи, що змагання на дотепність він програв.

І Мокасин сам собі пообіцяв, що покаже Дігенсу, де раки зимують, щойно трапиться така нагода.

— Сердити пані Фрацетті дуже не хочеться,— по­годився Мульч.

Він зліз із високого сидіння і дістав із багажника сумку зі своїм інструментом. Там було кілька не­звичних злодійських штучок, які він отримав від свого інформатора-ельфа у Нью-Йорку. На щастя, жодна з них не знадобиться. Потрапити до маєтку він збирався в інший спосіб.

Мульч постукав по пасажирському віконцю. Мо­касин опустив скло.

— Що?

— Не забудь, що маєш лишатися тут, доки я по тебе не прийду.

— Схоже на наказ, Дігенсе. Ти мені наказуєш?

— Я? — Мульч посміхнувся так, що стало видно всі його зуби.— Наказую? Навіть мріяти про це не наважився б.

Мокасин знову підняв вікно.

— І не наважуйся,— сказав він, коли між ним і тими зубами опинилося куленепробивне скло.

У маєтку Фаулів Батлер закінчив голитися і стриг­тися. Знову став схожий на себе. На старого себе.

— Кевлар, кажете? — спитав він, розглядаючи темну пляму на грудях.

Артеміс кивнув.

— Певно, в рану потрапили волокна. Магія їх роз­множила. Якщо вірити Фоулі, нова тканина усклад­нить тобі дихання, але вона недостатньо щільна, аби не пропускати кулі, хіба що дрібнокаліберні.

Батлер застебнув сорочку.

— Усе змінилося, Артемісе. Я не можу більше вас захищати.

— Мені не потрібен захист. Холлі має рацію. Усі мої великі плани закінчуються тим, що я завдаю кло­поту людям. Щойно розберемося зі Спіро, я зосере­джуся на навчанні.

— Щойно розберемося зі Спіро? Ви кажете так, ніби це вже вирішено. Йон Спіро — небезпечна лю­дина, Артемісе. Мені здалося, що ви це зрозуміли.

— Зрозумів, старий друже. Повір, тепер я знаю, чого від нього можна очікувати. Я вже почав складати план. Ми маємо повернути Сі-Куб і нейтралізувати містера Спіро, якщо Холлі погодиться нам допомогти.

— Де Холлі? Я маю подякувати їй. Знову.

Артеміс виглянув у вікно.

— Полетіла виконувати Ритуал. Сам знаєш куди.

Батлер кивнув. Уперше вони зустріли Холлі на священному ельфійському місці на південному сході, коли вона проводила Ритуал, що відновлював її ма­гічні сили. Хоча сама Холлі не сказала б, що то була зустріч. «Викрадення» — оце вже ближче до правди.

— Вона повернеться за годину. А до того пропо­ную відпочити.

Батлер покачав головою.

— Відпочити я можу і пізніше. А зараз маю пере­вірити територію. Не думаю, щоб Спіро так швидко зібрав команду, але краще перестрахуватися.

Охоронець підійшов до панелі управління, що зв’язувала його кімнату з центральною системою контролю. Тепер, коли у нього в грудях була сто­роння тканина, підйом сходами здався б справжнім марафоном.

Батлер вивів на монітор зображення з усіх камер. Одне з них зацікавило його більше за інші, тож він його збільшив.

— Оце так,— посміхнувся він.— Подивіться, хто до нас завітав.

До панелі підійшов Артеміс. Гість був дуже ма­ленький, і він показував камері на дверях кухні не­пристойний жест.

— Мульч Дігенс,— сказав Артеміс.— Саме його я і хотів побачити.

Батлер перевів зображення Мульча на головний екран.

— Можливо. Але навіщо йому знадобилося поба­чити вас?

У своєму мелодраматичному стилі гном спочатку зажадав бутерброда, а вже потім пообіцяв усе пояс­нити. На нещастя для Мульча, робити канапку ви­звався Артеміс. Через кілька хвилин хлопець повер­нувся зі стравою, що скоріше нагадувала вибух на тарілці, аніж щось їстівне.

— Усе не так просто, як на вигляд,— прокоменту­вав хлопець.

Мульч розімкнув свої масивні щелепи і проковт­нув усе одним разом. Пожувавши кілька хвилин, він сунув до рота руку і витяг шматок смаженої індички.

— Наступного разу додай більше гірчиці,— ска­зав він і стряхнув із сорочки крихти. Ненароком він увімкнув і мікрофон.

— Добре,— погодився Артеміс.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Мульч. — Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя. Невже я не заслужив на ка­напку? І коли я кажу «канапка», то розумію під цим просту маленьку канапку в прямому значенні цього слова.

— Із Чикаго? Тебе прислав Йон Спіро?

Гном похитав головою.

— Можливо. Але не напряму. Я працюю на роди­ну Антонеллі. Вони, правда, навіть не підозрюють, що я гном. Думають, що я просто злодій.

— Чіказький повірений пов’язує родину Анто­неллі зі Спіро. Принаймні, спробував це зробити.

— То й нехай. Отже, план такий: я пробираюся до вашого дому, а потім мій напарник переконує тебе здійснити подорож до Чикаго.

Батлер обіперся на стіл.

— А де зараз твій напарник, Мульче?

— За воротами. Маленький і сердитий. До речі, радий бачити тебе живим, велетню. У підземному світі ходили чутки, ніби ти помер.

— Помер,— погодився Батлер, направляючись до панелі контролю.— Але мені вже трохи полегшало.

Мокасин дістав із нагрудної кишені невеличкий блокнотик на спіральці. Туди він записував фрази, що могли б статися в нагоді в небезпечній ситуації. Метафоричний монолог — фірмова відзнака кожно­го гангстера, принаймні, якщо судити по фільмам. Він погортав сторінки і ніжно посміхнувся.

— Час закривати твій рахунок. Назавжди — Лар­рі Феррігамо. Нечесний банкір. 9 серпня.

— Боюся, твій жорсткий диск щойно дефрагмен­тували.— Девід Спінскі. Хакер. 23 вересня.

— Я це роблю, бо замісив тісто, — Морті-пекар, 17 липня.

Який матеріал він зібрав! Може, одного дня на­пише і свої мемуари.

Мокасин посміхнувся, аж раптом почув у вусі го­лос Мо. Спочатку він вирішив, що мавпа з ним роз­мовляє, але потім зрозумів, що так званий партнер розкриває перед їхнім голубком усі таємниці.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Дігенс.— Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя.

Урятувати йому життя! Дурний карлик працював на інший бік і забув про мікрофон.

Мокасин вийшов із машини, не забувши її зачи­нити. Якщо її вкрадуть, він утратить заставу, і місіс Фрацетті вирахує гроші із його комісійних. Поряд із воротами була невеличка хвіртка. Мо Дігенс лишив її відчиненою. Мокасин пройшов через неї і квапли­во побіг до головного входу, тримаючись тіні.

У вусі дзвеніли слова Мо. Він здав малому Фаулові всі плани, і йому навіть не загрожували тортурами. Цілком добровільно. Мабуть, Дігенс працював на цьо­го ірландського хлопця. Більше того, Мо був ніякий не Мо, а Мульч. Що це за ім’я таке? Мульч — ельф, гном. Що далі, то гірше. Мабуть, гноми — така банда. Ані ельфи, ані гноми суперників до смерті не перелякають.

Мокасин минув ряд елегантних срібних беріз і поле для крокету. На березі штучної водойми про­гулювалися два павичі. Мокасин хмикнув. До того як на телебаченні почали теревенити про штучні во­дойми, такі калюжі називали просто ставками.

Цікаво, до якого входу привозять вантажі. Ага, он знак: «Доставка». Красно дякую. Він іще раз переві­рив глушник і навшпиньках пішов стежкою, засипа­ною гравієм.

Артеміс принюхався.

— Що за запах?

Мульч висунув голову з-поза дверцят холодиль­ника.

— Боюся, це я,— пробурмотів він. Із рота в нього посипалися крихти.— Крем проти засмаги. Огидно, знаю, але без нього сморід був би значно гіршим.

Щось схоже на шматочки бекону, які на кілька днів лишили на розпеченому камінні.

— Гарненька картинка.

— Гноми — підземні створіння,— пояснив Мульч.— Навіть за часів династії Фронда ми жили під землею...

Фронд був першим ельфійським королем. Під час його царювання люди й ельфи разом жили на по­верхні землі.

— .. .бо чутливість до світла дуже ускладнює жит­тя серед людей. Якщо чесно, я трохи втомився від такого життя.

— Твоє бажання — закон,— пролунав голос. Це був Мокасин. Він стояв на порозі кухні. І в руці у нього був дуже великий пістолет.

Потрібно віддати належне Мульчеві — отямився він дуже швидко.

— Здається, я наказав тобі чекати на вулиці.

— Твоя правда, наказав. Але я все одно вирішив увійти. І знаєш, що? Ніякої вигрібної ями, ніякої ка­налізації на моєму шляху не трапилося. Задні двері були відчинені.

Коли Мульч думав, він скреготів зубами. І звук був такий, немов хтось шкрябає цвяхом по графіто­вій дошці.

— А... так. Трохи пощастило. Я і сам нею скорис­тався. Але тут мене застукав хлопець. Щойно я втер­ся йому в довіру, як увірвався ти.

— Не силуй себе,— перервав його Мокасин.— Мікрофон увімкнений. Я все чув, Мо. Чи варто на­зивати тебе Мульчем-гномом?

Мульч разом проковтнув усе, що було в роті. Раз язик знову довів його до біди, може, він допоможе і ви­плутатись? Може, розтулити щелепи ширше і просто проковтнути цього куцого хлопця? Він і більшу кіль­кість речовини перетравлював. Невеличке виділення газу — і він перелетить на інший бік кімнати. Лишаєть­ся сподіватися, що пістолет не вистрілить раніше.

Мокасин спіймав Мульчів погляд.

— Саме так, карлику,— помахав він пістолетом.— Іди до мене. Побачимо, скільки тобі вдасться про­йти.

Артеміс також думав. Він знав, що на якусь мить він у безпеці. Незнайомець не завдасть йому шкоди, бо не було такого наказу. Але Мульчів час збігав, і ніхто не міг його врятувати. Батлер був заслабким, аби втручатися, навіть якби він і був поруч. Холлі да­леко звідси виконувала Ритуал. А самого Артеміса можна було не враховувати, якщо мова заходила про фізичні дії. Лишалися переговори.

— Я знаю, навіщо ти тут,— почав він.— Таємниці Куба. Я все тобі розкажу, тільки не чіпай мого друга.

Мокасин похитав стволом.

— Робитимеш усе, що я тобі накажу, коли я тобі накажу. Можеш навіть плакати, як дівчисько. Іноді таке трапляється.

— Добре, добре. Я розкажу все, що захочеш. Тіль­ки ні в кого не стріляй.

Мокасин ледь утримався від посмішки.

— Гаразд. Домовилися. Просто поїдеш зі мною, тихо і спокійно, і я нікого не скривджу. Даю слово.

До кухні увійшов Батлер. Обличчя в нього блища­ло від поту, він важко дихав.

— Я перевірив монітори,— сказав він.— Машина порожня, той чоловік має бути...

— Тут,— закінчив за нього Мокасин.— Це вже ні для кого, крім тебе, не новина, дідусю. А тепер ні­яких різких рухів, або в тебе станеться серцевий напад.

Артеміс побачив, як очі Батлера метнулися по кімнаті. Шукали схованку. Якийсь шанс на поряту­нок. Може, учорашній Батлер і знайшов би вихід, але сьогоднішній був на п’ятнадцять років старшим і ще не відійшов від магічної хірургії. Ситуація без­надійна.

— Ти можеш зв’язати інших,— запропонував Ар­теміс.— Тоді ми зможемо піти разом.

Мокасин почухав потилицю..

— Слушна думка! А тоді я погоджуся на таке, що затримає нас на довше. Звісно, якщо вважати мене повним новачком у справі.

Мокасин відчув, як на спину впала чиясь тінь. Він обернувся і побачив на порозі дівчинку. Іще один свідок. Карла Фрацетті отримає кругленький раху­ночок за всі ці незручності. Завдання виявилося зо­всім не таким, як йому розповідали.

— Прошу приєднуватися до інших, міс,— наказав Мокасин.— І не роби нічого дурного.

Дівчина біля дверей перекинула волосся через плече і блиснула на нього своїми яскравими зелени­ми повіками.

— Я не роблю дурниць,— заявила вона.

У повітрі блиснула її рука і миттю вибила пістоле­та. Дівчина підхопила зброю на льоту і спритно ви­крутила ложе. Тепер пістолет ні на що не здатний, хіба цвяхи забивати.

Мокасин відсахнувся.

— Гей, гей. Обережніше. Не хочу тебе поранити. Пістолет може випадково вистрілити.

Так він думав.

Мокасин міцно тримав шматок нешкідливого металу.

— Відійди, дівчинко. Двічі не повторюватиму.

Джульєтта піднесла йому до носа ложе.

— А то що? Підстрелиш мене ось цим?

Мокасин скосив очі на металеву деталь.

— Гей, це ж схоже на...

Джульєтта так сильно ударила його в груди, що він зламав столик для сніданків.

Мульч витріщився на непритомного гангстера, потім перевів очі на дівчину.

— Гей, Батлере. Ризикую попасти пальцем у небо, але я б сказав, що це твоя сестра.

— Ти не помиляєшся,— міцно обійняв охоронець сестричку. — Як ти здогадався?