Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 9

Артур стоїть біля тюремних ґрат і з усієї сили розхитує їх. Стомившись, він припиняє своє заняття і переводить подих.

— Щойно я був нареченим — і ось на тобі — уже вдівець! — бурчить він собі під носа. — Та ще й полонений! Ні, такі ігри не по мені!

Хлопчик і справді не має наміру миритися з таким становищем. Гнів додає йому сили, і він знову торгає ґрати, сподіваючись розхитати їх. Та жоден прутик і не поворухнувся. Ґрати в тюрмах ставлять такі, щоб ув'язнені не змогли їх ні вийняти, ні виламати.

— Чуєш, Барахлюше, нам треба втікати звідси! Воруши мізками! — смикає він товариша, чудово усвідомлюючи, що юний принц неспроможний нічого вигадати.

— Та я ж думаю, Артуре, думаю! — відмахується від нього Барахлюш. Він зручно влаштувався на матраці із трави і, здається, більше хоче спати, аніж шукати вихід із становища.

— Як ти можеш спати, коли всім нам загрожує небезпека? — обурюється Артур.

— Та я й не сплю, — бурчить принц, проте слова його звучать не дуже переконливо. — Я просто зібрав усю свою енергію, всю силу, яка мені потрібна, щоб ходити, їсти, говорити, і тепер я цю силу концентрую… у… у…

— Таки заснув! — констатує Артур.

— Авжеж. Ось, знаєш… — Барахлюш затихає, поринувши в сон.

Артур згадує, як принц скаржився на Селенію, що сестра будить його штурханами і безжалісно штовхає його ногою нижче спини. Барахлюш підскакує як ошпарений.

— Послухай-но, — збуджено промовляє Артур, ухопивши приятеля за комір і підтягнувши до себе, — ти. казав, що принцеса подарувала мені якусь силу!

— Так, силу в поцілункові, — підтверджує Барахлюш.

— А як вона діє, ця сила?

— Звідки мені знати? — знизує плечима принц.

— Як це — звідки?

— А ось так, не знаю! Це ж її сила! Тільки вона й знає, яку силу передала тобі.

Артур у відчаї.

— Ну ось, знову влип! Подарувала мені силу і навіть не сказала яку! А раптом вона знадобиться мені? Так подарунки не робляться! — обурюється Артур. Його настрій швидко псується.

— Зрозумій, у нас усе не так, як у вас, — розтлумачує йому Барахлюш. — Коли ти одружуєшся, вважається, що ти давно знайомий з тією, на кому женишся. Тому немає потреби спеціально пояснювати, яку силу передає тобі наречена. Ти й так усе знаєш.

— Але ж я знаю принцесу лише два дні! — розпачливо кричить Артур.

— Ну то й що? Ти ж одружився з нею! — багатозначно промовляє хлопчик, натякаючи, що перш ніж одружуватись не завадило в подумати, чи варто це робити.

— Але ж ти бачив: вона наставила на мене меча! — обороняється Артур.

— Ага! Тож виходить — якби не було меча, то ти б не одружився?

— Та ні, одружився б! — нерви хлопчика страшенно напружені.

— І правильно вчинив би! — повчально говорить Барахлюш. — Ох, як би все було красиво! — зітхає він.

Логіка Барахлюша — загадка для Артура.

Розмовляти з королівським нащадком — все одно, що воювати з вітряками, і незабаром у Артура зовсім не лишиться сили на цей непотрібний двобій.

— Згоден, моє весілля було чудове! Але якщо ти не допоможеш мені вийти звідси, то тобі незабаром влаштують розкішний похорон! — кричить він, забувши про обережність.

— Не так голосно! Я оглухну від твого крику! — затискує вуха Барахлюш.

— Зараз я тебе ще й придушу! — гнівно шепоче Артур і хапає товариша за шию.

— Ану, не сваріться! — лунає голос із кутка.

Голос лагідний, однак явно немолодий, хоча, можливо, це нещастя змінили його.

— Немає потреби душити хлопчика, так само як і таргати ґрати. Ніхто й ніколи не виходив із катівні Некрополіса, — додає незнайомець.

Артур вдивляється в темряву, намагаючись зрозуміти, звідки долинає цей стомлений голос.

Нарешті в кутку він бачить згорблену фігуру, яка вмостилась на матраці. «Бідолашний, — подумки співчуває Артур, — він, певно, збожеволів». Якщо сидіти тут і нічого не робити, хочеш-не хочеш розгубиш клепки. Тому, не зважаючи на слова загадкового незнайомця, він знову береться руками за ґрати.

— Та заспокойтеся! Побережіть сили, особливо якщо ви вже зголодніли! — знову чути старечий голос.

Переконавшись, що всі його зусилля марні, Артур наближається до незнайомця — він хоче ближче роздивитися товариша по нещастю.

— А чому ви згадали про голод? Який, по-вашому, зв'язок між їжею та економією сил? Адже їсти так легко, це кожен уміє, — говорить він, щоб розпочати розмову.

— Коли ти захочеш їсти, — пояснює незнайомець, — тобі доведеться їх чогось навчити. Бо їжі не одержиш. І не намагайся шахраювати! Це теж не вдасться! Я хотів втулити їм винаходи річної давності. Та вони просікли! У цих нахаб добра пам'ять. Мабуть, це єдина їхня чеснота. Ось такі тут правила. З одного боку, вони наповнюють твій шлунок, а з другого — спустошують твій мозок. Найбільше багатство тут — знання, а найбільша розкіш — сон, — завершує дідусь свій монолог, влаштовуючись зручніше.

Слова незнайомця заінтригували хлопчика, і він збентежено шкребе потилицю. Він переконаний, що десь уже чув цей голос… Шкода, що в темряві не можна розгледіти незнайомця.

— А які їм потрібні знання? — запитує Артур.

— Та різні! Вони не дуже перебірливі! — відгукується невидимий співрозмовник. — Можна пояснювати фізичні закони і математичні формули, а можна продиктувати рецепт яєчні. Вивести теорему заварювання м'ятного чаю, — жартує він.

І це дивує Артура найбільше. Бо він знає тільки одну людину, яка здатна жартувати за будь-яких обставин. І хоча та людина давно зникла, не залишивши й слідів, вона все одно дуже дорога Артурові.

— Я навчив їх читати, писати, малювати…

— Малювати! — тремтячим голосом повторює хлопчик.

Він боїться повірити, що, здається, упізнав цю людину!

Загадковий незнайомець — це його дідусь Арчибальд, який пропав чотири роки тому! Коли це сталося, Артур був зовсім маленький, і не пам'ятає добре дідуся на вигляд. Артур пам'ятає тільки його голос. І голос він упізнав!

Ставши мініпутом, тобто зростом не більше двох міліметрів, дідусь, напевно, дуже змінився. Проте голос лишився той самий!

І Артур переконаний: незнайомець у темному кутку — це його дідусь Арчибальд!

Останні слова хлопчик вигукує.

— Що ти сказав, мій хлопчику? — ввічливо перепитує старенький.

— Ви навчили їх писати і малювати… Малювати гігантські полотна, щоб ховатися від ворогів… Навчили передавати на відстань воду, керувати зображенням за допомогою системи дзеркал…

— Звідки цей шибеник усе знає? — дивується незнайомець.

Він підводиться і рушає до хлопчика, щоб роздивитися його зблизька.

Артур виходить наперед і бачить старече обличчя, заросле бородою, очі, що зморгують. Маленькі зморшки в кутиках вуст, напевно, тому, що старенький часто усміхався. Сумнівів немає: цей літній чоловік у зім'ятому костюмі і справді Арчибальд, його дідусь.

— … Тому що він онук цього винахідника, — схвильовано промовляє Артур, відповідаючи на запитання.

Той закляк з подиву. Якусь хвильку він стоїть, швидко-швидко кліпаючи очима і ледь стримуючи радість.

— Артур? — нарешті запитує дідусь.

Широко усміхаючись, хлопчик ствердно киває головою.

Арчибальдові все ще не віриться. Несподівано життя піднесло йому найкращий, найбажаніший подарунок.

— О, мій милий Артуре! Який я радий тебе бачити! — голос дідуся тремтить і зривається від хвилювання.

Дідусь і онук так міцно обіймають один одного, що ледве можуть дихати.

— Я весь час просив Бога, щоб Він допоміг мені ще хоч раз побачити тебе, обняти, розцілувати! І Бог почув мої молитви! Дякую Тобі, Боже!

Сльози течуть по зморшкуватих щоках і зникають у густій бороді. Нарешті дідусь випускає Артура із обіймів і відходить, щоб краще розгледіти онука.

— Дай-но помилуватися тобою! — говорить він. Напівтемрява не може стати йому на заваді.

Арчибальд з гордістю розглядає онука.

— Як же ти виріс! Просто неймовірно!

— А мені, навпаки, здається, що я дуже зменшився…

— Ох, ти справді маєш рацію! — спохопився Арчибальд, і обидва весело сміються.

Дідусеві все ще не віриться — і він обмацує онука, щоб переконатися, що хлопчик не привидівся йому, що він і справді поруч. Адже всім відомо, що Упир навчився створювати привиди і вводити людей в оману, показуючи їм живі картинки, які насправді всього лише галюцинації. Але зараз йому ніхто не морочить голову. Ось він, його онук, із плоті й крові. Ось його рука, яку можна потиснути. В тій ручці вже відчувається сила, якої не було раніше, коли вони розлучилися. А втім, він тоді був зовсім маленьким.

Тепер же перед ним гарненький хлопчик, який подорослішав під час пригод, що випали на його долю, і дуже сильний для свого віку. Арчибальд у захваті: він не сподівався побачити онука таким сильним і красивим.

— А яким чином ти зумів потрапити до мініпутів? — запитує дідусь.

— Я розгадав твою загадку! — відповідає онук.

— Загадку? А, тепер пригадую! Я зовсім про неї забув…

— Матасалаї одержали твоє послання, приїхали і допомогли мені потрапити до мініпутів, — продовжує Артур.

— Вони прибули з Африки, щоб визволити мене? — запитує Арчибальд.

— Так, думаю, що так… Мені здається, вони тебе дуже люблять. Але в останню мить доручили мені визволити тебе.

— І правильно вчинили! — Арчибальд поплескує онука по щоках. — Як же це здорово! Ти справжній герой! І я пишаюся тобою!

Арчибальд обіймає Артура за плечі й урочисто підводить до свого матрацу, ніби це не куйка соломи, а королівський трон.

— Розповідай усе по порядку! Що нового нагорі? Мене цікавить усе! — промовляє він дещо патетично, жестом запрошуючи онука сісти.

Артур збентежений. Він не знає, з чого почати. Адже від часу дідусевого зникнення минуло немало років, сталося багато подій! І він вирішує почати з кінця.

— Тут… таке… розумієш… я одружився.

— Ось як? А скільки ж тобі років? — дивується Арчибальд, адже не чекав почути таке від онука.

— Років майже ціла тисяча! — відповідає Артур, щоб дідусеві було зрозуміліше.

— Так, правда! Звісно що так! — погоджується Арчибальд, змовницьки підморгуючи хлопчикові.

Дідусь пригадує, що його онук завжди хотів швидше подорослішати і вже в чотири роки вимагав справжнього швейцарського ножа, щоб самому різати м'ясо. Тоді дідусь відповів, що чотири роки — вік цілком солідний, але щоб мати власного ножа, треба ще трохи постаріти.

— А що значить — постаріти? Стати таким, як ти? — запитав маленький Артур.

— Майже! — швидко відповів тоді Арчибальд, розгубившись від хлопчикової наполегливості.

Минуло стільки часу, а він усе намагається швидше вирости.

— І хто ж ця щаслива обраниця? — допитується дідусь.

— Мініпутська принцеса Селенія, — довірливо повідомляє онук.

— Ніколи ще не бачив чарівнішої дівчинки! — схвалює дідусь Артурів вибір.

— Отже, ти знайомий з її родиною?

Артур про всяк випадок вказує пальцем на Барахлюша, який спить біля ґрат.

— Звичайно! Так це пустун і бешкетник Барахлюш? У темряві я не зразу його впізнав. Щоправда, я вперше бачу його таким спокійним. Нарешті й на нього знайшлась управа! — полегшено зітхає Арчибальд.

Артур знизує плечима: цей комплімент чомусь його бентежить.

— Мій маленький Артур одружився з принцесою Селенією! Старий Арчибальд про таке й не мріяв! Тепер ти станеш королем! Король Артур! — урочисто проголошує він.

Артур остаточно знітився. Він не звик, щоб його так багато хвалили.

— Король, який сидить у в'язниці, не може бути справжнім королем. Дідусю, поміркуймо разом, як нам звідси вирватись! Ми повинні зробити це!

I Артур знову починає розхитувати ґрати. Якщо вони поєднають його енергію і дідусеву геніальність, то неодмінно знайдуть спосіб вирватися на волю!

Проте Арчибальд не поспішає.

— А як там бабуся? — продовжує розпитувати він.

— Їй дуже бракує тебе. Ну, дідусю, думай! — підганяє його онук.

— Так, так… А як дім? Як там наш дім? І сад? Бабуся його доглядає?

— Сад просто чудовий! Проте якщо ми не повернемося до полудня разом зі скарбом, то від будинку і саду нічого не залишиться! — відповідає Артур.

— Так, так… а сарай? Сподіваюсь, ти ще не розібрав його на шматочки? Коли ти був зовсім крихіткою, то вже тоді намагався щось там майструвати, — з ностальгією згадує дідусь.

Артур підбігає до нього і починає торгати за плечі.

— Дідусю! Ти чув, що я казав?

Дід зітхає і обережно знімає з плечей онукові руки.

— Звісно, чув, мій хлопчику… Але ще ніхто не вибрався живим із в'язниці Некрополіса. Ніколи! — сумно додає він.

— Ну, це ще ми подивимось! А тепер скажи, де ти сховав скарб?

Арчибальд опускає голову, як пес, що втратив здобич.

— Скарб у тронній залі Жахливого У. Він на ньому сидить.

— Нічого, недовго вже йому там сидіти! — вигукує Артур, відчуваючи, як до нього поступово повертаються сили і винахідливість. — Селенія пішла розібратися з Упирем. І наскільки я знаю її — з нього тільки пух і пір'я залишиться. Згарячу він знову необачно вимовив заборонене ім'я.

Барахлюш враз прокидається і зіскакує на ноги, зачувши звук ненависного імені. Так швидко його не розбудили б і штурханами. Арчибальд креслить у повітрі хрест, намагаючись відвести біду. Та марно… Непоправне вже сталось. І біда не забарилась.

Двері в'язниці відчиняються і в камеру до остовпілих в'язнів заштовхують Селенію. Не втримавшись на ногах, вона падає на підлогу.

Охоронець швидко зникає, замкнувши двері.

Артур кидається до Селенії і допомагає їй підвестись. Він дістає з кишені забуту там хустинку і витирає її обличчя, а потім тією ж хустинкою струшує пил з її розпатланого волосся.

Не можна сказати, щоб від Артурової турботливості принцеса почистішала. Однак вона оцінила його увагу і вдячно усміхнулася йому. А на жарти в неї зараз немає сил.

— Все! Кінець! — обтрусившись, тихо промовляє вона. — Мені не вдалося виконати завдання.

Ніколи ще Артур не бачив принцесу такою розгубленою і безпомічною. Виявляється, серце її зроблене не з заліза, та й броня, якщо роздивитися ближче, теж виявляється не така вже міцна.

— Все! Кінець! — повторює дівчинка, сідає на підлогу і починає плакати.

Озброївшись тією ж хустинкою, Артур обережно витирає принцесі сльози.

— Якщо ми живі, то ще нічого не втрачено. Просто треба все добре обміркувати і щось придумати! — хлопчик з усіх сил підбадьорює Селенію. І хоча в самого на душі тоскно, він ладен на все, аби тільки принцеса не плакала.

Артурів настрій передається Селенії. Вона перестає плакати і здивовано дивиться на нього. Оптимізм Артура їй до вподоби.

Так, вона справді зробила вдалий вибір. Артур не просто ввічливий і великодушний, він ще й хоробрий і наполегливий, будь-яку справу готовий довести до завершення. Ці риси роблять його достойним звання принца. Селенія вдячно усміхається хлопчикові, а він знову червоніє. Але в камері темно, і цього ніхто не помічає.

Доводиться визнати, що варто Селенії поглянути на когось, як усе навколо завмирає. Вона — як палаюче вогнище серед холодної тундри, парасолька в розпеченій пустелі, щітка з ручкою, коли у вас свербить спина.

Артур дивиться на Селенію і почувається грудочкою снігу, що впала у вогонь і почала танути. Аж голова наморочиться. Він рішуче підходить до прекрасної принцеси і вже хоче поцілувати її… Але тут, як дідько з табакерки, вискакує Барахлюш.

— Перепрошую, мої голуб'ята… я не хотів би вам заважати… але гадаю, навіть у такій незвичайній ситуації слід дотримуватись традиції і протоколу… — повчально говорить він.

Братове зауваження повертає принцесу до життя: вона крутить головою, ніби скидає з себе якісь чари, зіскакує на ноги і починає чепуритися.

— Хай йому біс! Цього разу брат каже правду! Де тільки була моя голова?

Вона — справжня принцеса, тому їй не треба пояснювати важливість протоколу і традицій.

Артур розгубився і почувається, як цуценятко, що не може знайти м'ячика.

— А що це за традиції? — схвильовано запитує він.

— Традиції наших предків! Усі вони записані в протоколі, і кожне весілля має відбуватися відповідно до протоколу! — відрубує принцеса.

— Після того як принцеса поцілує свого обранця, має пройти ще тисяча років, аж потім вона має право подарувати йому другий поцілунок, — цитує Селенія. Вона знає протокол напам'ять, адже це входить у її обов'язки. — Бажання закоханих розпочати спільне життя повинне пройти випробування. Другий поцілунок буває значно довший і має особливу цінність, оскільки те, що дарується нам дуже рідко, має для нас особливе значення, — напутливо додає вона, остаточно знищивши Артура, який нічого не тямить у питаннях протоколу.

Хлопчик зовсім подавлений суворістю мініпутського етикету.

.^^ле ^к… а як ^ке… так… звісно, бурмоче він, киваючи головою. Робити нічого — доведеться чекати ще тисячу років.

Зненацька двері зі страшним скреготом розчиняються і на порозі з'являється Темрякос. Він любить супроводжувати свою появу шумом і гуркотом. Та ще більше йому подобається роль театрального лиходія, який завжди приходить невчасно, щоб зруйнувати плани позитивних героїв.

— Ну що, вам тут не дуже спекотно? — зневажливо цікавиться він, і, відламавши зі стелі бурульку, засовує її в рот.

Гостра бурулька нагадує кинджал, і в Артура аж руки сверблять устромити її в груди мерзенного нахаби.

— Клімат просто чудовий, — бадьоро відповідає Селенія, хоча в її душі закипає гнів.

— Батько влаштовує невелике свято на вашу честь. Ви будете на ньому почесними гостями! — урочисто повідомляє Темрякос.

Будь-яку фразу свого командира ос-мати зустрічають улесливим сміхом. Ще нікому не вдавалось вирватись із пасток, які майстерно влаштовує Жахливий У.

І запрошені це добре знають. Тому й не сподіваються від уготованого для них видовища нічого доброго.

— Треба б улаштувати якусь заваруху. Під час бійки хтось із нас напевно зможе втекти! — шепоче Артур на вухо Селенії.

— Ви щось хочете сказати, юначе? — цікавиться Темрякос. Виконуючи батьківські настанови, він намагається бути ввічливим і пильним водночас.

— Та нічого! Артур тільки висловив мені деякі свої міркування, — відповідає за хлопчика Селенія.

Така фраза — наживка, на яку може повестися велика щука — цебто Темрякос.

— І що це за міркування? — запитує він удавано зацікавленим тоном.

— Розумієте, це стосується тільки вас, — іронічно відповідає принцеса.

Темрякос здригається. Він завжди такий самовпевнений і навіть не може допустити думки, що хтось скаже про нього криве слово. А тому він аж роздувається від гордощів.

— Чудово! Але якщо ви повідомили тему ваших роздумів, то тепер можете ознайомити мене з їхнім змістом, — пихато промовляє нащадок У.

— Що ж, якщо це вас зацікавить, слухайте. Артур запитував мене, як могло статися, що ваш батько, який ніколи не вирізнявся красою, міг породити сина з іще мерзеннішою зовнішністю, аніж у нього самого. Суть питання Артур сформулював так: «Мене заінтригувала гидотна пика Темрякоса». Фраза була вибудувана саме так, — чітко, намагаючись нічого не випустити, говорить принцеса.

Вражений Темрякос розкрив пащу і звідти випала льодяна бурулька: вона не встигла розтанути.

Осмати, які не відзначаються ні мудрістю, ні тямучістю, демонструють із-за спини Темрякоса дурнуваті посмішки.

Синочок У різко розвертається і грізно зиркає на них. Його погляд, гострий як бритва, змушує їх умить замовкнути. З усіх сил стримуючи закипаючу в ньому злість, яка готова вириватися назовні, ніби тепла газована вода із пляшки, Темрякос починає повільно і глибоко дихати. Можливо, так він випускає через потаємний клапан гнів, щоб знизити тиск і не вибухнути.

Потім він повертається до Селенії, обдаровує їй такою зловісною посмішкою, що у принцеси всередині все похололо. Пишаючись тим, що він точно виконав доручення батька і був вельми ввічливим, Темрякос єлейним тоном заявляє:

— Страждання твої ще попереду, і вони дуже втішать мене. Але це попереду, а справа передусім. Тож, Ваша Високосте, якщо ваша ласка, ходіть за мною, — наче блазень, вклоняється він принцесі. Схоже на те, що бійку влаштувати не вдалося…

— Не вішай носа! Ми ще покажемо себе, — шепоче Артур на вухо Селенії. Його черговий план провалився, і він дуже розчарований, але виду не подає.

Оточивши бранців щільним колом, осмати виводять їх із камери.

— Ох, щось не подобається мені така прогулянка, — зітхає Арчибальд.

— Але ми хоч вийшли із в'язниці! — підбадьорює дідуся Артур, намагаючись знайти в зміні обстановки хоч щось позитивне. — Будемо пильні, не можна проґавити жодної дрібниці, жодного їхнього недогляду! Це наш шанс на порятунок!

— Я згоден. Та дозволь тобі нагадати, що — не в місцевих традиціях, робити щось наполовину, — подає голос Барахлюш. — У цих краях злочинці не мають звички помилятися.

— Ніхто не застрахований від помилок — навіть у Ахілла була вразлива п'ята! — упевнено промовляє Артур.

«Артур, Альфред, Арчибальд і ось, нарешті, — Ахілл. Що ж, можна познайомитись із ще одним родичем Артура. Цікаво, у них в родині всіх називають на «А» чи бувають винятки?» — розмірковує по думки Барахлюш.

— А що, Ахілл — твій кузен? — не витримавши, запитує юний принц. Він ніколи не був добре освіченим.

Арчибальд береться відновити історичну справедливість.

— Ахілл — могутній герой давніх часів. Він уславився своєю силою і відвагою. Він був невразливий, точніше, майже невразливий. Вразливою була єдина частина його тіла, а саме — п'ятка. У кожної людини є своя ахіллесова п'ята — слабке місце. Є вона і в Упиря, — останні слова Арчибальд шепоче Барахлюшеві на вухо. І той мимовільно здригається: йому страшно, навіть коли це ім'я вимовляють пошепки.