Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 16

Артур бере соломинку і уважно її роздивляється, щоб переконатися, що Мино потрапив до своїх.

— Йєс! — радісно вигукує він, бо соломинка порожня.

Знайшовши камінець потрібного діаметра, він обережно затикає діру і бере в руки блюдце з рубінами.

Коштовностям уже пора з'явитися на сцені, бо Арчибальд вичерпав усю свою фантазію, вигадуючи відмовки і намагаючись виграти час. Руки в нього по лікті в чорнилі, та він не припиняє мордувати авторучку, яку тільки-но на очах у всіх розібрав на складові частини.

— Це щось неймовірне! Ця ручка ще ні разу мене не підвела! А сьогодні, коли потрібно підписати важливі папери, вона так по-зрадницьки потекла! — пояснює дідусь (сьогодні він балакучий, як ніколи!). — Цю ручку мені подарував мій швейцарський приятель, а вам, певно, відомо, що швейцарці пишаються не лише своїми годинниками та шоколадом, а й прекрасними самописними авторучками!

Такого знущання Давидо не може вже стерпіти. Він висмикує із кишені свого піджака дорогий «Паркер» і підсовує дідусеві під носа.

— Візьміть! Це теж непогане перо! А зараз підписуйте! Ми й так згаяли чимало часу!

В очах Давидо зблиснула рішучість. Він більше не братиме до уваги ніяких балачок, ніяких відволікаючих маневрів.

— Га? О, так! Звичайно! Аякже! — дідусь про себе щось мимрить, шукаючи чергову причину, яка завадить йому поставити підпис. Він тягне час, захоплено роздивляючись з усіх боків запропоновану ручку.

— Чудово! А… пише… добре? — питає він перше, що спало на думку.

— А ви спробуйте — і переконаєтесь! — досить нелюб'язно наполягає Дави до, нагадуючи Арчибальду, чого від нього домагаються.

І дідусь розуміє, що справу не виграти.

Він підписує останній папір. Давидо вириває з його рук документ і кладе в папку.

— Ну, нарешті! Тепер ви — законний власник цього будинку! — бадьоро проголошує він.

— Ну й добре! — з радістю погоджується Арчибальд, розуміючи, що не все так просто… Він підписав купу паперів, однак головного документу йому так і не показали.

— А тепер — гроші! — простягає руку Давидо.

Ось і все… Власником будинку він може стати тоді, коли заплатить потрібну суму або доведе, що вона в нього є, отже, внесе її згодом. А грошей нема. Дідусь розгублено усміхається до полісменів, що стоять за спиною Давидо, ніби просить йому допомогти. На жаль, вони не можуть нічого змінити.

Давидо відчуває, що вітер нарешті повернувся в його бік. Диво вже сталося: в останню мить, коли розв'язка була зовсім близько з'явився цей упертий старий із своїм онуком. Другого дива вдруге того самого дня не дочекатися.

Розкривши папку, Давидо збирає всі підписані Арчибальдом документи в купу і хоче їх розірвати.

— Немає грошей — немає документів на власність! — заявляє негідник, сподіваючись, що старий уже не викрутиться.

І раптом відчиняються двері… Погляди всіх звернені до однієї дійової особи — головної в цій історії. У всіх в очах (навіть у Давидо!) застигло одне запитання: невже всі їхні намагання виявилися марними? Хоча, звичайно, кожен старався по-своєму… Всі чекають ще одного дива. На відміну від Давидо, бабусенька впевнена, що справжнє диво попереду.

І диво в цьому випадку принесе головний герой, маленький і дуже чемний хлопчик. Увійшовши до вітальні, він старанно витирає ноги і не забуває перевзутися в капці.

Маленький чемний хлопчик — Артур. Хоча це й так уже всі зрозуміли. Він неспішно підходить до столу, за яким сидить дідусь, очікуючи його появи, як Другого Пришестя, і обережно ставить перед Арчибальдом блюдце з рубінами.

Бабусенька ледве стримує радість. Давидо навпаки — намагається знову навчитися дихати…

Артур обводить усіх веселим поглядом і усміхається. Він щасливий.

Арчибальд тріумфує. Тепер його черга посміятися з Давидо!

— Отже! — промовляє він, дивлячись на рубіни. — Як сказано в заповіді, число п'ятдесят, «розраховуйся вчасно, і ніколи ні з ким не посваришся».

Вибравши найменшого рубіна, він простягає його Дави до…

— Це вам — і тепер ми квити! Сподіваюсь, що вам відомо, що такий глибокий червоний колір трапляється в природі дуже рідко, — додає він, безтурботно усміхаючись у перекошену фізіономію нечистого на руку ділка.

Обидва полісмени полегшено зітхають, бо такий кінець їм до душі.

Бабусенька ставить на стіл маленьку скриньку для коштовностей і зсипає туди всі рубіни з блюдця.

— Це надійніший сховок для рубінів… А блюдечко я розшукую вже чотири роки — хтось його взяв з-під моєї філіжанки! — насмішкувато додає вона, забираючи блюдце.

Арчибальд з Артуром тихенько сміються. Проте Дави до не до сміху. Він навіть усміхнутися чомусь не хоче.

— Месьє, дозвольте з вами попрощатися! — встаючи з місця, шанобливо мовить Арчибальд, жестом вказуючи на двері.

Здається, в комерсанта відняло ноги — він ніяк не може підвестися.

Бажаючи швидше завершити цю справу, обидва полісмени, взявши під козирок, прямують до виходу, жестом запрошуючи за собою і Давидо — так би мовити, торують йому шлях. Та приклад полісменів на нього не діє. У ділка раптом смикається спочатку одне око, потім друге, а далі обидва разом. Кажуть, що саме це ознака того, що на людину чекають у психушці.

Як відомо, від безумства до ненависті — один крок, і Давидо на нього наважується. Розстібнувши піджака, він вихоплює із-за свого пояса пістолет часів Другої світової війни і, мавпуючи нехороших героїв із бойовиків, кричить:

— Усім стояти! Не рухатись!

Полісмени ще не встигли вийти з вітальні! Почувши крик, вони також хапаються за пістолети. Та безумець випереджає їх.

— Я ж сказав: усім! Без винятку! — кричить він ще голосніше і владніше.

Всі, хто був у цю хвилину у вітальні, застигли. Ніхто з присутніх не підозрював, що негідник може вдатися до такого.

Скориставшись загальною розгубленістю, Дави до хапає скриньку і намагається засунути її до своєї кишені.

— Тож ви для цього намагалися захопити наш сад? — питає Арчибальд, який нарешті починає розуміти що й до чого.

— Так! Саме для цього! І нюх мене не підвів! — криво посміхається Дави-до, нестямно позираючи навсібіч.

— А звідки ж ви дізналися про скарб у саду? — запитує дідусь. Йому дуже хочеться дізнатися про це.

— Так ви ж самі й розповіли мені, ви, забудькуватий осел! — нервово хихоче Дави до, цілячись у дідуся. — Згадайте, як ми з вами сиділи в барі «Дві ріки», — кричить він, щоб зняти в собі напругу, — ви ж почали мені розповідати ваші улюблені байки про мости і тунелі, про маленьких і великих африканців? Тоді ви й сказали мені про скарб! Про рубіни, які ви привезли з Африки, й зарили в саду! Ви так хотіли їх краще сховати, що самі забули місце! Ви тоді дуже сміялись, а я плакав, плакав довго, багато ночей поспіль! Я не міг склепити очей, знаючи, що ви мирно спите на коштовностях, які вам непотрібні! Так! Непотрібні! Ви ж навіть не могли згадати, де ваш скарб!

— Перепрошую, що я мимовільно причетний до вашого безсоння, — підкреслено ввічливо зауважує Арчибальд.

— Гаразд, забудемо минуле! Тепер уже я відісплюся, адже скарб — у мене! — заявляє Давидо, відступаючи до виходу.

— А знаєте, Давидо, не скарб вам заважав спати, а жадібність.

— Свою жадібність я задовільнив, і тепер спатиму спокійно! Наприклад, на Канарах! В Африці дуже спекотно — мені це не до вподоби! — відповідає негідник, не бачачи, що за його спиною п'ятеро африканських велетнів-матасалаї наставили свої списи в очікуванні, що він ось-ось у них упреться.

— Та не в грошах щастя, це одна із найперших заповідей, і ви в цьому незабаром переконаєтесь! — відповідає Арчибальд, сумно поглядаючи на безумця, що потрапив у пастку, яку сам же й підготував собі.

Коли всі п'ять списів упираються в спину нахаби, той розуміє, що фортуна остаточно не на його боці. Так за якусь мить грозові хмари затягують чисте небо.

Давидо остовпів, і полісмени, скориставшись його переляком, відбирають у нього пістолета. Вождь матасалаї дістає з кишені Давидо бабусину скриньку, а полісмени надягають на Давидо наручники і виводять із вітальні. Вони не дають йому вимовити й слова. Навіть «до побачення»!

Вождь підходить до Арчибальда і вручає йому коштовності.

— Наступного разу ховай, будь ласка, подарунки краще! — говорить він, широко усміхаючись.

— Обіцяю! — весело відповідає Арчибальд. Він назавжди запам'ятає цей урок.

Артур кидається бабусі на шию, і з повним правом отримує заслужену частку пестощів і захоплень.

А хлопчикова мати отримує ляпаси, щоправда не болючі, але ж усе-таки ляпаси. Бо це єдиний спосіб, що змусить її опритомніти. Коли ж вона нарешті розплющує очі, чоловік, трохи піднявши її за плечі, кілька хвилин трясе її як грушу. Перше, що бачить Артурова мати, — це Дави до в наручниках і полісменів, які саджають його в свою машину. Мати хмуриться: вона впевнена, що їй знову ввижаються жахи.

— Як ти почуваєш себе, люба? Тобі полегшало? — ніжно питає її чоловік.

Вона не відповідає. Пильно вдивляючись в поліцейський автомобіль, жінка чекає, чи не злетить він у небо.

Та машина зривається з місця, лишаючи по собі шлейф густої куряви, і мчить не в небо, а по дорозі в бік міста.

Отже, вона не спить, і все, що діється навколо, — реальність.

— Я почуваю себе добре! — з деяким запізненням відповідає мати, розгладжуючи складки на своїй сукні. Поглянувши у вікно, вона бачить ями, викопані її чоловіком.

— Все чудово! — промовляє вона, ніби нічого й не сталося. Від численних падінь у неї зірвало дах, і він ще не став на місце. — Зараз я трішки тут поприбираю! — каже вона, ніби йдеться про порядок на кухні. І мчить у сад, де починає закопувати ями.

Чоловік поглядає на неї і безпомічно знизує плечима. Врешті-решт він зітхає і сідає на край однієї із ям в очікуванні, коли його дружина оговтається від стресу.

А ми й не будемо зупиняти її! Адже хтось має вирівняти землю в саду! Тому чоловік і не перечить дружині, яка вже утрамбовує землю першої засипаної нею ями.