Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 10

Щоб розкрити двійчасті двері парадної зали, потрібно принаймні по десять осматів на кожну половинку.

Наші герої з цікавістю спостерігають, як величезні сталеві двері повільно розсуваються в різні боки.

Простора королівська зала нагадує приміщення кафедрального собору.

Під стелею, як дві гігантські лампади, висять два резервуари, куди стікають підземні води для потреб палацу. А він — величезний.

У резервуарах просвердлено тисячі дірочок, і з них стирчать украдені в Ар-тура соломинки для коктейлю.

Барвисті соломинки, вставлені одна в одну, сходяться воєдино і через спеціальний рукав поєднуються до великої каналізаційної труби.

Задум Упиря зрозумілий: за допомогою соломинок він підвів воду до палацу, а потім скерував її в каналізаційну трубу.

Труба тягнеться аж до столиці мініпутів. Якщо пустити по ній воду під тиском, то вона прорве трубу і затопить усе на своєму шляху.

Потоп для мініпутів означає неминучу смерть, оскільки ніхто з них не вміє плавати.

— Ох, адже це я навчив їх подавати воду трубами! А тепер вони хочуть скористатися одержаними від нас знаннями проти нас, — бідкається Арчибальд, розглядаючи споруду Упиря.

— А я заготував для них соломинки, — додає Артур, теж відчуваючи себе відповідальним за майбутню катастрофу.

Бранці проходять залою. З обох її боків вишикувалися осмати зі зброєю в руках.

В кінці зали стоїть прозора піраміда і світиться ізсередини червонуватим світлом.

Зблизька стає зрозуміло, що споруджена вона із прозорих червоних каменів, складених один на одного.

Трон біля підніжжя піраміди розписаний зловісними символами.

Поглянувши на нього, кожен розуміє, що такий трон не може належати доброму королю.

На ньому сидить Упир, поклавши свої руки-клешні на поручні з вирізьбленими черепами.

Прямий, як палиця, він гордовито поглядає на всіх з висоти свого гігантського зросту. Проте, якби він навіть захотів пригнутися, то навряд чи зумів би це зробити: його скалічене тіло не дозволяє цього.

— Ось і наш скарб! Ти його шукав! — шепоче Арчибальд на вухо Артурові.

Хлопчик чує слова дідуся, але не розуміє — про що він говорить.

Не бажаючи привертати увагу сторожі, дід не вказує онукові пальцем на скарб, даючи йому можливість самому здогадатись, куди треба дивитися.

Озираючись на всі боки, хлопчик зупиняє погляд на піраміді, що випромінює червоне світло.

Раптом у нього в голові щось клацає: так, піраміда складена із безлічі коштовних рубінів. Усі камені старанно підігнані один до одного.

Ось він, той скарб, який повинен їх урятувати!

Від здивування Артур аж рота розкрив.

Ця піраміда — безцінна! І він не може відвести від неї очей…

— Я знайшов його! — нарешті промовляє він з гордістю і захопленням.

— Знайти — це ще не все. Добре було б його й винести звідси. А це вже зовсім інша проблема, — повчає Барахлюш.

Очевидно, юний принц уже освоївся в похмурій залі, і до нього повернувся здоровий глузд.

І він мав рацію. Коштовна піраміда стоїть на величезній вигнутій платформі.

Кожен камінь важить кілька мініпутських тонн. Тож вивезти їх звідси непросто.

Артур починає гарячково думати. Як йому повернути свій справжній зріст? Тоді винести тарілку з коштовностями (а вигнута платформа — це всього-на-всього тарілка, точніше блюдце) було б просто дитячою грою.

Отже, треба запам'ятати місце, де складені рубіни, і повернутися за ними після того, коли його сто тридцять сантиметрів повернуться…

На жаль, світ мініпутів не зіставний зі світом людським, і ознаки малого світу губляться у великому.

Все, що зараз бачить Артур навколо, не має нічого спільного із горішнім життям.

Роздуми хлопчика обриває Темрякос, що штурхонув його в спину.

— Рухайся! Не змушуй повелителя чекати! — уривчастим гавканням наказує він, нагадуючи в цю мить сторожового пса.

— Заспокойся, мій вірний і відданий Темрякосе! — лунає голос Упиря, який вирішив погратися в благодійність. — Вибачте йому. Він мав завдання знищити населення Першого Континенту, але, на жаль, не зумів виконати його. Проте за останній час це не єдина його невдача. Тому він трохи нервується. Однак тепер, сподіваюсь, усе піде як по маслу, бо я беру справу в свої руки.

Зараз Упир схожий на ласунчика, який злизує з торта кремові трояндочки.

— Ну що ж, починаймо свято! — вигукує він, пожвавлюючись, як тарган, що виграв перегони.

У клацає пальцями.

Звучить музика — якщо можна вважати музикою громоподібну какофонію. Ніби хтось грає на скрипці, барабані і пральній дошці водночас. Арчибальд затикає пальцями вуха.

— Якщо вони знову повернуть мене у в'язницю, обіцяю навчити їх сольфеджіо! — кричить він з усіх сил, щоб його почули.

Упир змахує рукою. Поруч із рубіновою пірамідою зі стіни висувається пульт керування з багатьма важелями і великим табло. Перед пультом стоїть сумний кріт.

— Мино? — голосно запитує Барахлюш. — Погляньте, та це ж Мино, син Миро! Ми були впевнені, що він загинув у забороненних землях. А він — живий! — юний принц дуже радий, що бачить товариша своїх дитячих ігор живим і здоровим.

Селенія також рада. Вона часто бавилася разом із хлопчиками, особливо у жмурки.

Мино миттєво проривав підземний хід у будь-якому місці і завжди перемагав.

А ще вони разом любили дивитися на небо і рахувати зорі. Та одного разу Мино потрапив у пастку, розставлену Темрякосом…

Барахлюш підморгує Мино, але кротеня, як і вся його родина, не має гострого зору, тож не може упізнати друзів одразу.

Проте дружнє підморгування юного принца він помітив, а ще вчув носом вишуканий повів принцесиних парфумів.

Сумна кротяча мордочка починає випромінювати радісну усмішку: друзі поряд, вони прийшли йому на допомогу.

Серце Мино схвильовано б'ється, а груди наповнює повітря волі.

— Мино! Ти нарешті прокинувся? Я в^ке більше години намагаюся тебе розбудити! — гнівається Упир: у нього терпіння не більше, аніж у голодної акули.

Мино підстрибує на місці.

— Так, я вас слухаю, повелителю! Я весь у вашому розпорядженні! — відповідає він, нахиляючи голову.

Темрякос звертається до батька.

— Він підсліпуватий, — увесь кротячий рід такий, — пояснює син Упиреві, який пронизує крота своїм жахливим поглядом.

Та Жахливому У не потрібні пояснення.

Темрякос на мить забув про це. Спо-хопившись, він робить крок назад і низько кланяється, засвідчуючи глибоку пошану.

— Упир знає все! Я сам і є знання, і моя пам'ять, на відміну від твоєї, має безмежні можливості й зберігає в собі все! — владно вигукує своєму безголовому синові Жахливий У. — І я не потерплю нічиїх зауважень!

— Пробачте, батьку, — знічено відповідає Темрякос.

— Починай! — гаркає Упир, звертаючись до крота.

Маленький Мино переступає з лапки на лапку, певно, згадуючи, за яке руків'я йому треба взятися, і нарешті натискує найближче.

Невидимий механізм починає діяти, чути скрип і крехтання шестерінок: десь поруч запрацювала складна система із зубчастих коліс, мотузок і блоків.

— Я так зрадів, що він живий! — шепоче Барахлюш.

— Коли працюєш на Упиря, не можна стверджувати, живий ти чи ні: може, твою загибель всього лиш відстрочили, — зауважує Арчибальд. А він знає, про що говорить.

Механізм довго гурчить — і в самому кінці зали в стелі відчиняється невеликий люк.

Судячи з того, що в отвір ринуло сонячне проміння, цей люк веде на вулицю.

Сонячний промінь швидко добирається до верхівки піраміди, де встановлено найбільший рубін.

Коштовний камінь враз стає яскраво-червоним, а за ним починає пломеніти вся піраміда, ніби різдвяна ялинка, на якій запалили спочатку верхівку, а потім решту гірлянд.

Тепер піраміда сяє рівним багряно-червоним сяйвом, ніби витримане вино, налите в кришталевий келих, через який пропустили сонячний промінь.

Видовище незабутнє, і наші друзі, попри своє незавидне становище, зуміли його оцінити.

Промінь завершує свій біг на останньому рубіні, з якого зроблено трон Упиря.

Як тільки промінь торкається рубіна — трон спалахує. Багряне сяйво перекидається на Жахливого У, який сидить на троні, і чорна постать правителя стає криваво-червоною. Упир перетворюється на вогняне божество.

Осмати злякано кричать. Дехто навіть падає на коліна. Подібні трюки завжди впливають на натовп, і досвідчений диктатор У вміє ними чудово користуватися.

Тільки старий Арчибальд не бачить нічого магічного в цьому видовищі, адже він — учений. Дивлячись на сяючі коштовності, дідусь задоволено усміхається.

— Ну як, Арчибальде? — звертається до нього Упир. — Ви можете пишатися тим, як ми використали одержані від вас знання.

— Дуже красиво! Звісно, користі від цього мало, хіба що підфарбувати ваші щічки, але красиво, — відповідає дідусь.

Жахливий У, трохи подумавши, вирішує не сприймати Арчибальдове зауваження як образу.

— Що ж, можливо, моя нова зрошувальна система вам сподобається більше? — іронізує він.

— Вона зроблена непогано, і має працювати добре, — визнає Арчибальд. — Шкода тільки, що не за призначенням…

— Та невже? Ваша система мала постачати воду! — награно дивується Упир.

— Саме так! Щоб поливати рослини і давати воду для життя, а не для того, щоб влаштовувати повені! — уточнює учений.

— Але, мій дорогий Арчибальде, ми не збираємося влаштовувати звичайну повінь… Ми маємо намір влаштувати потоп, щоб утопити, розчинити, назавжди змити мініпутів з Першого Континенту! — патетично промовляє У.

— Та ви справжнє чудовисько! — хитає головою засмучений дідусь.

— Я вже чув це від вашої невістки!

А самі ви хто? Теж мені, вчений! Хто вам дав право змінювати течії рік, прокладати дороги там, де їх не передбачила природа? Чому ви вважаєте себе вищим за природу? Чому втручаєтеся в те, що вона створила? Ви що — мудріші за неї?

Арчибальд мовчить, і Упиреві здається, що він нарешті знайшов його вразливе місце.

— Ви, вчені, завжди спочатку щось винаходите, а «вже потім думаєте про наслідки ваших винаходів, — продовжує У. — Природа витрачає на прийняття рішень довгі роки. Вона допомагає розпуститися квітці, а опісля тисячі років експериментує, перш ніж обрати місце, де буде добре і їй, і всьому тому, що росте поряд з нею. А ви не встигаєте щось винайти, як одразу проголошуєте себе геніями і вимагаєте, щоб ваші імена увічнили в пантеоні Історії — глузливо завершує Упир.

Темрякос нічого не зрозумів зі сказаного батьком, але про всяк випадок злісно зареготав.

— А які у вас непомірні претензії! — презирливо додає диктатор.

— Згоден, непомірні претензії, дорогий Упиряко, нікого не прикрашають. Інакше ви б брали призи на конкурсах краси і боді-білдингу, — відповідає Арчибальд.

Фізіономія правителя аж перекосилася. Чи не пора показати місце цьому чоловіку? Чи трохи ще зачекати?

— Незважаючи на такий ворожий випад проти мене, я розцінюю ваші слова як комплімент. Бо жоден правитель не зможе стати великим, якщо ні на що не претендуватиме! — зверхньо промовляє Упир.

— Імператор, король, правитель — це лишень титули. А щоб стати справжнім володарем, треба бути добрим, справедливим і великодушним, — тоном наставника зауважує Арчибальд.

— Оце так! Чи стояли б ви зараз переді мною живий та здоровий і, судячи з ваших слів, у чудовому настрої, якби я не мав отих чеснот? Отож усе тільки-но сказане вами з повним правом стосується мене! — продовжує знущатися Упир.

Темрякос теж хихоче — він уперше зрозумів жарт.

— А знаєте, я незабаром доведу вам, що можу бути і добрим, і великодушним… Ви вільні! — оголошує він і широким, театральним жестом змахує рукою.

Підкоряючись жестові, кілька осматів піднімають решітку, що загороджує вхід до каналізаційної труби, яка веде в столицю мініпутів. Як уже відомо, до цієї труби підведені соломинки з накопичувальних резервуарів.

Арчибальд перший зрозумів, яку пастку їм готують.

— Ви пропонуєте нам волю разом зі смертю? — запитує він, дивлячись Жахливому У прямо в очі.

— Я пропоную вам аж два виходи, — відповідає диктатор, і на його обличчі з'являється садистська посмішка. — Хіба це не є ознакою великодушності?

— Отже, як тільки ми увійдемо в трубу, ти пустиш воду, тонни води?! — вигукує Селенія, нарешті зрозумівши, що на них чекає.

— Раджу тобі менше говорити, Селеніє, і швидше діяти! — відповідає грізний Упир.

— А куди нам поспішати, якщо іншого варіанта в нас нема? Ти ж не випустиш нас через чорний вихід! Тому маємо один шанс зі мільйона. І нам треба його обміркувати, — уїдливо відповідає принцеса.

— Один з мільйона? Ну ти оптимістка! Один зі ста мільйонів! — уточнює У. — Хоча це все ж таки краще, ніж нуль, чи не так? Отож — уперед! Щасливої дороги!

Упир змахує гачкуватою лапою і до бранців кидаються осмати, щоб уштовхнути їх у трубу.

Барахлюш дрижить, як у пропасниці. А Артур… Артур нарешті знайшов вихід, якого шукав з тієї миті, як опинився у в'язниці.

— Чи можу я попросити вашу імператорську величність про останню милість? Зовсім крихітну тільки для того, щоб ви ще раз могли виявити свою безмежну доброту, — вдає із себе смиренного хлопчик і згинається у три погибелі.

— А цей хлопчисько мені подобається! — заявляє Упир, для якого лестощі — як бальзам на рани. Втім, усі диктатори однакові. — І що ж це за милість?

— Я хочу заповісти мій єдиний скарб, а саме ось цей годинник, моєму другові Мино, присутньому в цій залі.

Маленьке кротеня вражене: чому всі раптом повернулися в його бік, а го-ло-вне, що треба цьому незнайомому хлопчикові?

Упир уважно розглядає годинника, якого Артур простягує йому прямо під ніс. Повелитель принюхується — пасткою не пахне.

— Гаразд! — відповідає він. Осмати аплодують безмежній доброті свого імператора.

І поки він упивається лестощами й оплесками, Артур уже підбігає до Мино.

— Цього годинника просив тобі передати твій батько! — шепоче він кроте-няткові на вухо і надягає йому на зап'ястя. — Коли я виберуся звідси, ти мені просигналиш, і я зможу знайти скарб. Я чекатиму на твій сигнал рівно ополудні! Зрозумів? — швидко говорить Артур.

Мино розгублений.

— Як же я подам тобі сигнал?

— За допомогою дзеркал, Мино! Ти ж умієш ними керувати! — трохи сердиться хлопчик: кротеня — його остання надія добути скарб. Без його допомоги він не зможе розшукати під землею палац Жахливого У. — Ти все зрозумів?

Мино розгублено киває головою — не тому, що все розуміє, а щоб зробити приємність Артурові.

— Досить плескати язиками! Моя поблажливість має свої межі! Заберіть їх! — наказує Упир.

Він ситий донесхочу компліментами, які розсипають йому осмати. Час балачок минув — пора діяти. Осмати відтягують Артура від Мино і підводять до решти бранців. Усіх разом сторожа підштовхує до труби.

Кротеня дивиться їм услід і не знає, як йому вчинити.

— Чуєш? Рівно ополудні! — кричить Артур, сподіваючись на кмітливість Мино. Осмати заштовхують полонених у люк — і опускають за ними ґрати. Тепер наші герої відрізані від світу, і їм нічого не залишається, як рухатися вперед по трубі. Каналізаційна труба може вивести їх на свободу, але тільки в тому випадку, якщо по її дну протікатиме маленький струмочок. Якщо ж вода рине потоком, то навряд чи вони зможуть дійти до кінця. Труба стане їхньою могилою.

Вони розуміють це і тому виглядають пригніченими і нещасними. Ніхто не рветься вперед. Та й куди бігти? Щоб на кілька секунд відстрочити свою загибель? Ні, краще вже одразу потонути!

Барахлюш замислено барабанить пальцями по трубі. Ці звуки долинають до Упиря.

— Даю вам хвилину фори! — гучно промовляє він, щоб усі почули. — Можете вважати себе просто учасниками змагання!

Азартний гравець, він готовий бодай трохи змінити правила, щоб гра стала гострішою. Темрякоса також охопив азарт.

— Принесіть табло часу! — наказує він.

Двоє осматів виносять велике табло, в центрі якого на цвях наколото жмут сухого листя. На верхньому листку написано слово «шістдесят».

Учепившись у ґрати, принцеса з тривогою спостерігає за Упирем. Її погляд випромінює ненависть до Жахливого У… Селенія сподівається, що хоч краплинка цієї ненависті отруїть його існування.

— Ти завершиш своє життя в пеклі! — крізь зуби цідить вона.

— Та він уже в пеклі! — відповідає Артур і бере Селенію за руку. — Його життю не позаздриш! А нам час! Ходімо!

— Куди поспішати? — заперечує принцеса і висмикує руку. — Щоб померти на хвилину пізніше? Я залишуся тут, хочу глянути смерті в очі!

Артур знову бере її за лікоть, і тримає міцно, щоб вона не вирвалася.

— Краще хвилина, ніж нічого! За хвилину може з'явитися корисна ідея! — твердо промовляє хлопчик.

Це вперше він дозволяє собі наказувати принцесі, і вона від здивування не знаходить слів, щоб заперечити йому. Невже її незграбний принц виріс і невдовзі стане дорослим?

Не відпускаючи руку принцеси, Артур тягне її за собою, змушуючи бігти разом з усіма. Селенія вражена наполегливістю Артура і в глибині душі захоплюється ним.

Побачивши, що бранці втікають, Упир радісно вигукує:

— Чудово! Змагання завжди надає гостроти будь-якій справі. А зараз починайте відлік! — весело наказує він.

Осмат зриває листок з написом «шістдесят», за яким видно наступний листок з чудово виконаним написом «п'ятдесят дев'ять». Годинник вельми своєрідний. Будь-який швейцарець жахнувся б від такого хронометра, однак Упиря це розважає. Він навіть помахує головою в такт листкам, які зривають.

— Підготувати засувки, клапани і вентилі! — наказує він, і далі ритмічно похитуючи головою.

Темрякос біжить передати наказ. Він здригається від нетерплячки, а осмат-годинникар зриває черговий листок, за яким висить наступний з написом «п'ятдесят два».