Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 6

Жахливе волання, повторене двічі, чути на всіх Сімох Континентах і навіть у Некрополісі.

Злякана Селенія повертає голову, намагаючись розгледіти в цій пекельній темряві страховисько, яке так жахливо кричить. Пронизливе верещання, відлунюючись від слизьких стін, стрімко падає вниз і незабаром змовкає. Артур висить над головою принцеси. Він теж чує загадкове ревіння, але навіть не допускає, що такі звуки можуть видавати його батьки.

— Ласкаво просимо до Некрополіса! — криво усміхається принцеса.

— Що ж, непогано для першого привітання… — відповідає Артур, відчуваючи, що його чоло вкрилося крапельками холодного поту.

— Привітання, яке більше нагадує останнє «прощай», — без будь-якої іронії уточнює Селенія. — Нам краще триматися поруч, — додає вона.

В цю мить на голову Артура падає Барахлюш. Від несподіванки хлопчик випускає з рук нитку і летить униз, збиваючи по дорозі Селенію. Деякий час усі троє летять по темному глибокому колодязю і нарешті з шумом падають у грязюку. Щоправда, вона пом'якшила приземлення.

— Ти знову за своє! Плутаєшся під ногами! — незадоволено бурчить Селенія, проте на душі в неї стає спокійніше.

Принцеса зводиться на ноги і починає зчищати з одягу грязюку.

— Вибач, я не хотів падати. Так вийшло, — виправдовується Барахлюш, не в силах приховати радості. Нарешті вони всі разом! Та ще й пощастило упасти зверху на друзів і не забруднити одягу!

Артур вилазить із чорного місива і теж починає чепуритися. Несподівано він помічає, що павутинка, по якій вони спускалися, скрутившись, як змія, теж лежить у калюжі. в. Селенія також бачить її, але ніяк не реагує.

— Як же ми повернемося без каната? — стурбовано питає Артур.

— А хто тобі сказав, що ми повернемося? — насміхається Селенія. — Якщо ми зуміємо виконати завдання, то матимемо досить часу, щоб подумати про повернення. А якщо ні, то пробач… — І вона красномовно розводить руками.

Хлопчика все ще дивує рішучість та відвага юної принцеси: вона за будь-яку ціну готова виконати покладену на неї місію!

Помітивши вхід до ще одного тунелю, Селенія гордо і рішуче прямує під його склепіння. Це дівчисько не боїться нікого і нічого!

А може, їй просто не хочеться думати про майбутнє, про те, що чекає на неї через два дні? Чи, скажімо, не хоче розібратись у своїх почуттях? А раптом вона відкинула все, окрім думок про їхнє небезпечне завдання? Адже легше йти до мети, аніж самому робити вибір.

Ось про це думає Артур. Та хлопчик ще надто маленький, щоб усе чітко сформулювати, і тому мовчки разом із Барахлюшем рухається за їхнім ватажком.

Подолавши черговий тунель, мандрівники крокують по вузенькій стежечці, яка згодом переходить у широку дорогу: мабуть, це і є головна вулиця Некрополіса.

Завдання ускладнюється: треба стати тихше води і нижче трави, злитися з дорогою, загубитись у натовпі, щоб не привертати до себе уваги місцевих мешканців. Друзям пощастило — на головній вулиці кого тільки не зустрінеш! Переважно це торгівці, які йдуть на ринок продавати свій товар. Багато хто з них їде на возах, запряжених гамулями. Рухаючись поруч із навантаженим возом, можна довго залишатися непоміченим.

Селенія тихо петляє в натовпі, що несе її до великого ринку в центрі Некрополіса. Артурове серце тенькнуло, коли він побачив гігантську пістряву юрму. Хлопчик навіть не здогадувався, що під землею нуртує таке бурхливе життя.

Некрополіс ніскільки не схожий на його тихе, спокійне містечко з єдиним супермаркетом на центральній площі, куди він їздить з бабусенькою за покупками. Цей ринок більше нагадує гомінкий східний базар. Тут можна придбати все, будь-який контрабандний товар, тому багато хто приходить сюди озброєний до зубів. Бо ж ніколи не знаєш, яка халепа тебе чекає в такому підозрілому місці. Селенія теж міцно стискає руків'я свого чарівного меча.

Між торговими рядами бродить непевний люд: найманці, волоцюги, ладні продатися кожному, хто більше заплатить, і виконати будь-яку послугу. Вуличні торгівці сваряться біля воріт — тут не треба платити за місце. Кілька шахраїв поставили серед дороги ігорні столи, за якими кожен може випробувати своє щастя. Якщо нема грошей, на кін можна поставити гамуля або кілька ягід смородини. Ніхто не знає, чи виграє щось, зате грошей і нервів стратить до біса. Над торговими рядами у видовбаних у скелі нішах видніються маленькі кав'ярні — на два-три столики. Вогняний Джек тут, здається, п'ють навіть немовлята.

Очі в Артура розбігаються. Поєднання східного базару із салуном непевного штибу людей аж ніяк його не приваблює. Він не втямить, як може працювати організм, кожна клітинка якого протистоїть усім іншим клітинкам! І все ж> таки їх щось пов'язує — це осмати.

На кожному розі на спеціальних помостах стоять будки вартових. У кожній сидить осмат і спостерігає за цим вавилонським стовпотворінням. Спостереження ведеться і вдень, і вночі: Жахливий У має знати про всіх порушників його законів.

Захопивши владу в Некрополісі, Упир швидко організував ринок.

Очоливши полчища осматів, спеціально навчених грабунку і розбою, Жахливий У розбагатів, спустошуючи землі Сімох Континентів. Однак справжнього багатства грабунками не досягнеш. Усім відомо, що істинні скарби сховані в надрах землі, і той, хто зуміє добути їх звідти, стане по-справжньому багатим та могутнім.

Мініпути вміли обробляти землю і одержувати високі врожаї, вміли добувати корисні копалини і шукати скарби. Але як тільки дізнавалися про черговий набіг орди Упиря, ховалися самі і заривали свої скарби так глибоко, що жоден осмат не зміг їх знайти.

Кожен невдалий набіг доводив Упиря до сказу. І він вирішив створити такі умови для своїх підданих, за яких вони самі віддаватимуть йому все.

Він рідко убивав полонених. Але не тому, що був милосердним: його гуманність опиралася на комерцію.

— Загибель мініпута позбавляє мене клієнта, підданого або робітника. Якщо всі мініпути загинуть, хто тоді вибудує мені палац? — полюбляв повторювати він.

Щоб витягти у своїх підданих багатства, яких не зміг украсти, він почав привчати їх до азартних ігор — отже, до виграшу, прагнення володіти незчисленними багатствами. І мініпути під наглядом осматів попалися на його гачок і понесли свої грошики в ігорні заклади і притони, прибутки яких надходили до Жахливого У.

Упир також наказав спорудити торгові ряди і здавав там місця за великі гроші. Ринок став велетенським торжищем, де податок з кожного проданого чи купленого товару — це прибуток Упиря.

Наші друзі йдуть цим безмежним базаром, здивовано озираючись на всі боки. Всім трьом страшно, бо з кожної будки в натовп визирає спеціально навчений осмат.

Але допитливіть переборює страх. На базарі можна зустріти найфантастичніших тварин, про існування яких Ар-тур навіть не підозрював. У хлопчика очі — як великі круглі блюдця. Ось, наприклад, ступає гурт невідомих тварин з такими довгими вухами, що при ходьбі їх доводиться підбирати, інакше можна заплутатися в них і впасти.

— Хто це такі? — запитує здивований Артур.

— Довгопанчохи-вовпу. Вони з Третього Континенту, приходять сюди підстригатися, — пояснює Барахлюш.

— Як підстригатися? — не вгаває Артур.

— Їхнє хутро дуже цінне, тому вони приходять на ринок і продають його. Вовна відростає двічі на рік, отож і на ринок вони приходять двічі. І так заробляють собі на життя. А решту часу сплять, — розповідає Барахлюш.

— А чому в них такі довгі вуха?

— Довгопанчохи-вовпу не вбивають тварин і не можуть собі пошити теплий одяг із шкур для захисту від холоду. А взимку в їхніх краях лютують морози. Тому батьки із самого дитинства смикають їх за вуха, щоб вуха стали якомога довшими. Узимку в них можна загортатися, як у шубу. Так уже в них заведено. Вже кілька тисяч селенелій довгопанчохи-вовпу смикають своїх дітей за вуха, щоб потім, коли ті стануть дорослими, вуха захищали їх від холоду.

Артур мовчить. Як і всі хлопчики його віку, він не любить, коли його смикають за вуха навіть у день народження. І йому важко уявити, що когось можна так довго смикати, що вуха в бідолахи витягнуться до самих п'яток.

Ось хлопчик бачить маленького вовпу. Він іде разом із батьками, які весь час смикають його за вуха, але він не виявляє ніякого незадоволення. Вражений незвичайним видовищем, Артур натикається на стовп. Точніше, його голова опиняється між двома стовпами. Задерши голову, хлопчик виявляє, що ці стовпи є насправді довжелезними ногами, на яких розгойдується продовгувате тіло. Якщо таку істоту порівняти із земними тваринами, то можна сказати, що вона найбільше нагадує коника-стрибунця, до якого приставили ноги фламінго.

— Це спаржопих, — пошепки пояснює Барахлюш. — Усі спаржопихи дуже високі і дуже образливі!

І Артур одразу ж переконується, що юний принц мав рацію.

— Не потребую ваших вибачень, юначе! — лунає ображений скрипучий голос, і над хлопчиком нависає кисла фізіономія в окулярах. Зелені плями, які прикрашають фізіономію, роблять її схожою на захисну маску спеціального агента.

— Перепрошую, будь ласка, я не мав наміру вас образити! — ввічливо відповідає Артур і знову задирає голову, щоб бачити співрозмовника.

— Ну ось, він ще й вибачається! А міг би просто обійти мене. Я не прозорий! — сердиться спаржопих. — Тільки-но прийдеш на ринок, як доводиться цілий день горбитися і дивитись собі під ноги. Ні, тутешні заклади зовсім не пристосовані до мого зросту! А скільки образ доводиться зазнавати від такої мілкоти, як ви!

— Я вас розумію! — люб'язно погоджується Артур, вирішивши не ображатися за «мілкоту». — Колись я тє^к був великим, і знаю, як це образливо.

Спаржопих, не розуміючи, про що йдеться, ще дужче починає сердитися.

— Вам мало того, що ви мене штовхнули, так ще й насміхаєтесь!

— Та ні, що ви! — виправдовується хлопчик. — Я просто хотів сказати, що раніше мав зріст один метр тридцять сантиметрів, а тепер тільки два міліметри. І я хотів… хотів… сказати… як складно бути великим у світі малюків, але й бути малюком у світі гігантів також не дуже солодко.

Артур і його несподіваний співрозмовник ніяк не розійдуться, заплутавшись у своїх словах, і не знають, як чемно попрощатися. Перший крок робить спаржопих.

— Ви отримуєте моє прощення! — велично промовляє він, поглядаючи звисока на крихітного чоловічка з коротенькими ніжками. І, переступивши через Артура, гордо відходить.

— Я тебе попереджав: вони ображаються без причини! — нагадує Барахлюш.

Спаржопих уже зник, а хлопчик усе ще дивиться йому вслід.

Та ось його увагу привертає група не менш екзотичних тварин. Це велетенські істоти в хутрі, круглі, як кулі, з гостренькими лисячими мордочками і дванадцятьма лапами, які ні на мить не перестають рухатися.

— Це кульокири. Вони живуть у лісах П'ятого Континенту, — повідомляє Барахлюш. — Вони уміють полірувати перлини. Ти приносиш їм пошкоджену перлину, вони її ковтають, а через півроку повертають тобі ще кращу, ніж вона була до того.

Ніби бажаючи підтвердити слова принца, один із кульокирів підкочується до вітрини крихітної крамнички у скельній ніші. На порозі його зустрічає шитокрит. Плем'я шитокритів із далекого Шостого Континенту удостоєне звання офіційного постачальника товарів у Некрополіс. Шитокрити наділені правом контролювати вуличну торгівлю міста. Ці привілеї надав їм сам Упир. Кажуть, що вождь племені Гуа-нокрант колись урятував життя Жахливому У, позичивши йому грошей на пластичну операцію. Жахливий У не залишився в боргу і віддячив вождеві та його племені. Це було давно — багато селенелій тому, і відтоді всі шитокрити, які прибувають у Некрополіс, багатіють.

Кульокир простягує одну із лап продавцеві, і той неохоче тисне її. Хоча, можливо, кульокир просто передає йому в лапу щось із своєї лапи.

Перемовившись із продавцем кількома фразами, яких ні Артур, ні Барах-люш не зрозуміли, кульокир починає здригатися в конвульсіях, ніби в нього раптово почались шлункові кольки. Навіть його хутро кілька разів міняє колір, аж поки нарешті не набуває нудотного зеленкувато-жовтого відтінку. Потім він громоподібно зригує — із його рота вилітає чудова перлина, падаючи просто в підставлену шитокритом скриньку із чорного дерева. Кульокир набуває свого природного кольору, а торгівець бере перлину пінцетом і прискіпливо її розглядає: вона й справді чудова. Кивком голови шитокрит погоджується взяти товар. Кульокир широко усміхається і знову б'ється в конвульсіях, напевно, щоб зригнути ще одну перлину…

Артур уперше бачить, як тут торгують коштовностями…

Радісний вигук приводить отетерілого хлопчика до тями. Барахлюш помітив продавця белікорна. Підстрибуючи на місці, юний принц виконує короткий дикуватий танок, яким дякує небесам.

— Що з тобою? — стривожено запитує Артур, дивлячись на свого друга, який безперестанку підстрибує. Його танок нагадує біг на місці по гострих цвяхах. Барахлюш з розгону кидається йому на шию.

— Та це ж белікорни в сиропі! На всіх Семи Континентах немає нічого смачнішого! — пояснює принц, пожадливо облизуючись.

— Ну й добре! Та все ж поясни: що таке ці белікорни? — допитується Артур. Він віднедавна не дуже довіряє гастрономічним уподобанням принца — вже скуштував яйця бабки.

— Селинельне тісто, зварене в молоці гамуля, обкачане у збитому яйці, посилане подрібненими горіхами і залите сиропом з трояндових пелюсток, — з насолодою пояснює Барахлюш, бо знає цей рецепт напам'ять.

Артур піддається на умовляння друга. Маленький бісквітик здається йому цілком безпечним. Формою він схожий на манюсінькі ріжки газелі: таке печиво часом випікає його бабусенька за рецептом, який привіз дідусь із Африки.

Барахлюш дістає монетку і кидає її шитокриту, той ловить її на льоту.

— Прошу вас, панове, — люб'язно, як і належить достойному негоціанту, усміхається шитокрит. Барахлюш бере белікорн, цілим засовує його в рота і аж квокче від задоволення. Потім поволі розжовує, щоб розтягнути на довший час задоволення від улюблених ласощів. Артур теж бере белікорн і обережно відкушує блискучий від сиропу кінчик. І завмирає — що ж буде? Бо чудово пам'ятає, як подіяв на нього Вогняний Джек. Та нічого не відбувається. Сироп тане в роті, а солодке тісто нагадує мигдалевий кекс.

Хлопчик заспокоюється і починає жувати.

— Скажи, адже правда, ти нічого смачнішого не куштував? — запитує принц з повним ротом белікорнів; він уминає вже четверте тістечко.

Артур погоджується, бо тістечко й справді смачне, і він не відмовиться ще від одного…

— Ну, що? Сподіваючись, ви оцінили свіжість моїх белікорнів? — запитує продавець, супроводжуючи запитання такою райдужною усмішкою, що відповіді й не потрібно.

Обидва хлопчики бадьоро кивають головами: роти в них повністю забиті тістом і сиропом.

— Троянди зібрані і зварені сьогодні вранці, а яйця я відірвав тільки годину тому! — пишається своєю продукцією господар.

Артур різко припиняє жувати. Його рот розкривається і нижня щелепа опускається так низько, що з неї випадає шматочок белікорна. Хлопчика насторожила одна деталь. У великому світі яйця кладуть, знаходять, викрадають врешті-решт, але ніколи не відривають.

— А чиї це яйця? — удавано спокійно запитує Артур, проте його обличчя видовжується в передчутті найгіршого. Продавцеві шкода такого неосвіченого клієнта…

— Для справжніх белікорнів, тістечок, достойних королівської трапези, береться лише один сорт яєць. Це яйця зеленої гусені, відірвані безпосередньо від самки, — пояснює кондитер. — Я не торгую підробками! — і він гордо вказує на фірмову бляшку, пришпилену до фартуха. Напис на ній засвідчує, що цьогоріч він — найкращий виробник белікорнів.

Замість подяки клієнта в обличчя кондитеру летять залишки недожованого тістечка.

Продавець розгублений. Він приголомшений образою, якої мимовільно завдав йому Артур.

— Вибачте, але в мене алергія на яйця бабок і гусені, — пояснює хлопчик, намагаючись бути переконливим.

Зараз йому найбільше хочеться прополоскати рота. Він озирається в пошуках води, не помічаючи, як обличчя кондитера, усе в крихтах тіста, наливається гнівом.

Скориставшись розгубленістю продавця, Барахлюш блискавично ковтає з десяток белікорнів, встановивши таким чином світовий рекорд з поїдання цих тістечок. Але зрозумівши, що ця історія може мати сумний кінець, він хапає Артура за руку і з вигуком «Утікаймо!» тягне його за собою.

Схаменувшись, кондитер набирає повні легені повітря і реве, як пожежна сирена:

— Охоронці! Сюди!

Від цього крику на вулиці починається паніка, мешканці Сімох Континентів мечуться в усі боки, наступаючи одне одному на всі кінцівки. У великому світі таке пістряве стовпотворіння можливе тільки в Діснейленді.