Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 5

— Я помираю від голоду! — голосно заявляє Барахлюш.

Тіло павука розмірено колихається, мініпути, які сидять на лапі, розгойдуються в такт, і від цього шлунок юного принца дає про себе знати.

— Ти, будь ласка, не забувай повідомляти нас і про те, коли ти не хочеш їсти, — уїдливо відгукується його сестра.

— Хіба це злочин — хотіти їсти? Щось я про це ніколи не чув! А ми не мали й крихти в роті вже кілька селенелій! — бурчить принц, тримаючись руками за живіт, ніби той може втекти в інше тіло, яке не мордуватиме його голодом.

— До того ж, мій організм розвивається — значить, йому потрібен матеріал для росту. Хіба я не маю рації?

— Маєш! Але зараз нехай твій організм потерпить, бо ми вже прибули на місце! Селенія і припиняє дискусію в самому зародку.

Мандрівники бачать попереду кам'яний тунель, а перед ним — широку ущелину: колись в це місце влучила блискавка. Камінь на краях ущелини покришився… А може, це якесь давнє чудовисько розлючено гризло його своїми гострими зубами…

У віддаленому кінці ущелини видніється отвір — чорний, затягнутий слизом. Вода, що просочується зі стін, капає вниз зовсім тихо: дно так далеко, що звук падаючих крапель не долинає до поверхні землі.

Мандрівники вчепилися в шерсть, яка покриває лапу павука, і товстун з розмаху плюхається в ущелину. Для нього це лише невелике заглиблення. Тож нашим героям пощастило: адже якби їм довелося спускатися мокрими стінами, то вони могли б зірватися в кам'яну прірву. А це, погодьтесь, не дуже приємно.

Опинившись на дні ущелини, принцеса, нічого не пояснюючи своїм супутникам, поспішає на пошуки і досить швидко знаходить те, що шукала, а саме табличку зі словами «Прохід заборонений». Для тих, хто не в ладах з абеткою, під написом намальовано череп з кістками навхрест.

— Отже, це тут! — радісно вигукує Селенія, ніби натрапила на п'ятизірковий отель на безлюдному острові.

Зазирнувши в діру, краї якої густо перемазані чорним гнилим слизом, Барахлюш ніби щось глитає. Напевно, свій страх…

Артур також зазирає в діру. Там порожньо — ніяких ознак життя.

— А чи немає іншого входу, не такого похмурого? — питає Барахлюш. Він, напевно, так і не зумів загнати свій страх у шлунок.

— Це головний вхід! — повідомляє принцеса; на неї бридка діра, очевидно, не справила ніякого враження. Цікаво, якщо такий головний вхід, то як же виглядає службовий?

Артур стомлено дивиться на своїх друзів. За останню добу він пережив стільки дивовижних пригод, що вже не має сил чомусь дивуватися. Він вирішив більше ні про що не запитувати. А головне, не виявляти своїх справжніх почуттів до принцеси. Хоча він уже й сам не знає, які вони зараз — його почуття…

Селенія хапає павука за борідку і тягне до діри.

— Нумо, товстунчику! Виснуй нам міцну нитку, щоб ми могли спуститись униз, — умовляє вона павука і чухає йому підборіддя. Від задоволення павук аж заплющує мигдалеподібні очі кольору недостиглої полуниці. Здається, він зараз замурчить. І ось він уже починає пускати слину і швидко-швидко ворушити щелепами — ткати тонку міцну нитку. Підбігши до краю ями, він слиною приклеює нитку до землі, а сам, продовжуючи ткати, просувається в діру і зникає в ній. Замість нього з краю ями звисає довга нитка, кінець якої разом із павуком губиться в мороці.

Чекати доводиться досить довго. Нарешті павук, увесь брудний, вибирається із ями. Мандрівники сподіваються, що він таки дотягнув нитку до самого дна.

Щоправда, переконана в цьому тільки Селенія. Тепер вона дуже шкодує, що викинула наплічник брата, — там би точно знайшлася ще одна цукерка для заохочення павука. Та нічого не вдієш. І принцеса, переборюючи гидливість, чухає чудовиську його брудне черево.

Не дочекавшись іншої подяки, павук ображено рохкає і зникає в пошуках чистої води.

Барахлюш не має наміру довіряти себе тонкій сірій павутинці.

— Якщо написано «Прохід заборонений» та ще й намальовано череп з кістками, значить, тут щось не так!

— Це по-місцевому — «Ласкаво просимо»! — іронічно зауважує Селенія.

— Ти хочеш сказати, що в цю діру народ валить, як на мітинг? — сердиться Барахлюш.

Селенія нервує. Їй набридло вислуховувати зауваження занудливого брата.

— А ти мріяв побачити плакат «Ласкаво просимо до Некрополіса, у палац володаря і в його приватну в'язницю»?

Юний принц не звертає уваги на цю репліку.

— Гадаю, що всі знають: напис не треба розуміти буквально, як це зробив месьє Барахлюш. Нас вітають і запрошують у пекло. Тож зі мною піде тільки той, хто готовий до бою, — промовляє рішуче Селенія. Не чекаючи на відповідь, вона хапається за нитку і спускається по ній у морок. Чути легенький шелест, він поступово тихішає і згодом зовсім зникає.

Барахлюш нагинається над дірою — сестри не видно.

— Я, напевно, лишуся тут — постережу павука. А то він може втекти! — говорить юний принц. Відвага його десь поділася.

— Справа твоя! — відповідає Артур, беручись за нитку. Він згадав, як на уроках фізкультури вчився лазити по канату, і почав поволі спускатися.

Коли в колодязі зовсім потьмяніло, хлопчик раптом злякався: а що як павук не дотягнув до дна свою павутину? Треба було раніше про це подумати…

— Я стерегтиму павука. А коли ви повернетеся, він швидко домчить нас додому! — чути зверху голос Барахлюша.

«Якщо повернемося…» — уточнює подумки Артур.

— Обов'язково, повернетесь! — ніби почувши його сумніви, кричить услід юний принц.

Відійшовши від краю прірви, Барахлюш сідає і починає думати. Та швидко розуміє, що справа ця зовсім безперспективна. А стирчати біля темної діри навіть у товаристві симпатичного павука не дуже й хочеться.

Артур ослабивши хватку, стрімко летить по павутинці вниз — у вологий морок.

Барахлюш щулиться від холоду. Та нізащо у світі він не спуститься по тій тоненькій ниточці! Краще вже сидітиме в товаристві павука.

Підстрибуючи, щоб розігнати страх і холод, він намагається переконати себе, що все найгірше вже позаду, хоча ситуацію навколо нього ніяк не можна назвати приємною.

На слизьких стінах ущелини виступає волога і збирається у великі краплі. Ставши достатньо важкими, вони відриваються від стін і, глухо ухкаючи, падають донизу. Ці звуки відлунюють дуже далеко, і незабаром вони повертаються набагато гучнішими і від цього ще жахливішими, бо схожі на волання ув'язнених у підземних катівнях.

Остерігаючись нападу з тилу, Барахлюш починає ходити по колу. Поступово його очі вже розрізняють на стінах ущелини якісь незрозумілі фігурки. Переборюючи страх, він підходить ближче. І справді, на кам'яних стінах вибиті малюнки, по яких стікає вода. Це суцільні черепи, що відливають чорним зловісним блиском. Де-не-де до черепів домальовані тулуби-скелети. На обличчі Барахлюша з'являється відраза. Він не прихильник такого наскельного живопису, який, на погляд принца, не віщує нічого доброго. Тим паче що трохи нижче метушаться дрібні гризуни, які ніби виконують чийсь зловісний наказ — обсмоктують черговий скелетик.

Барахлюш робить крок назад і зненацька послизається, невдало наступивши на свіжу обгризену кістку. Вона хрускотить і кришиться. Принц аж підскакує від жаху і, озирнувшись, виявляє, що все дно провалля біліє від кісток. Можливо, тут колись був цвинтар, на якому покійників лінувалися закопувати…

Барахлюш верещить від жаху, і його крик у стократ підсилюється луною.

Принц зі всіх ніг мчить до павука.

— Приятелю, ти мені подобаєшся, але, мабуть, не можна залишати їх самих! Без мене вони, того й дивись, нароблять дурниць! — пояснює він павуку, який геть нічого не розуміє.

Барахлюш чіпляється руками за павутину і, стрімко, навіть не обхопивши її ногами, прудко спускається вниз. Тільки б швидше забратися геть від цього жахливого місця!

— Краще вже пекло, аніж самотність! — підбадьорює він себе, провалюючись у чорний морок зловісної діри. Жодний вогник не освітлює йому шлях. Якби колодязь був освітлений, то навряд чи наважився б Барахлюш на такий крок: в темряві не видно бридких стін.

Артурів батько стоїть у виритій ним ямі. Він навіть трохи задрімав, обійнявши лопату. Процес копання його стомив. Частота викидання землі вже не та, що була напочатку. Тепер, щоб побачити лопату над ямою, слід заздалегідь з нею про це домовитися. Батько не готовий прокопати підземний тунель до скарбу, якщо цей скарб захований в іншому кінці саду. Пес Альфред, як досвідчений вартовий, систематично обходить обидві ями.

Це він робить не із солідарності або співчуття до землекопів. Ні, пес перевіряє, чи не знайшли вони випадково його власний скарб — добрий десяток цукрових кісточок, які він приховав на чорний день. Альфред чудово знає закони економіки — вони вчать його бути бережливим.

Як і належить зразковій дружині, мати виносить з будинку тацю. На ній стоїть кришталевий глечик з кубиками льоду і блюдечко з часточками старанно почищеного апельсина.

— Любий! — протяжно гукає вона, ступаючи обережно, як по мінному полю, поміж земляних куп.

Бідолашна має поганий зір, тому навіть при повному яскравому місяці, який сяє сьогодні, вона мало що бачить довкола себе. Їй прописані окуляри, але природне кокетство змушує ховати їх у сумочку, особливо в товаристві…

Кокетство їй дорого коштує: не помітивши пса, що розлігся між ямами, вона гострим каблучком стає йому на хвіст.

Катастрофа, яку передчувала бабусенька, сталась. Альфред підстрибує, скавучить від болю — із жахливим виттям мчить уперед, не розбираючи дороги. Грудки свіжої землі летять з-під його лап, як шрапнель.

До собачого виття долучився пронизливий вереск Артурової матері. Не зрозумівши, в чім річ, вона починає перелякано втікати з того жахливого місця, де на неї хтось хотів напасти. Але бігти на тоненьких каблучках по розритому саду нелегко навіть людині з добрим зором у ясну сонячну днину. Крок уперед — крок назад! І мати, вчепившись обома руками в тацю, падає в найближчу яму. Єдина втіха — там вона возз'єднується з чоловіком.

Та чоловік зовсім не радіє появі своєї прекрасної половини. Навіть навпаки! Бо його дружинонька, падаючи, хапає глечик за ручку і намагається врятувати кришталь. А не те, що було в ньому. Шматочки льоду градом сипляться на чоловіка. Від несподіванки він кричить не по-людському і починає вимахувати руками, відбиваючись від льодинок.

Першим приходить до тями Альфред. Зрозумівши, що йому нічого не загрожує, пес зупиняється, струшуючи з себе грудки землі, що застрягли в шерсті. А потім поволі прямує до ями, звідки чути пронизливий обурений голос.

Це чоловік читає мораль дружині. Однак зрозуміти його слова неможливо: після льодяного душу йому звело щелепи, і те, на що він спромігся, зовсім несхоже на людську мову. А судячи з реакції Альфреда, до собачого мовлення воно не має стосунку.

— Невже не можна бути обережнішою? — нарешті членороздільно говорить батько.

Бідна жінка забула всі слова вибачення. І невисловлене каяття спонукає її визбирувати шматочки льоду на землі і старанно складати їх до глечика…

На ґанок з тацею в руках виходить бабусенька.

— Може, вам гарячої кави? — звертається вона до непроханих гостей, чиї голови з'явилися над краєм ями.

Чоловік починає відчайдушно махати руками. Він щойно потрапив під холодний душ, і відчуває, що з'являється перспектива спробувати ще й гарячого.

— Стійте на місці! — кричить він так, ніби бабусенька ось-ось наступить на змію. — Я не прихильник контрастного душу! — І великодушно додає: — Поставте тацю на землю, я візьму каву пізніше.

Не розуміючи, що сталося, бабусенька тихо зітхає. Вона давно знає, що її донька вийшла за дивака. Але куди заведуть його дивацтва?

Заперечувати марно. Бабусенька ставить тацю на ґанку і мовчки повертається в дім.

Манюсінькою мереживною хустинкою дружина обережно розвозить по обличчю чоловіка грязюку, думаючи, що витирає його. Дивлячись на її старанність, можна подумати, що вона виливає воду з ванни за допомогою піпетки.

Чоловікові це набридає. З гнівним бурчанням, він виривається з рук дружини, вилазить із ями і прямує до будинку. За ним шкутильгає на каблуках дружина, а завершує ходу Альфред. На його думку, ця парочка надзвичайно смішна. Як дитина, що біжить за цирковим фургоном, пес трюхикає за Ар-туровими батьками.

Піднявшись на ґанок, батько набирає в легені повітря і поволі його видихає, звільняючись від гніву. Ніч тепла, і сорочка на ньому починає підсихати. Чоловік лагіднішає і з доброю усмішкою спостерігає, як, хитаючись на каблучках, наближається його дружина. Вона, звісно, без окулярів, тому всі її намагання йти швидше марні.

Допомогти їй чоловік не здогадується, проте він готовий вибачитися.

— Вибач, люба, я повівся неґречно, — визнає він — все сталося так несподівано! Повір, мені шкода, але ж я не чекав…

І так далі.

Чоловікове піклування розчулює дружину. Вона поправляє свою сукню, даючи зрозуміти, що їй приємно чути такі слова.

— Не карайся, любий, — це все через мене. Інколи я буваю такою незграбною! — у свою чергу зізнається вона.

— Ні, ні! — відповідає чоловік, умить забувши, про що тільки-но говорив з дружиною. — Може, люба, кави тобі?

— Із задоволенням! — відповідає вона, мліючи від виказаної їй уваги.

Чоловік бере чашку, кидає туди два шматочки цукру і доливає молока. Дружина тим часом шукає окуляри, порпаючись у численних кишенях своєї сукні. Без окулярів вона не бачить крихітного павучка, який спускається на своїй павутинці за кілька сантиметрів від її обличчя.

Чоловік повертається до дружини, тримаючи в одній руці чашку, а в другій — кавник, і обережно наливає гарячу каву…

— Чудова кава! Вона так бадьорить!

Дружина нарешті знаходить окуляри і вдягає їх. Перше, що вона бачить, — це гігантського павука, який ворушить гидотними кудлатими лапами просто перед її носом!

Жінка кричить, як бабуїн, якому виривають кігті. Здивований чоловік шарахається вбік, наступає на тацю і падає, розпластавшись на весь зріст. Кавник вилітає в нього з рук, розплескуючи в повітрі гарячу чорну рідину, і приземляється йому на голову. Волання чоловіка нагадує ревіння мамонта, якому стоматолог видирає зуба. І хоча обидва крики зовсім не схожі між собою, вони належать подружжю, у стосунках якого панує повна гармонія.