Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 13

Бабусенька теж хоче, щоб небо її почуло. Вона прочитала вже три молитви поспіль, та поки що нічого не відбулося. Зітхаючи, вона схиляє голову перед розп'яттям, що прикрашає центральну стіну вітальні, і починає молитися до Діви Марії.

В цю мить у вітальню вбігає Артурів батько. Замурзаний, з шаленим блиском в очах, він подібний до марсіянина, який заблукав на чужій планеті.

— Оце так! Велетенські! Неймовірні! Уп'ятьох! У саду! Всі чорні! Як вугілля! Вони не мати годинника! — вигукує він короткими реченнями, ніби читає телеграму.

Зупинившись посеред вітальні, батько кілька разів обертається на одній нозі, а потім продовжує карбувати фрази.

— Негайно! Бо великий чорний стати червоним гніву! Дуже гнівається! Не гаяти часу!

Промовивши цей дивний текст, він мчить знову до дверей, через які і вскочив кілька секунд тому. Бо він з'явився тут не для того, щоб виконати побажання вождя племені матасалаїв і дізнатися, котра година. Чоловік забіг позичити трішки сміливості, щоб нарешті дременути світ за очі, покинувши в цьому дивному саду і дружину, і сина. Хоча сина давно вже підкинули бабусеньці, а що стосується дружини, то він уже не раз обмірковував варіанти втечі.

Поглянувши через прозору фіранку, Артурів батько переконується, що непрохані гості ще в саду. Значить, можна втікати.

— Я… я повернуся! — запевняє він бабусю, розганяється і поковзом мчить до вхідних дверей. Та на порозі натикається на прибульців!

Не зумівши загальмувати, чоловік перелякано махає руками, пробуксовує на п'ятках і приземляється обома сідницями на підлогу, навощену до блиску. Руки йому слугують пропелерами, від чого рух тулуба пришвидшується, і він мчить далі сходами, скориставшись замість тобогана власною дупою. Внизу дрібний гравій перепиняє дію сили ковзання, і шанувальник перегонів, підлетівши вгору, загримів носом просто в садову стежку. Добре, що прибульці встигли подбати про свою безпеку і розступилися… Хоча, як виявилося, це зовсім не прибульці, а відвідувачі.

Їх троє. Перший зовсім не гігант і ні на грам не чорний. Він навіть елегантний. Це Давидо. Артурів батько дещо заспокоївся, а Давидо, вітаючись, торкається капелюха. Двоє інших — чорні. Тобто — в чорній формі. Це полісмени.

— Полудень! — широко посміхається, ніби тільки-но виграв у лотерею, Давидо.

Артурів батько знизує плечима — він нічого не розуміє. Давидо виймає із кишеньки годинника на ланцюжку.

— Якщо точно, то за одну хвилину! — доброзичливо виправляє себе він. — І це межа мого терпцю.

Маленький гурт на чолі із Барахлюшем вривається в зал переміщення. Знову доводиться турбувати старенького сторожа, і той незадоволено бурчить, вилазячи із кокона. Звісно, настрій у нього не дуже веселий.

— Швидше! Я вже про всяк випадок обернув одне кільце! Ви маєте лише хвилину!

Арчибальд першим сідає перед величезною лінзою чарівної підзорної труби. Навіть король прийшов його провести. Він прибув без свого вірного конопса: тварина тут би не вмістилася. Монарх підходить до Арчибальда: обидва потискують руки і по-змовницьки підморгують.

— Тільки приїхав — і від'їжджаєш! — бідкається король, не приховуючи, що шкодує за своїм давнім другом.

— Це ж закон зірок, а зірки не можуть чекати! — хитро усміхнувся Арчибальд.

— Та знаю, і мені дуже шкода… Ти б ще багато чого нас навчив! Адже навколо стільки цікавого! — засмучено промовляє король. Арчибальд кладе руку на монарше плече.

— Сьогодні ви знаєте все, що знаю я. А ми разом — одне ціле, бо знання одного доповнюють знання другого. Хіба не на цьому стоїть держава? Хіба не в цьому сила мініпутів?

— Правду кажеш, — погоджується король. «Якщо вам дуже хочеться плакати, треба більше сміятися». П'ятдесята заповідь.

— От бачиш! Ти ж сам мене навчив цієї заповіді! — усміхається Арчибальд. Король схвильований: він знає, що давній друг щиро любить і поважає його та його народ.

Обидва дідусі маленькі на зріст, та душі їхні — високі.

Провідник обертає друге кільце — кільце розуму. І воно скрипить, бо давно не змащувалося.

— Придивіться за моїм зятем! — з усмішкою наказує король.

— З задоволенням! А ви не спускайте очей з моєї невістки! — відповідає Арчибальд.

Провідник обертає третє кільце — кільце душі.

— Прошу до вагонів! — кричить він, як досвідчений провідник у потязі.

Востаннє Арчибальд змахує рукою на прощання, а потім кидається на скло, яке втягує його в себе. Старий зникає, як шматочок печива у варенні.

Чарівною силою лінз він притягується від однієї до другої і поступово збільшує свій зріст. А лінзи зменшуються.

Врешті-решт підзорна труба буквально випльовує його із своєї глибини, як вишневу кісточку. Світло і повітря впливають на Арчибальдів зріст — і ось він стає таким, як чотири роки тому. Не втримавшись на ногах, дідусь падає в густу зелену траву, котиться по ній і зупиняється. Вдихаючи повітря на повні груди, він намагається оговтатися після подорожі.

Несподівано перед ним постає вождь племені матасалаї. Він усміхається — видно його міцні білі зуби.

— Як тобі мандрувалося, Арчибальде? — питає вождь.

— Чудово! Трохи задовго, але… чудово! — відповідає дідусь, зрадівши зустрічі з другом.

— А де ж це Артур? — стурбовано озирається африканець.

— Він зараз прибуде!

Тим часом мініпути не поспішають посадити Артура перед лінзою, та й він сам не поре гарячки: доведеться пірнати в липку желеподібну масу, яка ковтне його, ніби хамелеон муху, що прилипла до язика. Та якщо він хоче зустрітися зі своїми рідними і розповісти про незвичайні пригоди бабусеньці, йому доведеться витримати процедуру перетворення. Хоча він поки що не впевнений, чи потрібно все оповідати бабусі — вона ж так може розхвилюватися!

До хлопчика підходить Барахлюш.

— Ми сумуватимемо за тобою! Швидше повертайся! — просить маленький принц.

— Повернуся через десять селенелій! Домовились? Щоб мені провалитися на місці! — промовляє Артур, піднявши руку до неба і спльовуючи на підлогу.

Барахлюш здивований таким скріпленням клятви, та цей звичай йому подобається і він вирішує його запровадити серед мініпутів.

— Домовились! — відповідає він, теж піднімає руку і задоволено плює в куток.

Артур спостерігає за мавпуванням Барахлюша і не стримує реготу.

— Не гайте часу! — нагадує провідник. — За десять секунд прохід зачиниться!

Артур підходить до величезної лінзи. І тут до нього наближається Селенія. Їй важко стримувати свої почуття. В Артура теж щось залоскотало в носі. Він розуміє, що потрібно сказати щось особливе, та не може відшукати підходящих слів.

— Нам відводиться тисяча років на пошуки нареченого, а я знайшла його за кілька годин! — стримуючи сльози, промовляє принцеса.

— Мені треба повертатися, бо моя родина налякана до смерті. Твої рідні також хвилювалися б за тебе.

— Я розумію, — погоджується Селенія, та в її голосі чути сумнів.

— І десять селенелій — це не так уже й довго! — бадьоро говорить Артур.

— Десять селенелій — це мільйони секунд самоти, — відповідає принцеса, не витримавши, і схлипує.

Артурові очі також зрадливо заблищали. Хлопчик рукавом витирає обличчя, намагаючись непомітно змахнути сльози, і обіймає наречену за плечі.

— Згідно з традицією і протоколом, ці секунди стануть випробуванням щирості нашого бажання бути завжди разом, — нагадує Селенії Артур, хоча сам би послав того протокола до біса.

— До біса протокол! — ніби читаючи його думки, вигукує принцеса, і не встигає хлопчик отямитися, як вона ніжно його цілує. Перший поцілунок кохання! Щастя Артура не має меж! Та поки він ворушить мізками, щоб обдумати відповідь, принцеса різко штовхає його на лінзу, і та з плямканням ковтає хлопчика.

— Селеніє! — гукає він, проте липка маса заглушує його голос.

Чарівна сила шпурляє Артура в різні боки, повітряні течії підкидають його і обертають, як хочуть. Тепер він розуміє альпіністів, що опиняються в епіцентрі снігової лавини, яка тягне їх за собою. Коли він читав про це у книгах, та не міг собі уявити. Щоб не піддатися стрімкому потоку, Артур ні на мить не перестає бовтати руками й ногами — ніби жаба у глечику з молоком. Раніше він дуже любив казку про двох жаб, але потім знайшов дідусеві книги і полюбив його африканські пригоди.

Лінзи, через які пролітає хлопчик, стають щораз меншими і жорсткішими. Остання взагалі тверда, як скеля, і Артур добре врізався головою.

Магічна труба викинула його у великий світ. Коли легені наповнилися свіжим повітрям, хлопчикові здалося, що він став повітряною кулькою і зараз полетить до хмар. На щастя, це тільки відчуття…

Артур невпевнено ступає кілька кроків, падає і котиться по траві, як колода. Нарешті, зупинившись, він стає навпочіпки… І ніс у ніс зіштовхується з Альфредом. Пес усміхається, весело метляючи хвостом. А потім від радості кидається обіймати свого друга і облизувати його. Хлопчик з реготом відбивається від бурхливих виявів любові.

— Альфреде, Альфреде! Дай хоча б прийти до тями! — утихомирює його Артур, хоча сам теж дико зрадів такій зустрічі.

На допомогу онукові приходить Арчибальд — він простягає йому руку, щоб той підвівся.

Першою Артур бачить матір, яка сидить серед розсипаних фруктів і не зводить пильного погляду з гігантського вождя та його воїнів.

Хлопчик підбігає до неї і, посковзнувшись на помаранчевій шкурці, падає поряд.

— Що сталося, мамо? — схвильовано питає він, розкидаючи навкруги себе яблука.

— Побачила нас і впала в помаранчі, — пояснює вождь матасалаї, тримаючи в руках доказ — недочищений плід.

— Радше — в яблука, — усміхається Арчибальд задоволено, бо знайшов привід пожартувати з друга. Дідусь нахиляється і підіймає яблуко, показуючи його вождю. Африканець не розуміє: він вважає, що Арчибальд, перебуваючи так довго в мініпутів, забув рідну мову.

Артур ніжно торкається рукою маминого обличчя:

— Чуєш, мамусю! Це я, Артур!

Хлопчиків голос звучить так ласкаво і дзвінко (і несподівано!), що мати отямилася.

Вона зморгує, трясе головою, скидаючи з себе заціпеніння. Здивовано поглядає на свого живого й здорового сина.

Потім, не повіривши, що це не сниться, вона знову опускає повіки.

— Мамо, прокинься! Мамо! — торгає її Артур.

Мати широко розкриває очі.

— Хіба це не сон? — розгублено питає вона.

— Та що ти! Це ж я, Артур, твій син! — каже хлопчик і допомагає матері звестися на ноги.

І тоді вона нарешті зрозуміла, що її зниклий син знайшовся, що з ним нічого не сталося…

— О, мій хлопчику! Мій дорогий синочку! — ридає мати і знову падає на розсипані фрукти.

В другому кінці саду розігрується ще одна драма. Нічого не підозрюючи, бабусенька йде за Давидо.

Ставши навшпиньки і притуливши долоню до чола, власник «Корпорації Давидо» вдивляється вдалечінь, шукаючи поглядом тоненьку смужечку дороги, що в'ється серед пагорбів.

Він поглядає на годинника, тримаючи його в руках, як суддя на змаганнях.

— Отже, якраз полудень! — гордо сповіщає він бабусеньку і двох полісменів. — Полудень, а на горизонті нічого! І нікого! — додає він, певно, з почуття обов'язку. А може, щоб ще раз роз'ятрити рану.

Давидо вдає неймовірний відчай, проте настільки фальшиво, що цьому не вірять навіть полісмени.

— Шкода, що в таку прекрасну неділю, в день, коли Господь повелів усім відпочивати, дива не станеться! — лицемірно зітхаючи, промовляє він.

От би з нього вийшов стовідсотковий осмат! Бабусенька намагається приховати свій відчай, а полісмени взагалі нічого не розуміють. Вони допомогли б цій симпатичній старенькій, та закон на боці Давидо, і саме він наказуватиме, що діяти.

Мерзенна посмішка зникає з обличчя Давидо, і він знову стає серйозним. Прокашлявшись і прочистивши горло, негідник озирається на бабусю… І з жахом помічає, як поруч з нею, ніби після помаху чарівної палички, виникають Арчибальд з Артуром. Ось воно — диво, на яке так усі сподівалися! Розгублений Давидо не годен і язиком повернути.

Якби на очах у глядачів знаменитий фокусник Копперфільд сховав під своїм плащем ціле місто, Давидо не так би здивувався. Що ж — це магія! Але те, що сталося в саду, не має жодних пояснень. Це не магія і не диво. Це катастрофа!

Упізнавши Давидо, Арчибальд підкреслено чемно усміхається.

— Ви маєте рацію, Давидо, сьогодні прекрасна неділя! — вигукує поважний дідусь, що ніколи не втрачає шансу пожартувати.

Несподіванка так подіяла на Давидо, що він застиг як вкопаний. І тільки рот його без звуку хапає повітря.

— Нам час підписати папери, чи не так? — питає дідусь.

Давидо ніяк не втямить, у чому річ, але киває головою на знак згоди. Пережитий шок негативно вплинув на його й без того обмежені розумові здібності.

— Ходімо до вітальні, там прохолодно і нам буде зручніше, — ввічливо запрошує Арчибальд. А сам шепче на вухо Артурові, щоб той подбав про рубіни. Хлопчик не впевнений, що дідусеве доручення дуже просте, але він гордий його довір'ям.

— Я тебе не розчарую! — поважно і скромно промовляє хлопчик і біжить щодуху в другий кінець саду. Всього за кілька метрів він з розгону падає в яму, викопану батьком.

Альфред здивовано опускає морду до господаря: цікаво, яку гру цього разу вигадав непосидючий хлопчик?

— Фе не фсе ффачено! — кричить з ями Артур, випльовуючи землю з рота. — Фараф я вифкочу фідфи…