Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 14

Військо новоспеченого імператора вишикувалося на майдані перед палацом Некрополіса. Перед втіленням у життя своїх завойовницьких планів Жахливий У вирішив проінспектувати бойові сили. Воїни вишикувані так, що, коли поглянути згори, виходить дві великі літери: «Ж» і «У». Тисячі ос-матів осідлали войовничих комарів, які готові летіти підкорювати далекі краї.

Упир виходить на парадний балкон, що нависає над величезною площею, і задоволено оглядає непереможну армію. Він одягнений по-святковому: новий плащ кольору воронячого крила прикрашений осяйними криваво-золотистими зірками.

Військо зустрічає свого повелителя радісними вигуками. Величним том імператор простягає вперед руко-клешні: так чинить папа римський, коли виступає перед паствою.

Жахливому У приємно упиватися величчю переможця, хоча, на думку кротенятка Мино, перемога Упиря називається мерзенним злочином. Мино так і сидить біля піраміди і мордує себе міркуваннями, як же йому вчинити… Якщо вірити пихатому Упиреві, то хлопчик, який подарував йому годинника, потонув разом із усіма мініпутами. А раптом він урятувався? Відповіді на це питання нема, а виконати прохання треба. І кротеня вирішує: навіть якщо є всього один шанс із мільйона, він зобов'язаний надати його тому симпатичному хлопчикові. Якщо він живий — прийме сигнал. Отож сигнал треба подати.

Мино розгублено поглядає на годинника. Артур забув одну дуже важливу деталь: маленьке кмітливе кротеня зможе визначити, котра година. Але розгледіти цифри на циферблаті — ні. Кроти взагалі мають слабкий зір, а Мино тим більше. Він і зблизька не бачить ні букв, ні цифр.

Кротеня не може заспокоїтися. Воно витягує лапку з годинником то вгору, то вперед, намагаючись відвести циферблат якнайдалі. Та даремно. Мино підсліпуватий, як і будь-який кріт…

Артур ходить колами по саду. З висоти його земного зросту неможливо упізнати те місце, де під землею сховано скарб. Нарешті йому вдається відшукати тонесенький потічок: можливо, саме по ньому вони пливли в горіховій шкаралупі. За течією хлопчик доходить до залишків старої стіни: висота руїн не перевищує двох-трьох цеглин. Він стає на них, щоб досягти резервуара з водою.

Десь тут у траві має бути тонка водовідвідна трубочка. Альфред хоче допомогти хлопчикові, тому теж старанно шукає, хоч і без успіху. Щоправда, натрапив на давно загублений м'ячик і гордо кладе його до ніг господаря. Хіба не його він шукає?

— Я не маю часу на забавки, Альфреде! — стурбовано промовляє Артур.

Схопивши м'ячика, він розмахується, щоб пошпурити його якомога далі. Якщо його закинути, пес зрозуміє, що грі прийшов кінець.

Мино підходить до одного із вартових, що охороняють піраміду. Легким кашлем, він повідомляє про свою присутність і ввічливо запитує:

— Перепрошую за турботу! Чи не могли б ви поглянути, котра година? Я зблизька погано бачу.

Більшість осматів позбавлені і розуму, і кмітливості. Та кротеняті пощастило: він натрапив на осмата, який бодай чує. Вислухавши прохання Мино, вартовий нахиляється і дивиться на браслет з годинником.

— Не вмію читати! — гаркає він замість відповіді. Ото вже недоумок!

— О! Що ж, тим гірше, та нічого страшного, — розчаровано відходить від нього кротеня.

— Ну, Мино, що ти там застряг! Рухайся! — подумки підганяє кротеня Артур, розуміючи, що воно все одно не чує його.

Весело вимахуючи хвостом, Альфред приносить господареві м'яча. Він ніяк не може зрозуміти, що за трагедія ось-ось станеться, якщо хлопчик не знайде скарбу. Для пса найголовніше — м'ячик, і йому хочеться побавитися ним із господарем.

Щоб позбутися вірного пса бодай на кілька хвилин, Артур знову хапає м'яча і щосили кидає в інший бік саду. Так він завжди чинить, коли обмаль часу. Та руки стомилися, а тут ще й вітерець заважає. М'ячик міняє траєкторію, летить до будинку і, розбивши вікно, падає у вітальні.

Давидо схоплюється від несподіванки, перекидає філіжанку з кавою на свій розкішний жовтавий костюм. Кава міцна, без молока, тож пляма різко контрастує з кольором його вихідного вбрання. Давидо випльовує масу слів, звісно, малоприємних, але зрозуміти їх ніхто не може — дефект дикції.

Бабусенька поспішає до нього із серветкою в руках, а дідусь, відвернувшись намагається не розреготатися.

— О! Як шкода! Але ж, зрозумійте, діти…

Вихопивши із бабусиних рук серветку, Давидо сам промокає пляму.

— Ні, дякувати Богові, не розумію і не хочу розуміти! — цідить він крізь зуби.

— Ох, ці дітиська! — тішиться Арчибальд. — Дитинка — як вівця Божа, вона вселяє у вас життя! Будьте певні, без дітей нам би було значно гірше! Ось мене, наприклад, дитина врятувала від загибелі! — вигукує дідусь. Але тільки він і розуміє сказане.

— Лишіть у спокої овець і повернімося до наших баранів, — пропонує Давидо, підсовуючи Арчибальдові папери, щоб той підписав.

— Аякже! — відповідає дідусь, розглядаючи документи.

Йому треба за будь-яку ціну затримати вирішальну розмову.

— Дозвольте я спочатку пригощу вас кавою! — пропонує він і, не слухаючи, що відповість Давидо, встає і виходить на кухню.

— Та не треба, не турбуйтеся! — услід йому чути благання Давидо, однак дідусь вдає, що він глухий.

— Я приготую для вас каву, яку мені привезли із Центральної Африки. Сподіваюсь, вона вам смакуватиме! — каже Арчибальд, готуючи ароматний напій.

Військо Упиря торжествує. Над ним простяг свої рукоклешні Жахливий У.

— Мої вірні воїни! — починає він промову, дочекавшись, поки стихнуть вітальні вигуки.

Умить на майдані стає тихо. У мертвій тиші осмати благоговійно слухають промову свого вождя, упиваються нею, як божественним нектаром.

— Настає славний час! — вигукує У таким замогильним голосом, що кров застигає в жилах, а по спинах метаються табуни холодних стоногих мурашок. Відлуння так далеко розносить слова У, що їх почують усі, кого вони стосуються.

Після кожної фрази осмати захоплено кричать. Та ніхто не знає, чи вони розуміють, що промовляє до них повелитель, чи просто виконують вказівку, написану на табличці, яку час від часу їм показує Темрякос із-за спини Жахливого У. Але ж більшість із них не вміє читати… Та навіть і грамотні осмати неспроможні подолати таке довге слово, як «оплески», тому про всяк випадок при кожній появі таблички дико ревуть.

Упир знову чекає на тишу, а потім продовжує:

— Я обіцяю вам багатство і владу, велич і вічність!

Осмати, не втямивши, що там наобіцяв їхній повелитель, знову захоплено кричать. І тільки Темрякос здогадується, що Жахливий У — безсовісний дворушник, бо ні багатства, а тим паче влади, величі і вічності він нікому не вділить.

— Незабаром ми вирушимо завойовувати нові землі, і там ви знайдете все, що я вам обіцяв! — додає він, і його слова викликають цілий шквал захвату.

Тепер усі — і осмати, і комарі — розуміють, що йдеться про грабіжницький напад, а вони ж усі й створені тільки для війни, тому військо Жахливого У дружно реве і тріпоче крильми від захвату.

Мино все ще міркує, як йому дізнатися, котра година. Адже без цього він не зможе виконати Артурового прохання! І наважується на другу спробу.

— Перепрошую, це знову я, — ґречно звертається він до вартового. — Я вам це дарую! — каже з радісною усмішкою і простягає годинника.

Як відомо, осмати не дуже мудрі. Цей вартовий може і не знати, що таке годинник, а до подарунків не звик, бо їх змалечку вчать тільки розбійництва.

Знаючи про це, Мино не дає вартовому опам'ятатися і просто надягає браслет йому на клешню.

— Ось! Вам дуже личить! ка^кє він і підтюпцем біжить до свого пульта.

— Га? Що? — осмат ошаліло дивиться на подарунок.

А Мино відбігає на пристойну відстань, зупиняється і озирається.

— Що мені з цим робити? Я ^к не вмію читати! — кричить до нього осмат голосом ображеного крокодила.

— Це не біда! Коли ви захочете дізнатися, котра година, вам достатньо підняти руку і показати годинника тому, хто вміє читати! Наприклад, мені! Підніміть — і ви побачите, що це дуже просто!

Осмат, дурний як ступа, про всяк випадок підіймає одразу обидві руки. Нарешті кротеня може здаля побачити те, чого не бачить зблизька.

— О Боже! — злякано кричить воно. — Уже п'ять по дванадцятій!

Мино, як вихор, мчить до своїх важелів, залишивши осмата в позі городнього пугала — остовпілого і з піднятими руками.

Нагорі Артур чекає на сигнал. Але навколо тиша. І хлопчика охоплює безнадія.

Та панікувати зарано. Мино твердо вирішив виконати свою обіцянку.

Кротеня швидко щось підраховує. Якби ви знали, як кроти вміють швидко рахувати! Потім Мино починає обертати руків'я на пульті — і рубінова піраміда змінюється. Вже на неї не падає промінь. Добре, що цього ніхто не помічає, бо всі зайняті промовою Жахливого У. А мати в голові дві думки одночасно осмати неспроможні.

Та ось Упир промовляє прикінцеві слова.

— Тож починаймо святкувати!

Військо відповідає бурхливим ревінням — ніколи раніше осмати так не реагували на заклики. В єдиному вірнопідданському пориві вояки починають підкидати вгору зброю. Протягом кількох хвилин на майдані панує неймовірний ґвалт. Не кожен осмат може упіймати підкинутого меча або палицю, і вони падають навсібіч — поранених уже десятки. А скільки тих, хто відбувся синцем чи ґулею!

Вражений тупістю свого війська, Упир у відчаї тільки розводить рукоклешнями.

А Мино скористався безладом і задіяв основний механізм піраміди. Дзеркала ловлять промінь, відбивають його і перетворюють на могутній пучок червоного світла, що відштовхується від вершини піраміди і струмує на поверхню землі.

Заскочені цим видовищем, усі осмати гучно вигукують: «А-а-ах!» Вони переконані, що так починається свято.

— О-о! Яке чудове червоне сяйво! — чути з усіх боків.

Мино обертає руків'я — й інтенсивність сяйва посилюється. Червоний промінь блискавкою протинає небо Некрополіса.

— Як прекрасно, божественний повелителю! — підлещується Темрякос і аплодує. Та не дуже голосно, щоб Упир чув захоплені вигуки своїх підданих.

Упир переконаний, що він жодним чином не впливав на промінь, та не впевнений, чи потрібно в цьому зізнаватися.

Нагорі, у великому світі, в саду з-під ніг Артура виривається червоний промінь і лине до небес.

Хлопчик переможно вигукує і падає на землю, щоб зазирнути в ямку, звідки прорвався промінь.

Підбігає Альфред: йому нарешті пощастило знайти свого м'ячика. Зате господар знайшов щось цікавіше: апетитний червоний колір нагадує псові про свіжу відбивну і полуничні льодяники.

Артурова рука сягнула в яму, але, на жаль, не дістала дна.

Мино бачить, як отвір, через який червоний промінь тільки-но вибивався вгору, заступила чорна тінь. Це Артур схилився над ямкою.

Упир також бачить над своєю головою тінь хлопчика. Він не здогадується ні про що, але всередині в нього похололо.

— Негайно дізнайтеся, що сталося! І схопити того ідіота, що посмів заступити нам сонце! — наказує він осматам.

Артур нервово шкребе потилицю. Він уже змокрів від напруження. І чоло все в крапельках поту.

— Слухай-но, Альфреде! Мені потрібно щось таке придумати! І не просто придумати, а придумати негайно! — звертається хлопчик до свого вірного пса.

Альфред настовбурчує вуха, прислухається. А потім глухо гавкає, ніби просить повторити.

Хлопчик тільки зітхає. Хіба цей немудрий пес зможе допомогти? Йому б тільки таскати в пащі улюблену забавку та підсовувати її тобі під ніс, запрошуючи до гри. І тут Артура осінило! Ніс. М'ячик. Ідея!

— М'ячик! Звісно ж, м'ячик!

З радісним криком хлопчик кидається до Альфреда.

— Ти врятував мені життя! Давай швидше м'ячика!

Подумавши, що гра триває, пес хапає забавку і мчить уперед! Як здорово, що господар нарешті хоче з ним бавитися!

Артур летить навздогін, але він має двоє ніг, а пес — четверо, і догнати дуже важко.

Вартові кидаються виконувати наказ Упиря. Вони вриваються в тронну залу і, побачивши біля пульту Мино, наставляють на нього списи. Кротеня тремтить від страху і озирається в пошуках якоїсь зброї.

— Стояти! — Артур кричить так гучно, як не кричав ніколи у своєму житті, горло заніміло. Таким криком можна прицвяхувати кого завгодно. І Альфред, почувши цей жахливий крик, завмирає на місці, як паралізований. Ще б пак! Господар раптом заволав не своїм голосом! Може, тоді, коли він десь мандрував, йому в живіт залізло якесь крикливе чудовисько?

Альфред відкриває пащу — м'ячик котиться по землі. Артур підхоплює його.

— Дякую, друже! — промовляє він до пса своїм звичайним голосом і по-братськи плескає його по голові.

Так ось чого він так кричав! Він хотів узяти м'ячика — просто так, не бавлячись.