Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 12

Артурів батько, мабуть, уже в тисячний раз заганяє лопату в землю, зі всією силою налягає на держака, викопує пласт землі й викидає його на край ями.

Дружина стоїть на відстані — боїться ненароком спровокувати нові пригоди, котрі можуть тільки ускладнити й без того непросту ситуацію. Вона ніяк не може забути тихий дитячий голос, який прозвучав нізвідки, але й досі відлунює в її вухах.

Артурова мати ламає голову над цією загадкою, але врешті-решт робить висновок, що це уява так недобре пожартувала з нею і береться за роботу — ретельно знімає шкурку з помаранчі, призначеної для її чоловіка.

Несподівано їй вчуваються інші звуки — ніби десь глибоко під землею булькає вода.

Мати насторожено прислухається. Цього разу шум не зникає, навпаки, стає все чіткішим.

— Любий, ти чуєш цей дивний шум?

Чоловік, який встиг задрімати на держаку лопати, здригається.

— Ти про що? — здивовано запитує він, почуваючись ведмедем, який щойно пробудився від сплячки. Хитнувши кілька разів головою, він прислухається. — І справді! Де ж це шумить?

— Під землею. Напевно, десь біжить вода.

Ставши на коліна, Артурова мати прикладає вухо до землі і намагається визначити, в якому місці жебонить це приблудне підземне джерело.

Батько усміхається.

— Тобі вже вчуваються голоси, як Жанні д'Арк? — жартівливо запитує він. — Якщо так і далі піде, то ти незабаром побачиш, як пурхають янголи й оживають привиди!

Ці слова виявилися пророчими.

Позаду Артурового батька виникають дивні силуети.

Мати їх уже помітила й усмішка на її обличчі застигла, ніби перед нею привиди.

— Великі й маленькі монстрики, як у запорошених книгах твого батька! — сміється-квокче чоловік. — Манюсінькі, покриті шерстю і жахливо потворні, разом зі своїми братами, величезними чорними чаклунами!

І він, регочучи, намагається скопіювати африканські танці — зрозуміло, на свій копил.

Дружина позирає на нього з острахом і здивуванням. І тремтячою рукою показує кудись за спину чоловіка.

Побачене настільки її вразило, що вона, не втримавшись на ногах, опускається на тацю з фруктами.

Помаранчі і яблука котяться в усі боки.

Чоловік здивований: тільки-но дружина розмовляла з ним і ось уже десь зникла.

Він озирається і раптово ніс у ніс, точніше в пупа, наштовхується на п'ятьох негрів із племені бонго-матасалаї: на них досі одягнені довгі бубу, а в руках вони тримають гострі списи.

Нажаханий батько з такою силою натиснув на лопату, що вона з держаком входить у землю. Зуби його клацають, як друкарська машинка, що складає заповіт.

Різниця у зрості між двома чоловіками майже метр, тож вождь матасалаї досить довго нахиляється, поки нарешті його обличчя опиняється на рівні голови Артурового батька.

— Ви маєте годинника? — ввічливо питає африканський гігант.

Різко, як лялька-маріонетка, яку смикнули за ниточку, батько киває головою, що означає «так».

Він дивиться на зап'ясток і намагається розрізнити стрілки на циферблаті, але страх застилає йому очі, і він навіть не помічає, що годинника в нього на руці немає.

— Хвильку… Хвильку…

Проте скільки б не тряс він зап'ясток, побачити що показує годинник — він не має можливості.

— У кухні є ще один годинник, — бурмоче він, — той іде правильно, набагато точніше, аніж мій.

Вождь матасалаї мовчки усміхається і випростується на повен зріст. Батько розуміє це як дозвіл піти.

— Я… я… зараз повернуся, — каже він голосом людини, яка ось-ось помре, а потім, як кролик, підстрибом утікає в будинок.

Темрякос із гордістю дивиться на картку, де старанно написані ряди чисел.

— За моїми підрахунками, вода прибуде в столицю мініпутів швидше, ніж за тридцять секунд! — повідомляє він батькові. Для Жахливого У це дуже приємна звістка.

— Чудово! Чудово! За якусь хвилину я буду абсолютним повелителем усіх Сімох Континентів, а мініпутський народ залишиться тільки у спогадах, стане крихітним абзациком у Великій Книзі Історії!

Жахливий У задоволено потирає руки, почуваючись найбільшим хитруном на світі.

Король Свистокрил де Стрілобарб ходить перед брамою своєї столиці. Настав час великих випробувань: він уже не сподівається зберегти своє королівство. Але ця втрата — ніщо в порівнянні із втратою дітей. Селенія і Барахлюш не повернулися, й їхня відсутність турбує короля найбільше.

— Котра година, мій добрий Миро? — питає король у свого вірного крота.

Сумна тварина (настрій у неї схожий на королівський), зітхаючи, дістає із камізельки годинника.

— За п'ять хвилин полудень, мій повелителю, — відповідає Миро.

На відміну від хронометра Упиря, де немає стрілок, що рухаються у своєму ритмі, справжній годинник не може ні скоротити, ні розтягти часу. В країні мініпутів секунда залишається секундою, а це означає, що трагічні події невблаганно наближаються.

Добрий король тяжко зітхає і розводить руками.

— Лишилося всього п'ять хвилин. А ми не маємо від них жодної звістки! — стурбовано каже він. Миро підходить і кладе свою лапку на його плече.

— Повірте, мій добрий королю, все закінчиться щасливо. Ваша донечка — дуже мужня дівчинка. І той Артур, на мій погляд, теж дуже винахідливий та ще й розумний! Я переконаний — вони обов'язково повернуться!

Уважно вслухаючись у слова підтримки, король сумно усміхається. На знак вдячності він плескає друга по плечу і вже більш упевненим тоном говорить:

— Нехай почують боги твої слова, Миро! Ох, нехай почують тебе боги!

Артур не зважає на втому — він усе ще обома руками тримає кермо. Хлопчик уже звик до швидкості й навіть встигає реагувати на всі повороти.

Машині вдалось утекти від хвилі, що мало не наздогнала її.

Зараз швидкість автомобіля принаймні удвічі більша, аніж швидкість води.

«Дякую, бабусенько!» — подумки звертається Артур. Без цієї машини ми б ніколи не врятувалися.

Бабуся, певно, й не здогадується, що звичайна іграшка може стати дуже необхідною річчю, а то й такою, яка порятує життя найдорожчих для неї людей.

Несподівано Барахлюш насторожився, як пес, що взяв слід. Навіть велика швидкість не завадила йому впізнати знайомі місця.

— Мені здається, що ми наближаємося до столиці! Он там вказівник, він стоїть на краю з кульбабами! — вигукує Барахлюш.

Селенія вдивляється в глибину тунелю: здається, й вона угледіла попереду щось знайоме.

— Там міська брама! — радісно кричить вона.

Новину пасажири зустріли піднесено, всі вітають одне одного, а Барах-люш кидається на шию Арчибальду, який сидить поруч.

Та щастя, як завжди, коротке.

Несподівано машина уповільнює хід.

— О, ні! Тільки не це! — розгублено шепоче Артур, не бажаючи лякати своїх супутників.

Та машина рухається все повільніше і врешті-решт зупиняється.

Заведена пружина виконала свою роботу.

Пасажири запанікували.

— У нас, певно, аварія? І, гадаю, також уперше? — уїдливості Селенія ніколи не позбудеться.

Артур розгублений і не знає, що відповісти.

Але Барахлюш, на щастя, втручається в ситуацію.

— Швидше! Треба знову завести пружину, доки вода не наздогнала нас!

— Нічого не вийде! На це потрібен час! До того ж, у мене й руки заніміли! — відповідає Артур.

— А ноги? — цікавиться Селенія.

Утікачі вискакують із машини із усіх ніг кидаються до виходу з тунелю. Тепер відстань до нього здається їм такою величезною, як до краю світу. Машина долала відстані за лічені секунди, а біжать вони непорівнянно повільніше, і незабаром шум води знову долинає до їхніх вух.

— Ану швидше! Вода дуже близько! — кричить Артур, підганяючи Барахлюша й дідуся: обидва, і дідусь і принц, дуже стомились і помітно відстають.

У місті також чутно шум водяної хвилі.

Король сторожко прислухається.

— Що це таке? — питає він у свого вірного Миро.

— Уявлення не маю, — чесно відповідає кріт, але ногами чую, як під землею відбувається вібрація. І це недобрий знак. Але що буде далі — не знаю.

Утікачам лишилося пробігти якихось метрів двадцять — за мініпутськими мірками, звичайно.

Обернувшись до дідуся, Артур бере його під руку:

— Останнє зусилля, дідусю! — благає онук, допомагаючи дідусеві бігти.

Маленький Артур повен сил і енергії. Той самий Артур, який і в школі, і вдома уникав будь-яких доручень, бо, мовляв, багато уроків.

До речі, уроки він тоді не робив. А тепер його не впізнати: хлопчик став сильним і мужнім, як справжній воїн, і упертим, як реп'ях.

Селенія першою добігає до міської брами і з усіх сил гримає в неї своїми маленькими кулачками.

— Відчиніть! — гукає вона.

Король упізнав би цей голос серед тисячі інших голосів — це його кохана донечка, його дорога принцеса, його героїня повернулася після виконання важкого завдання.

Охоронець відчиняє маленьке віконечко. Хоча вода ще не виплеснулась із труби, та її дихання вже чути, і сильний порив вітру жбурляє йому в обличчя дрібні бризки.

— Хто там? — насторожено запитує він, не подаючи вигляду, що йому страшно.

Селенія просовує у віконечко руку, а потім, ставши навшпиньки, показує і своє лукаве личко. Підбігши до брами, Барахлюш відштовхує сестру і займає її місце у віконечку.

Та охоронець і бровою не веде — він дивиться на них і не бачить! І жоден м'яз на його обличчі не ворухнеться. А за кілька секунд зачиняє віконечко. Обурена Селенія знову щосили гримає у браму.

Прибіг король і здивовано дивиться на охоронця. Як він посмів не впустити до міста його доньку?!

— Що ви робите? Чому не відчиняєте браму? — обурюється Його Величність.

— Тому що це чергова пастка! — упевнено відповідає вартовий. — Та стріляного горобця половою не обдуриш! Цього разу вони зробили два об'ємні малюнки, як у мультиках: зобразили Селенію і Барахлюша. Принцеса схожа, а от Барахлюш — не дуже. Одразу видно підробку!

Вода грізно реве, наближаючись до міста, а втікачі все ще гримають у браму. Лише Арчибальд, обернувшись до труби, підраховує, скільки в них ще є часу. Потік несамовито мчить уперед — незабаром він вирветься назовні і понесеться далі зі швидкістю справжньої ракети.

— Та відчиніть нарешті браму, заради всього святого! — несподівано голосно кричить дідусь. Мабуть, потяг до життя допоміг йому зібрати останні сили.

Король чує відчайдушний крик і впізнає голос Арчибальда. Монарх підходить до брами — він хоче сам переконатися, що його не дурять.

У прочинене віконечко видно Селенію і Барахлюша.

— Рятуйте! — кричать вони, охоплені неймовірним жахом.

Розгніваний король наказує вартовому:

— Негайно відчиняйте браму, ви, тричі гамуль!

І тільки після цього охоронець кидається до воріт і з допомогою своїх товаришів витягає величезні задвижки.

— Швидше, швидше, — підганяє їх Барахлюш. Юний принц щойно помітив, як вода проковтнула залишений у тунелі автомобіль. Повітряна хвиля, що рухається попереду водяної, з силою притискує наших героїв до стулок брами. Останню задвижку знято — вартові обережно прочиняють ворота. У щілину вривається сильний вітер і валить з ніг сторожу, навстіж відчиняючи обидві стулки брами.

— Швидше! Вода прибуває! Треба щільно зачинити ворота! — задихаючись, кричить Артур, навіть не привітавшись зі своїми знайомими.

Вартовий роздратовано зауважує:

— Відчиняй — зачиняй! Самі не знають, чого хочуть!

І раптом він помічає велетенську хвилю, яка от-от накриє усіх своїм пінистим гребенем. Настрій його зразу міняється — він біжить до брами.

— Рятуйте! — гукає він до своїх товаришів, і ті, ні про що не питаючи, кидаються до воріт. Десятки рук штовхають браму, а ще десятки тільки заніміли від жаху. Біля воріт зібрався великий натовп мініпутів, які голосно бідкаються, що стулки такі важкі, а вітер такий сильний і не дає зачинити ворота. Хвиля ж виривається на простір і радіє з того, що ось-ось змиє з лиця землі це нещасне містечко.

Миро вирішує подати приклад жителям міста: він кидається до воріт, упирається в них своїми коротенькими лапками. Звісно, кріт більше звик рити тунелі, аніж штовхати ворота, однак для порятунку будь-яка допомога безцінна. Навіть король, попри свій високий ранг, рветься на поміч.

— Нумо, добрий мій Пальмито, допоможи мені злізти з тебе! — звертається він до свого бойового конопса.

Пальмито підіймає могутню лапу, бере нею короля, що зручно влаштувався в нього на конопсячій голові, й обережно зсаджує його на землю.

— А тепер, Пальмито, зачини ворота!

Кілька секунд конопес здивовано дивиться на господаря. Слід сказати, Пальмито завжди потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, чого від нього хочуть: мініпутська мова чужа для нього, проте мініпути про це забувають і часом вважають Пальмито за дурника. Але спробуйте самі вивчити конопсячу мову, і тоді стане зрозумілим, хто насправді виглядатиме дурником!

Конопес виставляє вперед свої могутні копита, упирається ними у ворота і вмить зрушує їх з місця.

Справа посувається, однак хвиля за кілька метрів від брами.

Артур стрибає на задвижку, щоб вагою свого тіла проштовхнути її крізь кільця.

Конопес налягає на ворота ще раз, але навіть він змушений зупинитись і зібрати свою силу для спротиву — вже не вітру, а справжньому буревію, піднятому гігантською хвилею.

Хвиля мчить до міста, однак коно-пес встигає зачинити стулки воріт. Артур повисає на задвижці — і вона входить в обидва кільця.

Розгнівана хвиля б'ється в браму. Від її натиску брама двигтить, і всі, хто намагався задвинути другу задвижку, падають на землю. Тільки Артур усе ще на ногах: він сам уперто намагається зробити те, що не вдалося трьом.

Тунель уже затоплено і хвиля ось-ось увірветься в місто…

Нарешті і друга задвижка входить у кільця. Все! Браму зачинено наглухо! Однак немає впевненості, що задвижки витримають, тому все більше міні-путів поспішають до воріт і впираються в них руками, сподіваючись таким чином протистояти шаленому натискові води.

Вода — наймогутніша зброя. Окрім пробивної сили, вона має ще й силу потаємну: може просочитися в будь-яку щілину і розмити її так, що розвалиться вся споруда. І король знає, що в стінах і воротах щілин незліченна кількість.

— Але ж ці щілинки зовсім малесенькі, і вони точно витримають, — уголос переконує він своїх підданих і насамперед — себе.

Темрякос дивиться на свою рахівницю. Остання кісточка поволі котиться по дротику і приєднується до решти, що чекали на неї на другому кінці. Операцію завершено.

— Ну, от і все! — задоволено повідомляє він батькові: — 3 цього моменту ви, Ваша Величносте, — єдиний і повновладний імператор усіх Семи Континентів! І Темрякос низько, нижче, ніж завжди, кланяється Упирю.

Жахливий У упивається своєю перемогою. Він поволі набирає в легені повітря і так само поволі його видихає. А оскільки те, що називається в нього грудьми, більше нагадує щуплу літеру «П», звуки, які видає повітря, що проходить через груди новоспеченого імператора, нагадують завивання вітру в каміні.

— Хочу вам сказати: усвідомлення власної могутності дає мені неабияку втіху. Приємно, хай йому біс, почуватися повелителем світу, — скромно зізнається він. — Проте приємніше усвідомлювати, що всі, хто був на заваді, покійники! Упир завжди був схильний до чорного гумору. Навіть перемога не вилікувала його від лиходійських нахилів.

На щастя, наші герої зуміли уникнути смерті. Хоча небезпека все ще існує, і Упир має шанс викреслити їх із списків живих.

— Ну, як гадаєте, брама витримає? — запитує стурбований король у своїх підданих, які юрмляться навколо нього, сподіваючись почути щось оптимістичне і бадьоре.

— Звісно, витримає, — відповідає Миро.

Якщо це сказав досвідчений інженер, то ніхто йому не заперечить.

Усі радісно погоджуються.

Селенія і Барахлюш нарешті відходять від брами і кидаються в батькові обійми.

— Мої крихітки, який я щасливий вас бачити живими і здоровими! — вигукує король. Його переповнює радість.

Він притискує дітей до себе, ризикуючи їх роздавати, бо невимовно щасливий, що вони вдома. І піднявши очі до неба, король смиренно промовляє:

— Дякую тобі, Боже, що ти почув мої молитви!