Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 2

У глибині саду, за височенною травою, під шаром землі, порізаної мурашиними ходами, серед сплутаного коріння рослин ховаються руїни старих будівель, колись споруджених людськими руками. Самих стін давно немає, лишився тільки цегляний фундамент, який місцями виходить на поверхню.

Цегла ніби вросла в землю, потріскалась, покрилась бридким темним слизом і мохом. Тріщинки на цеглинах тонесенькі, як павутинки, але коли твій зріст не більше двох міліметрів, вони здаються бездонними прірвами.

Наші герої пересуваються вздовж такої прірви, Селенія, як завжди, попереду. Незважаючи на пережиті труднощі, вона така ж бадьора: будь-якої миті готова виконати покладену на неї місію.

Принцеса впевнено крокує по небезпечній стежці, ніби поспішає в магазин по Єлисейських полях. Жахливу прірву вздовж кам'яного тротуару вона навіть не помічає.

Услід за Селенією, намагаючись не відставати, підстрибуючи, біжить Артур. Він уже повірив, що всі попередні події — не сон, і що він справді став мініпутом. Проте якщо раніше хлопчик дуже переживав через свої сто тридцять сантиметрів і мріяв швидше вирости, то тепер він пишається своїм новим зростом. Хай йому біс! Не з кожним трапляються такі пригоди! Заради них можна й зменшитися…

Він глибоко вдихає повітря і розправляє плечі: якщо чесно, то він хотів би стати вищим, щоб наздогнати зростом принцесу. І Артур усе частіше поглядає на дівчинку, ніж у прірву. Але поки він перебуває в полоні своїх мрій, Селенія опиняється далеченько попереду, й Ар-турові доводиться знову бігом наздоганяти її.

Принцеса Селенія справжня красуня. Але характер має — не доведи Господи! Погляд розлюченої пантери та янгольська усмішка. Принаймні хлопчик бачить її такою. І пробачає всі її недоліки.

Там, у великому світі, точно так Альфред пробачав Артурові всі його витівки. Тут, у світі мініпутів, Артурові дісталася роль Альфреда, і хлопчик покірно прямує за примхливою і чарівною принцесою.

Барахлюш іде останнім: він добровільно зайняв місце в ар'єргарді. На спині в нього й досі громіздкий наплічник, набитий тисячею дрібниць. Зате з такою поклажею ніякий вітер його не знесе!

— Гей, Бюше! Додай ходи! У нас немає часу! — кричить йому сестра. Барахлюш знає, що принцеса завжди чимось незадоволена, тому сердито бурчить:

— Мені набридло тягати на собі всі ці речі!

— А тебе ніхто не просив набирати в наплічник стільки барахла! — уїдливо нагадує йому принцеса.

— Чому б нам не нести його по черзі? Тоді б я міг трохи відпочити і прискорити крок. І ми б усі швидше рухалися! — пропонує винахідливий юний принц.

Селенія зупиняється і пильно дивиться на брата.

— Так! Ти маєш рацію! Ми й справді виграємо в часі! Дай-но!

Барахлюш радісно скидає вантаж зі своїх плечей і простягає його сестрі. Принцеса хапає наплічник і, не зморгнувши й оком, кидає його в прірву.

— Ось і все! Без нього тобі буде легше! І ми підемо швидше! — заявляє вона. — Нумо, вперед!

Ошелешений Барахлюш бачить, як його скарб швидко зникає в бездонній прірві, і не вірить своїм очам. Його нижня щелепа відвисає, і якби природою не було передбачено спеціального м'яза, юний принц її просто загубив би.

Артур спостерігає за драмою збоку. Він не має наміру втручатись у сімейну сварку. В ньому несподівано прокидається пристрасть до підрахунків: він швидко рахує скалки битого скла, якими вкрита цеглина.

Барахлюш увесь кипить. Його рот до відказу заповнюється образливими словами, які із страшною силою вириваються назовні.

— Ти, ти… така… справжня змія! — викрикує він, дивлячись на Селенію.

А та усміхається.

— Змія має відповідальне завдання, яке вона повинна виконати, тому більше її ніхто не затримуватиме. А якщо тобі не до вподоби швидко йти, то можеш повертатися додому. Подумай над моєю пропозицією! У тебе буде багато часу до мого повернення, щоб понавигадувати купу здійснених тобою подвигів, а король ще й пожаліє тебе!

— Так, пожаліє, у короля, на відміну від тебе, є серце, — огризається Барахлюш.

Про всяк випадок він не підходить близько до принцеси.

— Ну, ось! Скористайся королівською милістю, бо наступний король тебе не пригріє!

— А хто буде наступним? — несміливо запитує Артур.

— Наступний король… — це я! — проголошує Селенія і гордо задирає свого гарненького носика.

Артур уже досить добре розбирається в династичних питаннях мініпутського королівства. Однак дещо уточнити ніколи не завадить.

— Отже, тобі треба через два дні одружитися саме для того, щоб зайняти місце короля? — ще несміливіше запитує хлопчик.

— Так! Принц повинен бути обраний до того, як я почну виконувати обов'язки керівника держави. Так заведено. Такий закон, — відповідає йому Селенія і прискорює крок, даючи зрозуміти, що із запитаннями покінчено.

Артур сумно зітхає. Як же йому хочеться посидіти спокійно і подумати, чому так б'ється його серце і палає лице, коли він дивиться на Селенію… Та не можна гаяти часу… І невідомо, що там попереду…

Дорослі в кіно називають це почуття коханням. Але це слово таке неосяжне, таке велетенське, що він не знає, коли його можна промовляти. Напевне, тому, що він просто не доріс до дорослого кохання. От він любить свою бабусеньку, любить свого Альфреда, свою новеньку машину… Але хіба можна так само любити Селенію — цю вреднюку?! І все-таки він одразу червоніє, і вуха його починають палахкотіти, як тільки подумає про неї…

— Що з тобою? — запитує Селенія, спостерігши, як заглиблений у свої думки Артур то червоніє, то блідне.

— Та нічого… — відповідає хлопчик і ще сильніше червоніє. Йому здається, що принцеса читає його думки. — Це від спеки! Тут дуже жарко! — виправдовується він.

Селенія поблажливо всміхається. Вона зриває шкіроподібний листок якоїсь рослини і простягає його Артурові.

— Приклади до чола — тобі полегшає.

Артур дякує і робить так, як вона сказала. Там, у великому світі, коли в нього боліла голова, бабусенька завжди прикладала йому до лоба капустяний лист. Боже, як це було давно!

Селенія продовжує усміхатися. Вона добре розуміє, що спека тут ні до чого. Тим більше, що температура повітря явно не перевищує двадцяти градусів. Але як справжня принцеса, вона завжди готова покепкувати над кимось. Хоча зараз ще не вирішила, хочеться їй насміхатися з Артура чи ні.

Лист потеплів, і хлопчик рішуче його відкидає. В ньому пробуджується сміливість. Наздогнавши принцесу, Артур готовий засипати її запитаннями, які так і крутяться на язиці. Певно, це кохання дає людині крила й відвагу. Може, й Артур закохався?

— Можна тебе запитати, Селеніє? — відважно звертається він до принцеси.

— Звісно, що так! Можеш мене запитувати про все, але це мені вирішувати — відповідати чи ні! — заявляє принцеса.

— Через два дні тобі доведеться обрати собі… чоловіка… Невже за тисячу літ ти нікого не знайшла?

— Така високородна принцеса, як я, заслуговує на виняткового чоловіка — мудрого, відважного, рішучого. А ще він повинен уміти добре куховарити, доглядати дітей… — перераховує Селенія свої вимоги й аж упивається владою, доки Барахлюш не втручається в її монолог:

— … а ще прибирати в квартирі і прати, в той час коли мадам кривлятиметься перед дзеркалом! — хихотить він від задоволення, що таки зумів штрикнути сестричку.

Вислухавши юного принца, Селенія, і бровою не повівши, продовжує:

— А ще він повинен розуміти свою дружину з півслова і захищати її, в тому числі і від блазнівських вибриків деяких її родичів! — завершує вона, грізно дивлячись на брата.

Барахлюш навіть присів з переляку.

Вирішивши, що брат більше не посміє її зачіпати, Селенія мрійливо продовжує:

— Він, звичайно, буде найвродливішим, найсправедливішим, найвірнішим, найвідповідальнішим… М-м-м… Одне слово, він буде незвичайним, благородним і освіченим! — по-королівськи велично завершує вона.

І краєм ока поглядає на Артура. Хлопчик почувається зовсім знищеним. Кожне слово принцеси каменем падає йому на голову.

— … І, звісно, він матиме залізну силу волі і не напиватиметься при першій нагоді, допавшись до Вогняного Джека! — додає принцеса і ставить крапку у списку чеснот свого майбутнього чоловіка, вичікувально поглядаючи на Артура. Помітивши, що хлопчик зовсім скис, вона міняє гнів на милість і переводить багатозначний погляд на брата.

— Так. Усе правильно, — мимрить Артур, зігнувшись у три погибелі, ніби його спостигла велика біда. Він же думав, що принцеса прихильна до нього! І куди йому до неї, коли й зросту має лишень два міліметри. Та й років йому всього десять, а їй — ціла тисяча!

І взагалі ніякий він не видатний, не освічений, не… Якби його попросили зараз сказати про себе, то вистачило б і трьох слів: маленький, дурненький, нікчемний.

Щоб підбадьорити Артура, Селенія звертається до нього тоном, прийнятим на офіційних прес-конференціях:

— Для будь-якої мініпутської принцеси найважливіше завдання — обрати собі нареченого. Адже саме жениху вона подарує свій перший поцілунок. А перший поцілунок принцеси має особливе значення, бо разом з ним обранець отримує її силу і повноваження. Повноваження ці величезні — вони в майбутньому дозволяють правити державою разом з нею. Народи Семи Континентів присягають на вірність обом.

Артур навіть не підозрював, наскільки важливий ритуал вибору жениха і першого поцілунку… Тепер зрозуміло, чому Селенія повинна бути обачною і чому їй так важко обрати нареченого…

— То що виходить… Це через твою владу… Жахливий У хоче з тобою одружитися? — запитує Артур.

— Ну ти й сказав! Тільки тому, що вона вродлива, люб'язна і головне — має янгольську вдачу! — підказує Барахлюш.

Селенія, презирливо знизавши плечима, нічого не відповідає на братові закиди.

Звичайно, маленька принцеса, яка так безстрашно крокує вздовж провалля, надзвичайно зарозуміла. А ще вона капосна і примхлива. Але ж дівчисько з такими очима не може не зазнаватися! Тим більше, що вона ще й принцеса!

За один погляд її чарівних очей Артур ладен пробачити їй усі уїдливі зауваження. Бо без тих очей він просто захиріє. Як квітка без дощу.

— Ні, він ніколи мене не візьме! — несподівано патетично вигукує принцеса. І ті слова звучать вироком для Артура. Він і сам розуміє, що не вартий її, тож навіщо ятрити рани?

— Це я сказала про Жахливого У, — як завжди насмішкувато уточнює Селенія.

Артур розгублений. Вона що, дратує його? Але навіщо? Ой, як уже йому остогидло почувати себе безпомічним мишеням у пазурях цієї чарівної дикої кішки! І, набравшись хоробрості, Артур зі всією можливою в його становищі уїдливістю запитує:

— Слухай-но, а яким чином ти дізнаєшся, що більше приваблює в тобі нареченого: ти сама чи твоє королівство?

Усмішка Селенії говорить: кішка ось-ось випустить пазурі. Нерозумна мишка сама лізе до неї в пащу, то чому не побавитися з нею?

— Дуже просто! Я маю свій особливий тест для женихів! І за його допомогою завжди знатиму, що більше подобається претендентові: я чи мій трон.

Принцеса хоче спіймати хлопчика на наживку, а він, як карась, кружляє навколо і ніяк не заковтне.

Та рибалка розраховує точно: за кілька хвилин рибка попалася на гачок.

— А… що це за тест? — тихо запитує Артур.

— Тест на довіру. Той, хто переконує, що кохає свою наречену, повинен у всьому їй довіряти. Повністю, сліпо, без будь-яких застережень! До речі, як і вона йому. Щоправда, чоловіки на таке не здатні, бо вони нікому не довіряють, а жінкам і поготів!

Її натяки не залишаються непоміченими! Наживка вже в рибці!

— Ти можеш цілком довіряти мені. Селеніє, — палко промовляє Артур.

Принцеса у відповідь ніжно всміхається. Що ж, перевіримо, чи не зірветься карась із гачка. Уповільнивши ходу, вона уважно поглядає на Артура.

— Справді? — Селенія дивиться Артурові прямо в очі. Зараз вона дуже схожа на удава Каа, проте хлопчик цього не помічає.

— Справді! — відповідає Артур. Його чесність обеззброює.

Принцеса поблажливо всміхається.

— Це що — пропозиція руки і серця? — з погордою запитує вона. І тепер знову стає схожою на кішку, яка збирається побавитися вже із золотою рибкою у прозорій склянці. Рибка бачить кішку і з переляку мечеться у склянці… Рудий Артур так схожий на золоту рибку!

— Я розумію… Я ще надто маленький, — виправдовується він, — але ж я врятував тобі життя, і не раз!

Селенія суворо обриває його.

— Це не має ніякого значення. Ми всі робимо спільну справу. А якщо ти кохаєш, то зобов'язаний довести, що можеш робити навіть те, чого тобі не хочеться! Якщо наказує твоя обраниця! І ніяких відмовок!

Артур уже зовсім повісив носа. Він навіть не підозрював, що кохання — це таке страшне випробування. У всьому підкорятися якомусь дівчиськові?! Він же думав, що буде звершувати подвиги, а потім пожинати плоди слави! Вона буде захоплюватися ним. А виходить, що кохання — це всього лиш багряні щоки і палахкотливі вуха! Все інше вигадане для кіно!

— Ось ти, наприклад, заради мене готовий до будь-яких випробувань? — чути нове підступне запитання.

Хлопчик розгубився. Золота рибка Артур усе ще б'ється об прозорі стінки склянки, намагаючись уникнути пазурів підступної котячої лапки. Стінки слизькі — і рибка крутиться на місці.

— Ну… якщо ти вважаєш… що тільки так я можу довести тобі свою відданість… так, — поступається рибка, сподіваючись у глибині душі, що нічим поганим її згода не закінчиться.

Селенія зупиняється і обходить Ар-тура, як миша шматок сиру.

— Що ж… подивимося… — промовляє вона, ніби оцінюючи його. — Якщо ти згоден, тоді крокуй назад!

Артур здивований. Якщо тільки один крок уперед чи назад, то нічого не зміниться — є ж стежка. Але якщо доведеться відступати й далі… Обережно нащупавши місце, куди ставити ногу, він робить крок назад.

— Далі! Далі! — наказує Селенія. Артур у відчаї дивиться на Барахлюша, а той тільки піднімає очі до неба і розводить руками. Його сестра завжди вигадує нецікаві та невеселі ігри. І ця гра йому добре відома і теж йому не до вподоби. Але ж Артур сам напросився, тож нехай грає. А принц тим часом відпочине.

Артур несміливо робить ще один крок назад.

— Ще! — владно вимагає Селенія.

Хлопчик нерішуче поглядає через плече. Позаду нього безодня — та сама, по краю якої вони йдуть уже кілька годин. Ущелина така глибока, що й дна не видно.

Цікаво, що за правила в цій грі? Як довго йому доведеться доводити свою хоробрість? Він відступає ще на крок, ще… І п'ятками торкається краю провалля.

Принцеса ж усміхається: схоже, їй подобається поведінка Артура. Однак випробування не завершене. Слухняна рибка має ще трохи потріпотіти.

— Я ж просила тебе відійти назад. Чому ти зупинився? Ти мені не віриш?

Артур розгублений. Якщо по правді, то він не бачить жодного зв'язку між довір'ям і його кроками до краю жахливої безодні. І раптом Артур починає шкодувати за тими уроками математики, які він благополучно проспав. Напевне, якби він краще вчився, то, можливо, зумів би знайти розв'язок тієї задачі, яка зараз стоїть перед ним…

— Отже, ти мені не довіряєш? — ображено питає Селенія. Вона поспішає перевірити тільки-но вигадану нею теорію.

— Та ні, що ти… довіряю, — відповідає Артур. — Я тобі довіряю.

— Тоді чому ж ти зупинився? — звучить провокаційне запитання принцеси. Артур гарячково шукає відповіді. І нарешті знаходить!

Набравши в легені якнайбільше повітря, він гордо випинає груди і дивиться Селенії прямо в очі.

— Я зупинився, щоб попрощатися з тобою! — урочисто проголошує хлопчик.

Селенія продовжує усміхатися. Але в її очах промайнув страх.

Барахлюш здогадується, як закінчиться ця гра.

Занадто чесний і занадто маленький, щоб грати в дурнуваті ігри королівни, нещасний Артур тільки-но підписав собі вирок.

— Зупинися, Артуре! — кричить переляканий Барахлюш. Він настільки розгубився, що навіть не спробував підскочити до друга і відтягти його від краю прірви.

— Прощайте! — схвильовано промовляє Артур.

Усмішка вмить зникає з уст Селенії. Гра може обернутися на трагедію.

Артур упевнено ступає крок назад — принцеса кидається до нього.

— Ні! — з жахом кричить вона і затуляє обличчя долоньками. Артур зникає в безодні…

Селенія в розпачі падає на землю. Вона боїться поглянути в бік розверзну-тої могили Артура. Здригаючись усім тілом, принцеса починає ридати. Уперше вона зрозуміла, що у своїх експериментах зайшла занадто далеко.

— З такими тестами ти ніколи не вийдеш заміж! — докоряє їй Барахлюш і теж заливається слізьми. Йому дуже шкода Артура!

Доки брат із сестрою ридають, уткнувшись носами в землю, звідкілясь згори з'являється Артур. Здається, що він тільки-но підскочив високо-високо, злетів понад хмарами, а тепер повернувся звідти — цілий і неушкоджений.

Першим його помічає Барахлюш. Він здивовано відкриває рота, щоб повідомити сестру про чудесне повернення друга, але хлопчик змовницьки підморгує і, приклавши палець до вуст, закликає мовчати. Юний принц трясе головою, щоб скинути з себе чаклунські чари, і переконується, що Артур не розчинився в повітрі…

Убита горем Селенія не помічає ні Артура, що повернувся із безодні, ні змови хлопчиків.

— Правду кажуть: якщо граєшся з вогнем, обов'язково обпечешся, — повчально прорікає Барахлюш. Він завжди готовий повчати інших.

Його сестра сумно хитає головою: скидається на те, що вона вже готова визнати всі свої помилки й недоліки, навіть ті, яких у неї ніколи не було…

Барахлюш торжествує. Нарешті і він має змогу повиховувати сестру! І від цього він нізащо не відмовиться.

А для початку заб'є їй цвяха в найболючіше місце.

— Яка ж із тебе принцеса, якщо дозволяєш своїм найвірнішим підданим помирати просто так — знічев'я?

— Ну ти й негідник! Пихатий егоїст! — гнівно вигукує Селенія, хоча в глибині душі визнає його правоту. — Як тільки я могла таке вчинити? Як могла бути такою дурепою і злюкою одночасно? Як я, принцеса, могла поводитися, як тупоголове дівчисько? Ти це хотів почути? Так слухай! Я визнаю, що недостойна свого титула! І ніяке покарання не допоможе мені спокутувати свою провину!

— Звичайно, не допоможе! — філософськи стверджує Барахлюш, зацікавлено спостерігаючи, як Артур то зникає, то з'являється знову.

— Я була занадто горда, гордість зробила мене такою злою! — схлипує принцеса. Їй хочеться полегшити душу, а оскільки поруч тільки її молодший брат, тому доводиться плакати в нього на грудях. — Я вважала, що він не достойний мене, а вийшло навпаки: це я недостойна його. Треба було слухати своє серце, а я завжди слухала тільки свою голову.

— Ага! Ось як?! — вигукує Барахлюш. — Що ж, продовжуй! — милостиво дозволяє він, користуючись покаянним настроєм сестри.

— Як тільки я побачила його, моє серце забилося, ніби після швидкого бігу, — крізь схлипування зізнається Селенія. — Він був такий гарненький. З такими великими карими очима і… дуже розгублений. Але поводив себе достойно! Зразу було зрозуміло, що це — благородна людина. Справжній принц!

Артур знову підстрибує і приземляється в такій незграбній позі, ніби він не захвалений Селенією принц, а лялька-маріонетка, в якої порвалися ниточки і вона з великої висоти впала на землю.

— Ой, який же він був хороший, такий милий, чудовий! — знову розсипається в похвалах заплакана принцеса. Вона переконана, що Артур її уже не чує.

— Чудовий? — здивовано перепитує Артур, готуючись до ще одного стрибка.

— Найчудовіший з усіх принців, що жили на всіх Семи Континентах… Вродливий…

Несподівано Селенія замовкає. Цікаво, звідки прозвучало запитання? І чому голос так разюче схожий на голос хлопчика, чийого імені вона не насмілюється назвати?

Селенія поволі піднімає голову, повертається і бачить Артура, який приземляється після чергового стрибка. Хлопчикові дуже сподобалося підстрибувати, і він, забувши, що хотів справити враження на принцесу, падає на руки головою вниз. Він не бачить, що всі його хитрощі зараз розкриються.

Дриґаючи ногами в повітрі, він, у захопленні від стількох компліментів, запитує:

— Ну, і який же він ще?

Ніколи його так не хвалили!

І ніколи ще Селенія не потрапляла в таке безглузде становище. Гнів її справді не має меж. Обличчя стає схожим на маску злобної фурії і вона сичить, як розпаяний чайник. Але насправді в глибині душі її мучить сором. Як вона повірила такому ошуканцеві і виклала все, що було в неї на душі! Хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба, вона накидається на Артура з кулачками і, задихаючись від люті, кричить:

— Ох ти… мерзенний брехуне, огидний обманщику!

Рятуючись від розгніваної принцеси, Артур миттєво зникає, а Селенія підбігає до краю прірви, щоб дізнатися нарешті, як хлопцеві вдалось пошити її в дурні.

Унизу від одного кінця провалля до другого простяглося гігантське сіре павутиння, й Артур підстрибує на ньому, як на батуті. Його падіння виявилося старанно продуманим трюком, як і, до речі, його раптова ефектна поява. Проте Селенія визнає тільки ті спектаклі, які ставить сама. Тож новоявленому комедіантові дорого обійдуться його витівки! Принцеса дістає меча і, коли Артур приземляється на краю прірви, рішуче наступає на нього.

— Ти найверткіший серед усіх брехунів, яких я знаю! — гнівно сичить вона, розмахуючи мечем так, що хлопчик ледве встигає уникати ударів.

— Але я тебе так провчу, що ти вже ніколи не захочеш морочити голову принцесам!

— Зачекай, Селеніє! Якщо всі, хто тебе любить, повинні будуть обов'язково вбити себе, щоб довести свою відданість, то ти ніколи не вийдеш заміж! — тоном розсудливого резонера намагається заспокоїти її Артур.

— Він каже правду! — енергійно підтримує друга Барахлюш, завжди готовий підкласти до жару вогню.

Селенія різко розвертається і мечем зрізає три волосинки, що стирчать на голові брата.

— А ти, маленький негіднику, ти з самого початку був з ним у змові! Після цього ти мені не брат! — вигукує розлючена принцеса, вимахуючи мечем на всі боки.

Артур уже звик до сварок між братом і сестрою, тому він терпляче спостерігає, коли ж їм набридне сваритися. А сам продовжує свої стрибки.

Павутиння легко витримує його вагу і чудово пружинить. Проте якби хлопчик був уважнішим, він би помітив, що при кожному стрибку тоненька сіра ниточка, яка веде вбік від полотнища, натягується і здригається. Та ниточка тягнеться до маленького отвору на схилі прірви. У великому світі в таких нірках в'ють гнізда берегові ластівки. Ниточка губиться в мороці печери, ще густішому, аніж темрява на дні провалля.

Та допитливість сильніша за страх, тому й ми ризикнемо проникнути за цією ниточкою в таємничу печеру.

Зненацька в темряві виникає чийсь силует, а потім спалахують червоні очі. Очі, налиті кров'ю.

Не знаючи про цю небезпеку, Артур весело підстрибує на павутинні.

— Ну, досить, Селеніє! Заспокойся! Вибач мені! — кричить він із прірви. — Я одразу побачив павутиння, але ж погодься — я виконав усе, що ти просила! Просто мені пощастило!

Селенія не схильна ні пробачати, ні тим більше грати за чужими правилами. Вона найбільше хоче покарати, відлупцювати маленького нахабу, щоб у нього більше й думки не було втручатися в ігри дорослих.

І схоже, бажання принцеси почуте. Фортуна відвернулася від хлопчика. При черговому стрибку павутиння рветься і Артурова нога провалюється вниз. Намагаючись витягти її, він падає на павутиння, і липкі волокна затягують Артура у свої обійми.

Тоненька сіренька ниточка шалено витанцьовує, посилаючи невідомі сигнали у глибину печери.

Червонооке створіння прийняло сигнал і швидко вискочило з діри. Тепер усі можуть його бачити: це маленький сірий павучок.

Таким він здається людям із великого світу, чи гуманоїдам, як називають їх мініпути. А коли твій зріст не більше двох міліметрів, звичайний павучок здається страшним чудовиськом. В очах мініпутів павук — справжній восьминогий танк, покритий довгою, як у мамонта, шерстю.

З жахливим чавканням, павук поспішає до Артура, що заплутався у павутинні. Очевидно, що церемонитися з ним він не має наміру.

Павук роззявляє пащу, повну крихітних гострих зубів, і спльовує тягучу слину. Павучиною мовою цей жест означає задоволену усмішку. Величезні щелепи починають рухатися, захоплюють нитку і швидко-швидко підтягують її до себе. А разом із нею — і все павутиння.