Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 15

Мино відчуває, що на цьому його нитка життя обірветься. Сторожа щільною стіною наближається до кротеняти. Сліпаючи навсібіч своїми маленькими оченятами, кротеня не бачить нічого такого, що змогло б його оборонити. Тоді воно стає в бойову позу: справжній Брюс Лі в кротячому варіанті.

— Гей, не поспішайте! — попереджає Мино, виставивши свої коротенькі, але сильні лапки. — Коли я злий, то за себе не ручаюся!

Слово «злий» і всі похідні від нього в Некрополісі має право вживати тільки Упир, тому в устах цієї дрібноти воно звучить дуже образливо. І розлючений повелитель, що увійшов до зали разом із своїми воїнами, рвучко вихоплює з піхов могутній принцесин меч. (Розправившись зі своїми бранцями, він ще й пограбував їх.)

Осмати розступаються. Жахливий У виходить наперед і, змахнувши мечем, щосили жбурляє його в кротеня.

Хоча зблизька кроти бачать погано, та на віддалі — чудово. Побачивши, як в його бік зі швидкістю випущеного із зенітної установки набою летить меч, Мино миттєво вираховує його траєкторію — і відхиляється праворуч. І справді, меч просвистів за кілька сантиметрів від переляканої мордочки Мино і, задзвенівши, упав на підлогу.

Упиря аж перекосило: йому соромно за свій промах. Та зараз ніколи мізкувати над причинами невдачі. Треба завершити операцію, тобто захопити цього гидкого крота!

— Візьміть його під варту! — наказує У осматам, що топчуться на місці.

— Я вас попереджав! Коли я злий… — поволі відступаючи, ввічливо нагадує Мино.

Осмати скалять зуби, бо їм не віриться, що таке нікчемне кротеня буде опиратися цілому загону. Що ж, нехай нарікають самі на себе.

Великий, як метеорит, предмет закупорив отвір у куполі. Це тенісний м'ячик, і він у двісті разів більший за будь-якого осмата. Воїни підіймають голови, щоб визначити, куди зникло світло. Довго дивитися їм не доводиться. За кілька секунд м'ячик падає на них.

Рятуючись від такої халепи, Упир вибігає на балкон. Перегнувшись через перила, він намагається зрозуміти, що сталось і чи великі руйнування спричинив невідомий предмет.

— Візьміть його під варту! — про всяк випадок репетує страховисько, навіть не помітивши, що вже нема кому виконати його наказ. Та й як можна арештувати круглого м'яча? Упавши на землю, він підстрибує, змітаючи на своєму шляху всіх осматів, як сухе листя, а потім котиться далі, знищуючи все, що потрапляє під його круглі боки.

Соломинки і труби розлітаються в різні боки, ніби кеглі в боулінг-клубі, і ось уже із десятків отворів, до яких раніше були підведені соломинки, виплескується вода. На майдані б'ють гейзери, а в тронній залі злітають догори бризки фонтанів. Потік з труби, скерований Упирем до мініпутської столиці, проривається нагору і розтікається в усі боки.

Підхоплений течією м'ячик пливе до труби — вир ось-ось затягне його в неї. Та Альфредова забавка занадто велика! М'ячик затикає трубу — і вода, не знаходячи виходу, поступово заливає майдан. Осмати в паніці.

— Та зроби ж щось! — наказує Упир своєму синові, але нещасний Темрякос не годен нічого вдіяти, він лише тремтить і молиться.

Мино підбігає до піраміди і ховається між рубінами. Видовище перед ним надзвичайне, грандіозне: вода затопила майдан перед палацом і дрібні крамнички похитуються на хвилях, як потворні човники.

Комарі, що не встигли піднятись у повітря, поволі поринають у воду. Ті, що можуть опиратися, плескають по воді тонкими крильцями, та вони швидко намокають, і власники їхні йдуть на дно. Кілька комарів кружляють під стелею тронної зали.

Осмати швидко тонуть — важкі обладунки не дають змоги триматися на поверхні води.

Від підмитих водою стін відвалюються величезні шматки і з гучним плюскотом падають, здіймаючи бризки і хвилі, які підхоплюють плавучі крамнички і кидають їх на стіни палацу під балконом Упиря. Вода підіймається з катастрофічною швидкістю і незабаром досягне балкона. Жахливий У розуміє, що йому загрожує смертельна небезпека, та ніяк не втямить, звідки вона з'явилась. Яким чином мале кротеня викликало таку повінь? Невже його могутня і непереможна імперія загине від стихії, яку спровокував нікчемний кротик?

Часом достатньо однієї піщинки, щоб зіпсувати гігантський механізм, тоненького каблучка, щоб повергнути на землю велетня, кількох відчайдухів, щоб зупинити ціле військо. Про все це написано у «Книзі Великих Думок», і кріт Миро сотню разів радив Упиреві зазирнути в неї. Тоді б той прочитав двісті тридцяту заповідь, у якій сказано, що «чим менший цвяшок, тим болючіше він колеться і впивається в ногу».

Упир отримав жорстокий урок і надовго запам'ятає цей день, якщо, звісно, врятується. Жахливий У відчуває свою загибель і загибель своєї імперії.

Вода підіймає таріль з гіркою рубінів, і яскраві червоні камінці уже блищать біля країв ямки.

Мино — єдиний пасажир на плавучому блюдці. Він сховався у щілину між двома рубінами і так боїться, що чує биття свого серця аж у п'ятках. Кроти не люблять мандрувати по воді, човни і кораблі — не для них, тому Мино відчуває, що в нього починається морська хвороба.

Упир теж не в найкращому настрої — імперія розвалюється в нього під ногами. Вода вже під балконом, а він усе ще ніяк не оговтається і не прийме рішення. Зрозумівши, що вода вже біля його ніг, він озирається, помічає комара з осматом, що пролітає мимо, зістрибує йому на спину. Осматові аж дух спирає від гордощів, бо ж він має честь везти самого повелителя! Та на кораблі досить одного капітана… Упир хапає осмата і легким порухом руко-клешні скидає його з комара.

Бідолашний не встиг і пискнути, як пішов на дно.

Упир упевнено бере поводи, він хоче втекти з міста.

— Батьку! Куди ж ви?! — гукає Темрякос.

Чудовисько натягує поводи і зупиняється.

— Не лишайте мене, батьку! — благає Темрякос.

Зависнувши над сином, Упир урочисто проголошує:

— Темрякосе! Я призначаю тебе капітаном!

Син утішений такою високою честю. Проте не впевнений, що нею можна скористатися — навколо вода. Він ладен стати капітаном, але сухопутного війська. А Жахливий У призначає його капітаном приреченого судна своєї імперії. Та в його душі лишилася ще краплина надії. І Темрякос простягає клешню, вважаючи, що і йому знайдеться місце на комарі.

— Капітан не може залишити свого корабля! — обурюється Жахливий У. — Скільки тобі можна нагадувати правила поведінки доблесного воїна?

І, натягнувши поводи, Упир розвертається, набирає висоту і зникає під куполом Некрополіса.

Розгублений Темрякос стоїть із роззявленим ротом. Від здивування йому забракло слів… Він не вміє плавати, але бажання зайняти посаду капітана (якщо його вже так возвеличили!) таке велике, що Темрякос починає раптом думати. І думка новоспеченого капітана рухається в правильному напрямку!

Стихія наступає! Темрякос скидає важкі чоботи і викидає їх разом з усім арсеналом, що висить на ньому. Він починає щосили бити по воді усіма своїми кінцівками, аж доки не допливає до крамнички, що хитається на хвилях, і не залазить на неї. Влаштувавшись зручніше на плавучій хатинці, він терпляче очікує того моменту, коли вода домчить його до якогось виходу з підземного міста. А там, нагорі, капітан зуміє набрати собі непереможну армію…

Ростягнувшись на траві, Артур прикладає вухо до землі і слухає жебоніння води, що долинає зглибока. Маленька ямка, куди він кинув Альфредову забавку, все ще порожня, і йому здається, що він знову помилився, що скарб треба шукати в іншому місці…

Перетнути Сім мініпутських Континентів, пройти під землею, перемогти в битві з осматами, скуштувати Вогняного Джека, одружитися з принцесою, врятувати дідуся, знайти скарб… І зазнати поразки насамкінець… Ні, це несправедливо! З цим не можна змиритися! Небо завжди допомагало йому, тож чого цього разу воно покинуло його? Підбадьорюючи себе, він знову схиляється над ямкою і чекає, коли нарешті вода, яка жебонить десь далеко вглибині, підійметься на поверхню.

Артур напружує зір. Нарешті внизу щось зблиснуло і на дні ямки з'явився рубін, що увінчував піраміду. Поступово тарілочка з гіркою коштовних каменів підіймається до країв ямки. Рубіни сяють, як витримане вино в пронизаному сонцем кришталевому келиху. Артур щасливий до сліз! Він виконав завдання! Він сотні разів ризикував життям, подолав безліч перешкод, навчився зустрічати небезпеку з відкритим забралом. Він потрапив у справжню пригоду і вцілів. Вирушивши на пошуки дідуся маленьким хлопчиком, він повернувся маленьким мужчиною.

Простягти руки, Артур обережно піднімає тарілочку з рубінами. Його захват від добутого скарбу подібний радощам студента, який після довгих років наполегливого навчання отримав заслужений диплом. Комісія схвалює хлопчикову поведінку, а голова комісії привітно помахує хвостом…

Артур біжить до сараю, вмикає верхнє світло і ставить блюдце на стіл. Серед різного мотлоху в тумбі він знаходить величезну лупу і з її допомогою намагається знайти між рубінами маленьке кротеня.

— Мино, де ти? — шепоче Артур, боячись, що його голос, навіть тихий, прозвучить для кротеняти, як грім.

І має рацію. Мино все чує, та боїться подати знак. Хіба це ревище може бути голосом його маленького друга? Та все ж він наважується бодай носа показати із свого сховку. І одразу втикається в скляну стіну, таку велику, що він навіть не може визначити її розмір. В стіні відбивається велике око, гігантське, як планета.

Мино згадує одну давню казку, яку розповідав батько, коли хотів утихомирити галасливого синочка. Там розповідалося про око, яке із дна могили стежило за мініпутом на ім'я Каїн… Мино перелякано кричить і падає в рубіни. Це трохи краще, ніж падати в яблука. Або в помаранчі.

Більше половини мешканців мініпутської столиці своїми крихітними ручками стримують натиск води, що рветься до міста. Та час іде, і вода поступово спадає. Цю звістку приносить Миро. Він припав вухом до воріт і слухає. А чують кроти добре.

Своїми довгими руками король також упирається у браму. Почувши, що небезпека відступила, він намагається опустити руки, але нічого не виходить: вони затерпли. У конопса також заніміли кінцівки. Відійшовши убік, він починає крутити шиєю, а потім і всім тілом, одночасно підтанцьовуючи. Його кісточки сухо потріскують. Правду кажучи, якби не він, мініпутам не вдалось би вистояти проти повені… Тож нічого дивуватися, що спина в конопса травмована.

Король так і стоїть із простягнутими руками, почуваючи себе смішним і самотнім.

— Батьку, ворота можна вже не тримати, вони вистояли, — нагадує йому донька. Король підпирає ворота, — от дивовижа!

Шум води поступово стихає, а потім і зовсім зникає, як страшний сон. Миро прочиняє маленьке віконечко і визирає назовні.

— Води нема! Ми порятовані! — вигукує він.

Новину зустріли з небаченою радістю! Сотні крихітних капелюхів злітають угору, всюди лунають веселі вигуки, пісні! Всі тішаться, що уникли грізної небезпеки.

Селенія обіймає батька, від чого знову почувається маленькою дівчинкою. Великі краплі сліз, що тільки-но котилися по її щоках, миттєво висохли: вона сміється і радіє разом з усіма. Барахлюша аж розпинає від гордості, бо всі навколо в захопленні від його оповідок. Багато хто прагне потиснути йому руку. Геройський настрій маленького принца засмучує тільки необхідність весь час говорити «дякую».

Миро доброзичливо спостерігає за загальною радістю, проте на душі в нього гірко. Король це розуміє, тому підходить і кладе йому на плече руку. Він знає, яка біда гнітить Миро і не дає йому святкувати по-справжньому.

— Якби ж то і мій маленький Мино радів з нами! — зітхає Миро.

Співчуваючи другові, король ще міцніше обіймає його за плечі. Він нічим не може допомогти, і не може нічого відповісти. Бо слова зайві…

Раптом лунає глухе гримотіння, і святковий натовп завмирає. Земля під ногами мініпутів здригається — і веселого настрою як і не було. Перелякані мініпути панічно кидаються врозтіч.

Підземні поштовхи зростають, з купола сиплеться земля, залишаючи після себе вирви, ніби після бомбування.

Мешканці столиці переконані, що це Жахливий У мстить їм, тому ховаються в будинки та укриття. Від потужного поштовху зверху падає великий камінь.

— Обережно! — застерігає Миро. Але вже пізно. Піднявши хмару куряви, камінь входить у землю.

Від несподіванки король сів там, де стояв.

Поштовхи припиняються, і в утворену діру спускається величезна смугаста труба.

Король не вірить своїм очам. Що ще вигадав цей підступний диявол?

Стінки труби прозорі, і ті, що стоять найближче, можуть розгледіти, як усередині по прямовисній стіні сповзає вниз якийсь темний клубочок.

— Сльоза смерті! — вигукує Барахлюш.

Слова його розносяться із швидкістю вогника, що біжить пороховою доріжкою, і паніка охоплює всіх. Лишень Селенія їй не піддалася. Вона уважно позирає на смугасту трубу і починає пригадувати, де ж бачила щось подібне.

— Це ж соломинка для коктейлю! — несподівано сміється принцеса. — Ар-турова соломинка!

Клубочок тим часом сповз по прямовисній стіні до самої землі, упав і покотився вбік. Зупинившись, він покрутився на місці — і став маленьким кротеням! Це Мино! В передніх лапках він тримає принцесиного меча.

— Мій сину! — вигукує щасливий Миро.

— Мій меч! — радісно кричить Селенія.

Миро кидається до кротенятка і обіймає його. Народ знову радіє, переконавшись, що небезпеки нема.

Король підходить до Миро і Мино, що ніяк не розімкнуть обійми.

— Кінець — ділу вінець! — з полегшенням промовляє він. — І все ж шкода, що пригоди скінчилися.

— Ні, ще не скінчилися! — упевнено заперечує Селенія. Принцеса прямує до центру майдану, де лежить давній камінь. Змахнувши мечем, вона робить випад, ніби хоче протнути камінь наскрізь. На якусь мить тверда глиба скелі м'якшає, впускає в себе меча і знову кам'яніє. Віднині ніхто не потурбує бранця.

Селенія з полегшенням поглядає на батька і бачить, що той схвально киває головою. Отже, вона правильно його зрозуміла! Подолані небезпеки навчили її багато чого, а головне — мудрості. Вона потрібна не тільки принцесі чи королю… Кожній людині не завадить.

Усе завершилося. Соломинка поволі підіймається догори і зникає в отворі купола.