Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 1

Сонце поволі ховається за обрій. Воно розуміє: люди мають відпочити від нестерпної спеки.

Пес Альфред розплющує очі. Свіжий подув вітерця означає, що температура повітря цілком терпима. Він повільно підводиться, вигинає спину і потягується всіма чотирма лапами, а потім виходить із облюбованого ним тінистого куточка. Зараз перед ним стоїть завдання підвищеної складності: відшукати хоч трішки ще не спаленої сонцем трави і залишити там свою мітку. Звичайно, можна було б задрати лапу на ріг будинку, але той уже давно пожовтів від його посилань.

На даху, на краю димаря, сидить молодий яструб і, як переможець, гордовито оглядає місцевість. Він не боїться ні спеки, ні людей, ні пса, що ліниво труськом пересувається по саду, ледве переставляючи від сну і спеки лапи.

Кількох секунд хижакові достатньо, аби зрозуміти, що пес — не його здобич. Занадто великий і в разі чого може й зуби показати. Труснувши головою, яструб починає вистежувати іншу жертву.

Будинок цілий день знемагав від шаленого натиску сонця і тепер дерево, з якого він зроблений, розмірено поскрипує від вечірньої прохолоди. Тихе сухе потріскування мелодійне, ніби музика, якою сонце завершує цей спекотний день.

Сьогодні сонце виснажило всіх, і тепер воно має повне право відпочити.

Яструб, певно, теж вважає, що за день сонце перетрудилося, і різкими криками проганяє його на спочинок. Від цих голосних пронизливих звуків — аж мороз поза шкірою йде. Нічого дивного, що ці крики розбудили бабусеньку.

По обіді вона не піднялась до себе в спальню, а задрімала на диванчику у вітальні. І її можна зрозуміти: прохолода в кімнаті, розмірене цокання настінного годинника з великим маятником просто заколихує такого спекотного дня.

А якщо згадати про парочку цвіркунів, які сюркочуть за пічкою, то будь-хто проспить у такій кімнаті до самого вечора.

Пробудившись від пронизливого яструбиного крику, бабуся схоплюється з дивана, але, заплутавшись у мереживному покривалі, в яке вона загорнулася перед сном, вона опускається назад. Кількох хвилин їй вистачає, щоб виплутатися із величезного покривала і знову застелити ним диван, ніби там ніхто й не спав.

Статечно сівши на краєчок дивана, бабуся починає пригадувати, чого це вона раптом заснула серед білого дня і котра зараз година.

На друге запитання їй відповів настінний годинник. А на перше…

Коли нарешті пам'ять допомагає їй, вона з болем переконується, що її онук Артур, її хлопчик, якого вона так обожнює, досі не повернувся.

Чотири роки тому зник її чоловік Арчибальд, дідусь Артура. Він пропав… Із саду: вирушив на пошуки скарбу. Звідти ж зник і онук. Невже він пішов услід за дідусем?

Бабуся обійшла увесь сад, перетрусила всі речі в будинку, оббігала всі сусідні пагорби: Артур як крізь землю провалився.

Залишається тільки одне припущення: може, його викрали інопланетяни — зелені істоти, які спустилися з небес на літаючій тарілці, спеціально щоб забрати її онука?!

Вона давно боялася, що її хлопчика можуть викрасти. Хіба можна не хотіти вкрасти такого чарівного хлопчика?! Кого не привабить його чубата розкуйовджена голівка? А його великі карі очі, що завжди здивовано дивляться на навколишній світ? А його дитячий голосочок — ніжний і дзвінкий? Артур — єдине її багатство, і це багатство в неї украли. Бабуся почуває себе самотньою і нещасною.

Їй дуже хочеться плакати, але вона кріпиться. І все ж одна-єдина сльозинка скотилася по її щоці. Горе її таке велике, що навіть світлий літній вечір здається їй нічним мороком. Бабуся підходить до вікна і дивиться на небо. А воно на рідкість блакитне, без жодної хмаринки. І ніяких слідів інопланетян…

Бабуся тяжко зітхає. Вона дивиться на всі боки, заглядає в кожен куток вітальні, ніби сподівається відшукати хоч якийсь натяк на те, де її онук. Та всі речі мовчать…

— Ну як я могла заснути?! — протираючи очі, щоб прогнати залишки сну, журиться бабусенька.

Добре, що птах своїм криком підняв її!

Та хіба хижак прилетів тільки для того, щоб розбудити бабусеньку? Ось і знову він голосно клекоче на подвір'ї.

Бабусенька прислухається. Будь-який звук, чи то скрипіння підлоги, чи мишачий писк, вона готова прийняти за знак, за знамення, за повеління долі.

Маючи гострий зір і тонкий слух, яструб цілком міг помітити те, чого не побачила вона. Так, звичайно, птах щось знайшов, і це щось має стосунок до її онука! Можливо, яструб комусь посилає сигнали, когось попереджає. Але кого? У хижаків дуже сильний зір, вони бачать далеко, значно далі, ніж бабуся. Може, яструб помітив щось здалеку?

Годі здогадок! Предмет, який птах розгледів уже давно, — це автомобіль. Він наближається до будинку бабусі. Ще трохи — і вона сама його побачить.

Машина мчить у хмарах куряви, які передзахідне сонце розфарбувало всіма барвами райдуги.

Не встаючи з дивана, бабуся напружено вслухається у вечірні звуки. Двигун шумить гучніше.

Яструб двічі скрикує, повідомляючи, що в машині сидить двоє пасажирів. Але птаха дратує хрипке торохтіння мотора, і він відлітає.

Навряд чи його відліт можна розцінити як добрий знак.

Птахи, як відомо, мають дар передчуття… Невже цей автомобіль передвіщає нещастя чи біду?

Машина ховається за пагорбком.

Відкашлявшись, бабуся відчуває в повітрі важку свинцеву тишу. Автомобіля не чути.

Ніби параболічна антена, що намагається впіймати сигнал, бабуся поволі крутить головою.

Машина з гучним гулом вискакує із-за пагорба і мчить до її будинку. Хромована решітка радіатора виблискує у прощальних променях сонця. Гул мотора переходить у ревіння. Увірвавшись у сад, воно стрясає дерева, нагинає траву і обрушується на дім.

Бабуся здригається і схоплюється з дивана. Нема сумніву: яструб повідомив їй і справді дуже важливу новину.

Тільки ж яку? Бабуся поправляє сукню, розгладжує комірець і поспішно шукає капці.

Увірвавшись до вітальні, ревіння двигуна стихає, зате чується шурхотіння шин по гравію. Значить, машина зупинилася біля ґанку.

Бабуся встигла знайти тільки один з капців: скрипіння гальм заскочило її зненацька. Як старий пірат на дерев'яній нозі, вона шкутильгає до дверей. Але бажання дізнатися, хто ж приїхав, пересилює любов до порядку. Скинувши капця, а разом з ним і кілька десятків років, бабуся стрімко летить до дверей.

Мотор нарешті заглух. Дверцята машини завили, як кішка, що потрапила в мишоловку, і старі, ніколи не чищені шкіряні черевики з хрускотом стали на гравій. Власник таких черевиків навряд чи привезе добрі новини. Яструб мав рацію, коли полетів геть.

Підбігши до дверей, бабусенька починає воювати з ключем.

— От біда, якого дідька я замкнула двері? — бурчить вона, намагаючись з усіх сил повернути ключ у замку.

Вона так поринула в це заняття, що забуває визирнути у віконце, яке виходить на ґанок, і поцікавитися, хто ж приїхав до неї.

Нарешті ключ зі скреготом повертається в замку: вхід вільний!

Відчинивши двері навстіж, бабусенька здивовано бачить перед собою двох осіб. І не стримується — пронизливо кричить. Цей звук цілком можна назвати криком відчаю і жаху водночас!

А ті двоє широко усміхаються і в їхньому зовнішньому вигляді немає нічого жахливого. Навіть навпаки! Кожний дорослий, який має почуття гумору, побачивши бабусиних гостей, знайшов би чимало приводів для сміху. А той, хто звик дотримуватися правил і приписів, сухо зауважив би, що вигляд новоприбулих свідчить про їхній вульгарний смак. І з цим важко не погодитись!

На жінці — зім'ята сукня із великими квітами фуксії, а на чоловікові — ще дужче зім'ятий картатий піджак зеленого кольору, який чергується з кольором гусячого посліду.

Спохопившись, бабуся намагається вдавати, що її волання — насправді радісне привітання.

— Сюрприз! — в унісон радісно вигукує парочка.

Бабуся робить рух, який має означати, що вона розкриває обійми назустріч гостям. Проте хоча її вуста вимовляють «доброго дня», але погляд продовжує волати про допомогу…

— Оце й справді сюрприз! Справжній сюрприз! — говорить вона, загороджуючи собою вхід у будинок і не даючи радісним батькам Артура увійти. (Ви вже здогадалися, що ця парочка — батьки її обожнюваного онука.) їхній приїзд щоразу жахає бабусю.

Продовжуючи всміхатись, бабуся, як голкіпер, усім тілом захищає вхід до будинку. При цьому вона мовчить. І батько Артура, бажаючи прояснити ситуацію, запитує її про те, чого вона боїться найбільше.

— А де ж це Артур? — питає він грайливим тоном, не сумніваючись, що одразу отримає відповідь.

Променисто всміхаючись, бабуся запитально поглядає на нього, ніби чекає, що він сам відповість і їй не треба буде кривити душею. Але батькові Артура невтямки, тому він уперто чекає на відповідь.

Зрозумівши, що доведеться щось казати, бабуся набирає в легені побільше повітря і промовляє:

— Доїхали без пригод?

Батько чекав інших слів, але вирішує, що йому як інженеру не можна залишити таке запитання без уваги, і починає занадто дедально пояснювати:

— Ми вирішили їхати по західному шосе. Звісно, дорога, що веде туди, не дуже широка, проте, за моїми підрахунками, ми зрізали кут у сорок три кілометри. А це означає, що ми зекономили чимало пального, особливо, коли літр бензину…

— Хоча нам доводилось кудись звертати кожні три секунди! — перебиває його мати Артура. — Це не подорож, а якесь страхіття, і я дякую небу, що з нами не було хлопчика! Він би зовсім змучився! Просто кара Божа!

Вона сплескує руками і знову задає фатальне запитання:

— Ну, де ж це Артур?

— Га? Хто? — перепитує бабуся, вдаючи, що не чує.

— Артур, мій син, — тривожно відповідає мати. Але тривожиться вона не за сина, а за свою маму: чи не збожеволіла вона від такої спеки?

— А-а-а! Звісно, він зрадіє вам! — ухиляючись від прямої відповіді, говорить бабуся.

Батьки Артура здивовано переглядаються: здається, старенька зовсім оглухла.

— Де Ар-тур, ку-ди він по-дів-ся? — вимовляючи слова по складах, питає батько, ніби перед ним не бабуся, а тубілець із диких джунглів.

Бабуся ще ширше усміхається і киває головою.

Батьки Артура стурбовано переглядаються. Бабуся розуміє, що пора нарешті сказати щось осмислене. Будь-що, аби тільки припинити ці розпитування.

— Він… Він пішов гуляти із псом! — виривається в неї.

Бабуся готова й далі обманювати, але ця відповідь влаштовує батьків.

І на біду, саме в цю мить із кущів, весело помахуючи хвостом і голосно гавкаючи, вискакує Альфред і спростовує бабусину версію.

Бабуся бачить, як усмішка поволі зникає з обличчя Артурової матері — ніби патина з полотна старовинного майстра під рукою недосвідченого реставратора.

— Де Артур? — запитує мати жорстко.

У цю мить бабуся ладна задушити Альфреда. Він знищив таку чудову версію! То що ж робити? І вона знову пронизує поглядом парочку, щоб хтось із них підказав їй наступну репліку.

Альфред перестає привітно махати хвостом і винувато скавулить. Він починає розуміти, що вчинив якусь дурницю, і тепер виправдовується.

— Ви з Артуром вирішили побавитися в хованки? — запитує його бабуся, відчуваючи, що тільки пес їй допоможе.

Альфред вдає, що все розуміє.

— Ці двоє дуже люблять бавитися в хованки! — пояснює бабуся. — Можуть бавитися так цілими днями! Артур ховається, а…

— А пес рахує! — перебиває її батько. В нього з'являється підозра, що його мають тут за дурня.

— Саме так! Альфред рахує до ста, а потім іде шукати Артура…

Стомлена і розгублена бабуся не помічає, що цього разу її вигадка не дуже вдала: Альфред не порахує і до одного!

Батьки Артура знову переглядаються: чи при повному розумі бабуся. Скидається на те, що старенька довго гуляла на сонці. Спека!

— І куди ж він звичайно ховається? Ви повинні знати його звички! — ввічливо наполягає батько.

Сподіваючись, що її відповідь прозвучить переконливо і чесно, бабуся енергійно струшує головою:

— В саду!

Ніколи ще неправда не була такою близькою до правди!