Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 12

У розпалі збудження ми з Елізою не помітили, як відсунули свої голови одна від одної на декілька футів, а тому вже не могли більше мислити блискуче.

Ми отупіли настільки, що подумали, ніби батько просто сонний. Ми примусили його випити кави, ми намагалися розвеселити його піснями і загадками, які знали.

Пригадую, я спитав, чи не знає він, чому вершки набагато дорожчі за молоко. Він промимрив, що відповіді не знає.

Тоді Еліза йому пояснила: «Тому, що корови терпіти не можуть сідати на маленькі пляшечки».

Ми реготалися. Ми качалися по підлозі. А потім Еліза підвелася, нахилилася над батьком, взявши руки в боки, і насварилася на нього любовно, немов він був маленьким хлопчиком.

— Оце так сонько! — казала вона. — Оце так сонько!

І в цю мить прибув доктор Стюарт Ролінґ Мотт.

Хоча д-ра Мотта і попередили про нашу з Елізою раптову метаморфозу, цей день, здається, не відрізнявся для нього від усіх інших. Він сказав те, що завжди казав, коли приїжджав до особняка: «Як сьогодні життя?»

Я вимовив перше розумне речення, що його почув від мене д-р Мотт.

— Батько не хоче прокидатися, — сказав я.

— Он як? — відповів він. Доладність мого висловлювання він винагородив натяком на усмішку.

Д-р Мотт був такий чемний, що відвернувся від нас і заговорив з Оветою Купер, дипломованою нянею. її мати хворіла у себе в селищі.

— Овето, — сказав він. — Вам буде приємно почути, що у вашої матері майже нормальна температура.

Батька розгнівала його байдужість, і він зрадів можливості відверто вилити на когось свою злість.

— Як довго все це триває, докторе? — хотів він знати. — Як давно ви дізналися, що вони розумні?

Д-р Мотт глянув на годинник.

— Сорок дві хвилини тому, — відповів він.

— Здається, ви анітрохи не здивовані, — вів далі батько.

Д-р Мотт, здавалося, обдумував це, потім стиснув плечима.

— Безперечно, я дуже щасливий за всіх, — промовив він.

Гадаю, саме через те, що д-р Мотт аж ніяк не виглядав щасливим, говорячи ці слова, ми з Елізою знову притулилися головами. Відбувалося щось дуже незвичайне, і нам конче треба було в цьому розібратися.

Наш геній не схибив. Він дав нам усвідомити істинну ситуацію — вона стала навіть трагічнішою, ніж була.

Проте наш геній, як то трапляється з усіма геніями, зазнавав періодичних нападів безмежної наївності. Так сталося і тепер. Він підказав нам, що змінити все на краще можна лише в один спосіб — повернувшися до ідіотизму.

— Бу, — сказала Еліза.

— Ду, — сказав я.

Я перднув.

Еліза пустила слину.

Я вхопив намащену маслом булочку і жбурнув її в голову Оветі Купер. Еліза звернулася до батька.

— Блут-лу, — сказала вона.

— Дин-ржен, — вигукнув я.

Батько заплакав.