Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 31

Три тижні по тому, в ранок мого п’ятдесятого дня народження, я їхав верхи на своїй кобилі Будвайзер до селища — забрати пошту.

Прийшла вісточка від Елізи. З отаким текстом: «Щасливого нам дня народження! Іду до Китаю!»

Повідомленню виповнилося два тижні, судячи зі штемпеля. У тій самій пошті були і свіжіші новини.

«Із сумом повідомляю, що ваша сестра загинула на Марсі під час обвалу лавини». І підпис — «Фу Манджу».

Я прочитав ці трагічні повідомлення, стоячи на старому дерев’яному ґанку пошти, у тіні маленької сусідньої церкви.

Мене охопило надзвичайне почуття, яке я спершу вважав за природою психологічним, — першим припливом горя. Мені здавалося, що я вріс у цей ґанок. Я не міг ворухнути ногою. Ба більше, риси мого обличчя почали опливати, як розплавлений віск.

Річ була в тому, що сила тяжіння незмірно виросла. У церкві щось з гуркотом хряснуло. То з дзвіниці зірвався дзвін.

А я провалився крізь ґанок і гепнувся на землю.

В інших частинах світу, ясна річ, обривалися троси ліфтів, розбивалися літаки, тонули кораблі, в автомобілів ламалися осі, падали мости, і все таке решта.

Це було жахливо.