Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 7

Як було б гарно, а надто для Елізи, бо вона народилася дівчинкою, якби ми виявилися бридкими каченятами — і врешті-решт стали б красивими. Але ми тільки багатішали день у день.

Бути чоловіком двометрового зросту мало свої переваги. Мене цінували як баскетболіста у приватній середній школі і в університеті, хоча плечі я мав дуже вузькі, голос писклявий, як пікколо, і не було й натяку на пушок під носом і на підборідді чи на лобкове волосся. Так, пізніше, коли голос у мене погустішав і я виставив свою кандидатуру в Сенат від штату Вермонт, я вже міг писати на своїх плакатах: «Велика Робота потребує Великого Чоловіка».

Натомість Еліза, яка була на зріст така сама, як я, ніде не могла сподіватися на теплий прийом. Бо не існувало жодної традиційної ролі, яка б підійшла для жінки з дванадцятьма пальцями на руках і ногах і чотирма грудьми, напівгенія-неандертальця, завважки центнер і два метри на зріст.

Навіть у ранньому дитинстві ми розуміли, що нам ніколи не світить стати переможцями на конкурсах краси.

Еліза, між іншим, промовила про це дещо пророче. їй тоді було заледве років вісім. Вона сказала, що могла б, ймовірно, виграти конкурс краси на Марсі.

Їй, звісно, судилося загинути на Марсі.

Елізиним призом конкурсу краси виявилася лавина з магнітного колчедану, краще відомого під назвою «Золото для дурня».

Гей-го.

Був у нашому дитинстві період, коли ми насправді вважали, що нам поталанило бути некрасивими. Ми знали з романтичних творів, які я пискляво читав уголос, нерідко жестикулюючи, що особисте життя красивих людей руйнують пристрасні чужаки.

Нам не хотілося, щоб таке трапилося з нами, оскільки ми вдвох становили не лише один цілісний розум, а й щільно заселений всесвіт.

Одне принаймні я мушу сказати на користь нашої зовнішності: одяг ми мали найкращий з усього, що можна придбати за гроші. Наші подиву гідні розміри, які радикально збільшувалися майже з місяця в місяць, регулярно пересилали поштою, на вимогу батьків, найславетнішим у світі чоловічим і жіночим кравцям і шевцям, сорочечникам і ґалантерейникам.

Дипломовані няні, які нас одягали і роздягали, тішилися, як діти, хоча ми ніколи нікуди не виходили, причепурюючи нас до уявних світських прийомів для мільйонерів: чаювань, кінських виставок, лижних канікул, відвідування занять у дорогих школах, театральних вистав отут на Мангеттені, за якими наставала вечеря з морем шампанського.

І все таке решта.

Гей-го.

Ми усвідомлювали, що все це комедія. Проте, хоч якими геніальними ми були, думаючи разом, лише досягнувши віку шістнадцяти років, ми зрозуміли, що перебуваємо в центрі трагедії. Ми вважали, що потворність просто потішає людей у навколишньому світі. Ми не розуміли, що вона здатна викликати відразу в незнайомців, які здибували нас зненацька.

Ми були такі наївні щодо значущості краси, що не бачили смислу в казці «Бридке каченя», яку я прочитав якось Елізі вголос у мавзолеї професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.

Це, як відомо, історія про пташеня, яке виховували качки, вважаючи його за найпотворнішу качку, що їм доводилося бачити. Але пташеня виросло у прекрасного лебедя.

Еліза, як пам’ятаю, сказала, що історія значно виграла б, якби пташеня пришкандибало на берег і обернулося в носорога.

Гей-го.