Скажу вам — мене вшановували як мультимільйонера, як педіатра, як сенатора і як президента. Але ніщо не йде в порівняння зі щирістю того прийняття, яке влаштували для мене в Індіанаполісі як Нарцисові!
Люди там страшенно зубожіли, зазнали безліч смертей, усі державні і громадські служби розвалилися, навколо точилися жорстокі битви. Проте на мою честь організовували паради і бенкети, так само, як і на честь, ясна річ, Карлоса Нарциса-11 Вільявіченціо, які б затьмарили тріумфи Давнього Риму.
Капітан Бернард О’Гер сказав мені:
— Господи, містере президент, та коли б я про це знав, я б попросив вас і мене зробити Нарцисом.
І тоді я промовив:
— Нарікаю тебе Нарцисом.
Але найбільш втішним і повчальним з усього, що я там бачив, були щотижневі збори Нарцисів.
Так, і мені довелося голосувати на тих зборах, як і моєму пілотові, як і Карлосу, як кожному чоловікові, кожній жінці і кожній дитині, якій вже виповнилося дев’ять років.
Якби мені більше пощастило, я міг би навіть головувати на тих зборах, хоча не пробув у місті навіть повного дня. Голову зборів обрали жеребкуванням з усіх присутніх. І виграла в жеребкуванні одинадцятирічна чорношкіра дівчинка на ім’я Дороті Нарцис-7 Гарленд.
Вона була повністю готова до головування, як, гадаю, і кожен з там присутніх.
Вона підійшла до трибуни, яка була чи не вища за неї.
Ця моя маленька родичка вела збори без усяких виправдань чи самоглузу-вання. Вона закликала до порядку, стукнувши жовтим дерев’яним молотком, і звернулася до своєї притихлої і шанобливої рідні: «Тут, як вам усім відомо, присутній президент Сполучених Штатів. З вашого дозволу, я попрошу його сказати нам кілька слів по завершенні наших поточних справ. Чи може хтось висунути це як пропозицію?»
— Пропоную, щоб кузена Вілбура попросили звернутися до нас по завершенні поточних справ, — сказав старий чоловік, який сидів поруч зі мною.
Пропозицію підтримали і поставили на відкрите голосування.
Пропозиція пройшла з невеличкою кількістю безумовно щирих, зовсім не жартівливих голосів «проти».
Гей-го.
Найнагальніші справи стосувалися того, кого послати на заміну тих Нарцисів, що полягли у боях в армії короля Мічиґану, який одночасно воював з піратами Великих Озер і герцоґом Оклахомським.
Пригадую, був там один кремезний юнак, коваль, який сказав:
— Пошліть мене. Мало що мене так втішить, як кокнути кількох Оккі, просто тому, що вони не Нарциси. І все таке решта.
На мій подив, декілька промовців засудило його войовничий запал. Йому вказали, що війна — не забава, далеко не забава, що обговорюється трагедія і йому краще зробити трагічне обличчя, бо інакше його швиденько звідси виженуть.
«Оккі» — то були оклахомці, а також усі, хто служив герцоґові Оклахом-ському, зокрема «Місюки» з Міссурі, «Канзюки» з Канзасу, «Айвюки» з Айо-ви і все таке решта.
Ковалеві нагадали, що «Оккі» також люди, не кращі й не гірші за «Індіа-нюків», тобто уродженців штату Індіана.
І тоді отой старигань, який висунув пропозицію, щоб мені дозволили виступити із завершальним словом, підвівся і сказав: «Юначе, ви не кращий за Албанський ґрип чи за Зелену смерть, якщо для вас убивати — радість».
Це справило на мене враження. Я зрозумів, що держави ніколи не сприймають свої власні війни як трагедії, натомість родини це не лише можуть, а й мусять.
Отакої!
Втім, головна причина, з якої ковалеві не дозволили йти на війну, полягала в тому, що в нього саме народилося троє дітей від різних жінок, «а ще двоє вже на підході», як додав хтось.
Ніхто не збирався дозволяти йому втекти від піклування про тих малюків.