Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 43

Мелоді й Айседор ходили сьогодні на Волл-стріт провідати величезний клан Айседора, родину Аґрусів. Колись мені запропонували також стати Аґрусом. І Вірі Бурундук-5 Заппі також. Але і я, і вона відмовилися.

Я вирушив на свою власну прогулянку — до піраміди немовляти на розі Бродвею і Сорок другої, потім Сорок третьою вулицею до старого клубу «Нарцис», який до того був «Асоціацією сторіччя»; потім на схід Сорок восьмою до ратуші, де стояли помешкання рабів Віри Бурундук-5 Заппи, а колись був дім моїх батьків.

Я побачив саму Віру на сходах ратуші. її раби шпорталися по всій території колишнього Парку Об’єднаних Націй: саджали кавуни, пшеницю і соняшник. Я чув, як вони співають «Старурічку». Вони ввесь час почувалися щасливими. Вони вважали, що їм дуже пощастило бути рабами.

Всі вони були Бурундуки-5, а дві третини з них — колишні Аґруси. Люди, які прагнули потрапити у рабство до Віри, мусили змінити своє середнє ім’я на Бурундук-5.

Гей-го.

Віра зазвичай гарувала разом зі своїми рабами. Вона полюбляла важку працю. А тут я її заскочив, коли вона неквапно налагоджувала красивий цейсів-ський мікроскоп, який один з її рабів напередодні розкопав на руїнах котроїсь лікарні. Впродовж усіх цих років його надійно захищала оригінальна фабрична упаковка.

Віра не почула, як я наблизився. Вона роздивлялася мікроскоп і крутила ручки з дитячою серйозністю і незграбністю. Було цілком очевидно, що ніколи в житті вона не користувалася мікроскопом.

Я підкрався ближче і крикнув: «Гав!» Вона різко відірвала голову від окуляра.

— Привіт, — сказав я.

— Ти мене до смерті налякав, — сказала вона.

— Вибач, — сказав я і засміявся.

Наші старі розваги не припиняються. І добре, що так.

— Я нічого не бачу, — сказала Віра. Вона скаржилася на мікроскоп.

— Лише хвилясті тваринки, які хочуть нас убити і з’їсти, — сказав я. — Ти справді хочеш їх бачити?

— Я розглядала опал, — пояснила вона. Віра красиво розклала на предметному столику мікроскопа браслет з опалів і діамантів. У неї була колекція дорогоцінного каміння, яка б коштувала мільйони доларів у минулі часи. Люди віддавали їй всі коштовності, які знаходили, так само як віддавали мені усі канделябри.

Коштовності знецінилися. Як і канделябри, оскільки на Мангеттені вже не було свічок. Люди освітлювали свої помешкання вечорами, запалюючи ганчірки в мисках з тваринним жиром.

— Можливо, на опалі є Зелена смерть, — припустив я. — Напевне, Зелена смерть є на всьому.

Причина, з якої ми самі не померли від Зеленої смерті, до речі, полягала в тому, що ми прийняли протиотруту, яку випадково знайшли в родині Айседора, клані Аґрусів.

Нам лише доводилося приховувати цю протиотруту від усяких бунтівників і баламутів, власне, від цілої армії бунтівників і баламутів, щоб вони якомога швидше відправлялися у потойбічне життя, на Ферму невдах.

Між іншим, серед Аґрусів не було ніяких видатних учених. Знайти протиотруту їм допомогла чиста випадковість. Вони їли рибу нечищеною, і протиотрута, яка, ймовірно, складалася із забруднення від старих часів, містилася десь там в нутрощах риб, яких вони поїдали.

— Віро, — сказав я, — якщо ти налагодиш свій мікроскоп, ти побачиш те, що розіб’є тобі серце.

— І що ж розіб’є мені серце? — поцікавилась вона.

— Ти побачиш організми, які спричиняють Зелену смерть.

— І чого б мені через це плакати? — спитала вона.

— Тому, що ти маєш совість, — відповів я і засміявся. — Хіба ти не розумієш, що ми вбиваємо їх трильйонами — щоразу, як приймаємо антиотруту?

Віра не засміялася.

— Причина, з якої я не сміюся, — пояснила вона, — полягає і в тому, що ти, підкравшись непомітно, зіпсував сюрприз до твого дня народження.

— Тобто? — здивувався я.

Вона розказала про одну зі своїх рабинь.

— Дона збиралася подарувати тобі цей мікроскоп. Тепер сюрпризу не вийде.

— Ага, — сказав я.

— Вона думала, що це такий супервигадливий канделябр.

Вона розказала мені по секрету, що Мелоді й Айседор приходили до неї на початку тижня і знову говорили про те, як мріють стати колись її рабами.

— Я намагалася їм пояснити, що рабство досяжне не для кожного, сказала вона.

— Дай мені відповідь, — провадила вона. — Що буде з моїми рабами, коли я помру?

«Отож не журіться про завтрашній день, — відповів я їй. — Бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день мас досить своєї турботи!»[13]Амінь.