Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 27

Я так більше і не бачив Елізине обличчя після тієї оргії. Голос її я чув лише двічі — раз, коли я закінчив медичний факультет, а вдруге — коли я був президентом Сполучених Штатів Америки, а вона давно, дуже давно — мертвою.

Гей-го.

Коли мати планувала прийняття на честь мого закінчення медичного факультету в готелі «Ріц» у Бостоні, навпроти парку Паблік Гарденс, ні вона, ні я навіть уявити собі не могли, що Еліза якось про це прочує і приїде аж з Перу.

Моя близнючка ніколи не писала й не телефонувала. Чутки про неї доходили так само непевні, як чутки з Китаю. Вона забагато пила, як подейкували. Вона займалася ґольфом.

Я чудово проводив час на своєму прийнятті, коли до мене підійшов посильний і сказав, що на мене чекають, причому не у вестибюлі готелю, а надворі, під зоряним небом п’янкої ночі. Еліза була останньою людиною, яка спала б мені на думку.

Я гадав, ідучи слідом за посильним, що то прибув ролс-ройс моєї матері.

Мене ввели в оману улесливі манери й уніформа посильного. Та ще й у голові в мене паморочилося від шампанського. Я без вагань перейшов услід за ним на другий бік Арлінґтон-стріт і ввійшов у зачарований ліс, у Паблік Гарденс.

Це був обман. Посильний зовсім не був посильним.

Ми заходили чимраз далі в гущавину дерев. І на кожній галявині я очікував побачити наш ролс-ройс.

Натомість він підвів мене до якоїсь статуї. Вона зображувала старомодного лікаря, вбраного так, як я полюбляв одягатися. Він був меланхолійний, але гордий. В обіймах він тримав сплячого юнака.

Як повідав мені напис у місячному сяйві, то був пам’ятник першому застосуванню анестезії у підробці документів у Сполучених Штатах, яка сталася в Бостоні.

Я почув якесь невиразне дзижчання десь там у місті, ймовірно, над авеню Співдружності. Проте я не впізнав у цьому гуркотінні завислого гелікоптера.

Але тут фальшивий посильний, який насправді був одним з Елізиних слуг-ін-ків, запустив у повітря магнієву сиґнальну ракету.

У цьому неприродному сліпучому світлі все виглядало скульптурним — неживим, взірцевим і дуже важким.

Гелікоптер матеріалізувався просто над нами, сам як алегорія, перетворений на моторошного механічного янгола у спалаху сиґнальної ракети.

У ньому сиділа Еліза з мікрофоном.

Я б не здивувався, якби вона почала звідти в мене стріляти або жбурнула в мене мішок з екскрементами. Вона подолала всю цю відстань від Перу, щоб доставити половину одного сонета Шекспіра.

— Слухай! — сказала вона. — Слухай! — сказала вона. А потім сказала — Слухай! — ще раз. Спалах тим часом згасав, ракета заплуталася у верхівці дерева. Ось що промовила Еліза мені і всій окрузі:

Склавши руки рупором, я гукнув: «Елізо!» А потім прокричав дещо відважне, те, що я насправді відчув уперше в житті:

— Елізо! Я люблю тебе! — Навкруги вже була темрява.

— Ти чула мене, Елізо? — кричав я. — Я люблю тебе! Я дуже люблю тебе!

— Я чула, — відповіла вона. — Цього ніколи й нікому не можна казати.

— Я так відчуваю, — сказав я.

— Тоді і я у свою чергу скажу тобі, що відчуваю я, мій брате, мій близнюче.

— Що саме?

І вона відповіла:

— Хай Бог направляє руку і розум доктора Вілбура Рокфеллера Свейна.

І тоді гелікоптер відлетів.

Гей-го.