Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 30

Отже, я погодився повести Фу Ма-нджу до мавзолею. Я посадив його у свою нагрудну кишеню.

Я почувався меншовартісним порівняно з ним. Я був упевнений, що він має владу над життям і смертю, з отаким його крихітним розміром. Так, і він знав набагато більше за мене, навіть про медицину, а ймовірно, і про мене самого. А ще він змусив мене почуватися аморальним. Це ж просто ненаситність — бути таким величезним. Моя тогоденна вечеря могла б нагодувати тисячу таких, як він.

Вхідні двері до мавзолею були заварені. Тому ми з Фу Манджу мусили скористатися потайними переходами, альтернативним всесвітом мого дитинства, і ввійти через люк у долівці мавзолею.

Прокладаючи собі шлях крізь павутиння, я спитав його про те, як використовують китайці ґонґи в лікуванні раку.

— Ми вже давно пішли далі, — сказав він.

— А ми тут нічим з цього не могли б скористатися?

— Вибачте, — відповів він з моєї кишені, — але ваша, так би мовити, цивілізація занадто примітивна. Ви б ніколи не зрозуміли.

— Урна, — сказав я.

Він так і відповідав на мої запитання: говорячи, що я надто тупий, аби хоч щось зрозуміти.

Коли ми дісталися до нижньої частини кам’яного люка мавзолею, мені нелегко було його прочинити.

— Натисніть плечем, — підказував Фу Манджу. — Постукайте цеглиною, і все таке решта.

Його поради були такі примітивні, що я зрозумів: китайці знали про силу тяжіння не набагато більше за нас у той час.

Гей-го.

Люк, нарешті, відчинився, і ми піднялися до мавзолею. На мене, мабуть, було ще страшніше дивитися, ніж зазвичай. З голови до ніг я був сповитий павутинням.

Я витяг Фу Манджу з кишені і, на його прохання, поставив на кришку свинцевої труни професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.

Я мав лише одну свічку. Але Фу Манджу витяг зі свого кейса крихітну коробочку. Вона освітила приміщення так яскраво, як Елізина сиґнальна ракета під час нашої з нею зустрічі в Бостоні, багато років тому.

Він попросив мене дістати папери з урни, що я і зробив. Папери чудово збереглися.

— Напевне, це все просто мотлох, — сказав я.

— Для вас, можливо, — відповів він і попросив, щоб я розкрутив і розгладив папери на труні, що я і зробив.

— Як могли ми, діти, знати щось, невідоме навіть сьогодні китайцям? — дивувався я.

— Поталанило, — одізвався він. І заходився бігати по паперах у своїх манюсіньких чорно-білих баскетбольних кедах, подеколи зупиняючись, щоб сфотографувати те, що прочитав. Здавалося, найбільше його зацікавив наш нарис про силу тяжіння, — принаймні так мені здається тепер, заднім числом.

Нарешті, він задовольнився. Подякував мені за співпрацю і сказав, що тепер дематеріалізується і повернеться до Китаю.

— Ви знайшли хоч щось цінне? — спитав я у нього.

Він усміхнувся.

— Квиток на Марс для доволі великої леді кавказької раси з Перу, — відповів він.

Гей-го.