Бунгало

Розділ 5

— А Вестрі милий, — сказала Кітті, щойно ми зайшли в кімнату й зачинили за собою двері.

— Щось таке, — невиразно відказала я, знявши капелюх і запихаючи його на верхню полицю.

—Звідки він?

Я знизала плечима.

— Не знаю. Ми мало говорили. Він провів мене із чемності. — Кітті вищирила зуби, і я знала це, навіть не обертаючись. Я вирішила змінити тему: — Здається, ви з Ленсом знайшли спільну мову.

—Так, — відповіла Кітті, спершись на узголів’я ліжка. — Він мені подобається. Сильно. От тільки, — вона замовкла й похитала головою, — от тільки мені неприємно, як він говорить про полковника Донаг’ю. Міг би проявити більше поваги, еге ж?

Я знизала плечима, не певна, хто з них є меншим злом — зухвалий солдат чи владний полковник.

— Та це дрібниця, — вела далі Кітті. — У Ленса так багато чеснот.

Я подумала: «О так, наприклад бравада. Донжуанство з острів’янками. Самозакоханість». А вслух тільки мовила:

—Так, чимало чеснот.

—Енн, — трохи ніяково мовила Кітті. — Я ніяк не могла вибрати момент, щоб розповісти тобі. Але після танців полковник Донаг’ю...

Хтось щосили затарабанив у двері, і ми з Кітті отетеріли.

—Так? — Я відчинила двері.

У коридорі стояла захекана Ліз.

— Мері забрали до санчастини, — сказала вона. — Мерщій.

Ми кинулися за Ліз сходами на вулицю й побігли стежкою. Санчастина розташовувалася недалеко, але ми встигли захекатися.

Медсестра Гільдебренд нахилилася над ліжком Мері, поруч стояв доктор Лівінстон — невисокий чоловік з рідким волоссям і в окулярах. Мері була неприродно бліда. Очі заплющені, але груди слабко здіймалися. Ми зрозуміли, що вона ще дихає.

—О господи, — прошепотіла я. — Що трапилося?

Лікар узяв шприц і вколов прозору рідину їй у руку. Коли голка проштрикнула шкіру, Мері навіть не здригнулася.

—Її знайшли в кімнаті, — озвалася медсестра Гільдебренд, — на підлозі біля ліжка. Вона лежала непритомна не менше як шістнадцять годин. Малярія. Заразилася першого ж дня на острові.

—Малярія, — повторила я.

Слово здавалося таким чужим, але ось вона, хвороба, просто перед нами, погрожує відібрати життя в чудової дівчини, з якою ми щойно познайомилися, у якої все життя попереду та яка приїхала на цей острів, щоб розпочати все з чистого аркуша, а не померти.

—Лихоманка спала, — сказав доктор Лівінстон, — але, на жаль, хвороба знесилила серце. Нам залишається тільки чекати.

Мої руки тремтіли.

—Але вона видужає, — мовила я. — Вона видужає. Вона мусить видужати.

Лікар не підвів очей.

Я думала про Мері, бідну Мері. Висока, можливо, трохи зависока. З нерівними зубами. З розбитим серцем. Наречений покинув її, і їй було самотньо. Ні, я не дозволю, щоб вона померла на самоті.

—Кітті, — гукнула я, — збігаєш у казарму? Захопи, будь ласка, мої окуляри та якесь чтиво, усе, що знайдеш, навіть інформаційні бюлетені.

Кітті кивнула.

— Ми чергуватимемо біля неї. Можна я підсуну ліжко й залишуся на ніч? — запитала я медсестру Гільдебренд.

Вона схвально кивнула.

***

Кітті повернулася з двома журналами, трьома книжками (дві належали Ліз, одна — Стеллі), інформаційним бюлетенем Збройних сил і підручником для медичних сестер. Про всяк випадок.

—Добре. — Я оглядала книжку з пошарпаним корінцем. — По черзі їй читатимемо. Без упину, доки Мері не отямиться або не...

Кітті стиснула мою долоню.

—Енн, ти не врятуєш її, якщо...

—Я не дозволю їй померти на самоті, — сказала я і витерла сльозу. — Жодна людина на таке не заслуговує.

Кітті кивнула.

Я відклала книжку та взяла «Воґ» з Рітою Гейворт на обкладинці. Розгорнула першу сторінку й прочитала рекламу: «Мрієте про ідеальну фігуру до весни? Почніть боротьбу із зимовими запасами вже зараз — більше не доведеться переплачувати за одяг. Стандартні розміри сидітимуть на вас як влиті. Уживайте «Байл Бінз» на ніч, щоб безпечно й поступово худнути уві сні...»

Чотири години сторінка за сторінкою я читала кожне слово, яке наверталося на очі, аж доки не став зраджувати зір. Тоді естафету перейняла Кітті. Коли сонце сіло, вона увімкнула настільну лампу й за кілька годин, коли сів голос, пересунула її до мене.

Ми прочитали три журнали й три чверті роману, коли крізь вікна санчастини пробилися перші промені сонця і повіки Мері затріпотіли.

Вона повільно розплющила очі й знову заплющила їх, протягом кількох хвилин ми нетерпляче спостерігали, як Мері ворушила то рукою, то ногами, а тоді нарешті знову підняла повіки й глянула прямо на мене.

—Де я? — кволо мовила вона.

—У санчастині, — відповіла я, пригладивши за вухо пасмо її солом’яно-жовтого волосся та стримуючи сльози. — На тебе малярія напала. Але ти вже видужуєш.

Очі Мері блукали кімнатою, зупинилися на Кітті, а відтак повернулися до мене.

—Я бачила дивний сон, — сказала вона. — Наче йшла назустріч ясному світлу, але мене постійно переслідував і манив назад голос.

—І ти повернулася?

—Не з власної волі. Я хотіла йти далі, але з кожним кроком голос кликав гучніше.

—От і добре. — Я піднесла до губів Мері склянку води, а потім накрила її холодні руки рядном. — Люба, у нас іще буде багато-багато часу, щоб поговорити про це. Але зараз тобі треба відпочити.

* * *

Хоч похвали від медсестри Гільдебренд ми не дочекалися, та від чергування вона нас звільнила. Я та Кітті зраділи шансу відпочити.

Я проспала до полудня і прокинулася від дзвону, який скликав на обід. Шлунок бурчав, але втома була сильніша і спокушала не вилазити з ліжка.

—Кітті! Ти спиш?

Не почувши відповіді, я повернула важку голову до її ліжка. Та замість сплячої подруги побачила заправлені простирадла та дві акуратні подушки біля узголів’я.

Де вона? Я сіла, потягнулася і помітила записку під дзеркалом.

Енн!

Не хотіла тебе будити. О десятій іду кататися на каное з Ленсом. Повернуся в обід.

Цілую, Кітті

Каное з Ленсом. Цілком у стилі Кітті, але мені було неспокійно. Нам дали вільний день кілька годин тому, і коли вона встигла

домовитися з Ленсом? Я згадала про бунгало й усвідомила, що в нашій кімнатці вже затісно від секретів.

Обідній дзвін залунав удруге — останній шанс. Якщо я швиденько вдягнуся і побіжу, то встигну. Але я помітила коло ліжка круглобоке червоне яблуко й вигадала дещо краще.

* * *

Я перекинула через плече торбинку, куди поклала яблуко, кусень хліба, який Кітті захопила в їдальні, і флягу з водою. Прокрадаючись повз санчастину, зазирнула у відчинене вікно. Стелла, Ліз і ще кілька дівчат чергували. А насправді — нудилися. Троє метушилися навколо перегорілої лампи, а решта обступила єдиного пацієнта — солдата з обдертим коліном. Він насолоджувався турботою, широко всміхаючись.

Не так я уявляла собі війну. Однак незабаром усе зміниться. Я чула, що полковник Донаг’ю планує велику операцію. Цікаво, як вона вплине на нашу працю, на наше життя.

Я знайшла стежку, що веде на пляж. Вестрі казав, що до бунгало менше ніж кілометр на північ від бази. Сподіваюся, це правда.

Ішла я прудко, часто озираючись. Що подумають інші, коли помітять, що я отак без компанії вибираюся з бази? Це геть не схоже на Енн Келловей.

Обігнувши виступ берега, я помітила в гущавині очеретяний дах. Саме там, де ми його залишили. Наближаючись, я почула, як хтось пиляє деревину.

Серце загупало в грудях. Вестрі тут.

—Привіт, — я врочисто постукала об одвірок, на якому раніше хилиталися дверцята. — Хто вдома?

Вестрі глянув на мене, витираючи чоло, а тоді обтрусив руки від тирси.

—Привіт. Це міраж чи ти справді тут? Я від ранку працюю і не мав ані краплини води в роті. Як тепер повірити, що красуня у дверях — не галюцинація. Будь ласка, не кажи, що я марю.

Я всміхнулася.

—Ти не мариш, — мовила я і витягнула з торбинки флягу. — Ось, пий.

Вестрі відпив великий ковток і, полегшено видихнувши, повернув мені флягу.

—Я майже зремонтував двері, але вони не влізли в раму. Либонь, деформувалася через негоду. Довелося зрізати два сантиметри. Бачиш? А ще я надибав на складі старі завіси. — Він гордо, неначе скарб, продемонстрував їх. — Нашому бунгало потрібні добротні надійні двері.

Я усміхнулася. «Наше бунгало» — звучить чудово.

Діставши з торбинки буру[5] та ганчірки, я сказала:

— Витру тут усе до блиску.

— Радий, що ти прийшла на толоку, — сказав Вестрі й повернувся до пилки.

О третій підлога була чиста, як сльоза, а двері надійно висіли на своєму місці.

—Ледь не забув... — Хлопець видобув з наплічника потерту мосяжну ручку. Я спостерігала, як дбайливо Вестрі закручував шурупи. — Секунда — і готово! Наш ключ, — сказав він, випроставши руку з блискучою сталевою штучкою. — Залишилося тільки знайти надійну схованку.

— Проте будь-хто може влізти крізь вікна, — заперечила я, показуючи на отвори в стіні.

—Так. Але скоро ми їх засклимо. Кожен дім потребує добротного замка. Куди сховати ключ — ось питання.

Ми вийшли з хатинки й роззирнулися навсібіч.

— Може, тут? — я запропонувала місце біля порога. — Закопаємо його в пісок.

Вестрі похитав головою.

—Там шукатимуть передовсім. Як і під килимком, бо туди кожен пройдисвіт загляне.

Ми стояли мовчки, аж тут йому сяйнула ідея.

—Стривай-но. — Вестрі майнув у хатинку й повернувся зі своєю книжкою. — Використаймо це.

—Книжку?

—Ага. — Він витягнув пришиту до корінця закладку. Вестрі мав інші плани на неї. Хлопець міцно прив’язав ключ до стрічки й захряснув книжку. А тоді заховав томик під сходинкою. — Ось наша схованка.

Шум хвиль гучнішав.

—Починається приплив, хочеш подивимося разом? — запропонував Вестрі.

Я вагалася.

— Мені, мабуть, час іти. — На відміну від Кітті, я не залишила записки й боялася, що подруга хвилюватиметься.

— Ну ж бо. Залишся на кілька хвилин.

—Гаразд, — здалась я. — Лише на кілька.

—Он наше сідало. — Він показав на корч, викинутий припливом посеред пляжу. Хлопець узяв пляшку вина, яку вчора знайшов у бунгало, і дістав з наплічника залізну чашку. Ми сіли на пісок, умостивши голови на обточеному сплесками хвиль корчі. — Пропоную тост, — сказав Вестрі, наповнивши чашку старовинним вином. — За володарку бунгало!

Він простягнув мені чашку, я обережно сьорбнула й мимоволі скривилася.

— Закисле сторічне вино!

Ми сиділи, зачаровано розглядаючи буруни. Удалині співало птаство.

— Я нічого про тебе не знаю. — Я повернулася до Вестрі. Трохи несподівано.

—І я нічого про тебе не знаю, — парирував він.

—Ти перший.

Вестрі кивнув, підсунувся вище й почав:

—Я народився в Огайо, але надовго там не затримався. Мати померла внаслідок скарлатини, і ми з батьком переїхали на захід, у Сан-Франциско. Він працював інженером на залізниці. Його часто перекидали з місця на місце, тому я щомісяця змінював школу.

—Важко назвати це повноцінною освітою, — сказала я.

Вестрі знизав плечима.

— Я здобув кращу освіту, ніж більшість однолітків. Побачив країну. Зрозумів, як працює залізниця.

—А тепер що? Ти казав, що хотів би повернутися на острів, коли закінчиться війна. У тебе напевно є інші бажання, інші справи.

Очі Вестрі зблиснули, повні життя і можливостей.

—Правду кажучи, не знаю. Може, я вступлю до університету й стану інженером, як тато. Або поїду до Франції й навчуся малювати, як імпресіоністи. Або залишуся тут. — Він кивнув на бунгало.

— Ні, так не можна. Адже ти будеш геть самотнім!

— Чому самотнім? — заперечив Вестрі. — Я матиму все, чого душа забажає. Дах над головою. Ліжко. Найпрекрасніший у світі краєвид. Хіба не рай?

Я згадала його слова про дім, родину й життя просто на цьому клаптику пляжу.

—А як же близькі люди? — сором’язливо запитала я. — А як же... кохання?

Вестрі усміхнувся.

—Легко тобі говорити. Ти це все маєш.

Я втупилася просто себе, заривши передок черевика в пісок. Такий гарячий, що тепло проникало аж під шкіру.

—Ну, — вів далі Вестрі, — я сподіваюся зустріти її. Десь у цьому великому світі.

—А якщо не зустрінеш?

—Зустріну, — упевнено всміхнувся Вестрі, і я опустила очі. — А тепер розкажи про себе.

З торбинки стирчала нитка. Я торочила її, аж доки тиша стала незручною.

—Та нема що розказувати.

— Не вигадуй, — заохочував мене Вестрі. — Історія є в кожного.

Я похитала головою.

—Народилась у Сіетлі. Увесь час жила там. Здобула диплом медсестри, приїхала сюди.

—Ось так, — театрально промовив Вестрі. — Усе життя вклалось у три речення.

Мої щоки спаленіли.

—Ну, даруй. Моє життя не аж таке цікаве, як твоє.

—Закладаюся, ти блефуєш. — Він зміряв мене очима. — А твій наречений? — спитав Вестрі та вказав на мій перстень. — Чому ти не вийшла за нього, перед тим як поїхати?

Як він сміє таке питати?

—Тому що... — Але я замовкла, не доказавши. І перелічувала подумки практичні причини: тому що я не хотіла поспішати, тому що мати мріяла про розкішну церемонію в готелі «Олімпік», тому що... Та всі вони були не надто переконливі. Ніщо не заважало нам просто піти в мерію і розписатися. Джерард пропонував так учинити. Я могла стати місіс Джерард Ґодфрі без тихоокеанської одіссеї, яка на рік розлучила нас. Чому я не вийшла за нього?

—От бачиш, — озвався Вестрі. — У тебе є історія.

—Повір, — запротестувала я, — ти створюєш драму на рівному місці.

—Побачимо.

І Вестрі підморгнув мені.

* * *

Коли я повернулася, Кітті в кімнаті не було. Подзвонили на вечерю, і я вирушила в їдальню сама, на хвилину забігши до санчастини, щоб провідати Мері. Вона сиділа на ліжку й через соломинку цмулила апельсиновий сік.

— Привіт, Енн, — прожебоніла вона слабким, але життєрадісним голосом. У ньому з’явилася сила, якої не було зранку.

— Привіт. Я саме йду на вечерю. Тобі щось принести? Мабуть, рідка їжа вже набридла?

— Набридла, — кивнула Мері. — Усе віддала б за рулет і кілька шматочків масла.

— Буде виконано, — усміхнулась я.

Із санчастини я вийшла на стежку до їдальні. Неподалік ріс гібіскус, з якого ми з Кітті зривали квіти в перший вечір. Дорога пролягала повз відпочинкову пристань. На воді гойдався десяток пришвартованих каное, на яких солдати у звільненні могли випливати в море. І хоч на Бора-Бора було відносно безпечно, а ворог не атакував (принаймні поки що), човнами мало хто користувався.

Придивившись, я помітила дві фігури, що виходили з каное. Розбурхані кучері могли належати тільки Кітті, але чоловік, що допоміг їй вибратися на пристань, — не Ленс. Я оторопіла, бо це був полковник Донаг’ю. Він поклав весла в каное, а Кітті не припиняла всміхатися йому. Тримаючись за руки, вони дійшли до газону, попрощались, і Кітті заквапилася до жіночої казарми.

Побігти за нею? Та ні, зрештою вона збрехала мені про свого кавалера. Імовірно, подруга гадала, що я засуджуватиму її. І я таки засуджую. Проте не хочу, щоб Кітті думала, що я шпигую за нею. Ні, вона сама розповість, коли настане час. Тому я пішла в їдальню і попросила кухаря накласти тацю для Мері.

Стелла заздрісно похитала головою. Першого дня я розізлилася б, але тепер розуміла, що в неї просто така манера спілкування.

—Ого, щастить тобі із чоловіками, — сказала Стелла й переможено зітхнула. — А я здалась. Елліот занадто прив’язаний до тієї жінки вдома. Він то блукає на самоті й фотографує пляж, то сидить у казармі й пише вірші про неї. Видно, є в тій жінці щось особливе. Ну і нехай. Зате вчора ввечері я познайомилася з пілотом. Його звати Вілл, такий нічогенький.

Ліз підійшла до нашого столу й поставила тацю.

— Мері вже краще?

—Так, дякувати Богу, — відповіла я. — Поволі набирається сил.

Ліз пильно глянула на конверт у руці.

—Сьогодні їй прийшов лист. Я мимоволі помітила ім’я відправника. Мері казала, що її екснареченого звуть Едвард, еге ж?

Я кивнула.

—Можна глянути?

Узявши конверт, я повернулася до світла. У ньому не було нічого незвичайного, окрім відправника: це справді був Едвард. Едвард Натон з Парижа.

— Енн! — гримнула Кітті. — Не смій читати її листа. Це особисте.

— Мені доведеться, якщо він загрожує її стану. Послухай, цей чоловік практично покинув Мері біля вівтаря й перетворив її життя на такий хаос, що вона мусила тікати на острів на протилежному кінці світу. Тільки уяви, що може заподіяти Мері його лист.

Інші дівчата погодилися й кивнули. Кітті злагідніла.

—Слухай, я не збираюся його читати. Лише відкладу на деякий час. Зараз серце Мері слабке. Їй слід набиратися сил. І я не хочу, щоб лист завадив їй одужати.

—Гаразд, — сказала Кітті. — Але, коли йдеться про чуже кохання, краще не втручатися.

Це вона мене так попереджає?

Я невдоволено зморщила ніс і заховала лист у кишеню сукні.

—Я не втручаюся, — мовила я безпосередньо до Кітті. — Тут ідеться про здоров’я.

Кітті відсунула тарілку.

—Дівчата, мені вже не лізуть ці пересмажені яйця. Іду працювати. Медсестра Гільдебренд каже, що роботи сьогодні додасться.

***

Усю дорогу до санчастини я переживала через слова Кітті, але коли повідомили, що з іншого острова до нас транспортують пораненого пілота, то геть забула про ранкову сварку. Це буде наш перший реальний пацієнт. Адже Вестрі був тільки моїм.

Літак приземлився о десятій п’ятнадцять. Справа виявилася серйозною: осколкове поранення голови. Кітті, яка привезла солдата в операційну, працювала нарівні з лікарем, вибирала з рани шматочки закривавленого металу й викидала їх у лоток. Її рука жодного разу не здригнулася. Ліз вибігла блювати, а Кітті хай би що. Вона так уміло та легко проводила маніпуляції, що після зміни лікар попросив її залишитися ще на годину й допомогти з хворим. Кітті одразу погодилася.

А я, щойно зміна закінчилася, рушила до казарми. Хотілось якнайшвидше покинути стерильну санчастину та відпочити в затишному бунгало. У кімнаті я спакувала торбинку: ножиці, голка, нитка та великий шматок блідо-жовтої тканини, який знайшла на смітнику біля місця роботи. Чудовий матеріал для штор, добре, що я встигла вихопити його з-під носа чергових солдатів, які приходять забирати сміття.

Цього разу Вестрі в бунгало не було, тож я видобула книжку з ключем, згадуючи, як він обирав схованку, відімкнула дверцята й поклала торбинку на крісло із червоного дерева.

Я одразу взялася до роботи — виміряла ширину вікон і прикинула довжину та ширину штор. Тоді розклала тканину на підлозі, прогнала з неї маленьку ящірку й узялася кроїти. Підігнула краї, насолоджуючись пташиним співом. Праски, на жаль, не було, але для хатинки на пляжі й так згодиться. Тим паче тепле вологе повітря саме розгладить брижі на шторах.

Шиючи, я думала про палкого та спонтанного Вестрі. Цілковита протилежність Джерарда з його спокоєм і стриманістю. Чому Джерард не може розслабитись і жити на повну? Голка з ниткою прохромлювали тканину, а я розуміла, що сумніви, які закрадалися в Сіетлі, у тропіках роз’ятрилися дужче. Особливо гризло мене те, що Джерард ухилився від війни. Він міг би піти всупереч батьковій волі та діяти шляхетно. Чому не вчинив так?

Вішаючи першу пару штор на лозину, я згадала про полотно, заховане під ліжком. І воно цілковито захопило думки. Про що ця картина? Хто цей художник?

Хто тут мешкав? Любитель пригод на кшталт Вестрі? Я уявила, як Вестрі залишається на острові. Можливо, він одружиться з аборигенкою. Такою, як ми з Кітті й Ленсом зустріли на ринку. Що в неї було за ім’я? Ага, Атея. Та чи буде він щасливим? Чи ощасливить його така жінка? Я засміялася. Так, з одного боку. Але чи стане вона йому рівнею в інтелектуальному плані? Пристрасть згасає, кохання живе далі. Мені так хотілося, щоб Кітті теж це зрозуміла.

Тут, у бунгало, потемніло, я визирнула з вікна й побачила сірі, розбухлі від вологи хмари. Вони наближалися до острова, готові вивергнути воду на землю, хоче вона цього чи ні. Я пробіглась очима пляжем: чи не йде до бунгало Вестрі? Але його не було, і я нарешті згадала про нашу поштову скриньку, точніше порохняву дошку на підлозі. Тоді підійшла й підняла її, заглянула всередину й одразу знайшла білий конверт.

Я нетерпляче розірвала його.

Люба місіс Кліо Годж!

Мабуть, ви не розумієте, хто така місіс Кліо Годж. Це ви, моя дорогенька. Кодові імена потрібні на випадок, якщо нас викриють. Не забувайте, ми живемо в часи війни. Отже, ви будете Кліо. Я буду Грейсон. Подобається? Спочатку я думав узяти прізвище Крякенкущ, але ми вмирали б від сміху після кожного звертання і залишилися б без листів. Тому якщо ви пристаєте на мою пропозицію, віднині ми Годжі.

Щиро ваш містер Годж

Р. S. Загляньте до шухляди. Там сюрприз.

Я захихотіла, відчинила шухляду і знайшла всередині апельсин. Його пориста шкірка аж світилася проти темної махагонової рамки. Я втягнула носом квітково-цитрусовий аромат, а відтак перевернула аркуш на чистий бік і написала відповідь Вестрі:

Любий містере Грейсон Годж!

Сьогодні я попрацювала над шторами, сподіваюся, вони видадуться вам стерпними. Як гадаєте, нам потрібен килим? Красивий перський? А книжкова поличка? І меблі, щоб сидіти? Можливо, нам пощастить, і море вимиє на берег якусь канапу. Дякую за апельсин, він прекрасний.

Щиро ваша місіс Годж

Р.S. Ваша фантазія вражає. Заради Бога, де ви взяли прізвище Крякенкущ?Я ледве тамую сміх.

Відповідь я поклала в заглибину, притиснувши дошкою, а потім вийшла з бунгало й замкнула двері. Уже здійнявся вітер, хмари над головою темнішали та грізно насувалися. Оббираючи на ходу апельсин, я поквапилася на базу.

Та не встигла я відійти далеко від бунгало, як у чагарях поряд із пляжем почулося шарудіння. Кожен м’яз і жила в моєму тілі скам’яніли. Що це? Хтось стежить за мною?

Я підійшла на кілька кроків ближче до чагарів і почекала. Знову цей звук. Шелест і приглушені голоси. Підкравшись іще ближче, я заховалася за стовбуром величезної пальми і примружилась. У тінях буйних тропічних рослин стояли два силуети — чоловічий і жіночий. Я встигла вирізнити військову нашивку на рукаві та голу жіночу ногу, й одразу відсахнулася. Потім на здибочках позадкувала на пляж і стрімголов помчала на базу, постійно озираючись, чи нема погоні.

Я влетіла в кімнату й засмутилася, тому що Кітті там не було.