Бунгало

Розділ 7

Сонце пекло немилосердно. У переддень Різдва — це не справедливо. Удома мати зараз прикрашала б величезну ялинку у вестибюлі. Я майже відчувала запах хвої, і байдуже, що це тільки плід фантазії. Навколо росли самі пальми, а мати більше не жила вдома. Адреса на останньому листі сповіщала, що вона винайняла квартиру в Нью-Йорку.

Я згадала, який щасливий був тато о цій порі. Пригощав виконавців різдвяних пісень гарячим сидром, а сам набивав щоки пиріжками й печивом Максін. Максін. Уже не раз я дивувалася, чому вона мені не пише. Та останнім часом пошта затримувалась, і щодня в обід дівчата марно виглядали «джип», який промчить через зелений газон і доставить довгоочікувані листи.

Від Джерарда нових звісток не було, і це тривожило мене найдужче. З одного боку, його мовчання давало полегшу, і мої почуття до Вестрі вільно розросталися. З другого — я щодня хвилювалася за Джерарда й уявляла його на холодній чужій землі. Він воював за Америку. Бився за мене.

Кітті, здається, змирилася зі смертю містера Ґелфмена, але ніколи більше не говорила про це. Натомість вкладала всі фібри душі в Ленса. Часто вислизала зустрітися з ним і поверталася дуже пізно. Але хто я така, щоб судити?

Аж ось уже Святвечір. Трапилася вільна хвилинка перед різдвяною службою, і я крадькома, поки медсестра Гільдебренд не покликала розпаковувати нові матеріали, вискочила із санчастини й побігла на пляж.

У бунгало було порожньо, і я засмутилася. За останній місяць Вестрі тричі брав участь в операціях, і ми майже не бачилися. Заглянувши до нашої поштової скриньки в підлозі, я знайшла конверт і засміялася.

Моя люба Кліо!

Веселого Різдва! Вибач, що ми так рідко бачимося. Здається, мій командир вирішив перекваліфікуватися в погонича рабів. Я зміг вирватися тільки нині зранку та сподівався зустріти тут тебе, але не пощастило. Утім різдвяний подарунок чекає на тебе. Можливо, колись ми вдвох відсвяткуємо Різдво по-справжньому.

Твій Грейсон

Я перечитала останнє речення знову, і на очі набігли сльози. «Можливо, колись ми вдвох відсвяткуємо Різдво по-справжньому». Справді? Думка водночас лякала й манила. У схованці лежала маленька коробочка, красиво обгорнута у фольгу, яку Вестрі, імовірно, поцупив з їдальні. Мої пальці нетерпляче розв’язали червону стрічку. Я підняла віко й побачила овальний золотий медальйон на тонкому ланцюжку. Усередині було порожньо, але задню стінку прикрашало гравіювання «Грейсон і Кліо».

Усміхаючись, я гордо повісила ланцюжок на шию, а потім дістала із сумки ручку й зошит.

Мій любий Грейсоне!

Дякую за подарунок. Я в захваті. Знаєш, за двадцять один рік у мене ніколи не було медальйона. Але я мріяла про нього, а тепер гордо носитиму. І нізащо не зніматиму. Я стільки всього хочу покласти всередину. Доведеться тобі допомогти з вибором.

Сумую за тобою, але в бунгало стає легше. Навіть коли ми не разом, тут я наче зустрічаю тебе. Стіни бережуть пам’ять про твою присутність, і від неї тепло на душі. Веселого Різдва!

З любов’ю

Кліо

Увечері, просто перед різдвяною службою, привезли пошту. Я сторожко дивилася на ящик: хтозна, що він ховає в собі, особливо після несподіваного й досадливого материного листа. Пішла від тата, але нічого не пояснила. Звісно, за цим стоїть якась історія.

—Тільки один для тебе, — сказала Мері, простягаючи світло-рожевий конверт.

Рожевий. Наче камінь з душі. Точно не від Джерарда. Але я ненавиділа себе за відчуття полегкості. Не те щоб я не хотіла знати, що з ним. Ні, усе набагато складніше. Я глянула на елегантний акуратний почерк і прочитала зворотну адресу. Максін. Заховавши конверт у кишеню, я рушила до дверей. Удалині почувся церковний подзвін, аж раптом я повернулася до медсестри Гільдебренд, що сиділа за столом і заповнювала папери. Як вона проводитиме Різдво? Зовсім сама на цьому дивному острові. Медсестра Гільдебренд ніколи не згадувала про сім’ю. Якщо вірити дівчатам, у неї далеко не щасливе минуле. Напевно, їй самотньо цієї пори. Так, вона рідко всміхалась і розтуляла рота, лише щоб наказувати нам. Але зараз Різдво. Ніхто не заслуговує бути сам на Різдво. Невже жодна душа не покликала її на службу?

Я тихо підійшла до її столу.

—Медсестро Гільдебренд, вибачте, якщо заважаю, — обережно почала я. — Я вже закінчила. Нині Святвечір...

—Так, я в курсі, — урвала вона.

Я покірно кивнула.

—Я просто хотіла, ем...

—Медсестро Келловей, кажіть швидше. Хіба не бачите, що я заклопотана?

—Так, даруйте. Я просто хотіла запитати, чи ви знаєте про вечірню службу сьогодні. Подумала, може, ви хотіли б піти на неї, от і все.

Вона нарешті відвела погляд від паперів і подивилася на мене довго, пильно, зацікавлено й трохи спантеличено. А тоді поспішно сказала:

— Біжіть уже, медсестро Келловей. Ваша зміна закінчилася.

Я кивнула й рушила до дверей, намагаючись не виказати розчарування. Хіба не байдуже?

* * *

Кітті обіцяла піти зі мною на службу, але в кімнаті я її не застала. Записки теж не було, тож, почекавши п’ятнадцять хвилин, я здалась і відчинила шафу, щоб вибрати вбрання. І враз помітила, що в гардеробі Кітті бракує жовтої сукні. Тієї, що так тісно облягає її фігуру. Куди вона її вдягла? Я витягнула скромну блакитну сукню і розпечатала лист від Максін.

Дорога Антуанетт!

Як у тебе справи? Боже, я так скучила! Без тебе будинок не схожий на себе. Тут самотньо. Тут бракує життя.

Відколи ти поїхала, стільки всього змінилося, що я навіть не знаю, звідки почати. Але ми завжди були відверті одна з одною, тому я почну з правди. Хай Господь дасть сили нам обом, адже те, що я розповім далі, буде важко прийняти.

Дорога моя, я мушу зізнатися, що вже дуже давно кохаю твого батька. Я щосили боролася із цією любов’ю, опиралася всією душею. Однак перебороти кохання — аж ніяк не можливо. Тепер я це знаю.

Я не хотіла, щоб ця любов розлучила твоїх батьків, і багато років приховувала свої почуття, закоркувавши їх міцно й так глибоко, що й сама повірила: минулося. Та коли виявилося, що твій батько теж кохає мене, корок, який я ревно берегла, вирвався в повітря. І все змінилося.

Не знаю, чи ти коли-небудь промовиш до мене хоч слово, чи подивишся на мене, як раніше, але я молюся, щоб у твоєму серці знайшлися сили мене пробачити. Ми з твоїм батьком просимо тільки одного — твого благословення.

Після війни ми переїдемо до Франції та одружимося. Знаю, це все дивно й несподівано. Антуанетт, люба, потрібен час, щоб звикнути. І весь той час я молитиму Господа, щоб ми знову стали сім’єю.

З любов’ю

Максін

Аркуші висипалися з рук і впали на ліжко. Я не зводила з них очей, вивчаючи почерк Максін. Чому її «у» мають такі дивні хвостики? Чому вона звертається до мене на «ти»? А папір з рельєфним візерунком — це був материн. За кого вона себе має? За господиню дому?

Максін і тато. Це не вкладалося в голові. Вони кохали одне одного все моє життя? А моя мати знала? Не дивно, що вона так суворо поводилася з Максін. Жити під одним дахом з батьковою коханкою. Бідна мама! Як я цього не помічала? Як могла бути такою наївною?

Я згребла рукою аркуші, зім’яла їх у міцну грудку й викинула до смітника. Не збираюся читати їх іще раз. Не хочу бачити їх ніколи. Я вийшла в коридор і грюкнула дверима так, що аж сама злякалася.

Якщо Кітті нема, я піду на службу сама. Нізащо не залишуся в кімнаті уявляти, як тато й Максін удома вдвох смажать каштани на Святвечір. Я похитала головою і спустилася сходами. Та готуючись штовхнути двері й вибігти на свіже повітря, я раптом почула дещо незвичайне. Хтось нагорі надибав радіо й навіть більше — упіймав сигнал, що ніс через величезний блакитний океан солодкі й чисті звуки «Святої ночі» Бінга Кросбі[7]. Коліна підломились, і я завмерла, дослухаючись до радіохвилі. Пісня, наче теплий бриз, заспокоювала й воскрешала в пам’яті Різдво в Сіетлі. Діти, що співають різдвяних пісень. Величезна ялинка у вестибюлі. Тато потягує сигару біля каміна. Мама метушиться, загортаючи подарунки. Солодощі Максін, які тепер стали б мені посеред горла. І Джерард. Яке Різдво без Джерарда?

—Викликає ностальгію, так? — почувся голос Стелли позаду. Я обернулася до неї.

—Так.

Якби вона знала.

У тьмяному світлі коридору лице Стелли здавалося лагіднішим. Острів змінив її?

—Тут усе не те, — вела далі Стелла. — Немає снігу. Немає ялинки. Я вперше сумую за домом. По-справжньому сумую.

—І не кажи. — Я взяла її під руку. Ми стояли удвох і слухали, доки пісня не закінчилася. Тоді радіо звично зашипіло, і чари зникли. Їх проковтнув самотній океан.

—Ти йдеш на службу? — запитала Стелла.

—Так, саме зайшла по Кітті. Ми думали йти разом.

—Ой, геть забула.

—Що забула?

—Кітті попросила переказати, що їй дуже шкода, але Ленс організував для неї особливе різдвяне побачення, тож на службу вона не встигне.

—Побачення? На Святвечір?

Стелла знизала плечима.

—Ти знаєш це краще за мене. Вони двоє проводять разом купу часу, хіба ні? Щоразу, як я зустрічаю Кітті в коридорі, вона йде гуляти з Ленсом. Ленс те, Ленс се. Це не моя справа, звісно, але він не заслуговує на таку прихильність. Він небезпечна людина.

—Небезпечна?

—Так, — підтвердила Стелла. — Усі знають про його фіглі з тубільцями. І запальний норов. Коли він зривається, то зносить усе на своєму шляху, як лінкор «Міссурі».

Я згадала, як Атея дивилася на Ленса та що того дня сказало мені чуття. Проте я ніколи не бачила, щоб він зривався. Невже він справді небезпечний?

—Може, Ленс і баламут, але Кітті видніше, — сказала я. — Я не раз намагалася достукатися до неї, але коли йдеться про чоловіків, то нічого не допомагає.

—Ти добра подруга, — захоплено глянула на мене Стелла.

А я згадала про свої таємниці.

—Не така вже й добра.

—Ходімо до церкви зі мною, — запропонувала Стелла, глянувши на годинник у коридорі. Сьома п’ятнадцять. — Мері й Ліз уже там, допомагають усе організувати.

—Так, ходімо, — усміхнулась я.

Вийшовши надвір, ми почули, що радіосигнал ожив і передавав приглушений переспів «Тихої ночі» незнайомою мовою. Від цього пісня здавалася чудною і заблудною. І я почувалася так само.

* * *

Коли ми зайшли в невелику церкву, прибудовану до їдальні, у мене щелепа відвисла.

— Боже, де вони її взяли? — Біля піаніно стриміло високе дерево. — Ялинка в тропіках?

Мері засміялася.

—Це був наш великий секрет, — розповіла вона. — Громадський комітет планував усе кілька місяців. Минулого тижня її доправили літаком з провізією. Але прикраси забули, тому довелося вмикати фантазію. Солдати заслуговують на різдвяну ялинку.

Зліва розспівувався хор, а я розглядала дерево, прикрашене саморобною сухозліткою — хтось майстерно нарізав її з фольги — і червоними яблуками. Окрім них, я налічила на ялинці два десятки атласних бантів. Видно, дівчата пожертвували свої стрічки для волосся.

— Яка краса, — сказала я, змахнувши сльозу.

Мері обійняла мене.

—У тебе все гаразд, Енн?

Аматорський хор під орудою лейтенанта, що до війни працював учителем музики, завів «Ідіть, усі вірні»[8], і мені аж мурахи побігли по тілу. Я заплющила очі й побачила Джерарда, який довірливо й ніжно усміхався. Тато й Максін принишкли неподалік, благаючи прощення. Здалеку махала Кітті. І посеред цього виріс Вестрі. Він стояв на пляжі та спостерігав за ними. І чекав.

Ноги підломились, і я захиталася, та Мері підвела мене до лави.

—Сядьмо, — мовила вона, обвіваючи моє обличчя гімнарієм. — Маєш кепський вигляд. Стелло! Принеси їй води.

Приміщення розпливлось, і здавалося, що хор заклинило на одному рядку: «Уклонімося в пошані, уклонімося в пошані, уклонімося в пошані...»

Чужі руки подали мені горня, і я сьорбнула води. У горлі розтеклася приємна прохолода.

— Вибачте, — знітилась я. — Не розумію, що трапилося.

—Ти перепрацювала, — мовила Мері. — Ось що трапилось. Я поговорю про це з медсестрою Гільдебренд. Поглянь на себе. Бліда, худа. Ти сьогодні вечеряла?

Я похитала головою.

Мері покопирсалася в сумці й витягнула солодкий батончик.

—Ось, з’їж оце.

—Дякую.

Солдати заходили і заходили, знімаючи кашкети. Стелла й Ліз сіли поруч. Десь посеред служби я озирнулася, сподіваючись, що Кітті таки встигне, але її не було. Натомість в останньому ряду сиділа медсестра Гільдебренд. Вона стискала в руці носовичок, але, упіймавши мій погляд, похапцем його заховала.

Коли запалили свічки, а хор почав «Чуєш, лине спів з небес»[9], позаду почалася метушня. Грюкнули двері. Завовтузилися люди. Голосно ахнула медсестра, що сиділа на лаві позаду.

—Що таке? — нічого не побачивши крізь натовп, прошепотіла я Стеллі.

—Поглянь на це, — глузливо відповіла вона, показуючи на центральний прохід.

А ним ішла Атея, гологруда прекрасна Атея, і сльози текли її обличчям. Навіть попри страждання постать дівчини магнітом притягувала погляд, як у нашу першу зустріч на ринку.

—Де він? — крикнула Атея. Вона крутила головою ліворуч і праворуч, видивляючись когось на лавах. — Чому він не тут?

Солдат підвівся з лави й узяв її за лікоть.

—Міс, хіба ви не бачите, що йде різдвяне богослужіння?

Атея випручалася.

—Не чіпати мене! Де він? Він брехати. Я знайти його. Я розказати всім.

Солдат іще раз ухопив Атею за лікоть і спробував потягти її до дверей. Вона заверещала.

—Чекайте! — підхопившись, гукнула я. В очах потемніло, але я сперлася на лаву та втримала рівновагу. — Я знаю цю жінку. Я поговорю з нею.

Не почувши заперечень, я підійшла до Атеї і тепло усміхнулася. Великі карі очі шукали на моєму обличчі розуміння й надійності.

— Може, поговорімо надворі? — запитала я так, наче натовпу навколо не існувало.

Атея кивнула й рушила за мною. Ми вийшли із церкви та мовчки побрели гравійною доріжкою на пляж. Дув прохолодний вітер, але його доторки були приємні.

Атея поманила мене до колоди, що лежала на березі, і, коли ми сіли на неї, сказала:

—Я боятися.

—Ти боїшся?

Вона кивнула.

—Чого, серденько? Чого ти боїшся?

—Його. — Вистачило й одного слова.

Ленс. Від люті мої щоки спаленіли. Стелла мала рацію. Я кивнула.

— Що він заподіяв тобі, Атеє?

— Він боліти мене. — Дівчина показала два чорні синці на зап’ясті й плечі.

—Мені шкода, — сказала я. — А чому ти сьогодні прийшла до церкви?

В очах Атеї заблищали сльози.

—Я сказати всім, що він чинити. І він не боліти мене знов.

—Атеє, — почала я, — ти мусиш піти з бази. Якщо він хоче скривдити тебе, то знайде спосіб. Тікай і заховайся далеко-далеко.

Вона спантеличено глянула на мене.

—Куди я йти?

—Ти можеш перебути в когось із родини? Мами? Бабусі? Тітки?

Атея похитала головою.

—Ні, я не мати нікого. Тільки Тіта.

—Хто це?

—Найстарша жінка на Бора-Бора. Вона дбати про всіх.

Я кивнула. Мої проблеми тепер здавалися нікчемними.

—Ну, але тут залишатися не можна.

Атею досі щось тривожило.

—А що мені чинити, коли він прийти?

—Коли він прийти?

— Він прийти знов.

Я погладила її руку.

— Бачиш ту білу будівлю? І вікно на куті другого поверху? Те, що біля пальми?

—Так, — слухняно відповіла вона.

—Це моя кімната. Клич мене, коли тобі щось потрібно, коли ти боїшся. Ми не зачиняємо вікна на ніч. Я почую тебе.

Вона пильно глянула на мене великими довірливими очима.

—А якщо ти не є там?

—Тоді біжи на цей пляж, — кивнула на море я. — Звідси менше кілометра до бунгало, маленької хатинки в гущавині. Двері замкнені, а ключ лежить у книжці під сходинкою. Ніхто на базі не знає про хатинку. Ти будеш у безпеці.

Очі Атеї стали ще більші.

—Майстровий дім?

Я похитала головою:

— Не розумію, що ти кажеш.

— Ну, художник. Там ніхто не йти. Тіта казати, він проклята.

—Проклятий?

—Так.

—А ти віриш, що він проклятий?

Атея знизала плечима.

— Може. Але якщо треба, я йти туди.

— Молодець.

Атея всміхнулася.

—Ти будеш у безпеці, — сказала я. — Усе буде гаразд. Я подбаю про це.

— Правда? — Дівчина зазирнула мені в очі. Атея була така вродлива, невинна й налякана. Я поклялася захищати її. Поговорю про це з Вестрі. Я не дозволю Ленсові скривдити її знову.

—Правда, — запевнила я.

Атея полегшено видихнула й підвелася.

—Атеє, я попрошу тебе про дещо, — сказала я. — Якщо побачиш Ленса, не кажи, що ти приходила на базу й говорила зі мною. Він тільки розлютиться.

Вона глянула здивовано, але кивнула.

—Добраніч, — мовила я.

— Taoto maitai, — сказала Атея і розчинилася в місячному сяйві.

Ясне ранкове сонце било крізь вікно так сильно, що два войовничі промені прорвалися крізь штори й, не краючись, витанцьовували на шафі. Ми з Кітті лежали на ліжках і спостерігали за ними.

—Ти можеш уявити такий ясний січневий ранок у Сіетлі? — сказала я і повернулася до Кітті.

— Ні, — сухо відказала подруга. — Сумую за холодом. Остогидло це сонце.

—А мені, здається, ніколи не остогидне, — відповіла я і потягнулася за халатом, який висів на узголів’ї. — Кітті? Можна тобі дещо розказати по секрету?

—Так.

—Я переживаю.

— Про що? — в очах Кітті світилась утома, але причиною був не тільки ранній підйом.

Останнім часом на її обличчі проступало глибоке виснаження. Востаннє ми говорили про Ленса на Різдво. Я переповіла Кітті все, що почула від Атеї, але мої слова не справили на неї жодного враження. Скидалося на те, що між Кітті й Ленсом усе скінчено. З кожним днем вона все дужче заглиблювалася в себе, і я хвилювалася. Невже Ленс скривдив Кітті так само, як Атею?

— Я переживаю, що острів змінив нас, — промовила я.

Кітті подивилася не на мене, а крізь мене. На стіну позаду.

— Так, змінив, — тільки й сказала вона.

Розділ 8

—Кітті, я просто... — але мене перебив стукіт у двері.

—Хто там? — гукнула я.

—Це я, Мері.

Підв’язавши халат, я відчинила двері веселій рожевощокій Мері.

—Доброго ранку, красуні, — привіталася вона, зазирнувши в кімнату й даремно намагаючись перехопити погляд Кітті.

Мері вже повністю відновилася після нападу малярії та енергійно пурхала санчастиною, поки всі ми бурчали й стогнали. Стелла шепнула, що вона стала зустрічатися із солдатом на ім’я Лу, але сама Мері тримала язик на припоні. Я сподівалася, що це правда. Вона заслуговує щастя.

І цієї миті у мене закололо в серці. Лист. Лист від колишнього нареченого Мері. Я глянула на взуттєву коробку біля столика, куди заховала конверт, обіцяючи собі, що віддам його, коли відчую, що вона готова. Та коли я відкрила коробку, на землю випав останній лист від Джерарда. Я почервоніла та похапцем заховала його назад. Хіба Мері зможе подивитися в очі своєму минулому, якщо я не даю ради моєму?

— Я прийшла запросити вас на невеличку вечірку, — вела далі Мері. Її очі сяяли, наче від закоханості. Радше нової закоханості. — Сьогодні ввечері ми невеликою компанією виберемося на пляж. Стелла, Ліз, іще кілька дівчат. І дехто із солдатів. О сьомій тридцять сідаємо у вантажівку й вирушаємо на пляж Леатра. Здається, Вестрі також буде, Енн.

Мері багатозначно глянула, але я вдала, що нічого не розумію. Ми з Вестрі вже три тижні не розмовляли. І тиша, яка запала між нами, лякала. Так, командир відряджав його на операції. Без упину. Проте Вестрі не з’являвся в бунгало навіть у звільнення.

Пляж Леатра. Звідти рукою сягнути до бунгало. Нашого бунгало. Мені забило дух. Чому я хвилююся? Звісно, ніхто його не знайде. Крім нас із Вестрі, ніхто не знав про його існування. Іноді взагалі здавалося, що хатинку бачимо тільки ми. Ми навіть говорили на цю тему останнього разу, коли були там удвох і раптом помітили солдата, що блукав безлюдним пляжем. Він гучно свистів, і в мене на спині виступили сироти. А якщо він виявить бунгало? Побачить нас? Саме тоді я усвідомила, як сильно люблю наш маленький куточок і як ревно прагну, щоб він залишився в таємниці.

—Хтось іде, — панічно прошепотіла я до Вестрі.

Крізь вікно ми спостерігали, як солдат шкандибав по білому піску. Здається, він був під чаркою. Армійці багато пили, і тропічна спека тільки підсилювала сп’яніння.

— Небезпека минула, — за кілька секунд мовив Вестрі. — Він нас не помітив.

Та чому він нас не помітив? Бунгало стояло близько до пляжу, ледь-ледь прикрите кущами й пальмовими стовбурами. Маючи хоч грам допитливості, людина помітила б його. То чому інші його не знаходять? Як ця хатинка зуміла стільки років залишатися невидимою менше ніж за кілометр від військової бази з кількома тисячами солдатів? Я розмірковувала про це і майже повірила, що бунгало — лише вигадка. Наша вигадка, міраж, витворений полінезійським сонцем спеціально для нас із Вестрі.

—То як, — Мері чекала на відповідь. — Ви будете?

Я повернулася до Кітті. Вона не виказала цікавості, думала про щось своє.

—Я піду, але тільки якщо Кітті йде теж, — сказала я.

Це заскочило її зненацька.

—Ні, — похитала головою Кітті. — Я не можу.

—Чому?

Замість відповіді — тиша.

Я взялася під боки й усміхнулася.

—От бачиш? Ти навіть викрутитися не можеш. Мері, ми будемо.

—Чудово. Зустрінемося на парковці о сьомій тридцять.

* * *

Кітті вагалась, але зрештою приєдналася до мене. Коли ми виходили з кімнати, я пильно придивлялася до подруги. Що в ній змінилося?

Так, щоки зблідли, а неслухняне волосся зовсім скуйовдилося. На виході Кітті навіть не глянула в наше овальне дзеркало. Але якби глянула, не знаю, чи помітила б відмінність. Змінилося не тільки волосся, а й фігура. Минулого тижня в їдальні я чула, як Стелла шепотілась із Ліз про Кітті та дві порції картопляного пюре. «Вона поїде додому з десятьма зайвими кілограмами». Кітті справді трохи округлилася, але занедбане волосся, бліда шкіра й пухкі щічки не псували її вроду. Вона залишалася красунею, незважаючи ні на що.

—Ти гарна, — сказала я, коли ми вийшли з казарми.

— Неправда, — знічено відповіла Кітті.

— Припини. Коли цей твій настрій минеться? — Я обігнала Кітті й повернулася до неї лицем. — Я сумую за своєю подругою.

Зненацька Кітті завмерла, та, озирнувшись, я побачила причину. Назустріч ішов полковник Донаг’ю. Порівнявшись із нами, він злегка підняв кашкет, але не зронив ані слова. Від згадки про інцидент з Вестрі у мене мороз пішов поза шкірою. Після того випадку я зневажала полковника, а тепер, побачивши, як він знехтував Кітті й не спромігся навіть на «Вітаю, як ваші справи?» — і це при тому, що він упадав за нею кілька місяців тому, — я розгнівалася не на жарт. Ходили чутки, що він бачиться з іншою — тихою темнокосою медсестрою з точеною фігуркою моделі. Посоромився б.

Коли полковник відійшов на безпечну відстань, я повернулася до Кітті:

— Він мені ніколи не подобався. — Та Кітті засмутилася, і я подумала, що бовкнула щось не те. — Я не хотіла...

Подруга взяла мене за руку й міцно її стиснула.

— Енн, усе гаразд. Не треба вибачень. Просто... — Кітті витримала паузу. Чи то щоб зібрати докупи думки, чи то щоб перевірити, чи хтось чує нас крізь відчинене вікно. Казарми були дуже близько. — А, байдуже.

—Я хотіла б, щоб ти поділилася зі мною. Ти засмучена через нову пасію полковника? Стелла каже, що вона справжня дурепа. Чи через Ленса? Між вами щось сталося? Він тебе скривдив?

Кітті похитала головою.

—Енн, припини, будь ласка.

—Добре, — здалась я. — Але ти розповіси мені, коли будеш готова?

Кітті кивнула, однак я боялася, що це лише обіцянка.

Ми побачили гурт чоловіків і жінок, які залазили в кузов вантажівки. Стелла з Віллом, Ліз, Мері та її новий кавалер Лу.

Ми з Кітті теж видерлися на машину.

— Привіт, — сказала я, умощуючись біля Мері. Вона аж світилася.

— Я так рада, що ви прийшли. Ліз умовила кухаря поїхати з нами, тільки гляньте на здобич!

У першому ящику з льодом лежало все для запікання: курка, картопляний салат і кукурудза. У другому — небачений запас пива. Я сором’язливо роззирнулася, намагаючись не зустрічатися поглядом із солдатами. Багато незнайомих облич і хижих очей. Коло білявенької медсестри сидів Ленс. Як її звати? Здається, Лела. Я згадала про бідолашну Атею і здригнулася. Ленс використав і скривдив її. Можливо, він і Кітті використовував. Я сподівалася, що подруга не помітить, як Ленс фліртує з іншою.

Замість витріщатися на них, я пошукала поглядом Вестрі. Він тут?

Либонь, Мері прочитала мої думки.

—Здається, він не зміг, — прошепотіла вона. — Вибач.

—Та байдуже, — я знизала плечима, смикаючи каблучку. — Ми просто знайомі. Лише знайомі.

Вантажівка підстрибувала на нерівній дорозі, а я притулилася до Кітті й, рахуючи вибоїни, згоряла від сорому. Як це я, заручена жінка, дозволила собі емоційний зв’язок з Вестрі? Він практично незнайомець. Що сталося з моєю розсудливістю на цьому острові? Кітті дивилася в одну точку. Коли вантажівка нарешті зупинилася біля пляжу, усі, крім неї, зірвалися на ноги.

— Кітті! — гукнула я. — Ходімо.

Вона слухняно кивнула та повільно, наче виконувала тяжку вправу, підвелася. Ленс якраз допомагав Лелі: він ухопив її на руки й, крутнувши, поставив на пісок. Вона хихотіла та стріляла очима. Кітті хапливо відвернулася. Мабуть, брати її було помилкою. Я і сама не хотіла тут бути.

Мері очолила процесію і повела нас на пляж, командуючи хлопцями, де розстеляти покривала, розкладати вогонь, ставити ящик з пивом і радіо. Товариство заохало й заахало, коли молодший капрал Шон висунув антену невеликого сірого радіо. Навіть Кітті усміхнулася. Ніхто не встоїть перед силою музики.

—А тепер я спробую зловити сигнал, — сказала Мері, коли всі всілися. Вона покрутила тюнер і миттю відсмикнула руку, почувши приглушений чоловічий голос із австралійським акцентом. Диктор швидко й напружено читав воєнні зведення, і настрій умить передався нам: «Сьогодні японські бомбардувальники, сіючи смерть і руйнацію, атакували північне узбережжя. Загинули сотні цивільних, зокрема жінки й діти». Уся компанія уважно дослухалася до новин.

Мері негайно повернула тюнер — запала тиша. А за кілька секунд радіо впіймало кришталево чистий сигнал десь із-за океану. З динаміка полилася повільна й чудова пісня.

— Як дивно, — мовила Мері. — Ми впіймали французьку станцію.

Чужоземні слова, незнайома мелодія, але пісня зачарувала мене та всю юрбу. Стелла нахилилася до Вілла. Лу взяв Мері за руку й запросив до танцю. Інші медсестри теж стали в пару з незнайомими солдатами, навіть Ліз. Кітті не заперечувала, коли до неї підсів хлопець. Вона з насолодою гризла печену кукурудзу й навіть сміялася. Мелодія пробудила в серці бажання, яке я намагалася витоптати, — бажання побачити Вестрі. Я повернулась обличчям до океану й дивилася на клапоть пляжу, що вів до бунгало. Западали сутінки. Не варто. Його однаково там не буде. А музика не зупинялась, і мене все дужче тягнуло до бунгало, аж доки я не змогла більше опиратися. Підвелась і тихо покрокувала по піску. Вислизну на пів години. Ніхто не помітить. Ніхто не шукатиме.

Я поквапилася, кілька разів озирнувшись, чи ніхто не йде за мною. А відтак пірнула в гущавину й опинилася поблизу хатинки. Ось воно. Наше бунгало. На душі одразу стало спокійно. Я опустилася навколішки й заглянула під сходинку, але зненацька рипнули двері. Підвівши погляд, я побачила в присмерковому світлі Вестрі.

Тіні підкреслювали його підборіддя, а мокре волосся і розстебнута сорочка підказували, що Вестрі недавно плавав. Він усміхнувся.

— Я сподівався, що ти прийдеш. Бачила, який місяць?

Я кивнула й повернулася туди, де над самісіньким небокраєм, майже цілуючи берег, зависнув помаранчевий місяць.

—Уперше таке бачу, — сказала я і ступила крок назустріч.

—Заходь, — Вестрі простягнув руку. — Маю для тебе сюрприз.

Він зачинив двері, а я сіла на ліжко. Повітря напружилося, наелектризувалося. Вестрі також відчував це.

—Дивися, — сказав він і підняв радіоприймач, — я впіймав сигнал. — Вестрі додав гучності, і вона повернулася — та сама чарівна чужоземна мелодія. — Слухай, це французькою.

Я заплющила очі й хиталася в такт музиці.

— Ти знаєш цю пісню? — запитав Вестрі.

Прислухавшись на кілька секунд, я похитала головою.

—Ні, здається, не знаю.

— Вона називається «Життя в рожевому кольорі»[10].

—Звідки ти знаєш? — здивувалася я.

—Я чув її, перед тим як поїхати на війну, — пояснив він. — Мій друг працює на студії звукозапису. Цю пісню ще ніхто не знає, принаймні в Америці. Зараз її крутять на радіо, перед тим як випустити платівку. І це буде справжній хіт. Запам’ятай мої слова.

Вестрі сів поруч, випадково черкнувши своєю рукою мою, і я відчула тепло його тіла.

—А про що вона? — Я відчувала, як він дивиться на мене, але не зводила погляду з радіо.

—«Тану у твоїх руках, немов на небесах, і це la vie еп rose. Дотик губ, як дотик крил, між неземних світил бачу la vie еп rose. Ти шепочеш про любов, і від таких розмов у серці квітнуть ружі. І найсолодші прості ці слова». Ось про що.

—Як гарно, — сказала я, не знаходячи сили глянути на Вестрі. Руки тремтіли, і я заховала їх під коліна.

Вестрі підвівся.

— Потанцюєш зі мною?

Я кивнула й поклала свою долоню в його.

Він міцно пригорнув мене, і наші тіла гойдалися під музику. Руки Вестрі тримали мене за талію. Бездоганно. Я притиснулася щокою до його грудей.

— Вестрі, — прошепотіла я.

—Ти хотіла сказати Ґрейсоне?

—Любий Ґрейсоне, — усміхнулась я.

—Так, Кліо?

— Про це я і хотіла запитати. Я Кліо, ти Грейсон. Але ми лише прикидаємося? Чи це по-справжньому? Чому, коли ми обоє тут, усе так легко й чудово? А коли...

—Коли ми там, — перебив мене Вестрі, махнувши на вікно, — усе інакше?

—Так.

— Бо так і є, — мовив він. — Тут наш рай. А там... Там усе складно.

—У цьому й річ. Сьогодні я не наважувалася прийти сюди. Боялася, що ти віддаляєшся. Чому ти не розповів мені про... Про той інцидент з полковником Донаг’ю?

Вестрі приклав палець до моїх губ.

—Ти повіриш, якщо я скажу, що захищав тебе?

Його слова спантеличили мене.

—Захищав? Від чого?

—Енн, там надворі божевільний світ. Війна. Брехня. Зрада. Горе. Усе це відбувається навколо нас. — Він ніжно торкнувся руками мого обличчя. — Коли тобі здається, що я віддаляюся, приходь сюди. Приходь у бунгало, і ти відчуєш, як я тебе кохаю.

«Кохаю». Вестрі кохає мене. Усе решта не має значення. Я припала до нього ще ближче й відчула щось незнане, щось схоже на голод. Жадання, яке ніколи не з’являлося з Джерардом. Пристрасть. То Кітті про це говорила?

Вестрі відступив на крок.

—Ти така прекрасна, що я не можу намилуватися. Хочу сфотографувати тебе.

Він витягнув з наплічника фотоапарат і звелів стати біля стіни.

—Ось так, — мовив він після сліпучого спалаху. — Чудово.

—А тепер ти, — мовила я і вихопила фотоапарат. — Хочу сфотографувати тебе. Хочу запам’ятати цей вечір, оцю мить.

Вестрі скорився і став біля стіни, де ще мить тому була я. Я вбирала його очі крізь об’єктив, сподіваючись закарбувати цей момент навіки, а тоді натиснула на кнопку.

1 коли я поставила фотоапарат на стіл, Вестрі без жодних зусиль підхопив мене, наче пір’їнку, і дбайливо поклав на ліжко. Я гладила його руки. Дужі й міцні м’язи. Його губи торкнулися моїх, і серце шалено загупало. Я вдихала знайомий запах його шкіри та п’яніла. Розстебнула сорочку, і мої пальці ковзнули по торсу. М’язи ледь здригнулися від дотику, і Вестрі всміхнувся. Я теж уся затрепетала, коли він узявся за блискавку моєї сукні. Ніжні руки роздягали мене й пестили, несамовиті поцілунки вкривали шкіру. І я повірила, що Вестрі мріяв про цю мить тисячу разів, як і я.

Наші тіла були наче створені одне для одного. Ідеально припасовані. Я заплющила очі й поклялася запам’ятати кожну секунду, кожен подих, кожен дотик. І, коли все сталося, ми ще довго лежали, міцно-міцно обіймаючи одне одного. Я відчувала тепло його грудей, а наші серця билися в унісон з хвилями, що вибігали на берег.

—Вестрі, — прошепотіла я.

— Що, кохана?

—Що буде, коли це все закінчиться?

—Ти маєш на увазі, коли війна скінчиться?

—Так. Коли ми вирушимо додому.

—Якби я знав, — цілуючи моє чоло, сказав він.

Зненацька золотий обідок на безіменному пальці обпік мене холодом, і я інстинктивно відсунулася від Вестрі.

—Ти думаєш про нього, так?

Я зітхнула.

—Усе складно.

—Коли говорить кохання, усе просто.

Для Вестрі все справді було просто. Ми кохали одне одного — і крапка. Проте я дала слово Джерардові. Тому Джерарду, який зараз ризикує життям на полі бою. Джерарду, який чекає, що я стану його дружиною. Хіба я можу так з ним учинити?

Я підвела очі на Вестрі, і в серці пробудилася рішучість. Кохання до цього чоловіка заповнило все моє буття. Я ніжно поцілувала Вестрі й поклала голову йому на плече. Ми цілу вічність слухали французькі пісні, забуваючи про людей, час і простір, аж доки мої повіки не стали важкі-важкі.

Не знаю, скільки минуло часу — кілька хвилин чи кілька годин, але я схопилася з ліжка, почувши хрускіт гілля. Нашвидкуруч вдягнувшись і застебнувши сукню, я визирнула з вікна й побачила на пляжі невиразну тінь.

—Хто це може бути? — прошепотіла я до Вестрі, який зіскочив з ліжка, натягнув штани й накинув сорочку. Він навіть ґудзики не застібав, а одразу відчинив двері. Я рушила за ним і усвідомила, що геть загубилася в часі. Напевно, Кітті й усі решта вже шукають мене.

—Хто тут? — гукнув Вестрі до силуету.

—Це я, Кітті, — озвався знайомий голос. Ми вибралися з гущавини й побачили її обличчя в місячному світлі. Подруга була перелякана. — Енн? Це ти?

—Так. — Я зненацька збагнула, що моє волосся розтріпане. Я застебнула сукню повністю? Що вона подумає, побачивши напівголого Вестрі?

—Ой, — Кітті помітила його. — Я... Перепрошую, що завадила. Просто ми вже збиралися на базу й не могли знайти тебе, Енн.

—Вибач, Кітті, — засоромлено перепросила я. — Я геть забула про час.

На щастя, Кітті не розгледіла бунгало серед кущів.

—Я вже збиралася йти, — сказала я і повернулася до Вестрі. Боже, він був такий вродливий. Я не хотіла нікуди йти. Я воліла залишитися тут з ним, мабуть, навіки. — Добраніч, Вестрі.

—Добраніч, Енн, — по-змовницьки всміхнувся він.

Ми з Кітті брели пляжем мовчки, і зрештою вона спитала:

—Ти кохаєш його?

—Кітті!

Подруга взяла мене за руку.

—Усе гаразд. Мені байдуже, кого ти кохаєш. Я просто хочу, щоб ти була щаслива. Ти щаслива?

Я звела очі на місяць, а тоді озирнулася на берег, який вів до бунгало.

—Так, — зізналась я. — Я ніколи в житті не відчувала більшого щастя.

Дорогою назад ніхто не зважав на вибоїсту дорогу. Стелла поклала голову на коліна Віллові, Мері захоплено балакала з Лу, Кітті поринула в роздуми, а я дослухалася до свого серця, сповненого справжнього й чистого кохання. Проте на душі було важко. Мені доведеться вибирати. І, боюся, зовсім скоро.

— Ви чули? — запитала за сніданком Ліз. — Сьогодні солдатів переправляють. Майже всіх. Якась велика битва на сусідньому острові. І цього разу серйозна.

Ми з Мері зустрілися поглядами. Вона переживала за Лу, я прочитала це в її очах. Чи помітила вона в моїх страх за Вестрі?

—Полковник Донаг’ю призначив початок операції на вечір, — сухо, наче читаючи інформаційний бюлетень, додала Кітті.

—А ви знаєте, кого забирають? — запитала я, сподіваючись, щоб ніхто не вловив паніку в моєму голосі.

—Так, — витягнула носовичок Стелла. — Список висить при вході в їдальню. Іди подивись. Я побачила в ньому Вілла.

—Співчуваю, Стелло, — мовила Ліз.

—Ходімо глянемо, — звернулась я до Мері.

Вона кивнула, і ми зажурено вийшли на вулицю. Так, він був у списку. Майже посередині хтось вивів чорною ручкою його ім’я. Вестрі Ґрін. Лу також був там. Мері зойкнула, і ми важко обійнялися.

—Треба знайти їх, — сказала Мері. — І попрощатися, поки...

— Мусимо бути сильними, — мовила я. — Вірити, що все буде добре. Заради них.

—Енн, — пробурмотіла Мері, — я не можу його втратити.

—Не кажи такого, люба. — Я гладила її по руці. — Це погана прикмета.

Оскільки я відпрацювала світанкову зміну, то після сніданку могла без докорів сумління пробратися до чоловічих казарм

Розділ 9

і заглянути у вікно Вестрі. Я вибралася на лавку навпроти нього, але змогла розрізнити небагато: порожню кімнату, застелене ліжко й голий вішак. Невже його вже забрали? Ліз говорила, що перша ескадрилья вирушила. Вестрі полетів з ними?

Попрощавшись із Мері, я поспішила на пляж, а там одразу кинулася бігти. Можливо, Вестрі чекає на мене в бунгало. Я побачу його перед від’їздом, якщо встигну добігти. Пісок набивався в черевички, засмоктував їх у себе, стримував кожен крок. Невже він заважає, не пускає мене до Вестрі? Я зашпорталася через викинуту хвилями гілку й забила коліно, але підвелася і побігла далі. Швидше. Ще швидше. Кожна секунда на вагу золота.

Продершись крізь кущі, я нарешті опинилася перед бунгало. Ранкове сонце осяяло хатинку й сплетені з пальмового листя стіни. Я вхопилася за ручку, благаючи небеса, щоб вона піддалася і, увійшовши всередину, я застала Вестрі. Натомість вона тільки клацнула. Замкнуто. Вестрі немає. Я спізнилася.

Утім я таки дістала ключ, відімкнула двері, увійшла й опустилася на стілець, гірко розчарована. Але кімната одразу заспокоїла мене. Я відчувала присутність Вестрі, як він і обіцяв. Як він тоді сказав? Я шукала слова в закутках пам’яті, та виявилося, що вони викарбувані в серці: «Коли тобі здається, що я віддаляюся, приходь сюди. Приходь у бунгало, і ти відчуєш, як я тебе кохаю». І я справді відчувала його кохання. Воно огортало мене теплим покривалом.

Я підняла дошку, і серце затріпотіло: на мене чекав лист.

Моя люба Кліо!

Я мушу їхати, кохана. Мене відряджають на Гуадалканал, де, як сказав командир, відбувається «серйозний бій». Ніхто з нас не знає, чого чекати. Зрештою, ми засиділися на цьому шматку суходолу. Майже повірили, що приїхали на відпочинок. Але настав час виконувати свою місію, виконувати те, для чого ми прибули. Воювати.

Зранку я прийшов до санчастини попрощатись, але ти була заклопотана, і я не хотів тебе турбувати. Просто кілька хвилин дивився, як ти працюєш. Боже, це втілення краси. Як ти ходиш. Як ти говориш. Я ще ніколи так сильно не закохувався.

Не знаю, як довго мене не буде. Може, кілька днів. Може, кілька місяців. Однак я вірю, що ти пам’ятатимеш учорашню ніч. Як і я. Вірю, що ти будеш думати про мене й чекати на мене. Тому що я повернусь, і ми знову будемо разом. А коли закінчиться війна, більше ніколи не розлучимося.

Не забувай мене, la vie еп rose, кохана.

Твій назавжди Грейсон

Я витерла сльози й вибігла на пляж. Над головою в бойовому порядку майнула ескадрилья літаків. Я послала їм услід повітряний цілунок.

Він повернеться. Неодмінно.

* * *

Минали дні, але новини з фронту не надходили. Солдати, які залишилися на острові, ходили замислені й роздратовані. Можливо, відчували провину, бо не брали участі в бою, або сором, адже їх не взяли на таку важливу місію.

Союзні війська витісняли японців з тихоокеанського регіону, і точилася вирішальна битва, від якої залежала доля Нової Зеландії, як пояснила Ліз. Ця дівчина знала про війну більше, ніж ми всі гуртом узяті. Вона розповіла, що японці планували захопити Нову Зеландію, убивати та ґвалтувати населення. Союзники захопили Гуадалканал, але в регіоні залишилося ще чимало ворожих осередків. Ми мусили перемогти. Бо якщо ні, то... Ніхто цього не озвучував, але воно висіло над нами.

Щодня літаки привозили чимдалі більше поранених. Одні, заціпенілі й скривавлені, не видавали ні звуку, ніби побачене відібрало їм голос і розум. Інші, з тяжкими ураженнями, як-от: розтрощені ноги, відірвані руки, осколки в очах — благали про морфій, і ми якнайшвидше впорскували його, устромляючи голку в зболену шкіру.

Через безперервний потік солдатів ми ані хвилини не сиділи без роботи і вже сумнівалися, що бій іде за планом. Медсестра Гільдебренд віддавала накази чітко та холоднокровно, наче машина:

—Ліз! Збігай у підсобку та принеси чисті бинти. Ти не бачиш, що вони закінчуються? Стелло! Іди сюди, допоможеш мені підготувати цього до операції. Кітті! Солдату на дев’ятому ліжку потрібен морфій. Хутчіш!

Медсестра Гільдебренд муштрувала нас, і не дарма. Мало кому з медсестер досі випадало працювати так інтенсивно. Та й емоції кипіли. Дівчата обступали кожного новоприбульця, шукаючи знайомі обличчя.

Якось уранці в перших числах квітня біля входу гукнули:

—Медсестру, негайно!

Я побачила пілота, який тримав на руках закривавленого солдата.

— Не було часу чекати на ноші — я приніс його так. Хлопець спливав кров’ю в літаку. Якщо йому ще можна допомогти, то варто поквапитися. Славний хлопець.

Я швиденько прикотила ноші, допомогла пілоту покласти пораненого й одразу впізнала скривавлене лице. О господи, це Вілл — хлопець Стелли!

—Далі я сама, — сказала я. — Дякую, лейтенанте.

— Будуть іще, — замогильним голосом сказав він. — Щойно передали по радіозв’язку. Гаряче там. Багато поранених.

Із серцем, сповненим жаху, я повезла Вілла в операційну. Доктор Вілер саме мив руки.

—Док! — крикнула я. — Терміновий випадок.

Я махнула Мері, яка працювала неподалік, і, коли вона підійшла, прошепотіла.

—Це Вілл. Він серйозно поранений. Де Стелла?

Мері показала в протилежний кінець палати, де Стелла й медсестра Гільдебренд накладали гіпс. Солдат застогнав, коли йому вправили коліно.

—Треба повідомити їй.

—Ні, — заперечила я. — Вона потрібна нам. Нам потрібна кожна працездатна медсестра на цьому острові. Лейтенант сказав, що будуть нові. Може, Лу. Може, Вестрі. Ми повинні працювати далі. Немає часу побиватися.

Вона похмуро кивнула.

—Постараюся її не підпускати.

—Дякую, — мовила я. — Я пильнуватиму його. Якщо будуть якісь зміни, покличу Стеллу.

За годину привезли ще двадцять трьох солдатів, тоді ще дев’ятьох, а потім — одинадцятьох. Троє померли. Стан більшості стабілізувався, і їх доправили літаками додому, тому що ми не могли надати потрібної допомоги.

—Суцільне криваве місиво, — сказала Ліз, витираючи очі носовичком. Вона ледве витримувала цей темп, як і всі ми.

—З тобою все гаразд? — Я поплескала її по плечах. — Хочеш, я поговорю з медсестрою Гільдебренд, щоб тобі дали вихідний?

— Ні. — Ліз розправила білий халат. — Я впораюся. Я мушу.

Я глянула на Кітті, яка з іншою медсестрою гарячково клопоталася біля нового пацієнта. Бинти коло ліжка свідчили про серйозну травму голови. Пальці Кітті квапливо промокали лоб спиртовим розчином. Солдат кривився. Кітті, ледь хитаючись, накладала пов’язку. Дивно якось. А тоді ноги подруги підломились, як першої днини на летовищі, і вона впала на підлогу. Цього разу не знайшлося нічого, що пом’якшило б удар.

Я кинулася на поміч і взялася обмахувати її обличчя.

— Кітті, Кітті! Отямся. Ти зомліла.

Ліз принесла слоїк нюхальної солі. Я підсунула його під ніс Кітті, і за мить вона розплющила очі.

—Який сором, — сказала вона. — Тільки глянь на мене. Тут повно солдатів, які потребують допомоги, а я навіть на ногах не можу втриматися.

—Тобі треба відпочити, — заспокоїла я Кітті. — Я проведу тебе до кімнати. Медсестра Гільдебренд не буде заперечувати.

—Добре. Але не треба мене проводити. Ти потрібна тут. Я сама дійду.

—Гаразд, — здалась я. — Та будь обережна.

Кітті вийшла із санчастини, а я повернулася до ліжок, на яких солдати чекали ліків, пов’язок, операції або просто смерті.

— Ми повинні їй сказати, — почувся за спиною голос Мері. — Док каже, що з Віллом усе зле.

Я кивнула.

— Підемо разом?

Ми підійшли до Стелли, яка шукала щось у шафці.

—А я гадала, що вони поповнюють проклятущі запаси, — мовила вона. — Ви бачили йод у цьому забутому Богом місці?

—Стелло, — озвалася Мері. — Сядь, будь ласка.

—Сісти? Навіщо? — Вона підозріливо глянула на мене.

Я взяла Стеллу під руку й усадовила на крісло.

— Вілл. Його поранили. Тяжко поранили.

Стела йойкнула й затулила рота рукою.

— Ні-ні. Ні, я не вірю! — Вона дивилася то на мене, то на Мері. — Де він?

—Доктор Вілер докладає максимум зусиль, — сказала Мері й кивнула в бік операційної, — але прогноз не дуже добрий.

Стелла кинулася до операційної, ми побігли за нею.

— Вілле! Вілле, це я! — Вона уклякла біля столу, обережно поклавши руку коханому на груди. — Це я, Стелла.

Вілл не поворухнувся. Його дихання було поверховим.

—Док, ви урятуєте його? Ви мусите його врятувати.

Цієї миті Вілл розплющив очі. Але повіки затремтіли та знову опустилися.

—Вілле! — зойкнула Стелла. — Вілле, повернися.

Він знову розплющив очі, а тоді заворушив губами та кволо промовив:

— Я тут, Стелло. Я тут.

Доктор Вілер скинув окуляри.

—їй-богу, — сказав він, — хлопчина отямився. Можливо, він справді впорається.

Стелла не звертала уваги на сльози, що котилися по щоках, і міцно стискала руку Вілла.

—Усе буде гаразд. Ох, Вілле! — І вона притулила голову до його шиї.

Ми з Мері витерли сльози. У Вілла з’явився шанс. І слава богу. А що буде з Лу й Вестрі? Що буде з іншими солдатами? Чи пощастить їм так само? Чи пощастить нам?

* * *

Зміна добігла кінця об одинадцятій вечора. Проте багато дівчат, так само як і я, не хотіли йти із санчастини. А якщо привезуть Вестрі? І я з ним розминусь? Однак медсестра Гільдебренд суворо звеліла розходитися.

— Ви втомились і стаєте нехлюйками, — сказала вона.

І мала рацію. Ліз забула дати пацієнту ліки, а я покликала доктора Вілера не до того солдата. Він мав оглянути травму голови на дев’ятнадцятому ліжку, а не перелом ноги на сьомому. Дев’ятнадцяте, сьоме, двадцять третє. Четверте. Ліжка, числа, солдати — усе пливло перед очима, а коли я їх заплющувала, то бачила лише багряну барву крові.

Зайшовши до казарми, я зрозуміла, що геть забула про Кітті. З нею все добре? Я поспіхом піднялася сходами й застала сплячу подругу в ліжку.

— Кітті, — прошепотіла я, — як почуваєшся?

Вона перекотилася на бік і підвела очі:

—Зі мною все гаразд. А як солдати? Що там у вас відбувалося?

—Божевілля, — відповіла я. — Привезли Вілла, він серйозно поранений. Але ми віримо, що він упорається.

—Добре. А Вестрі? Щось про нього чути?

—Поки що нічого. — На очі знову набігли сльози.

— Привезли пошту. Лист на ліжку.

—Дякую. Добраніч, Кітті.

Щоб не заважати подрузі увімкненою лампою, я взяла конверт і, підійшовши до вікна, роздивилась ім’я відправника під місячним світлом. Джерард.

Кохана!

Ти не пишеш мені, і вчора, хай як не хочеться про це згадувати, мене здолав страх. Я відчув щось лихе. На душі важко, але я не йму цьому віри. Щось трапилося? Ти в безпеці? Будь ласка, напиши, що так.

Я зараз у Франції, у складі 101-ї повітрянодесантної дивізії. Далеко від домівки, далеко від тебе. Ми живемо в суворих умовах, війна є війна. Щодня гинуть солдати. Однак у мене є листівка, яку ти виготовила. Та, із червоним сердечком. Я тримаю її в кишені й вірю, що вона охороняє мене. Я повернуся додому. До тебе, Енн. Обіцяю.

Твій Джерард

Я розплакалася, запхала лист назад у конверт і дістала набір для письма. На блакитному папері були витиснені мої ініціали «ЕЕК». Енн Елізабет Келловей. Ідучи сюди, я збиралася писати багато листів матері, татові, Максін, а найбільше — Джерардові. Але набір для письма порохнявів у коробці, і мені стало соромно. Могла б і знайти час відповісти Джерарду. Я сіла писати листа, хоч і не розуміла, про що писати.

Любий Джерарде!

Шлю тобі звістку, що в мене все добре. Пошта постійно затримується, і я тільки зараз одержала твої листи.

Я замислилася про брехню. Білу брехню.

Я писала би більше, та зовсім не маю часу. Коли не працюємо, ми спимо. Коли не спимо, працюємо.

Ще одна брехня.

Я часто думаю про тебе й сумую.

З любов’ю

Енн

* * *

—Знаєте, що допоможе нам згаяти час? — запитала Стелла одного травневого ранку.

—Що? — вдала цікавість Мері.

—Гурток плетіння.

—Легко тобі казати, — відрубала Мері. — Твій Вілл тут, живий і здоровий. Думаєш, нам пряжі бракує?

Стеллу її слова діткнули.

—Вибач, — перепросила Мері. — Я не хотіла.

— Не переймайся, — відповіла Стелла. — Я просто подумала, непогано було б коло чогось заходитися. Замість цілими вечорами слухати новини по радіо.

—Непогана думка, — озвалась я.

—Гадаю, тубільцям знадобилися б рядна, — додала Мері. — Для дітей. Можемо плести їх.

—Я з вами, — сказала Кітті.

—І я, — зголосилася Ліз.

— Можемо почати сьогодні після зміни, — запропонувала Мері.

—Добре, — усміхнулася Стелла. — Я знайду все потрібне. Збираємось у кімнаті відпочинку.

* * *

Стелла мала рацію. Кілька наступних тижнів ми жили пряжею. Сплели одне покривало, а потім друге. На третьому й четвертому вже планували п’яте: жовті й зелені нитки, велика пальма в центрі.

—Цікаво, хто під цим спатиме? — мовила Ліз, погладивши рукою наш перший витвір. — Ряденце — це така дрібничка, але так приємно виготовляти щось для населення острова. — Ми кивнули. — Ви коли-небудь розмірковували, що вони про це все думають? — вела далі вона. — Одного дня їхня мирна оаза серед океану опинилася в епіцентрі брутальної війни?

—Вони, мабуть, нажахані, — відповіла Мері. — Якби ми могли дати їм щось більше, ніж покривала.

—Але покривала — це вже щось, — заперечила Ліз.

Я згадала про Атею. Мабуть, їй важко. У неї нікого немає. Може, їй знадобиться наше рядно. Або вона знає тих, кому знадобиться.

Дівчата сиділи тісним колом, стукали спиці.

— Я можу віднести покривала знайомій дівчині, острів’янці. Вона допоможе, — запропонувала я. — Завтра піду на ринок.

* * *

—Медсестро Гільдебренд!

—Слухаю! — гаркнула вона, не підводячи очей.

— Можна мені пізніше прийти з обіду?

Медсестра Гільдебренд зсунула окуляри на краєчок носа.

— Яка причина?

— Ну, ми з іншими медсестрами плетемо покривала, — пояснила я. — Щоб мати справу ввечері й відволіктися від переживань...

— Говоріть ясніше, медсестро Келловей, — суворо урвала вона.

—Так, перепрошую. Сьогодні я збираюся віднести покривала на ринок і роздати острів’янам, які їх потребують.

— Покривала? — трохи глузливо перепитала медсестра Гільдебренд.

—Так, мем. Покривала.

Вона похитала головою і знизала плечима.

—Гаразд, можете йти. Але щоб о пів на третю ви були тут. Нам доставлять матеріали й медикаменти. Потрібні всі руки.

Я усміхнулася.

—Дякую, медсестро Гільдебренд. Дякую. Я буду.

* * *

На ринку стояла тиша, можна сказати, що мертва. Оскільки вагомішу масу солдатів перекинули в бій, дедалі менше острів’ян приходили торгувати. Проте я сподівалася побачити Атею. Нам треба поговорити.

Востаннє я бачила її кілька місяців тому, коли Атея увійшла до церкви на Святвечір і я хвилювалася за неї. Покривала — це тільки привід переконатися, що з нею все гаразд.

—Перепрошую, — озвалася я до беззубої жінки з немовлям, що нудилася біля столика, заставленого бананами й жмутками екзотичного зеленого салату. — Ви не бачили Атею?

Жінка скептично підвела брову та зверхньо сказала:

—Вона тут нема.

—Ох, — зітхнула я і піднесла кошик з покривалами. — Я хотіла віддати їй оце.

Після цього жінка злагідніла та вказала на пагорб за кількасот метрів.

—Вона з Тіта. Зелений дім. Ти знайти вона всередині.

—Дякую, — мовила я і рушила до пагорба. Вантажівка повертатиметься на базу менше ніж за годину, тому слід поспішити. Стежина вела туди, куди показала жінка. Мої світлі лаковані черевички забруднились, але я не звертала уваги. Ляснула москіта, який сів на руку. Стежка завертала в гущавину. Під покривом тропічного лісу стало темніше, і я ледве розгледіла маленький зелений будиночок, що зливався з пагорбом, наче частина природи. Напевно, сюди.

Біля стіни будиночка, зведеного з уламків деревини й намитих морем дарів, стояв велосипед. Я простягла руку до дверей, щоб постукати, і здригнулася від пронизливого кудкудакання курки. Мабуть, я дурепа, що отак заявилася сюди?

У дверях з’явилася літня жінка із зібраним в акуратну косу волоссям.

—Я прийшла зустрітися з Атеєю, — тихо сказала я і вже знайомим жестом підняла кошик з покривалами.

Жінка кивнула і пробурмотіла щось незрозуміле чи то французькою, чи то таїтянською. За дверима почулися кроки.

— Енн! — гукнула Атея, вистромивши голову з-за літньої жінки. — Ти тут!

Я її ледве впізнала. Мабуть, тому що Атея була в сукні, розмірів на п’ять завеликій як на її худу комплекцію. Цілком можливо, що цю сукню виписали з каталогу одягу зразка 1895 року. Та навіщо Атеї сукня, якщо досі вона прекрасно обходилася шматком тканини?

—Так, перепрошую за вторгнення. Я... Я хотіла переконатися, що з тобою все гаразд. І віддати тобі це.

Атея взяла кошик й охнула.

—Красиво. Це мені?

—Так, тобі й усім, кому вони знадобляться, — усміхнулась я. — Як твої справи?

Видно, моє запитання викликало суперечливі відчуття, бо замість відповіді дівчина сказала:

—Заходь у будинок. Це Тіта.

Літня жінка кивнула.

—Приємно познайомитися, Тіто. Я Енн.

Атея провела мене до солом’яного крісла, і я сіла. Тіта принесла горня із чимось теплим.

—Чай, — сказала вона. — Для вас.

Я подякувала і сьорбнула з горнятка. Напій був солодкий і пряний.

—Смачно, — мовила я. — А що це таке?

— Кава-кава, — відповіла Атея. — Вона тебе заспокоїть.

Я кивнула. Й Атея мала рацію. З кожним ковтком на душі ставало легше, а в голові розросталася п’янка порожнеча. Усе навколо лагіднішало. За кілька хвилин зазубрини на шорсткій віконній рамі згладились, а брудна підлога здавалася вкритою м’яким східним килимом.

—Це вона? — запитала в Атеї Тіта.

Атея кивнула.

Тіта підсунула свій стілець ближче.

— Це ти знайшла майстровий дім?

Спочатку я не втямила, про що мова, а тоді згадала слова, вимовлені Атеєю на пляжі кілька місяців тому. Геть забула розповісти про це Вестрі.

—Так, якщо ви про бунгало.

Тіта багатозначно подивилася на Атею.

—Ти повинна знати дещо, — мовила жінка, і я не змогла відвести погляду від її полум’яних очей. — Легенда каже, що на кожного, чия нога ступить у бунгало, чекає сто років, — вона запнулася, наче шукаючи потрібне слово, — жалів.

—Я вас кепсько розумію, — сказала я, відставивши горня на дерев’яний столик ліворуч. Кімната ніби наповнилася серпанком. Що було в тому чаї?

—Там трапляються погані речі, — мовила жінка.

Я похитала головою. О, як вона помиляється! Там трапляються чудові речі. Це наша мила схованка, місце, де виросло моє кохання до Вестрі. Як вона може таке казати?

— Наприклад? — до мене повернувся голос.

—Занадто страшні речі, щоб говорити про них, — прошепотіла Тіта та звела очі на розп’яття посеред стіни.

Я квапливо підвелась, і кімната наче пливла.

—Отже, — мовила я і вхопилася за спинку крісла, щоб встояти. — Дякую за чай, але мені вже час іти, — і, обернувшись до Атеї, я додала: — Бережи себе, люба. А якщо знадобиться допомога, не забувай про мою пропозицію.

Вона кивнула і крадькома зиркнула на Тіту. Я вже повернула клямку, та зупинилася.

—Стривайте. Ви сказали, що бунгало належало майстру. А часом не знаєте його імені?

Тіта подивилася на Атею, а відтак на мене.

— Знаю, — мовила вона із сумом в очах. — Його звали Поль. Поль Ґоген.

* * *

Увечері, щойно Мері роздала всім пряжу, до кімнати відпочинку ввірвалися солдати. Ми перелякано підвели очі.

—Сестри, швидше! — крикнув один з них. — Ви потрібні в санчастині. У нас цілий літак поранених. Цього разу їх забагато.

Спиці випали з рук, і разом з іншими дівчатами я помчала до санчастини. Медсестра Гільдебренд голосно роздавала накази.

— Кітті, залишаєшся зі мною: асистуватимемо докторові Віле-ру. Стелло, відповідаєш за ліжка від першого до одинадцятого. Ліз — від дванадцятого до дев’ятнадцятого. Мері й Енн, ви приймаєте нових. Головне — це порядок. Сьогодні буде багато жаху й мук. Але ви приїхали сюди допомагати. Зберіться на силі, медсестри. Нас чекають години безперервної роботи.

Ми розбрелися на свої пости, і, коли привезли перших солдатів, зрозуміли, що цього разу все по-іншому. Рани жахливіші, крики голосніші, а темп інтенсивніший, аніж у попередні дні.

Ми з Мері працювали на вході, приймали й розподіляли поранених, які зойкали та благали про допомогу. Одні ледь чутно, інші так голосно, що неможливо було слухати. Юний солдат з пораненою головою чимдуж потягнув мене за руку, аж розірвав рукав сукні.

—Де моя мама? — кричав він. — Хочу до мами!

Лячно було це бачити. Кров, страждання і несамовитий біль перетворювали дорослих чоловіків на перестрашених хлоп’ят. Але ми працювали. Збиралися на силі, як наказала медсестра Гільдебренд, і працювали далі. Щоразу, як здавалося, що сили от-от закінчаться, з’являлося друге дихання.

Останній літак приземлився о другій тридцять. У санчастину завезли дев’ятьох солдатів. Біля дверей залементувала Мері. І жах у її голосі все мені розповів.

Підбігши, я побачила на ношах бездиханного й сильно обпеченого Лу.

Солдат коло дверей похитав головою.

—Вибачте, мем. Він помер дорогою сюди. Ми доклали максимум зусиль...

—Ні! — закричала Мері, несамовито хитаючи головою. — Ні!

Кинувшись до вояка, вона схопила його за комір.

—Чому ви не допомогли йому? Чому ви ніяк не зарадили?

— Мем, — відповів той, — запевняю вас, ми виконали все можливе. Але його рани були надто тяжкі.

— Ні, — уклякла Мері. — Ні, цього не може бути. — Потім вона підвелася, поклала голову на груди Лу й плакала в його закривавлену сорочку. — Лу! Лу! Ні, Лу, ні!

До мене підбігла Ліз і прошепотіла:

—Її треба зупинити. Допоможи.

—Мері, — озвалась я. — Мері, облиш. Його вже немає. Відпусти його.

—Ні, неправда! — зарепетувала вона, відштовхуючи мене. Я махнула Ліз, щоб допомогла.

—Люба моя, — мовила я і повільно взяла Мері під ліву руку, а Ліз — під праву, — ходімо, приляжеш.

—Ні, — простогнала Мері.

—Ліз, візьми заспокійливе.

Вона кивнула та простягнула мені шприц. Голка занурилася під шкіру Мері, але вона навіть не кліпнула. За кілька секунд тіло її обм’якло.

—Ось так, — сказала я, поклавши Мері на сусіднє ліжко. Простирадло було заплямоване кров’ю. Чужою кров’ю. Та часу перестеляти його ми не мали. — Полеж, люба. — Я витерла вологою тканиною кров Лу з її обличчя. — Тобі потрібно відпочити.

—Лу, — пробурмотіла подруга, і її очі заплющилися.

Кілька хвилин я дивилася, як повільно підіймаються й опускаються груди Мері. Це було несправедливо. Знайти нове кохання після всього, що вона пережила, тільки щоб утратити його. Надто страшно.

* * *

Ми з Кітті поверталися до кімнати мовчки. Тепер ми побачили війну чи, імовірніше, її плоди. Усю потворність, усю жорстокість.

Ми довго лежали без сну і слухали гудіння літаків у небі. Я молилася за Вестрі. А за кого молилася Кітті? Про кого вона думала?

—Енн, — прошепотіла подруга, коли в небі ненадовго запала тиша. — Ти ще не спиш?

-Ні.

—Мушу сказати тобі дещо. Дещо важливе.

Я підвелася.

-Що?

Кітті зітхнула, і я побачила в її очах жаль і біль, причину яких не могла збагнути.

— Я вагітна.