Бунгало

Розділ З

Кітті тицьнула ліктем мені під ребра, і я застогнала, підводячи важкі повіки.

—Поглянь у вікно. — Вона мало не пищала від захвату. — Ми майже на місці!

Це було посеред сорокап’ятихвилинного перельоту з північного острова, якого ми дісталися кораблем. Чотири дні безперестанку мене мучила морська хвороба, і я понад усе воліла ступити нарешті на суходіл. Очі зміряли кабіну невеликого літака — сіру й механічну. Чоловіче місце. Однак, за винятком пілотів і єдиного солдата — довготелесого рудуватого хлопчини у випрасуваній формі, який повертався з тривалої лікарняної відпустки, — літак був на-пхом напханий медсестрами.

—Дивися! — вигукнула Кітті, схопившись рукою за серце. — Ти бачила в житті щось прекрасніше?

Перехилившись через Кітті, я виглянула в маленький ілюмінатор і зойкнула. Унизу неймовірно блакитна вода переходила в білий пісок і рясно вкриті смарагдовою зеленню пагорби. Я не очікувала, що від краєвиду перехопить дух. Правду кажучи, я нічого не чекала. Звісно, Нора, яка зараз поверталася кораблем додому, описувала принади островів, але статті в газетах розповідали геть інше: невпинна тропічна спека, бруд, злидні, солдати воюють у мочарах серед хмар москітів. У листах це називали «пеклом на землі». Одначе язик не повертався так охарактеризувати краєвид. Ні, цей острів інший, геть інакший.

Мої думки повернулися до Джерарда, його виразу обличчя, коли я сідала в літак, — сумного, невпевненого, трохи наляканого. Коли наступного дня після вечірки я сказала йому, що їду, він сприйняв це добре. Тільки очі тривожно блищали.

Звісно, він спробував мене відрадити, але зрештою міцно стиснув долоню і видушив усмішку:

— Коли ти повернешся, я буду поруч. Ніщо у світі цього не змінить.

Після тривалої розмови ми вирішили на рік відкласти весілля. Новина знітила матір, і вона побігла у свою кімнату плакати. Зрозуміти реакцію тата виявилося важче. Я почекала до вечора того дня і зізналася йому перед вечерею, коли тато смакував скотч у кабінеті. На його чолі виступили дрібні намистинки поту.

—Доню, ти впевнена, що хочеш цього?

—Упевнена, — відповіла я. — Я відчуваю, що це правильний вчинок, і не маю інших пояснень.

Він кивнув, закурив сигару й випустив дим у напрямку відчиненого вікна. Очі тьмяно поблискували.

— Мені б твою сміливість.

—Тату...

—Ну, гаразд, — відрубав він, загасивши в попільничці сигару, а з нею і паростки емоцій. — Невже ми хочемо прогавити вечерю? Максін приготувала croque monsieur[2].

Однак до бутерброда тато навіть не доторкнувся.

Я розгладила долонями сукню. Чому одяг Кітті наче щойно випрасуваний, а мій так зім’явся? На душі стало млосно. А якщо це рішення — помилка? Я зімкнула долоні на колінах і дивилася вниз, на місце, що майже рік буде моєю домівкою.

Констанс Гільдебренд, старша медсестра, яка керуватиме нашою роботою на острові, сиділа в носі літака. Вона випрямилась і грізно зиркнула на гурт молодих медсестер. Огрядна, сива, волосся так туго зібране й заколоте під білим чепчиком, що аж боляче дивитися. Якщо в ній і було щось лагідне, сестра Гільдебренд тримала його за сімома замками.

—Ми майже прилетіли! — Шум літака, який вона намагалася перекричати, був таки гучніший, тому я читала по губах. — Не дайте красі острова вас обдурити. Це не місце для насолод. Ви працюватимете й пітнітимете дужче, ніж собі думаєте. Безжальна спека. Задушлива вологість. Якщо вас не докінчать москіти, то допоможуть тубільці. Прибережні племена дружні, але не ходіть углиб острова. Неподалік бази досі існують осередки канібалів.

Я глянула на жінок по той бік проходу. Вони налякано витріщались, а сестра Гільдебренд тим часом прокашлялася.

—Я знаю, що ви втомились, але роботи багацько. Ви заселяєтеся, миєтесь і о 14:00 з’являєтеся до медико-санітарної частини. І попереджаю: за вашою появою спостерігатиме тьма-тьмуща чоловіків, які давно не бачили жінок, тільки wahine. — Вона похитала головою, щоб підкреслити сказане. — Не дивіться їм в очі, не потурайте. Змусьте їх поводитись як джентльмени.

Одна з дівчат попереду дістала компактну пудру, припорошила ніс, а тоді намастила на губи свіжий шар червоної помади.

Кітті нахилилася до мене із широкою усмішкою:

—На острові буде дві тисячі чоловіків, — прошепотіла вона. — І сорок п’ять нас.

Я насупилась. Як вона може думати про чоловіків, коли від засторог сестри Гільдебренд холоне на серці?

—Як гадаєш, там справді є канібали?

—Та ну, — упевнено мовила Кітті. — Вона просто хоче нас налякати.

Я кивнула, підбадьорюючи себе, і додала:

—До того ж Нора в листах нічого не згадувала про москітів. Кітті схвально кивнула.

—Мередіт Льюїс — сестра Джиліан, ти маєш її знати — була на іншому острові неподалік. Вона повернулася з першою хвилею мобілізованих і сказала, що всі історії про канібалів — вигадка.

Та замість заспокоїти слова Кітті шрапнеллю пошматували моє серце. Мередіт Льюїс училася в одному класі з Джерардом, а на випускній фотографії вони стояли поруч. Від спогадів закортіло додому. Невпевненість ятрила серце, але літак став підстрибувати й труситися, і думки затихли.

Ми з Кітті трималися за руки, коли літак, із глухим стуком торкнувшись землі, помчав надто близькою до океану смугою. Якоїсь миті я повірила, що зараз нас усіх, ніби торпеди, катапультують у глибінь. Я тихо перехрестилась і помолилася.

— Ну, почалося, — прошепотіла до самої себе я, коли за кілька секунд опинилася в черзі до виходу.

Кітті, яка стояла позаду, поклала руку на моє плече та прошепотіла:

—Дякую, що поїхала зі мною. Обіцяю, ти не пошкодуєш.

Одна за одною ми спускалися трапом на летовище. В обличчя війнув бриз, теплий і вогкий, я вдихнула та майже відчула, як парують легені. Праворуч стояла медсестра, яка пудрила носик у літаку, бо її обличчя вже лисніло на сонці, а по щоці котилася намистинка поту. Захотілося дістати із сумочки пудру, але я зупинила себе. Байдуже, який у мене вигляд. Я заручена.

Озирнувшись, я збагнула, що медсестра Гільдебренд не збрехала (принаймні про чоловіків). Море темно-зелених уніформ кишіло, як бджолиний рій. Зухвальці свистіли, решта обсіла вантажівки, вони позапалювали цигарки й витріщалися.

— Наче ніколи в житті жінок не бачили, — прошепотіла Кітті, стрельнувши очима в солдата з юрби. Той напнув груди та впевнено всміхнувся нам. — Він милий, — сказала вона трохи голосніше, ніж варто було.

Медсестра Гільдебренд повернулася до нас.

—Леді, дозвольте відрекомендувати полковника Донаг’ю, — мовила вона.

Злітною смугою до нас крокував чоловік в однострої, усипаному десятком медалей та орденів. Солдати, яких він минав, умить шикувалися. Юрбою пробігло цитькання, і медсестри захоплено стежили за наближенням полковника. Йому було десь сорок, можливо, трохи більше. Золотиста шкіра, темне волосся зі срібними прожилками, несказанно разючі очі. Його постать у формі була владна й трохи грізна, як на мене.

—Медсестро Гільдебренд, пані, — сказав він, трохи здійнявши кашкет. — Хочу офіційно привітати вас на Бора-Бора. Ми вдячні вам за службу на благо нашої держави. Запевняю, що кожен солдат, дислокований на цьому острові, зокрема я, усім серцем цінуватиме вас і вашу працю.

Він повернувся до солдатів і гукнув:

— Вільно!

Вони вибухнули оплесками.

—Який прекрасний джентльмен, — прошепотіла Кітті, не зводячи очей з полковника.

Я знизала плечима. Вийшовши з літака, ми не одразу усвідомили силу, з якою шкварить сонце. Тепер стало дуже спекотно.

Промені розбивались об асфальт, і нещадне тепло звивалося навколо нас. Кітті збоку повільно хиталася сюди-туди. Спочатку я думала, що вона підтанцьовує під пісню Елли Фіцджеральд, яка лунала із сусіднього «джипа», а відтак повернулась і побачила, що її щоки побіліли, а руки обм’якнули.

—Кітті, — торкнулася її долоні я. — 3 тобою все гаразд?

Її повіки затремтіли, а ноги підломилися.

Я встигла спіймати Кітті, але справжнім рятівником, який уберіг її голову від зустрічі з безжальним асфальтом, був переповнений занадто святковими сукнями саквояж. Тіло Кітті безладно розпласталося на гарячій злітній смузі, а голова опинилася на моїх колінах.

— Кітті! — зойкнула я, інстинктивно обтягуючи пелену блакитної сукні, щоб прикрити ноги подруги.

—Нюхальну сіль! — наказала медсестра Гільдебренд, торуючи шлях крізь юрбу жінок, що обступила нас. Вона дістала скляний зелений флакон і підсунула його під ніс Кітті.

—Сонце добралося до неї, — сухо констатувала медсестра. — Згодом вона звикне.

Біля медсестри Гільдебренд з’явився полковник Донаг’ю.

—Знайдіть ноші! — гукнув він солдатам біля літака. — І швидко.

—Полковнику Донаг’ю, — сказала медсестра Гільдебренд, — це звичайний тепловий удар. З нею все буде гаразд.

Полковник владно глянув на Кітті.

—Однак я хочу переконатися, що з нею все гаразд.

—Як вважаєте за потрібне, — відповіла медсестра Гільдебренд.

За кілька секунд нагодилися двоє хлопців з ношами й поклали на них Кітті. Вона вже опритомніла, але була надто квола.

— Енн, — повернула голову до мене подруга. — Що трапилося?

Не встигла я відповісти, як поруч присів полковник Донаг’ю.

—У тропіках завжди зомлівають найвродливіші, — широко всміхаючись, мовив він.

Мені його тон не сподобався, але Кітті засяяла.

—Який сором. Я довго була непритомна?

Полковник не припиняв усміхатись. Юрба обступила нас так щільно, що я вже не бачила нічого навколо.

—Досить довго, щоб пропустити важливу новину. Сьогодні ми влаштовуємо танці на честь вашого прибуття. — 3 його слів скидалося на те, наче танці будуть на честь однієї Кітті.

Вона всміхнулася. Занадто грайливо як на діалог з високопоставленим офіцером.

—Танці? — слабко прошепотіла вона.

—Так, танці, — повернувся до юрби він. — Хлопці, вам не почулося. Сьогодні о 20:00.

—Дякую. — Усмішка не сходила з губ Кітті.

—Нема за що, — галантно відповів полковник. — Але я попрошу вас про послугу.

—Звісно, — далі сяяла Кітті.

—Потанцюєте зі мною?

—Із радістю, — відповіла вона мрійливо, і солдати покотили ноші геть.

Кітті мала хист до ефектної появи.

Юрба заворушилась. Я глянула вниз на свою валізу та гігантський саквояж Кітті й застогнала. Солдати розбіглись, і мені довелося все нести самій.

—І ти в це повірила? — мовив жіночий голос позаду.

Я обернулась і побачила нову медсестру. Її волосся спадало м’якими мідними хвилями, нагадуючи Ріту Гейворт на обкладинці «Лайф», але на цьому схожість вичерпувалася.

—Перепрошую? — не зрозуміла я, про що мова.

—Оце фортель твоя подруга викинула, щоб привернути увагу полковника, — криво посміхнулася дівчина. З її декольте виглядав краєчок мережива. Цікаво, вона виставила його навмисно?

За мить поруч із нею з’явилася інша медсестра — з блискучим темним волоссям і сумирною усмішкою — і схвально кивнула.

—Hi-ні. Ви що, натякаєте, що Кітті зомліла навмисне?

—Та я прямим текстом це кажу, — відповіла мідноволоса. Видно, що у двійці верховодила вона. — Такі сцени не трапляються випадково. Вона все розіграла.

— Нічого вона не розігрувала, — запротестувала я. — Мені здається, ви просто заздрите.

Темноволоса роззявила рота, а її подруга впевнено знизала плечима.

— Колись ти ще нам подякуєш.

—За що? — насторожено запитала я.

— За те, що попередили, на що здатна твоя подружка. Я таку нізащо не підпускала б до свого хлопця.

Я похитала головою і пішла далі так швидко, як давали змогу два важкі саквояжі.

—Дуже неввічливо з нашого боку, — озвалася мідноволоса. Та вибачення я не почула. — Геть забула назвати себе. Я Стелла, а її звуть Ліз.

Я крокувала далі, проігнорувавши знайомство.

—А як тебе звуть?

— Енн, — гаркнула я, не озираючись.

* * *

Наша кімната в казармі для медсестер була скромна: два нашвидкуруч збиті ліжка, туалетний столик й одна на двох шафа. Побляклі на гарячому сонці бавовняні штори були надто тонкі, щоб зупинити світло та чоловічі погляди. Увійшовши, я побачила, як Кітті стоїть на ліжку й забиває в стіну цвях.

— Як думаєш, це вдале місце? — схиливши голову набік, запитала вона. — Хочу повісити тут фото мами і тата.

Я гупнула її саквояжем об землю й витерла чоло.

—Гадаю, підійде, — неуважно кинула я. — Бачу, тобі вже краще.

—Так, люба, дякую. Мені дуже шкода, що я залишила тебе в юрбі. Але полковник Донаг’ю наполягав.

Мене стало морозити від згадок про полковника, однак вистачило розуму цього не показувати.

— Я рада, що з тобою все гаразд.

Кітті, наче весняна пташка, пурхала нашою малесенькою кімнаткою на другому поверсі й щебетала, як можна привести її до ладу. Вона туркотіла, що зайве простирадло перетвориться на ідеальну фіранку, і ми обов’язково втиснемо кудись журнальний столик, щоб пити чай. Обов’язково. «І стіни, поглянь на цю милу та спокійну барву». Ага, лікарняний беж вельми заспокоює.

Мені кімната здавалася вогкою і дивною. Два голі матраци в синьо-білу смужку, якісь незрозумілі плями. Охайні стоси потертої постільної білизни. Цієї миті мені страшно забракло Максін. Знаю, це по-дитячому. Вона б швиденько розстелила постіль, зготувала чай, і стало б так спокійно та затишно.

Утім тепер я сама маю дбати про себе.

—Енн, мені не віриться, що сьогодні будуть танці. Танці! І полковник Донаг’ю хоче потанцювати зі мною!

Ну от, знову це прізвище. Чому воно викликає в мене таку реакцію? Я не вірю в чистоту його намірів чи відчуваю дещо інше? У пам’яті промайнуло те, що сказали на летовищі Стелла й Ліз. Вони заздрили Кітті. Жах, невже я теж заздрю?

На відміну від мене Кітті вміла поводитися із чоловіками. Я думала про Джерарда та крутила перстень на розпухлому від спеки пальці.

—Так, це буде весело, — підтакнула я, силкуючись змінити свій голос на радісний.

—Я вдягну жовту сукню, — кинулася до саквояжа Кітті.

Жовтий їй личив, а сукня, яку вона приставила до себе, чекаючи на схвалення, сиділа ідеально. Я бачила Кітті в ній разів зо п’ять. Востаннє корсет стискали чіпкі руки містера Ґелфмена. Кумедно, що вона так горювала за ним, коли ми покидали Сіетл, а на острові наче вмить втратила пам’ять. Я поклялася не втрачати своєї.

Кітті дивилась у дзеркало, притискаючи до себе сукню і розгладжуючи складки, які скоро зникнуть від вологого повітря.

— Не знаю, — мовила вона. — Можливо, ліпше взяти синю. Ту, що ми купили навесні у «Фредерік&Нельсон». Вона наче трохи скромніша.

Я похитала головою.

— Ні. — Мені з голови не йшли Ліз і Стелла. Тож я твердо вирішила довести бодай собі, що не заздрю. Докласти зусиль, щоб бути для Кітті доброю подругою. Зрештою, саме тому я вирушила з нею сюди. — Вдягай жовту. Ти в ній приголомшлива.

Кітті буде найгарнішою дівчиною на танцях. Веселитиметься. А я радітиму за неї.

* * *

Санітарна частина — біла будівля із червоним хрестом над входом — пахнула милом та іпекауканою[3] з ноткою медичного спирту. Ми з Кітті прийшли останніми й примостилися в колі жінок, що спостерігали, як медсестра Гільдебренд демонструвала на руці іншої медсестри мистецтво догляду ран у тропіках.

— Пов’язку слід накладати проти годинникової стрілки, не дуже щільно, але так, щоб спинити кров. Рани мають дихати. Забагато або замало повітря, і тоді інфекція не забариться. — Вона на мить затихла, крізь вікно вдивляючись у далекі пагорби. — Особливо в цьому Богом забутому місці.

До кінця чергування ми скручували бинти в тугі згортки та складали назад до ящиків, доставлених з літака.

Я викладала на стіл грубі сувої бежевого полотна, намагаючись не думати про рани, до яких воно колись прилипатиме. Кітті брала їх з одного боку, я — з протилежного. Уже за годину заболіли пальці.

Працювали ми мовчки, побоюючись медсестри Гільдебренд, але всі мали що сказати. Тому, коли медсестра вийшла, щоб розв’язати якусь проблему в їдальні, залунали жіночі голоси.

—Важка вона людина, ця медсестра Гільдебренд, — мовила дівчина зліва від нас. Вона була на кілька років старша, мала солом’яно-жовте волосся, ластовиння на носі й великі привітні очі. Усмішка оголила нерівні зуби, які дівчина марно намагалася ховати за стисненими губами.

— О так, — погодилась я. — Не розумію, якщо вона так ненавидить це місце, то чому зголосилася сюди їхати?

—Тут її тримає минуле, — відповіла нова знайома.

—У якому сенсі «минуле»?

—Я не знаю точно, але інша медсестра розповіла мені ще на материку, — зашепотіла дівчина, — що вона тут була. Дуже давно. І трапилося щось погане.

—Що саме?

—Не знаю, але якийсь скандал.

— Невже вона злочинниця?! — вигукнула Кітті.

Дівчина знизала плечима.

—Хтозна. Але я не хотіла б утрапити їй під гарячу руку. Я Мері, — додала вона, кивнувши нам з Кітті.

—Я Енн.

—А я Кітті.

Мері засунула скручений бинт у ящик на столі.

— Що привело вас сюди?

Кітті розтулила рота, але я її випередила.

—Обов’язок перед нашою країною.

Мері поблажливо всміхнулася.

—Усі ми так кажемо. Ні, чому ти насправді приїхала сюди? Кожна з нас тікає від чогось або шукає щось. Розкажи свою історію. — Вона опустила погляд на мій перстень, можливо, тому що я його смикала.

Проте цього разу Кітті озвалася першою:

—Енн була заручена...

—І досі є, — перебила я.

—Так, Енн досі заручена, але вона відклала весілля, щоб поїхати сюди разом зі мною. — Кітті вдячно потерлася плечем об моє. — Перед від’їздом я вскочила в жахливу любовну халепу. І відчула, що мушу втекти.

— І я, — мовила Мері, піднісши голу руку. — Мій наречений розірвав заручини. Просто одного дня зайшов і сказав, що не кохає мене. Ох, дайте-но згадаю, як це воно прозвучало, — сказала вона й глянула на стелю, наче перебираючи спогади. — Так. Він сказав: «Дорогенька, я люблю тебе, але не кохаю». І, наче цього не досить, оголосив, що одружиться з моєю найкращою подругою. Видно, вони вже кілька місяців таємно зустрічалися. Правду кажучи, дівчата, від цього удару я мало в божевільню не потрапила. Коли нарешті оговталась і замислилася, що робити далі, то зрозуміла, що мушу поїхати. Кортіло втекти на край світу, щоб утамувати біль. Восени мало бути наше весілля. У готелі «Картрайт» у Сан-Франциско. — Вона втупила погляд у долоні й зітхнула. — Воно було б грандіозне.

—Дуже шкода, — сказала я.

—Нічого, зараз я вже можу про це говорити. — Вона взялася змотувати наступний бинт. — Ми збиралися переїхати до Парижа. Він вступив би на дипломатичну службу. — Мері сумно похитала головою. — Не варто було закохуватися в Едварда. Мама правду казала. Він занадто гарний для мене. — Дівчина знизала плечима, і біль в очах поступився місцем прозі життя. — Ось я тут. А ти? Ти кохаєш чоловіка, за якого збираєшся вийти?

Вона дивилася на мене.

— Звісно, так. — Мій голос чомусь прозвучав так, наче відбивав ворожу атаку.

—Тоді чому ти тут, а не вдома з ним?

Чому я тут, а не вдома з ним? Чи є в мене проста відповідь? Я на мить замислилася про це. Можливо, я, як і Кітті, шукаю пригод? Чи прислухалася до Максін і вхопилася за шанс дочекатися чогось — чи, прости господи, когось — перед тим, як занапастити своє життя? Я рішуче прогнала цю думку. Ні, я тут заради Кітті. Ось так просто.

—Тому що я потрібна моїй подрузі, — мовила я, стискаючи долоню Кітті.

— Це так мило, — сказала Мері. — Знаєте, вам дуже пощастило мати одна одну. У мене немає такої подруги.

Кітті, безмежно щедра душа, тепло всміхнулася до Мері.

—Тепер у тебе є ми.

З-під чарівної усмішки Мері зблиснули нерівні зуби.

— Чудово, — мовила вона й засунула ще один моток до ящика.

Ми скрутили їх десь із сотню. Крапля в морі, так, проте я пишалася цим. Купа бинтів у перший день на Бора-Бора. Ми були причетні до реальної справи. Ми по-справжньому жили.

* * *

У їдальні — примітивній будівлі з рядами довгих столів — медсестрам відвели два окремі. «Ми не їмо із солдатами», — сказала медсестра Гільдебренд. Однак ми помічали кожен їхній рух, як і вони — наш. Чоловічі погляди свердлили наші спини, поки ми їли м’ясні консерви з бобами.

—Гидотна їжа, — сказала Мері, піднісши до світла настромлену на виделку горошину. — Погляньте, це справжній камінь.

—Зате ми повернемося додому з бездоганною фігурою, — усміхнулася завжди оптимістична Кітті.

Стелла й Ліз сиділи навпроти, але після ранкових коментарів щодо Кітті я нехтувала їхньою присутністю.

—Ну і ну, — театрально мовила Стелла, показуючи на стіл у куті, за яким сиділи троє солдатів. — Як вам таке?

Мері й Кітті, не підозрюючи про мою злість, обернулися глянути, про кого там ідеться.

—Викапаний Кларк Ґейбл, — сказала Кітті. — Цікаво, хто він.

—Його звати Елліот, — заговорила Стелла. — Нас познайомив капрал, який ніс мій саквояж. Хіба не мрія?

Мері кивнула.

—О так, — і натужно ковтнула трохи консерви.

— Проте, — вела далі Стелла, — кажуть, що він палко кохає вдома жінку. Одружену жінку. — Ми синхронно витріщилися. — Він міг би знайти когось тут, — скрушно хитала головою дівчина, — однак подейкують, що він просиджує кожне звільнення на самоті в казармі, пише щось у блокноті та мріє про неї.

—Як романтично, — замріяно мовила Кітті.

—Чоловік, що аж так закоханий у жінку, — це велика рідкість, — кивнула я.

—Або велика дурість, — затріщала Стелла, викладаючи свій план, як привернути увагу Елліота. Я тим часом копирсалася в тарілці.

А потім таки глянула на стіл, за яким сидів цей хлопець. Він справді нагадував Кларка Ґейбла. Вродливий, темні очі, густе смолисте волосся кучерявиться над чолом. Але мій погляд спинився на його сусіді ліворуч. Високий, але не кремезний, волосся світліше й тонше, шкіра зацілована сонцем і веснянкувата. Лівицею він закидав до рота їжу, а правицею тримав книжку, у яку поринув з головою. Перегорнувши сторінку, він підвів погляд. Наші очі зустрілись, і кутики його губів розтягнулися в усмішку. Я вмить відвернулася. Що на мене найшло? 1 тепер докоряла собі, що переступила правила доброго тону.

Мої щоки пашіли, але я змусила себе проковтнути шматок консерви, стримуючи блювотний рефлекс. Стелла, яка все бачила, зміряла мене глузливим поглядом, але я відвернулася, намагаючись опанувати себе.

* * *

Я вирішила, що тропічні ночі, навіть якщо вони з москітами, кращі за тропічні дні. Повітря відпочило від сонця, і стало легше дихати. З моря підіймалася прохолодна імла. А зорі, мерехтливі зорі висіли так низько, що можна було простягнути руку догори й зірвати якусь із кубового неба.

Під ручку з Кітті ми прямували гравійною стежкою до центру бази, де починалися вечірні розваги. Вона в жовтій сукні, я в червоній. Кітті під’юджувала мене вдягнути щось сміливіше, і останньої миті я здалася.

Дорога була недалека, може, зо п’ять міських кварталів, але на підборах здавалася значно довшою. Проминаючи санітарну частину, ми помітили всередині світло. Сестра Гільдебренд досі там? Ми поспіхом проскочили повз будівлю. Наближаючись до казарм, ми з Кітті вдавали, що не чуємо свисту солдатів, які палили цигарки надворі.

Відійшовши на безпечну відстань, Кітті потягнула мене за руку.

—Дивись! — вона показала на пишний зелений кущ, усипаний пречудесним цвітом.

—Як красиво. А що це?

—Гібіскус, — відповіла Кітті, зірвала червону квітку й заколола її за правим вухом. А тоді простягнула мені другу. — На островах Французької Полінезії заведено носити квітку за лівим вухом, якщо ти вже закохана. А якщо твоє серце вільне — то за правим.

—Звідки ти це знаєш?

—Знаю, та й годі, — засміялася Кітті.

Я крутила величезну квітку в руках, не зводячи очей зі зморщених багряних пелюсток.

—Тоді маю носити її за лівим. — Я сумлінно заколола квітку.

—Як мило, — сказала Кітті, показуючи на імпровізований танцмайданчик удалині. Його нашвидкуруч склепали з фанери. — Ліхтарики.

Гірлянди з крихітними ліхтарями перепліталися над головою, зачеплені за пальмове листя, яке заміняло бруси. Солдати юрмилися обабіч і перешіптувалися, спостерігаючи за наближенням гурту медсестер. П’ятеро музик вийшли на сцену й налаштовували інструменти, а конферансьє озброївся мікрофоном.

—Раді вітати представниць Служби медичних сестер на нашому маленькому острові, — заговорив він. — Хлопці, ну ж бо, улаштуймо панянкам гідну зустріч.

Після оплесків і вигуків заграли музики, але спершу ніхто не зрушив з місця.

— Що нам чинити? — прошепотіла Кітті. Її подих лоскотав моє плече.

— Нічого, — відповіла я, шкодуючи, що не залишилася в кімнаті читати книжку.

Стелла й Ліз наважилися ступити крок уперед, і двійко найсмі-ливіших хлопців кинулися їм назустріч.

— Можна запросити вас? — з південним акцентом запитав Стеллу солдат, що чванився, як павич. Другий підлестився до Ліз. Обидві дівчини погодилися.

—Глянь на них, — озвалась я до Кітті. — Так швидко.

Та Кітті мене не чула. Я знала, кого вона видивлялась у натовпі. Аж раптом до нас, точніше до Кітті, підійшов чоловік. Я бачила його на летовищі зранку.

—Я побачив вашу квітку, — мовив він, театрально вклонившись. Поруч із Кітті чоловіки завжди дивно поводилися. — Мене звати Ленс.

Він простягнув руку, Кітті подала свою і дозволила її награно поцілувати.

Я закотила очі. Ленс був високий і м’язистий, мав непримітне коричневе волосся, гострі риси обличчя і манірну усмішку, тож одразу викликав у мене недовіру.

—Я Кітті, — відповіла явно улещена подруга.

Ленс вищирив зуби.

— Не бажаєте потанцювати?

Кітті кивнула, і він поквапливо повів її на середину майданчика. Я залишилася сама й тупала ногою в такт мелодії. Як на таку діру музики грали пристойно. А коли з кларнета полився вступ до «Нитки перлів»[4], шкіра взялася сиротами. Востаннє я чула музику Ґленна Міллера в саду Ґодфрі. На наших заручинах. Мені раптом стало самотньо. Незатишно. Наче не у своїй тарілці. Я поправила сукню. Витягнула з волосся незручну шпильку й заколола її назад. Де Мері? Я озирнулася, але навколо були лише дивні чоловіки, що витріщалися на мене. Господи, дякую за квітку.

Та попри каблучку на підмізинному пальці й мову квітки до мене підійшов солдат у пом’ятій сорочці. Його подих тхнув алкоголем навіть до того, як він заговорив.

— Потанцюймо?

—Дякую, — увічливо сказала я, — але ні. Я хотіла б відпочити.

—Така красуня не може стояти без кавалера, — запротестував він. — До того ж мені набридли «вахіне». Я хочу потанцювати зі справжньою американкою.

Він силоміць відірвав руку, яку я притискала до себе, і потягнув мене на майданчик.

—Зрозумійте, — почала я, налякана його бравадою. — Будь ласка, я не хочу.

—Дурня, — вишкірився він. Я відчувала гіркий дух пива, добрячої кількості пива. Чоловік притиснувся до мене щокою, і його колюча щетина ковзала по моїй шкірі. — Ти красуня, — сказав він, коли музики заграли нову пісню.

Тільки не повільна, прошу. Гарячі спітнілі руки торкалися сукні, стискаючи мене в задушливих обіймах, але я переконала себе потерпіти, не влаштовувати сцену. Якось протримаюся до кінця пісні.

Проте, на мій жах, пісня закінчилась і до нас підійшов ще один солдат, мабуть, товариш першого. Темп музики пришвидшився, і я опинилася в пастці. Один закручував мене за руку й відпускав в обійми другого. Я літала сюди-туди, наче тенісний м’ячик, розпачливо шукаючи поглядом Кітті. Он вона — в обіймах Ленса. Вдоволена й щаслива. Не влаштовуй сцену. Чиясь рука торкнулася моїх грудей. Чия? Я завмерла, хоча ноги ще рухалися за інерцією. Очі зиркали зліва направо, аж тут на талію лягла незнайома рука й стиснула її міцніше. Світ закрутився, а, може, то я закрутилася. Мене обступили чоловіки. Гарячі, упрілі. Вологе повітря душило. Я відчула, як напружуються голосові зв’язки, але жоден звук з горла не вихопився. А відтак почалася штурханина, щось голосно гупнуло. Хтось упав на землю. Музика припинилась, і мого першого партнера обступив натовп. Він лежав непритомний. З носа юшила кров.

Я протиснулася крізь натовп і вибігла з танцювального майданчика, зігнувши голову та згоряючи від сорому. Почувалася винною, хоч і не скоїла нічого лихого. Я не хотіла, щоб хтось ішов за мною, і мчала стежкою назад до кімнати. Швидше і швидше, а повз казарми я практично летіла. На очі набігли сльози. Вітер шарудів пальмовим листям. Дивний, незнайомий звук. Звук самотності. Я сумувала за горіхом. І за Сіетлом.

Злякавшись шелесту в кущах, я інстинктивно звернула до санчастини. Без Кітті ледве освітлена стежка й острівна ніч здавалися неймовірно небезпечними. Кітті. Я хвилювалася, що залишила її саму. Але все буде добре. Ленс мав вигляд досить порядної людини. Принаймні так я себе запевняла.

Усередині світилось, і я очікувала застати за столом медсестру Гільдебренд. Проте на її місці сидів солдат, той солдат, якого я побачила під час вечері в їдальні.

Він усміхнувся, і я видушила налякану усмішку у відповідь.

— Привіт, — гукнув він через усю кімнату. — Не лякайтесь. Я просто шукаю бинт. Гадав, він тут знайдеться, але схоже, що ви ховаєте стратегічні запаси в підземний бункер.

Я примружилася і, помітивши кров на його руці, підбігла до ящика з бинтами, які скручувала вдень.

—Ось, — витягла моток, — я вам допоможу. — Я звеліла собі не соромитися. Я — медсестра. Він — пацієнт. Нічого такого, що ми говоримо. Нічого такого, що ми наодинці такої пізньої пори. — Що трапилося? — запитала я, промокаючи рану змоченою в медичному спирті марлею.

Вояк скривився, але досі всміхався.

—А ви не бачили?

—Що саме?

—Та я не зміг дивитись, як Ренді Коннорс чіплявся до вас на танцях.

—Ренді Коннорс? Чіплявся до мене? Вибачте, я не...

—Що? Він вас усю обмацав.

Він просто констатував факт, але я опустила голову. Сором. А солдат торкнувся мого підборіддя та обережно підняв його. —Тому я йому зацідив.

Я усміхнулась.

—Ох, — я намагалася не розклеїтися. Він помітив, що в моїх очах стоять сльози? — Це були ви. Дякую, тепер я в боргу перед вами.

— Ви пробачте хлопців, — мовив він. — Вони кілька місяців не бачили жінок. Таких, як ви. Ми вже давно сидимо на цьому клаптику суходолу.

Мені пригадалося слово, яке вимовив солдат, — «вахіне». Воно прозвучало так грубо та вульгарно.

—Ви часом не знаєте, що означає «вахіне»?

Його очі зблиснули.

—Звісно, знаю. По-таїтянськи це означає «жінка».

—Навіть якщо вони ціле століття не бачили жінок, це не виправдання для варварства.

— Не виправдання, — погодився солдат. — Тому я уникаю більшості з них. Тут мало порядних хлопців. І вам доведеться навчитися прямолінійності. Це вдома, де інші поводяться пристойно та шляхетно, можна бути скромною. Тут — ні. У тропіках у кожному прокидається дикун. Острів стирає внутрішні обмеження. Змінює людину. Ви й самі в цьому пересвідчитеся.

—А ось я вважаю, — категорично заявила я, обмотуючи бинтом кісточки пальців, як учила медсестра Гільдебренд, — що жодна річ не змінить людину, якщо людина сама цього не захоче. Ви коли-небудь чули про свободу волі?

—Звісно, — вдоволено кивнув він. — Я лише кажу, що це місце виявляє справжню суть людини. Здерти всі маски й оголити її істинне «я».

Я закріпила пов’язку алюмінієвою скобкою і видихнула.

—Ой, не знаю, — озвалась я. — Але я вас підлатала.

—Мене звуть Вестрі, — сказав солдат і простягнув забинтовану руку. — Вестрі Ґрін.

—Енн Келловей. — Я обережно потиснула його долоню.

—Побачимося, — мовив він і рішуче попрямував до виходу.

—Побачимося, — всміхнулась я і помітила, як щось червоне майнуло в його лівій руці. Коли двері зачинились, я торкнулася вуха. Гібіскус зник.