Бунгало

Розділі 17

Ранкове світло залило балкон, і я вмостилась у плетеному кріслі. Дженніфер вийшла на пробіжку й повернеться за годину. Я взяла записник Вестрі, перегорнула зморщену від вологи першу сторінку й пірнула в знайомий почерк.

23 серпня 1959 року Моя найдорожча Кліо!

Це перший лист до тебе, написаний на острові, де ми бачилися востаннє. Де попрощалися серед гулу аеродрому, і літаки понесли нас в різні точки планети. Я повернувся до бунгало 23 серпня, у день нашої першої зустрічі, сподіваючись знайти тут тебе чи хоч згадку про тебе. Минуло вже майже двадцять років, але ти завжди в моїх думках і серці. Ти будеш рада почути, що бунгало витримало ці роки. Тут усе таке, яким ми його залишили. Подих бризу розвіває штори. Столик і крісло. Ліжко. Бракує тільки тебе.

Як би я хотів, щоб ти була тут, кохана. Як би хотів обійняти тебе, як колись. Я знаю, що ти деінде, живеш власним життям, і я не хочу в це життя втручатись. А серце тужить за тобою. І завжди тужитиме. Тому кожного року я повертатимуся сюди в день нашої зустрічі та сподіватимуся, що наші шляхи перетнуться ще раз. Залишаю блокнот у поштовій скриньці й несамовито чекаю на твій лист і на тебе.

Твій Ґрейсон

Я опустила блокнот, чудуючись із листа, який ішов до мене практично п’ятдесят років. Він досі мене кохає. Господи, він досі мене кохає. Як і я його. Моя любов не зменшилася ні на йоту — ні 1959-го, ні сьогодні. Він пише, що в бунгало все таке, яким ми його залишили. Але ні слова про картину. Я перегорнула сторінку та взялася читати далі.

23 серпня 1960 року Моя найдорожча Кліо!

Не заперечуватиму: серце згорало від нетерпіння, коли я відкривав поштову скриньку та виймав записник. Воно сподівалося побачити рядки, написані твоєю рукою. А ще краще — саму тебе. Та я вже стільки років чекав, тож зачекаю ще один. Я буду терплячим, кохана. Обіцяю.

Час спливає, і я багато думаю про це все. Не можу зрозуміти, чому ти не відповідала на мої листи з паризького госпіталю і не приїхала зустрітися зі мною. Кітті казала, що ти вийшла заміж, але спершу я не міг у це повірити. Невже ти змогла вийти заміж і забути наше кохання?

Хай там як, а я вже змирився. Проте досі сподіваюся, що ти повернешся і ми знову будемо разом. Я розумію, що життя триває, але часточка мене не зможе сповна насолоджуватися ним до возз’єднання з тобою.

До наступного року, кохана.

Грейсон

Я захряснула записник — від хвилювання, від болю — і просто не могла читати далі. Кітті збрехала мені в госпіталі. Вона перехоплювала його листи. Чому вона так учинила? Якби я одержала лист від Вестрі, усе могло б скластися інакше.

Стукнули двері — повернулася Дженніфер.

—Там прекрасний ранок, бабусю. Тобі варто прогулятися.

Я підвелася з крісла, обережно поклала блокнот у сумку й дістала натомість лист від Женев’єви Торп.

—Гадаю, пора їй зателефонувати, — сказала я, упевнена, як ніколи.

* * *

Дженніфер сіла поруч на ліжку, а я набрала номер і слухала гудки. Один, два, три.

У слухавці озвався жіночий голос і швидко сказав щось французькою, але я не зрозуміла.

—Добридень, — мовила я. — Мене звати Енн Келл... Енн Ґодфрі. Я хотіла би зв’язатися з Женев’євою Торп.

Жінка перейшла з ідеальної французької на бездоганну англійську.

—Ох, так, добридень, Енн. Це Женев’єва.

—Я тут. — Певність раптом полишила мене, але відступати було пізно. — Я зараз на Бора-Бора.

—О боже, який чудовий сюрприз! — сказала вона. — Коли я надсилала листа, то не дуже сподівалася на відповідь. А на те, що побачу вас, тим більше. Ми могли б зустрітися особисто, поки ви тут?

—Так. Для цього я і приїхала.

—Можливо, сьогодні? Чи це зарано?

—Ні, якраз чудово. Ми зупинилися в готелі «Аутреґер». Можливо, вип’ємо чогось увечері?

—Залюбки. Я чекала на це багато років.

— Мабуть, я також, — мовила я. — До вечора.

Я поклала слухавку, сподіваючись, що не скоїла дурниці.

* * *

—Столик на двох? — запитала адміністраторка, коли ми з Дженніфер увійшли до ресторану.

— Ні, ми чекаємо ще одну гостю.

Коли я сказала це, з-за барної стійки підвелася жінка та через усю залу помахала нам. Вона була ефектна, мініатюрна й рожевощока. Світло-коричневі кучері зібрані золотою шпилькою.

— Вітаю, — сказала вона, підійшовши. На вигляд ледь старша за моїх синів. Либонь, їй за шістдесят. — Ви, мабуть, Енн?

—Так. — Я потиснула їй руку й відчула в цій жінці щось знайоме. — А це моя онучка Дженніфер.

—Рада зустрічі, — тепло сказала вона. — Я Женев’єва.

— Приємно познайомитися. Присядьмо? — запропонувала я. Женев’єва прийшла з великою полотняною сумкою. Цікаво, що всередині.

—Так, звичайно.

Адміністраторка провела нас до столика біля вікна. Прийшов офіціант, і я замовила пляшку білого вина.

— Я досі не вірю, що ви тут, — усміхнулася Женев’єва. — Мені ви здавалися такою нереальною фігурою. Ну, тобто ваше ім’я було в списку медсестер, але все одно здавалося, що це вигадка.

За столом запала тиша, коли з’явився офіціант і налив вина в келихи. Я відпила ковток, і напій зігрів мене.

—Гадаю, ви знаєте про бунгало приблизно за кілометр звідси, — мовила Женев’єва й уточнила для Дженніфер. — Маленька хатина. Оком змигнеш — не помітиш.

—Так, знаю, — кивнула я.

—Це кумедна історія, — вела далі вона, сьорбнула вина й замислено сперлася на крісло. — Місцеві жителі бояться туди ходити. Кажуть, що бунгало прокляте. Я все життя уникала його, особливо в дитинстві. Якось батьки привезли нас на той пляж на пікнік, і ми з братом натрапили на хатинку, але не наважились увійти. Та якось цікавість здолала страх. Мені було десь двадцять п’ять, коли я залізла крізь вікно й роздивилася там усе. І вірите чи ні, але за тиждень я дізналася, що чоловік мене зраджує, а мати помирає від раку грудей.

—Співчуваю, — мовила Дженніфер, доливаючи вина в наші келихи.

—То ви вірите в прокляття? — спитала я.

Женев’єва на мить замислилася, похитуючи келих у руці.

— Не знаю, — зрештою мовила вона. — Частина мене вірить, а інша частина відчуває, що там траплялися і добрі речі. Мені так здавалося, коли я була всередині. Звучить безглуздо, так?

—Аж ніяк, — заперечила я. — Я і сама це відчувала. Я провела в бунгало багато часу на самоті.

Женев’єва дістала із сумки невеликий білий конверт.

—Ось, — і простягнула його мені, усміхаючись. — Я знайшла це в кутку. Гадаю, воно ваше.

Глибоко вдихнувши, я зазирнула всередину. Пальці намацали щось холодне й тверде. У променях призахідного сонця зблиснули блакитні камінчики. Моя брошка. Подарунок Кітті. Я ахнула й глянула на гравіювання ззаду. Гравіювання, загублене в часі. На очі набігли сльози, і зала розпливлася.

— На цьому острові побувало багато Енн, — приголомшено сказала я. — Як ви дізналися, що вона належить мені?

— Я провела розслідування, — усміхнулася Женев’єва.

—А в ході розслідування... — запнулась я. — Ви, можливо, вийшли на Вестрі? Вестрі Ґріна?

—Так, — кивнула Женев’єва, — я знайшла в бунгало його книжку. У шухляді стола.

— Книжку?

—Так. Старий роман, виданий у тридцятих. Його ім’я було написане на форзаці. — Я всміхнулася, згадуючи, як Вестрі прагнув зберегти наш зв’язок з бунгало в таємниці. — Це забрало купу часу, але все-таки я його знайшла, — вела далі Женев’єва. — Ми розмовляли багато років тому, до того як я взялася писати книжку. Відтоді я не раз намагалася зв’язатися з ним, але безрезультатно. Номер телефону перейшов до іншого власника, і ніхто не знає, що з ним трапилося.

Я втупила погляд у серветку на колінах. Мої руки на автоматі згортали її навпіл, а тоді вчетверо.

— Вибачте, — мовила Женев’єва. — Це прозвучало так, наче він...

— І що він розповів? — перевела тему Дженніфер. — Під час вашої розмови?

Женев’єва усміхнулася і подивилася вгору, наче намагалася згадати все до найменших подробиць.

—Ой, це було наче зі сторінок книжки. Він сказав, що колись покохав вас. І досі кохає.

— Чому він не телефонував і не писав? — я скрушно похитала головою.

Женев’єва знизала плечима.

— Мабуть, мав на те причини. Містер Ґрін був трохи дивакуватий. Але всі митці такі.

—Митці? — здивувалась я.

— Ну, так, — сказала Женев’єва. — На власні очі його робіт я не бачила, проте знаю, що в нього є, а точніше сказати, була величезна колекція. Живопис, скульптура. Після війни він навчався в Європі, а потім викладав мистецтвознавство в університеті десь у Штатах.

—Женев’єво, ви сказали, що в нього була величезна колекція. Як це розуміти?

— Він роздарував її різним галереям, — відповіла вона. — Містер Ґрін говорив, що мистецтвом треба ділитися, а не ховати його від інших людей.

—Так, це дуже схоже на Вестрі, — усміхнулась я.

—Женев’єво, ви сказали, що містер Ґрін працював зі скульптурою, — раптом озвалася Дженніфер і глянула на мене, наче шукаючи підтримки. — А не пам’ятаєте, з яким матеріалом він працював? Гіпс? Бронза?

Я розуміла, куди вона хилить. Острів підштовхував людей шукати зв’язки там, де їх немає.

— Ой, я не впевнена, — знизала плечима Женев’єва. — Він лише побіжно згадував про свою творчість. Боюся збрехати. Ми говорили дуже давно, і спогади нечіткі. — Тоді вона витягнула із сумки жовтий нотатник і поклала його на стіл. — Ви не проти, якщо я поставлю вам кілька запитань? — обережно запитала жінка.

—Звісно, запитуйте. — Склянка з водою затремтіла в руці, і я мусила притримати її другою.

— Як я писала в листі, багато років тому на острові вбили молоду жінку. Я намагаюся довести історію до кінця і домогтися справедливості.

Ми з Дженніфер перезирнулися.

— Як я знаю, ви працювали медсестрою і того вечора пішли у звільнення. — Женев’єва нахилилася ближче. — Енн, можливо, ви бачили або чули щось? Я ніяк не прорвуся за завісу таємниць. Наче острів просто проковтнув ту дівчину, і не залишилося жодної підказки. Напевно, ви моя остання надія на справедливість.

—Так, — мовила я. — Я дещо знаю.

—Справді? — Женев’єва розгорнула блокнот.

Я склала руки на колінах, згадуючи, як Вестрі просив тримати все в таємниці. Я багато років обдумувала цю історію зі всіх можливих ракурсів, але так і не второпала, чому й кого він захищав. Можливо, коли правда випливе, я нарешті почую відповідь.

— Її звали Атея, — мовила я.

Женев’єва широко розплющила очі.

—Так, це вона.

Дженніфер стиснула мою руку під столом.

— Красива дівчина, — вела далі я. — Я знала її зовсім недовго, але вона уособлювала все добре, що було на острові.

Женев’єва відклала ручку й кивнула:

— Багато острів’ян так і не змирилося з її смертю. Донині. Старожили кажуть, що це найстрашніший злочин, скоєний на цьому клаптику суходолу. І моя місія — домогтися справедливості. Заради вбитої і всіх мешканців острова.

—Я допоможу вам. Але для цього слід піти в одне місце. Там ми знайдемо річ, яка підкаже шлях до справедливості. — Сонце сідало, осяваючи небокрай неймовірними відтінками помаранчевого й фіолетового. — Але сьогодні вже пізно. Ми могли б зустрітися завтра зранку біля готелю? — запитала я.

—Так, — вдячно всміхнулася Женев’єва. — У будь-який зручний час.

—Дев’ята тридцять?

—Чудово. Не можу дочекатися.

* * *

Коли ми повернулися в номер, я сіла на балконі й дивилася на океан. Серпик місяця сріблив хвилі, що ліниво викочувалися на берег. У сумці, яку Дженніфер залишила на балконі, задзвонив телефон.

—Люба! — гукнула я в кімнату. — Тобі телефонують.

Вона вискочила на балкон у зеленій піжамі та схопила сумочку.

—Цікаво. Не думала, що тут тягне мережа. Алло?

Я упіввуха дослухалася до розмови, хоча це був радше монолог по той бік слухавки.

— Не може бути! — вигукнула онучка й знову замовкла. — Ох. — Щось засмутило її, але вона усміхнулася знову. — Дякую. Я дуже вам вдячна. Надзвичайно. Зателефоную вам, коли повернуся до Сіетла.

Дженніфер поклала слухавку, сіла на сусіднє крісло та приголомшено мовила:

—Телефонувала жінка з архіву. Вони знайшли його. Знайшли скульптора.

Я одразу пригадала запитання, яке Дженніфер поставила Женев’єві. А раптом неможливо? Кумедно, але уява онучки подарувала мені надію.

—Він... Це не?..

—Ні, це не Вестрі. Мені шкода, бабусю.

—Звісно. — Ні, наївно розраховувати на такий зв’язок.

Над нами кружляла чайка, і Дженніфер не зводила з неї очей, аж доки пташка не зникла.

—Скульптор помер чотири роки тому.

—Як шкода, люба. — Я погладила її по голові.

— Нічого страшного, — видушила усмішку онучка. — Принаймні таємницю розкрито. Ну, частково розкрито. Тепер я знаю, хто це, і спробую поспілкуватися з його родиною.

— Це добре. Шкода, що в нас немає шампанського.

— Навіщо?

— Відсвяткувати подію.

Дженніфер спантеличено глянула на мене.

—Сонечко, ти нарешті розшукала свого митця.

Вона поклала голову мені на плече та сказала:

—І ти свого розшукаєш. У мене добре передчуття.

— Можливо.

Сподіваюся, Дженніфер не помітила сумнівів у моєму голосі. Серце говорило, що я спізнилася.

* * *

Як ми й домовилися, після сніданку Женев’єва чекала на нас біля готелю.

—Доброго ранку, — енергійно всміхнулася вона. На плечах — наплічник, з-під білого крисатого капелюха вибивалися кучері.

—Щиро дякую, що зустрілися зі мною сьогодні, — сказала Женев’єва, коли ми брели пляжем. — Не можу висловити, як я рада бути на крок ближчою до відповідей.

—Сподіваюся, вони не підведуть, — тихо мовила я, готуючись до того, що буде далі. — Розкажіть, що ви вже знаєте про злочин.

— Ну, я знаю лише те, що відомо жителям острова. Або в що вони вірять. Що вбивство скоїв чоловік, через якого завагітніло кілька жінок. Острів’янки й американська медсестра.

Кітті.

Я кивнула й тихо мовила, не зводячи очей з білого піску.

—Я не бачила обличчя. Було надто темно. Але це міг бути тільки Ленс.

—Ленс?

—Так. Солдат, з яким зустрічалася моя найкраща подруга. Він жорстоко вчинив. Покинув її вагітну й далі водився з місцевими жінками.

Женев’єва заклякла на місці, не зводячи з мене очей.

—Я не розумію, Енн. Чому ви нікому не розповіли про те, що знали? Чому не заявили про злочин?

Я зітхнула, міцно зімкнувши руки.

—Знаю, що ви зараз думаєте, але все набагато складніше. — Ми були майже коло бунгало, і я жестом запросила Женев’єву сісти на дерево, вимите морем. — Присядьмо, і я розповім вам усе, що знаю. — Роки боротьби з хвилями надали деревині сірого кольору та гладкості. Я махнула в бік джунглів. — Я стояла там і бачила, як він приставив ніж їй до горла, — мовила я. Женев’єва прикрила рот рукою. — Я ховалася в тіні, доки він не втік, а відтак підбігла до Атеї. Вона боролася за життя, за ковток повітря в мене на руках. Але я нічим не могла допомогти. Вона помирала. Тоді прибіг Вестрі. Ми згадали про морфій у моїй сумці. Кожна медсестра носила із собою аптечку. Морфій міг полегшити її муки. Ми обоє це розуміли. Спершу я не могла наважитися, однак, дивлячись на відчайдушні спроби дихати та чуючи булькотіння в легенях, зрозуміла, що це єдиний вихід. Морфій вгамував біль і забрав її життя. Атея померла в мене на руках.

Женев’єва погладила мене по плечу.

—Це було правильне рішення. Будь-хто вчинив би так само. Я витерла сльозу.

—Я твердила це собі багато років. Проте глибоко в душі завжди розуміла, що могла вчинити щось більше.

—Повідомити про злочин?

—Так.

—Розкажіть, чому ви не повідомили?

—Бо Вестрі попросив мовчати. Сказав, що це заради нашого блага, що в убивстві звинуватять нас. Але мені здається, це не була справжня причина. Вестрі нізащо не уникав би правосуддя, якби не мав на те серйозної підстави.

Я пригадала Вестрі в ту ніч. Він був упевнений і сильний. Знав щось, чого не знала я.

— Він сказав, що треба когось захистити, — вела далі я. — Запевняв, що, якщо ми підемо до командира бази, буде ще гірше. І я повірила йому.

—Ви не знаєте, що саме він мав на увазі?

—Ні, — я розвела руками. — Повірте, я думала про ту ніч майже сімдесят років і ні на крок не наблизилася до розгадки. — Женев’єва зітхнула. — Утім, як я сказала вчора, я можу вам дещо показати. Підказку. Я заховала її в ніч убивства, сподіваючись, що вона допоможе, коли настане час справедливості. Можливо, він нарешті настав. — Я підвелася, Женев’єва та Дженніфер також. — Ви хочете її побачити?

—Так, — не вагаючись мовила Женев’єва.

Ми заглибилися в гущавину, Дженніфер обережно підтримувала мене. Тільки подивіться на цю бабуню, що шпортається в джунглях. Але мені було байдуже на вік. Байдуже на все, окрім правди, яку я прагнула дізнатися.

Я підвела очі вгору, щоб зорієнтуватися.

—Так, це має бути десь тут.

Звісно, ландшафт змінився. Але я побачила попереду величезну пальму й зрозуміла, що ми близько. Випередивши супутниць, я пришвидшила крок і зупинилася тільки біля стовбура старого дерева. А тоді стала навколішки й занурила руки у вологий ґрунт, витягаючи його кавалками. Це має бути тут.

— Вам допомогти? — запитала Женев’єва, зігнувшись над купкою землі, яку я вигорнула голіруч.

Я похитала головою.

—Зачекайте кілька хвилин, і я знайду його.

Земля обліплювала долоні й пальці, забивалася під нігті. Колись мене це хвилювало б, але тепер — ні. Я ще ніколи не була така близька до справедливості. Я відчувала її запах. А за хвилину відчула дотик.

Десь на глибині тридцяти сантиметрів долоня наштовхнулася на щось тверде. Я заходилася рити швидше, щоб дістати предмет. 1 завмерла.

—Бабусю, з тобою все гаразд? — прошепотіла Дженніфер.

—Так. — Я витягнула із землі те, що заховала багато років тому. Розмотала залишки прогнилої і поточеної комахами тканини та дістала ніж. — Знаряддя вбивства, — пояснила я Женев’єві. — Злочинець викинув його в джунглі, а я закопала під пальмою. Сподівалася знайти, коли настане слушний час.

Женев’єва, наче експерт-криміналіст, дістала з наплічника прозорий пакетик і поклала туди знахідку. Відтак простягнула мені пачку вологих серветок і тихо сказала:

— Час настав. Дякую.

— Не дякуйте, — сумно мовила я. — Тільки доможіться справедливості. Атея цього заслуговує.

—Доможуся, — відповіла Женев’єва, розглядаючи ніж крізь прозорий пакет. — Тут викарбовано підрозділ і номер. Ці числа щось означають.

—Так. Вони приведуть вас до Ленса.

— Чудово, — сказала вона й заховала ніж у наплічник. — Спробую пошукати інформацію через армійське історичне товариство. Вони зберігають усі військові документи. Саме так я знайшла вас.

Ми мовчки поверталися на пляж, і я усміхалася сама до себе. Як добре нарешті випустити правду з клітки. Мені стало надзвичайно легко.

У Женев’єви задзвонив телефон, а ми з Дженніфер тим часом вийшли на берег. Я занурила руки в солону воду, змиваючи залишки бруду та зла, яким просякнув ніж.

— Я пишаюся тобою, бабусю, — сказала Дженніфер, присівши поруч. — Ти вчинила дуже сміливо.

—Дякую, люба, — витерши руки об штани, мовила я. — Варто було позбавитися цього тягаря раніше.

Ми повернулися до Женев’єви, яка все ще говорила по телефону.

—Так, сонечко. Обіцяю, я прийду додому й ми повечеряємо разом, як і планували, — пауза. — Я теж люблю тебе, Аделло.

Моя шкіра взялася сиротами. Це ім’я. Я не чула його, відколи... Відколи... Я глипнула на Дженніфер і з виразу її обличчя зрозуміла, що вона думає про те саме.

— Вибачте, — за кілька хвилин я звернулася до Женев’єви. Ми були майже біля готелю, і до пляжу долинав сміх і хлюпання в басейні. — Я випадково почула з ваших уст ім’я Аделла.

—Ох, так, це моя донька.

—Таке чудове ім’я. І таке рідкісне.

— Рідкісне, — кивнула Женев’єва. — Насправді я ніколи не зустрічала тезок. Аделла — це моє друге ім’я. Батьки мене вдочерили, а воно залишилося від біологічної матері. — У серці вирувало стільки емоцій, що я відвела погляд. — Батьки відчули обов’язок його залишити, — замислено мовила Женев’єва. — Коли в мене народилася донька, то я навіть не роздумувала. Енн, щось не так?

— Ні, усе гаразд, — я опанувала себе. — Просто цікаво, чи ви знаєте або намагалися знайти свою біологічну матір.

— Повірте, я намагалась, одначе батьки не хотіли нічого про неї розповідати. — На мить жінка наче розгубилась, а тоді усміхнулася. — Колись учителька в школі сказала, що, мабуть, моя мама француженка, тому що в мене ідеальний французький ніс. Але правди я вже не дізнаюся. Документи давним-давно знищені.

Донька Кітті. Простісінько переді мною. Немовля, яке народилося в бунгало.

—Отже, — сплеснула руками Женев’єва. Тепер, коли все стало на свої місця, я розуміла, що її очі — це очі Кітті в юності. — Торочу про себе, а ви мусите стояти на спеці. Це був насичений ранок. Вам варто відпочити. Зустрінемося завтра, коли я знатиму більше про серійний номер ножа? Гадаю, що до обіду щось довідаюся.

—Так, чудова ідея. — Мені паморочилося в голові.

—Буде про що поговорити.

— Буде, — погодилась я і заправила блудний локон за вухо Женев’єви. Так, наче переді мною стояла Кітті.