Бунгало

Розділ 2

— Максін!

Я розплющила очі, кліпнула кілька разів, силкуючись у напівпритомному стані розпізнати голос — гучний, пронизливий, трохи лютий, але більше невдоволений і однозначно розчарований.

Мати. Удома.

—Я сказала тобі, що Енн вдягне сьогодні блакитну сукню. Чому вона не попрасована? — Голос наближався і лунав майже біля моїх дверей.

Я скинула покривало, сіла, потяглася по халат і на мить завагалася, перш ніж опустити ноги на холодну дерев’яну підлогу. Бідолашна Максін. Вона не заслужила, щоб на неї кричали. Знову.

Я відчинила двері.

— Мамо, — насторожено мовила я. Сперечатися з її модними рішеннями марно, але в мене була краща ідея. Я повільно вийшла в коридор. — Я хотіла вдягнути червону сукню, яку ти привезла з Парижа.

Мати всміхнулася. Вона саме розсувала штори, сердито зиркаючи на Максін.

—Ох, доброго ранку, люба, — сказала мама й рушила до мене. — Я не знала, що ти ще спиш.

Моє обличчя опинилося в її долонях.

— Маєш утомлений вигляд, люба. Засиділася допізна вчора? З Джерардом?

Вона завжди вимовляла його ім’я з ноткою захвату, наче йшлося про шоколадний торт. У мене вже не раз закрадалася думка, що мати сама не відмовилася б побратися з Джерардом Ґодфрі.

Я похитала головою:

—Ні, я рано лягла.

Мати кивнула на набряки під очима.

—А звідки темні кола?

—Не могла заснути.

Максін боязливо підійшла до нас із плічками в руці.

—Антуанетт, ця сукня?

Я кивнула.

—Максін, я не хотіла б, щоб ти так її називала, — гримнула мати. — Вона вже не дівчинка, а доросла майже одружена жінка. Будь ласка, уживай її справжнє ім’я.

Максін кивнула.

—Мамо, — скрикнула я, простягаючи руку Максін, — мені подобається, коли мене називають Антуанетт.

Мати знизала плечима. На вухах виблискували нові діамантові сережки.

—Гадаю, це вже не має значення. Наступного місяця ти станеш місіс Джерард Ґодфрі, і це найважливіше ім’я у світі. — Мене наче шпигнули в серце. Ми з Максін зустрілися поглядами й тямуще кивнули. — Люба, ти впевнена, що варто вдягати червону сукню? — вела далі мати, схиливши голову набік. Вона була вродлива, і мені й близько не досягнути такої вроди. Це я давно зрозуміла. — Не впевнена, що це твій колір.

Максін глянула прямо в очі матері, а таке траплялося дуже рідко, і сказала:

—Сукня сидить на ній ідеально, місіс Келловей.

Не посперечаєшся. Мати стенула плечима.

— Ну гаразд, вдягай що хочеш. За дві години виїжджаємо, тому збирайся, — сказала вона і, вже відійшовши до сходів, повернулася до нас із Максін, додала: — Люба, не забудь підібрати волосся вгору. Так у тебе кращий профіль.

Я згідливо кивнула. Мати передплачувала всі модні журнали та щороку відвідувала покази в Нью-Йорку й Парижі. Вона переймалася зовнішністю набагато більше, ніж інші матері: завжди дизайнерські сукні, ідеальні зачіски, найсвіжіші аксесуари. І задля чого? Тато рідко щось помічав. І що більше одягу вона накопичувала, то нещаснішою здавалася.

Коли мати вже не могла нас почути, я обернулася до Максін і закотила очі.

—Ну в неї й настрій сьогодні.

Максін подала мені сукню. У її очах досі читався біль від материного зневажливого тону. Ми зайшли в кімнату, я зачинила двері й притулила сукню до себе.

—Ти впевнена, що вона мені личить?

— Що вас тривожить, Антуанетт?

Її очі пронизували мене наскрізь, вимагаючи відповіді, яку я не була готова озвучувати. Я втупилась у босі ноги та дерев’яну підлогу.

— Не знаю, — мовила я, вагаючись. — Я боюся, що це все відбувається зашвидко.

Максін кивнула.

— Ви про заручини?

—Так, — відповіла я. — Я люблю його, справді. Він дуже хороша людина.

—Так, він хороша людина, — повторила Максін, запитально дивлячись на мене.

Я сіла на ліжко й стомлено сперлася на узголів’я.

— Я розумію, що ідеальних людей не існує. Та часом зринає думка, що я кохала б його дужче, а почуття стали б глибші, якби він учинив правильно.

Максін повісила сукню на двері:

— І пішов воювати?

Я кивнула.

— Я тільки хочу, щоб у нього, у нас дещо змінилося.

—Що, люба?

—Хочу пишатися ним, як інші жінки пишаються чоловіками, які йдуть на війну. — Я на мить замовкла, згадуючи про знайомі пари. — Хочу відчувати пристрасть до нього. — І нервово захихотіла. — Кітті вважає, що в нас мало пристрасті.

—Ну, — очікувально сказала Максін, — а ви?

—Я не знаю, — відповіла я і відмахнулася від цієї думки. — Ти лиш послухай мене! Тільки геть жахлива наречена може собі дозволити таке говорити. Джерард — просто мрія. Мені пощастило з ним. Час уже почати грати свою роль.

Максін глянула мені у вічі. Усередині неї розгорялося полум’я.

—Ніколи не говоріть так, Антуанетт, — карбувала кожне слово вона, наскільки давав змогу відчутний акцент. — Не можна грати роль у житті, а особливо в коханні. — Жінка обійняла мене за плечі, наче в дитинстві, притулившись своєю щокою до моєї. — Будьте собою. І ніколи не нехтуйте те, що каже серце. Хай навіть це боляче, хай навіть шлях, на який воно кличе, здається дуже важким і непевним.

Я зітхнула й ткнулася обличчям у її плече.

—Максін, чому ти кажеш мені усе це? Чому тепер?

На її лиці проступив гіркий жаль, але вона видушила усмішку:

—Тому що я не послухала свого серця. І шкодую про це.

* * *

Мати Джерарда Ґрейс Ґодфрі здавалася могутньою жінкою. Темні очі й гострі риси, завдяки яким її син став красенем, на жіночому обличчі творили какофонію. Але усмішка згладжувала їх. У дитинстві я часто мріяла, щоб мати була хоч трохи схожою на місіс Ґодфрі, яка попри багатство та статус залишалася практичною і розважливою. Вона не поспішала скинути виховання дітей на гувернанток, як інші жінки з її середовища. Коли в дитинстві хтось із братів Ґодфрі падав і розбивав коліно, вона відмахувалася від няні, присідала, сама перев’язувала рану й цілувала дитину.

Якось у молодшій школі я ненароком підслухала, як мати скаржилася татові:

— Не знаю, чому Ґрейс Ґодфрі не дає няні виконувати її роботу.

І я геть не здивувалася, коли, приїхавши до будинку Ґодфрі, ми з батьками побачили, що Ґрейс задумала допомогти обслузі й перенести крижану скульптуру — величеньку качку та трьох каченят, які рядочком крокували за мамою — з тераси на стіл посеред газону.

—Зачекайте, я допоможу, — гукнув тато.

—Ґрейс, обережно, — завторувала мати. — Ти надірвеш спину.

Качка небезпечно нахилилася й от-от полетіла б, але встиг тато, і місіс Ґодфрі облишила тацю.

—Дякую, — сказала вона й повернулася до матері. — Привіт, Луллен, привіт, Енн. Підхожий день для вечірки, правда?

—Так, — відповіла я, задивившись у синє небо, на якому мешкала одна-єдина хмаринка. На широкому газоні розкинулися столи з бузковими скатертинами. Кожен стіл прикрашала ваза з фіолетовими гортензіями. — Усе... — мене переповнили емоції, і голос урвався. Це все для мене та Джерарда. На честь нашого союзу. — Усе таке красиве.

—Я рада, що тобі подобається. — Місіс Ґодфрі стиснула мою руку міцною долонею. — Джерард чекає на терасі, люба.

Я бачила його здаля. Розлігшись на канапі, Джерард палив сигару з батьком. Розумний, вродливий, сильний — наче зі сторінок маминих модних журналів. Помітивши мене, він швидко підвівся й урочисто затягнувся.

—Енн, — махнув рукою, — я вже спускаюся.

Я розгладила пояс сукні, а у вухах бриніли слова Максін: «Не можна грати роль у житті, а особливо в коханні». Однак усі грають роль, хіба не так? Мати. Тато. Кітті також. Навіть Максін. Чому це я мушу поводитися по-іншому?

Через кілька секунд руки Джерарда лягли на мою талію.

—Ти, — прошепотів мені на вухо він, — найкрасивіша жінка з усіх, кого я бачив.

Мої щоки спалахнули.

—Ти справді так думаєш?

—Я знаю це. Звідки ця сукня? Не можу на тебе намилуватися. — Я вдягла її для тебе, — сказала я. — Хотіла, щоб ти...

—Та невже це Ітан Веґґоне? — Джерард примружено стежив за воротами саду, крізь які увійшли чоловік і жінка на останніх місяцях вагітності. — Вибач, що перериваю, кохана, але це мій давній університетський друг. Ходімо, я вас познайомлю.

Усе пообіддя минуло в суцільних «дозвольте відрекомендувати» і «приємно познайомитися», Джерарда я майже не бачила, він зрідка махав рукою з протилежного боку тераси чи цмокав у щоку, проходячи повз. Заручини — не для заручених.

Коли дзвіночок сповістив про вечерю, я озирнулася в пошуках Кітті, усвідомивши, що досі її не бачила. Дивно, адже вона давним-давно знала про вечірку. Почався бенкет, а її місце за головним столом поруч зі мною і Джерардом лишалося порожнім. Коли музиканти заграли першу пісню, «Ти не йдеш із моїх думок»[1], я захвилювалася.

—Джерарде, — прошепотіла я йому на вухо, коли ми погойдувалися на паркеті. Тепле вечірнє повітря пронизувала, мабуть, тисяча поглядів — усі дивилися на нас. Я намагалася про це не думати. — Кітті не прийшла. Я хвилююся за неї.

— Мабуть, вибилася з графіка, — безжурно відказав він. — Ти знаєш Кітті.

Так, Кітті часто запізнювалася. Але не на п’ять годин, тим більше на заручини найкращої подруги. Ні, щось не так. Я відчувала.

Ми кружляли на паркеті, і я схилила голову на лацкан Джерардового піджака. Заплющила очі та, як завжди, дозволила вести себе, не претендуючи на першість. Натомість вслухалась у слова: «Ти не йдеш із моїх думок, як мотив, що закарбувався в пам’яті...» А Джерард? Він не йде з моїх думок?

—Джерарде, — прошепотіла я, — ти не думав про війну? Зголоситися?

Він відхилився назад і глянув на мене.

—Кохана, не треба хвилюватися, що мене призвуть. Батько про все подбав.

Я нахмурилася.

—Ох, — я ретельно добирала слова, — але хіба тебе не бентежить, що...

— Що саме?

Я загубила думку, краєчком ока помітивши рух біля садової брами. Хтось махав, намагаючись привернути мою увагу. Сліпучі вогні танцмайданчика глушили все за його межами, і я чимдуж примружилася, щоб розгледіти людину. Кітті. Вона стоїть коло входу. Там хіба зачинено? Чому вона не заходить? Подруга притуляла носовичок до очей. Ні, щось не так.

Пісня закінчилася, і на паркет вийшли інші пари. Прихилившись до Джерарда, я прошепотіла:

—Ти не проти цю пропустити?

Він здивовано усміхнувся і кивнув. Тоді я побігла до воріт, за якими, поклавши голову на коліна, на бордюрі сиділа Кітті.

— Кітті, що трапилось? — Я побачила її обличчя: від сліз макіяж розтерся і поплив аж на щоки, очі почервоніли.

—Ти, певно, вважаєш мене найжахливішою у світі подругою, — схлипнула вона й знову зарилася лицем у коліна.

Я погладила її по голові та взялася заколювати блудні локони шпильками, але це не допомогло. Ще ніколи не бачила аж таких скуйовджених кучерів.

—Звісно, ні, люба. Що сталося? Розкажи мені.

—Енн, мені дуже шкода, що я так тебе підвела, — рюмсала вона. — Тепер ти думаєш, що я нікчемна подруга. І це правда. Я нещасна й не гідна зватися подругою.

Кітті знову захлипала, я вийняла з кишені свіжий носовичок і простягнула їй.

—Ти не нікчемна подруга, — сказала я. — Ти моя найкраща подруга.

Кітті висякалась і підвела на мене сповнені горя очі. У них світився смуток, щирісінький сум з ноткою відчаю. Переді мною була жінка на порозі кардинальної зміни. Я відвела погляд.

—Я приїхала кілька годин тому, — сказала Кітті. — Але так і не змогла увійти.

—На бога, чому?

Вона ще раз висякалася.

—Тому що не можу бачити, як я втрачаю тебе.

—Але я нікуди не пропаду, Кітті.

—Пропадеш, — сказала вона. — Ти вже пропадаєш. Виходиш заміж. Змінюєшся. І я розумію, що мушу радіти за тебе, але не можу позбутися думки, що втрачаю тебе.

—Ох, Кітті. Ти ніколи не втратиш мене!

Вона похитала головою.

—Втрачу. І це природно. Просто я не можу змиритися із цим. — Вона кивнула на вечірку по інший бік живоплоту та додала: — Тому я не змогла зайти. Вибач мені, Енн.

Я взяла її за руку.

— Ні, — твердо сказала я. — Не треба вибачень.

Я витерла самотню сльозу з її щоки подолом сукні.

—Енн, — думки Кітті блукали десь далеко. — Я маю тобі щось сказати.

— Що? — відпустила я її руку.

—Тобі це не сподобається.

—Усе одно кажи. — Я приготувалася слухати, хай що почую.

—Я ухвалила важливе рішення, яке вплине на моє майбуття, — сказала Кітті та прокашлялася. — Ти вибрала свій шлях, а тепер моя черга.

— Про що ти, Кітті?

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

—Пам’ятаєш, що ми пообіцяли одна одній, коли разом записалися на курси медсестринства?

—Так, — кивнула я. — Ми поклялися, що нізащо не станемо такими, як наші матері.

—Саме так. — Кітті дивилася просто себе. — Що ми прагнемо іншого життя, життя, у якому буде сенс.

Я спохмурніла.

—Кітті, якщо ти натякаєш, що, одружившись із Джерардом, я...

—Ні, — квапливо урвала вона. — Я зовсім не це маю на увазі. Тільки хотіла сказати, що раптом зрозуміла: я можу присвятити своє життя, свої вміння дуже важливій меті. Я думала про це довго, відколи вперше пішли чутки про війну, але сьогодні нарешті усвідомила свій обов’язок, Енн.

Я міцно стиснула долоні.

—Я їду, — вела далі Кітті. — їду далеко — на тихоокеанські острови. Я вступаю в Службу медичних сестер, щоб допомагати нашим солдатам. Сьогодні я їздила до міста, у центр, де реєструють добровольців. Енн, там потрібні дипломовані медсестри. Конче потрібні. Нарешті маю шанс здійснити щось по-справжньому важливе.

Серце закалатало від почуттів. Я пригадала історії з Нориних листів: вологі задушливі ночі, зорі, до яких можна дотягнутися рукою, краса й таємниці, страх загибелі, війна, що чатує за рогом. Солдати. І поки мені ледве вистачало сміливості мріяти про це, Кітті тихо наважувалася поїхати.

Я копнула камінчик, і той полетів на дорогу.

—Ти впевнена?

—Так, — тихо відповіла вона. Я зітхнула. — Послухай, — знову заговорила Кітті. — Ти виходиш заміж. Усі навколо або одружуються, або вступають до університету, або кудись їдуть. Я не збираюся сидіти згорнувши руки та дивитись, як усе змінюється. Я хочу бути частиною змін.

Так, зміни чекали на нас обох, байдуже, хочемо ми цього чи ні. Що ближче вони, то важче на душі. І зараз, коли ми глянули їм просто в обличчя, у серці заворушився гострий біль, який я не могла ігнорувати.

—Звісно, матері геть зовсім не подобається, — вела далі Кітті, — що я втечу на нецивілізований острів, сплутаюся з «дикунами» та житиму серед солдатів. Але мені байдуже. Мені байдуже, що думають інші, окрім, — обережно мовила вона, — тебе.

Думка про Кітті на острові була нестерпна, та не через «дикунів» і солдатів, хоч присутність останніх викликала неспокій. Нестерпною вона була тому, що подруга залишала все та від’їжджала до іншої частини світу без мене.

— Я листувалася з Норою, — нарешті зізналась я.

Кітті насумрилась, а тоді раптом її очі засвітилися.

— Вона зараз у Полінезії?

—Так. Переконувала мене теж поїхати.

Кітті вищирила зуби.

— Ну, тоді вона поставила не на ту дівчину.

—Хтозна, — тихо мовила я.

Я подумала про весілля, до якого залишилося кілька тижнів. Наче кадри з фільму, перед очима закрутилися деталі. Сукня з французького шовку. Блакитна підв’язка. П’ятиповерховий торт, покритий помадкою. Серветки. Букети дружок. Білі півонії і лавандові троянди. Я здригнулася від думки про те, як я можу вийти заміж, якщо поряд не буде Кітті?

Я виструнчилася, кивнула сама собі й заявила буденним тоном:

—Я поїду з тобою.

Кітті аж засяяла.

—Енн! Ні, ти жартуєш. А весілля? Вирушати треба за тиждень, а контракт триває мінімум дев’ять місяців або й довше.

—Але їм потрібні медсестри, хіба ні? — знизала я плечима. Серце гупало від захвату, передчуття і страху.

Кітті кивнула, схлипуючи.

—Так, потрібні. Вербувальник говорив, що тихоокеанська кампанія набирає обертів, і їм надзвичайно бракує медичного персоналу.

— І що я була б за подруга, якби дозволила тобі вирушити в пригоду всього життя без мене? — усміхнулась я.

Кітті кинулася на мене обійматись, і ми просиділи так на бордюрі наступну пісню, а потім ще одну. Музика долинала наче з іншої реальності. Можна сказати, що так і було. Підстрижений лавровий живопліт уособлював межу між відомим і невідомим.

— Джерард ніколи не пробачить мені, що я вкрала його наречену напередодні весілля, — сказала Кітті.

Я похитала головою:

—Дурниці. Ти не захоплювала мене в заручники. Я їду, тому що так хочу.

Я озирнулася на розкішний прийом за нами. Моє рішення матиме наслідки. Це точно. Мати розлютиться до нестями. Тато застерігатиме. А Джерард... Джерард. Я зітхнула. Йому буде важко змиритися з тим, що наречена вирушає в зону бойових дій, доки він у безпеці вдома. Та найбільше мене хвилювало розуміння, що я завдам йому болю. Проте зараз не час думати про це. Якщо Джерард кохає мене, кохає по-справжньому, то чекатиме. А якщо не дочекається, то врешті-решт якось усе вирішиться.

З кожною секундою я стверджувалась у своєму рішенні. Мені потрібно їхати з Кітті. Але чому? Я не могла чітко відповісти на це запитання. Та в одному не сумнівалась: у цій пригоді я не просто гратиму роль.