Бунгало

Розділ 4

—Коли ти вчора прийшла? — запитала я зранку в Кітті.

Сама я вже дві години як прокинулась і читала книжку, чекаючи, коли подруга заворушиться.

Вона одним оком глипнула на годинник і знову тицьнулась обличчям у подушку.

—Пізно, — прозвучало крізь пір’я.

—Майже дев’ята, — мовила я, вдячна долі, що ми прибули на острів у п’ятницю, а субота була єдиним вільним днем. — Я не дам тобі проспати усеньке звільнення. Вставай і будемо вдягатися!

Кітті позіхнула й сіла.

—Отакої, уже дев’ята.

—Так, сплюхо. — Я рушила до шафи. Мені хотілося поблукати пляжем, а отже, потрібен легкий одяг.

—Слід поквапитися, — підвелася з ліжка Кітті. — Ми з Ленсом їдемо в містечко. — Я похнюпилась, і вона це помітила. — Можеш поїхати з нами. Він і тебе запрошував.

—Бути третьою зайвою? Ні, дякую. Їдь сама.

Кітті похитала головою, розстібаючи нічну сорочку. Вона впала додолу, оголивши дві ідеальні планети грудей.

—Ти їдеш із нами, — мовила Кітті. — Інші також будуть. Ленс візьме «джип». Елліот їде, і Стелла теж.

— Що? — здивувалась я. — Як вона примудрилася його переконати?

—Вона — ніяк. Це все Ленс.

Я запнула штори, щоб заховати оголеність Кітті від допитливих чоловічих очей.

—А ще хтось буде? — Мені на думку спав Вестрі.

—Ні, наче всі, — сказала Кітті, дивлячись у шафу. — Зачекай, ти говориш про когось конкретного?

Вона дражнилась.

— Я лише подумала про Мері.

Кітті навіть голови не повернула.

— Я не бачила її ввечері, а ти?

— Ні, — мовила подруга, витягаючи ніжно-блакитну сукню з короткими рукавами. — Як тобі ця?

—Красива. — Але мене турбував не гардероб Кітті, а наша нова подруга. — Може, запитати медсестру Гільдебренд, де живе Мері, і перевірити, чи все гаразд?

Кітті знизала плечима і простягнула бежеві черевики, чекаючи на вердикт.

—Так чи ні?

—Ні, — сказала я. — Бери блакитні. Твої ноги мені подякують.

Вона застебнула бюстгальтер, надягнула білу шовкову комбінацію і накинула сукню.

—Розкажи про Ленса, — сторожко попросила я, застібаючи блискавку на її сукні. — Він тобі подобається?

—Так, — відповіла Кітті, але я вловила в голосі нотку сумніву. — Він чудовий.

—А з полковником ти вчора танцювала? — Я витягла із шафи цілком непретензійну бежеву сукню.

—Так, — усміхаючись, кивнула Кітті. — І це було божественно. Ленс не дуже зрадів, але що він вдіє проти старшого за званням.

Я глянула в овальне дзеркало на стіні. Щоки почервоніли від ранкової спеки, мляво звисало волосся. Воно без вороття програло бій з вологістю. Я знизала плечима й зібрала його в пучок. Усе одно весь день буду в капелюсі.

—Ти готова? — запитала Кітті, ухопивши сумочку.

Я глянула на подругу. Її щоки вкривав здоровий рум’янець, а не червоні плями. Неслухняні кучері остаточно збунтувались, і Кітті просто зачесала їх набік. Краса.

Тропіки увійшли в неї.

—Готова, — відповіла я і рушила до дверей.

***

Ленс ганяв, як скажений. Але Кітті, ніби так і має бути, тішилася на передньому сидінні. Я, Стелла й Елліот тиснулися на задньому, наче консервовані огірочки Максін. Ноги стали пітніти та прилипати до гарячої тканини сидіння, а рука, якою я хапала капелюх, коли Ленс тиснув на газ, заціпеніла. Ця кам’яна вибоїста дорога не для слабкодухих. Курява клубилась, і я шкодувала, що не взяла шарф.

—Спочатку в центр, — тоном запопадливого екскурсовода гукнув Ленс, — а потім на пляж.

Кітті радісно писнула, а Стелла увіп’ялася поглядом в Елліота, який очей не зводив з дороги.

—Ти часто буваєш у містечку? — солодко запитала вона.

Він не відповів.

—Я ПИТАЮ, — уже голосніше повторила Стелла, перекрикуючи двигун, - ТИ ЧАСТО БУВАЄШ У МІСТЕЧКУ?

Елліот спочатку остовпів, а тоді спантеличено глянув на нас, ніби не тямлячи, хто й чому таким криком запитує.

—Ні, рідко, — коротко відповів він і знову втупився просто себе.

Стелла образилась і схрестила руки на грудях. У повітрі пахнуло багнюкою і солодким нектаром незнайомих квітів.

—Бачите? — Ленс махнув рукою на загороджену територію зліва. Він скинув швидкість, і я змогла хоч на мить відпустити капелюх. Рука вже затерпала. — Це ванільна плантація. Практично всю на світі ваніль вирощують на цьому острові.

Хтозна, правда це чи вигадка, якою Ленс хотів вразити Кітті, але від самої лише думки, що я можу потрапити на справжню ванільну плантацію, захоплювало дух. Я подумала про Максін. Невже вона щаслива жити у Віндермері й день у день чути від моїх батьків «Дякую, Максін» і «На сьогодні все, Максін»?

— Власник — американець, — вів далі Ленс. — Він одружився з острів’янкою.

Стелла витріщила очі:

—Я гадала, що вони всі канібали.

Елліот відірвав погляд від дороги й багатозначно подивився на мене. А тоді повернувся в задуму.

Ми їхали далі. Уздовж дороги під буйними пальмами траплялися примітивні хижі з дощок і мотлоху. Іноді на узбіччі копирсалася курка або пробігала гола дитина, але дорослих не було видно. А мені так кортіло побачити туземців, про яких розповідала медсестра Гільдебренд.

«Джип» петляв північним узбережжям острова, ми проїхали невеличку бірюзову бухту з пришвартованим на виході кораблем. Наче на сторінках «Робінзона Крузо». Одразу після неї Ленс зупинився на узбіччі та сказав:

— Приїхали.

Ступивши на запилюжену дорогу, я побачила, що попереду вирує життя. Ніхто б і не сказав, що за кілька кілометрів звідси тривають воєнні дії. Довгі ряди столів вгиналися від екзотичних фруктів та овочів, саморобних прикрас, цигарок і пляшок кока-коли. За столами сиділи чи то сонні, чи то знуджені (а може, і сонні, і знуджені) практично голі продавці, власники оливкової шкіри й таємничих очей. Навколо роїлися солдати й витрачали тяжко зароблені гроші на дурнички, які впадали їм у вічі.

—Дивіться, — охнула Стелла, показуючи пальцем на аборигенку, яка прямувала до нас. Поміж її голих грудей гойдалася груба коса. Шмат зеленої тканини, зв’язаний на поясі у вільний вузол, здавалось, от-от сповзе. Вона йшла до нас, наче до знайомих, і я помітила квітку над лівим вухом. Спробувала відвести очі, але марно: її груди з темними сосками притягували погляд, як магніт.

Поява жінки справила схоже враження на Стеллу, Кітті, Елліота й особливо Ленса.

—Містере Ленс, — мовила жінка, поклавши на землю свою торбину. Говорила вона лагідно й тихо, із сильним акцентом. Більше ніж вісімнадцять їй не даси. Острів’янка нахилилася до торбини, її груди загойдалися сюди-туди, а потім випрямилася, простягнувши Ленсові пачку «Лакі Страйк», і додала: — Ваші цигарки.

Звідки Ленс знає цю жінку, радше навіть дівчину?

—Дякую, — сказав Ленс. — Атея тут єдина може вполювати «Лакі Страйк». Щочетверга відкладає пачку для мене.

Кітті пильно простежила, як він поклав пачку в нагрудну кишеню.

Атея стояла, гордо напнувши голі груди. Ніякої скромності. Її очі палали. Вона не зводила їх з Ленса.

— Ви прийдете сьогодні? — запитала вона, не помічаючи ніякової атмосфери.

— Ні, не сьогодні, Атеє. — Він неприродно махнув головою. — Будь чемною і постарайся роздобути ще. Я повернуся за кілька днів.

Він уклав монету їй у долоню, а тоді взяв під руку Кітті.

—Ходімо, оглянемо решту ринку.

— Це якось дивно, — прошепотіла мені Стелла.

Таки дивно. Але я не збиралась обговорювати це з нею, адже Кітті могла почути.

—Ленс купив сигарети в жінки. Що тут дивного?

Стелла вишкірила зуби й зупинилася біля столу з кольоровим намистом.

—З тобою все гаразд? — запитала я Кітті, коли Ленс відійшов на безпечну відстань.

—Звісно. А що?

Добре. Отже, зустріч її не засмутила. Тоді не питатиму далі.

—Та нічого. Переживаю, щоб у тебе не було теплового удару.

Кітті вдихнула вологе повітря на повні груди й тріумфально всміхнулася.

—Мені тут так добре.

* * *

На пляжі Стелла розстелила покривало, пильнуючи, щоб їй дісталося місце біля Елліота.

—Я вмираю з голоду, а ти? — Вона спробувала заволодіти його увагою.

—Я добре поснідав, — пробурмотів він, сперся на велетенський корч, викинутий на пісок прибоєм, і, насунувши капелюх на обличчя, урвав розмову.

Тепер ми були на іншому боці острова, неподалік бази. І хоч місце для пікніка обрали в затінку пальми, білий пісок досі віддавав тепло. Я сіла, незручно підібгавши ноги, а Кітті розклала на покривалі скомпонований з дарів ринку обід: хлібину, гроно яскраво-жовтих мініатюрних бананів, чотири пляшки кока-коли й кавалок сиру.

Спершу ми їли мовчки, задивившись, як хвилі розбиваються об берег. Кітті вказала рукою на море й висловила вголос те, про що думав кожен:

—Важко повірити, що тут іде війна. Хіба можна руйнувати такий красивий куточок?

Кивнувши, я взяла ще один банан. Банани на острові відрізнялися від бананів удома. Ці мали інший смак — терпкіший і з лимонною ноткою.

—Але вона йде, — констатувала я.

— І при тому серйозна, — додав Ленс. — Учора японці збили три наші літаки.

Стелла стривожилася:

—Думаєш, бої перекинуться на острів?

—Можливо, — похмуро мовив Ленс. — Але полковник Донаг’ю в це не вірить. Він дурень. Закладаюся, ми спатимемо в казармах, коли японці налетять на острів і закидають його бомбами.

Кітті занепокоєно глянула вгору, а тоді похитала головою.

—Полковник Донаг’ю захистить цей острів.

Ленс знизав плечима.

—Хай буде по-твоєму, — гірко всміхнувся він, — я провів би операцію краще навіть із зав’язаними очима.

Надто хвалькувате твердження як на двадцятип’ятирічного солдата, але Кітті його самовпевненість не збентежила. Вона сперла голову на Ленсові коліна. Той задоволено усміхнувся.

Елліот похропував. Стелла про щось міркувала.

—Пройдуся, — мовила я, підводячись. Кітті вдавала, що дрімає. Я поправила капелюх і зняла черевики. — Невдовзі повернуся.

Але ніхто не зреагував.

Я ішла пляжем і зрідка зупинялася, щоб розглянути камінець або мушлю чи помилуватися пальмами, які замість того, щоб рости прямовисно, тягнулися до моря. Вітри й тропічні циклони роками виточували їхні стовбури, але мені хотілося думати, що дерева чули поклик океану. Раптом пригадалися слова Вестрі про те, що острів змінює людей. Чи стане мені сили опиратися?

Загрузнувши в пісок по кісточки, я пересувала ноги далі. Як добре після ринку під тиху колискову хвиль побути наодинці з думками. Здавалося, що порожній пляж тягнеться в безкінечність. Я побрела ближче до води, насолоджуючись дотиками прохолодного, поцілованого морем піску. Кожен крок залишав глибокий відбиток.

Зовсім близько в гнізді на камені закричав мартин. І раптом я помітила пару чужих слідів. Нечіткі, давніші, але відносно свіжі. Чиї вони?

Я стала переконувати себе, що йти далі — нерозумно. «А якщо це тубілець? Канібал? — подумала я і похитала головою. — Я сама. Краще повернутися». Та сліди манили мене далі й зникали за вигином пляжу. «Ще кілька кроків».

Сліди зупинилися біля зім’ятого бежевого покривала. Книжка не давала вітру його вкрасти. Я одразу впізнала стандартну армійську тканину: така сама вкривала моє ліжко. Але хто тут?

Щось зашаруділо в густих кущах між пальмами, і я сполохано обернулася.

—Ну привіт, — сказав чоловік, який вигулькнув нізвідки за сотню метрів від мене. Обличчя ховалося за величезною пальмовою гілкою, а коли він її відхилив, я впізнала Вестрі.

—Привіт, — здивувалася і водночас зраділа я.

Ця зустріч могла обернутися чимось набагато гіршим.

—Ти стежиш за мною? — піддражнив він мене.

Спочатку я засоромилась, а тоді мене це роздратувало.

—Ото вигадав! — погордливо відказала я: ще вирішить, що я його переслідую. — Я просто гуляю, і мені вже час повертатися. Друзі чекають.

—Ох, не йди, — усміхнувся Вестрі, вертикально встромив пальмову гілку в пісок і сів під нею. — Глянь, яка чудова тінь. Не присядеш на хвильку?

Хіба можна опиратися цій усмішці? Я вагалась, але кутики рота без дозволу поповзли вгору.

—Гаразд, — усміхнулася всупереч собі. — Проте тільки на хвильку.

— Чудовий день, — спершись на лікті, сказав Вестрі.

— Непоганий. — Я обсмикнула нижче поділ сукні.

—Що привело тебе на мій пляж?

— Твій пляж?

—Так, — незворушно відповів він. — Я його відкрив.

Я пирснула від сміху.

—Овва!

— Розумієш, це незаймане узбережжя, — вів далі Вестрі. — Звісно, тут завжди були тубільці. І завжди будуть. Але решта світу про нього не здогадується. Тому зараз цей шматочок раю — мій, — мовив він і глянув на мене. — Ну, гаразд, наш. Половиною я тобі поступлюся.

—Яка нечувана щедрість, — підіграла я.

—Знаєш, що я вчиню, коли закінчиться війна?

-Що?

—Я куплю цей шматок пляжу, — серйозно мовив Вестрі. — На скільки стане грошей. Збудую тут дім і житиму із сім’єю. Ми з дружиною милуватимемося сходом сонця щоранку й слухатимемо шум прибою щоночі.

—Звучить дуже романтично. Та, гадаю, ти блефуєш. Невже ти справді хотів би жити тут після, — повела я рукою на океан, з якого на наш острів у будь-яку мить могли напасти японські кораблі, — після цього всього? Після війни?

Вестрі кивнув.

—Звичайно. Це рай.

«Так, це рай», — подумки нагадала собі я.

—Але невже тебе вдома не чекають?

—Ні. — Він не вагався. — А тебе чекають.

Він стверджував, а не питав. Побачив мій перстень.

—Так.

—Ти кохаєш його?

—Дивне запитання.

—Просте, — вищирився Вестрі. — Яка відповідь?

—Звісно, кохаю. — Я відвела погляд. Але чому він так пильно дивиться на мене?

—Він добрий?

Я кивнула:

—Нізащо не вийшла б за недоброго.

Хвилі підповзали дедалі ближче до покривала. Вестрі звівся на ноги, я теж.

—Мусимо пересунути табір, а то старигань океан нас проковтне.

Я усміхнулася.

—Мені час повертатися. Друзі чекають.

Вестрі кивнув:

—Я тебе проведу.

Дорогою назад узбережжя здавалось іншим, можливо, тому що я дивилася на нього очима Вестрі. Уявляла, як він житиме на острові (будинок, дружина, двоє чи троє босоногих дітей), й усміхалася сама до себе.

—Як рука? — запитала я.

Він простягнув долоню, і, торкнувшись її, я відчула всередині дивний трепет. Але звеліла собі не зважати.

—Гадаю, виживу, — насмішкувато відповів Вестрі.

—Пов’язка брудна, — докірливо мовила я. — Доведеться перев’язати рану, коли повернемося. Ти ризикуєш занести інфекцію.

—Слухаюся, сестричко, — грайливо озвався він.

За мить Вестрі показав кудись у чагарі посеред густих пальм. Ми підійшли ближче й зупинилися там, де починалася рослинність. Із-за темно-зеленого покрову гігантського листя вчувалися співи птахів і рев звірів. Саме так я й уявляла собі джунглі.

— Бачиш?

Я похитала головою.

-Що?

— Придивися.

—Ні, нічого не бачу, — перейшла я на шепіт.

Вестрі взяв мене за руку — я дозволила це тільки тому, що була налякана, — і ми ступили кілька кроків у гущавину. Тоді я нарешті помітила посеред заростей хатину з очеретяним дахом. Примітивну, як і хатки вздовж дороги, але з якимсь особливим шармом. Стіни з бамбука, скрупульозно прорізані отвори в них — мабуть, вікна, що виходять на океан. Невеличкі дверцята трималися на одній завісі й поскрипували, коли віяв пообідній бриз.

—Нам краще піти звідси, — прошепотіла я.

—Чому? — пустотливо всміхнувся Вестрі. — Якщо ми вже знайшли її, то мусимо заглянути всередину.

Я не встигла заперечити, як він ступив на сходинку перед входом. Під його черевиком затріщало дерево, і я відсахнулася.

Вестрі зняв дверцята із завіси, поставив їх на пісок і зайшов усередину. А тоді висунув голову надвір і підморгнув мені:

— Нікого.

Він допоміг мені переступити через сходинку, і ми мовчки роззиралися. Зсередини стіни вкривали пальмові гілки, переплетені між собою. Вони виблякли до світло-карамельного відтінку і створювали ідеальне тло для темного крісла із червоного дерева та столика з однією шухлядою. Відсунувши її, Вестрі витягнув звідти книжку, французькі монети й банкноти, а ще клапоть пожовклого та зморщеного від вологи паперу.

—Умієш читати французькою? — спитав хлопець і простягнув його мені.

Я похитала головою:

—Якби ж я не ловила ґав на уроках.

— І я. — Вестрі повернув папір до шухляди.

Попри шар пилу одномісне ліжко було дуже акуратне. Наче одного ранку хтось прокинувся, застелив його й вийшов, щоб повернутись. Але не повернувся.

Мої очі озирали кімнату, зупиняючись на чому завгодно, тільки не на обличчі Вестрі. Що за ситуація? Я — заручена жінка, стою в кімнаті сам на сам із солдатом, якого ледве знаю.

Із заціпеніння мене вивів павук завбільшки з долоню, який видряпався з-під столу й пошпарив до виходу. Відсахнувшись, я вистрибнула на ліжко.

—Ти бачив? — заверещала я, певна, що будь-якої миті може з’явитися ще один.

—Цей друзяка цілком безпечний, — засміявся Вестрі. — Крім того, їсть москітів. Він узагалі заслуговує на могорич.

Я обережно злізла.

—Як гадаєш, хто тут жив?

Вестрі глянув у бік моря, а тоді пильно обдивився бунгало.

—Найімовірніше, моряк після корабельної трощі.

Звучало переконливо.

—А що трапилося із судном?

—Мабуть, потонуло.

—А як тоді вцілів папір і... — я відсунула шухляду й витягла книжку в брунатній шкіряній палітурці, — ця книжка?

Вестрі підпер підборіддя вказівним пальцем, міркуючи над долею бідаки-моряка.

— Певно, він мав наплічник з припасами. Ліхтарик, книжка, галети. Йому вдалося вчепитись у шматок дошки, і згодом хвилі прибили її до острова.

—Тоді книжка намокла б.

— Звісно, — поступився Вестрі. — Але її можна висушити на сонці. — Він погортав сторінки, на яких справді рябіли плями від вологи. — Бачиш?

Я кивнула.

—Але куди він плив? Очевидно, що це француз.

—Небагатий француз, — додав Вестрі, показуючи на скромний запас монет.

— Можливо, він був піратом?

Вестрі похитав головою.

— Навряд чи піратів цікавлять предмети інтер’єру.

Я глянула на пошарпані негодою штори. Якимось дивом вони зберегли насичено-вишневу барву, наче тканину вимочували у вині.

—Отже, незаможний французький моряк, який вижив у кораблетрощі та любить читати, — підсумувала я.

— І випити червоного вина, — додав Вестрі, піднявши з підлоги закорковану темно-зелену пляшку.

— І мистецтво, — сказала я, відгорнувши клаптик мішковини, що затуляв картину над ліжком.

Сцена на полотні заворожувала: бунгало, дуже схоже на те, де ми зараз стояли, обрамляли неймовірно блакитна вода й розквітлий кущ насичено-жовтого гібіскусу. Удалині виднілися два силуети.

—О боже! — охнув Вестрі. — Яка краса!

—Ти знаєшся на мистецтві?

—Трошки. Дай-но я гляну ближче. У цій картині, — мовив він і почухав голову, — є щось знайоме.

Мати самотужки знайомила мене з роботами французьких імпресіоністів, чим неабияк пишалася. Проте моє розуміння мистецтва кульгало на обидві ноги. Утім я втішилася з перспективи відкриття.

—Гадаєш, тут жив художник?

— Можливо, — Вестрі не зводив очей з картини. — Якого року надрукували книжку?

Я погортала перші сторінки та знайшла дату:

—Ось. Видано 1877 року.

—Це міг бути хтось зі славнозвісних імпресіоністів.

—Ти жартуєш, — приголомшено мовила я.

—Та ні, таке можливо. Я майже певен, що бачив це або схоже полотно в книжці. До того ж французькі художники часто бували на тихоокеанських островах. Тут справді міг жити хтось із майстрів. — Очі Вестрі засвітилися від захвату. — Знаєш, що це означає?

-Що?

—Ми мусимо зберегти це місце.

Я кивнула.

—А як?

— Це буде наш проект на час перебування на острові, — сказав він. — Реставрація бунгало.

—Так, його не завадить вичистити.

—І вставити нові двері.

— І штори пошарпані. Я можу пошити нові.

—Тоді згода? — спитав він і трохи пустотливо глянув на мене.

Я подумала: «Чому б і ні? Матиму роботу, поки Кітті гуляє з Ленсом».

—Згода, — відповіла я. — Але де знайти час і як узагалі сюди добиратися?

—Пішки. До бази менше ніж кілометр уздовж берега. Можна вислизнути й повернутися швидше, ніж твою відсутність помітять. Сусідня стежка веде до дороги, тож інструменти й матеріал я привезу «джипом». Доведеться все добряче спланувати, але ми впораємося.

Вестрі повернувся до виходу, під його ногою затріщала і прогнулася порохнява дошка. Він став на коліно й вирвав її з підлоги. Унизу був нерівний настил і невелика заглибина.

—Ось, — сказав Вестрі. — Це наша поштова скринька. Я залишатиму тобі листи про те, яку роботу виконав без тебе, а ти можеш залишати мені.

Серце радісно гупало в грудях: бунгало, художник, листи в таємній схованці. І цей чоловік... Без нього нічого не було б.

Вестрі загорнув картину в мішковину й обережно заховав під ліжком, де вона буде в безпеці.

—І ще одне, — озвався він.

—Що?

—Ми нікому не скажемо про це місце. Жодній живій душі.

Думка, що доведеться приховати від Кітті таку надзвичайну знахідку, неприємно штрикнула. Водночас я не могла уявити подругу тут, у бунгало, бо буквально за кілька хвилин воно стало для мене особливим, дорогим місцем.

Рука потягнулася до брошки, подарованої подругою, і на мене нахлинуло почуття провини. Буде нечесно залишити цю хатинку для себе одної, після того як ми заприсягнися не мати таємниць?

—То як? — запитав Вестрі.

Рука впала вниз, і я кивнула.

—Обіцяю, — мовила, запевняючи себе, що Кітті нетреба цього знати, принаймні поки що. — Ні пари з вуст.

— Чудово. Провести тебе?

—Так. Напевно, вони думають, що я втопилася.

—Або що тебе з’їла акула, — усміхнувся Вестрі.

Красу острова не звести до бірюзових вод і зелених пагорбів. Це лише поверхнева врода. По-справжньому місце захоплює дух своїми історіями. А вони чатують на кожному кроці.