Бунгало

Розділ 6

— Я не вірю, що ми тут уже два місяці, — із захватом мовила Мері. Її щоки порожевіли, і було так приємно спостерігати, як жвавішало обличчя. Вона більше не могла лежати й домоглася від медсестри Гільдебренд дозволу виходити на ранкові зміни. Хоч іноді руки Мері тремтіли, вона набиралася сил і того ранку зголосилася допомогти мені зі щепленням.

— Розумію тебе. Часом здається, що ми тільки вчора прилетіли. — Я замовкла, перелічуючи ампули, якими ми після сніданку вакцинуватимемо солдатів. — А стільки всього сталося за цей час. Здається, я вже не та дівчина, яка ступала летовищем першого дня.

—І я, — кивнула Мері. — Усе попереднє життя здається нереальним.

Я зітхнула.

—Я вже майже забула голос Джерарда. Жах.

—Та ні, — заперечила Мері. — Головне, що ти досі його кохаєш.

—Так, авжеж. — І мені стало соромно, що я досі не знайшла часу написати Джерардові листа.

—Я вже майже забула голос Едварда, — додала Мері. — І в цьому точно нічого жахливого нема.

Вона усміхнулась, а я тямуще кивнула. І згадала про лист, який приховала від Мері. Вона вже готова? Мері весело мугикала, виймаючи ампули з коробок і розкладаючи їх у лотки. Лист може все зіпсувати.

—Де Кітті? — спитала Мері. — Здається, я бачила її зранку.

—Вона десь тут. Ми прийшли разом.

—Ні, — пробурмотіла медсестра Гільдебренд. — Вона зле почувалась, і я дозволила їй піти в казарму.

Дивно. Зранку з нею все було гаразд. Я не дозволяла собі таких думок, але Кітті поводилася дивно, ще відколи ми прибули на острів. Говорила, що йде в одне місце, проте з’являлася в іншому, обіцяла зустрітися в їдальні, але не приходила. Майже не заводила мову про полковника Донаг’ю, а я не зізнавалася, що бачила їх у каное. Здається, їхня історія скінчилася, і тепер Кітті проводила забагато часу з Ленсом. Учора вони гуляли майже до півночі. Повернувшись у темну кімнату, Кітті спіткнулася об ліжко, і я крізь дрімоту глипнула на годинник.

—Напевно, підхопила цей вірус, — сказала Мері. — Жахлива кишкова інфекція.

Проте я не вірила, що Кітті підхопила кишкову інфекцію. Ні, щось відбувається. На чергуваннях у санчастині не було часу на задушевні розмови. Із сусідніх островів, де тривали запеклі бої, привозили чимдалі більше поранених. По двоє, по троє, але випадки страшні. Ножові рани. Вогнепальні пошкодження черевної порожнини. А вчора — майже відрубана нога, яку довелося негайно ампутувати. Посеред моторошних картин ми днями дбали про поранених, а коли зміна закінчувалася, наче миші, розбігалися в улюблені схованки. Але де схованка Кітті?

Я подумала про інших. Стелла тепер засиджувалася в кімнаті відпочинку, тому що захопилася шафлбордом[6], точніше Віллом, який грав у шафлборд. Ліз, ясна річ, покірно ходила за нею. Мері, виснажена після змін, ішла до кімнати читати листи від друзів і писати відповіді. А я крадькома вибиралася в бунгало. Іноді заставала там Вестрі, подеколи ні, але завжди сподівалася його побачити.

—Пошту привезли! — гукнула сестра біля входу.

Мері залишилася готувати вакцини, а я помчала до дерев’яного ящика з пакунками й листами. Пошту доставляли рідко. І зараз набралася ціла гора. Коли я підсунула ящик до столу, конверти посипалися на землю. Сотні листів, наче субмарини, непомітно заходили в особисті світи.

Стеллі прийшло п’ять, Ліз — три, Кітті — два, обидва від матері. Коли я нарешті натрапила на конверт, адресований мені, і впізнала почерк, серце стиснулося. Джерард.

Я тихцем розірвала його, готуючись заховати, щойно увійде Стелла чи ще хтось.

Кохана!

У нас жовтіє листя, і я так сумую за тобою. Чому ти знову поїхала?

У Сіетлі нічого не змінилось, але без тебе тут самотньо. І через війну самотність переносити іще тяжче. Усі тільки про неї і говорять. Я хвилююся за тебе. Скоро почнеться велика тихоокеанська операція. Молюся, щоб вона обминула твій острів. Військові чини, з якими я розмовляв, вважають, що його не зачепить. Благаю небеса, нехай так і буде.

Війна забирає найкращих. «Кабана-клаб» тепер нагадує місто-привид. Ти його не впізнала б. Усіх придатних до служби чоловіків призивають, багато хто йде добровольцем. І знаєш, попри все, що вчинив батько, щоб уберегти мене від фронту, я думаю зголоситися. Це буде правильно. Наступна хвиля призовників відпливає п’ятнадцятого жовтня. Мабуть, я відкину свої пільги та вирушу з ними. Спершу буде два тижні підготовки в Каліфорнії, а потім ми вирушимо до Європи.

Будь ласка, не хвилюйся за мене. Я часто писатиму та розповідатиму, як мої справи. А ще мріятиму про день, коли ми знову зустрінемося.

Люблю тебе всім серцем і думаю про тебе щохвилини.

Твій Джерард

* * *

Я пригорнула лист до грудей і міцно заплющила очі. Як багато радості дав мені його патріотичний порив, але водночас стільки жаху відчула я, уявляючи Джерарда в небезпеці. Скільки часу минуло, доки лист потрапив у мої руки? А якщо він уже на бойовиську? А якщо його?..

Хтось поклав руку на моє плече, і я згорбилася, воліючи приховати сльози.

—Що трапилося? — тихо запитала Мері.

—Джерард. Він пішов добровольцем.

Мері гладила мене по плечу, а сльози крапали на зім’ятий аркуш, і красивий почерк Джерарда розпливався в темні чорнильні плями.

* * *

—Як думаєш, складно бути дружиною військового? — перед сном запитала Кітті.

Вона сиділа на ліжку в рожевій нічній сорочці, розчісуючи світлі кучері, і, без сумніву, почувалася прекрасно. Я відклала книжку, на якій марно намагалася зосередитися.

—Тільки не кажи, що ти вже думаєш про шлюб з Ленсом.

Кітті не відповіла й далі чесала волосся.

—Гадаю, є свої плюси, — вела своєї подруга. — Можна побачити світ, і це достоту не нудно.

— Кітті, але ви щойно познайомилися.

Вечір став єдиною порою, коли ми могли поговорити. І це якщо Кітті не гуляла з Ленсом.

Подруга поклала на столик гребінець і лягла, накрившись аж по шию. А тоді повернулася до мене.

— Енн, — її тон був дитячий, допитливий, невинний і схвильований. — А ти завжди знала, що Джерард — той єдиний?

У Сіетлі я ні миті не сумнівалася б, але тут запитання заскочило мене зненацька.

—Ну, так, звісно, — залепетала я, пригадавши сьогоднішній лист. І те відчуття болючої відданості. — Я просто знала.

Кітті кивнула.

—Здається, я теж таке відчуваю. — Подруга, випереджаючи будь-які запитання, відвернулася до стіни. — Добраніч.

* * *

Вестрі на місяць відправили на операцію на сусідньому острові, і в день повернення, двадцять сьомого листопада, я тинялася біля чоловічих казарм і начебто збирала букет гібіскусів, потай сподіваючись його побачити. Була середа, переддень Дня подяки, тож усі чутки на базі крутилися навколо двох тем — індички й журавлиного соусу.

—Гей, сестричко! — гукнув солдат з вікна на третьому поверсі. — Чи буде в нас сьогодні бенкет?

—Хіба я кухарка? — саркастично відповіла я.

Крикун, якому, мабуть, і дев’ятнадцяти не було, вишкірився і зник. Мені знадобилося кілька місяців, щоб звикнути до солдатських манер. Тепер я не соромилася відгаркуватися і парирувала непристойні репліки так, щоб рахунок ішов на мою користь. Мати оскаженіла б, якби це почула.

Я рвала квіти двадцять хвилин, але Вестрі не побачила. З важким серцем і повною торбиною гібіскусів рушила до казарми.

—Привезли пошту, — мовила Кітті й кинула конверт на моє ліжко. — Твоя мама пише.

Я поклала конверт у кишеню, а Кітті замилувалася квітами, що визирали з кинутої біля дверей торбини.

— Які прекрасні. Поставмо їх у воду.

Вона витягнула гібіскуси, по одному розправила їх і поставила у свою склянку.

— Вони не стоятимуть, — мовила я. — Нікчемні квіти. До ранку зів’януть.

—Знаю, — відказала Кітті. — Але глянь, які вони красиві просто зараз.

Я кивнула. Якби я вміла насолоджуватися красою тут і зараз, як Кітті. Це справжній дар.

Вона відійшла від столика й замилувалась імпровізованою вазою, повною яскраво-червоного цвіту, що зачахне, коли ми повернемося з вечері.

—Майже забула. — Кітті взяла зі столика конверт. — Мені теж прийшов лист. Від батька.

Відірвавши краєчок конверта, подруга витягнула білі аркуші й заходилася читати. Але її усмішка швидко зблякла, і на обличчі застиг шок. По щоках покотилися сльози.

—Що таке? — я кинулася до неї. — Що там написано? — Подруга впала на ліжко й зарилась обличчям у подушку. — Кітті, — не вгавала я, — скажи мені.

Але вона не ворухнулася, тож я підняла аркуші, розсипані на підлозі, і прочитала. Батько Кітті писав таке:

Люба, у вересні містер Ґелфмен вирушив воювати в Європу та, на жаль, загинув у бою. Я знаю, що ти тяжко сприймеш цю новину. Мама не хотіла, щоб я про це писав, але мені здалося, що ти маєш право знати.

Я кинула лист у шухляду її столика. Клята пошта! Приходить і знаходить серед нас свою жертву. Тільки-но все налагоджується, аж тут знову з’являються листи.

—Кітті, — я нахилилася до подруги. — Співчуваю.

—Залиш мене, — тихо сказала вона.

Пролунав дзвін на вечерю.

—Я принесу тобі поїсти.

— Я не голодна, — схлипнула Кітті.

—Усе одно принесу.

* * *

З дозволу кухаря я взяла дві тарілки — для себе і для Кітті — й наповнила їх картопляним пюре, морквяним салатом і сухими зморщеними шматками шинки. Принаймні не консерви. Непогано.

Стелла та Мері помахали мені з-за стола, я кивнула й підійшла до них.

—Забігла по вечерю, але ми з Кітті вечерятимемо в кімнаті. Вона сьогодні одержала листа. Погані новини.

Мері засмутилася.

—Дуже шкода. Може, залишишся на кілька хвилин? Іти з двома тацями — не дуже зручно. Ще спіткнешся. Краще поїж тут.

Я поміркувала щодо її слів і погодилася.

— Кажуть, сьогодні в казармі була бійка, — стишеним голосом мовила Стелла. — Солдати божеволіють на цьому острові.

—Усі ми божеволіємо, — відповіла я, пиляючи шматок шинки тупим ножем.

Стелла кивнула.

—А вчора я бачила на ринку Ленса. В обіймах тієї аборигенки. Слава Богу, Кітті залишилася в кімнаті. Забагато сердечних ран на один день.

—У неї ім’я є. Атея. — Мене дратувало, що Стелла говорить про корінне населення острова, як про нижчий ґатунок.

—Так, мабуть, це її ім’я, — знизала плечима та. — У них з Ленсом точно щось є.

Мері її слова не переконали.

—Ой, Стелло, я не стверджувала б, що Ленс заграє до острів’янки тільки тому, що купує в неї сигарети.

— Я просто розповідаю, що бачила, — знизала плечима Стелла. Бідолашна Кітті. Я їй ані слова не скажу. Поки що. Зараз невдалий час.

— Гаразд, дівчата, — мовила я і взяла тацю, — мушу віднести вечерю.

—Добраніч, — озвалася Мері.

Стелла кивнула та взялася гризти галету.

Я поспішала, відганяючи мух від їжі, і на мить зупинилася біля чоловічих казарм, марно сподіваючись угледіти у вікні Вестрі. Він живе на другому поверсі чи на четвертому? Я пробіглася поглядом по другому, й очі зупинилися на відчиненому вікні по центру будівлі. Звідти долинали звуки шамотні й грюкання. Бійка.

—Так, сер! — продзвенів голос. — Будь ласка, сер!

Це голос Вестрі.

О боже! Його поранили. Його побили. Я поставила тацю на лавку й рушила до входу. Треба йому допомогти. Але як? Жінок до казарми не пускають. У відчаї я завмерла на сходах і дослухалася до ударів і тріщання меблів. Досить вже. Досить.

І все припинилося. Гримнули двері, і чиїсь важкі кроки загупали коридором, а тоді сходами й до виходу. У мене всередині похололо, коли у дверях, стискаючи закривавлений кулак, з’явився полковник Донаг’ю. Я принишкла за гібіскусом і спостерігала, як він попрямував до санчастини.

Серце несамовито гупало.

— Вестрі! — гукнула я в паніці. — Вестрі!

Та відповіді не було, і я вже чекала найстрашнішого.

Я кинулася до їдальні, де досі вечеряли солдати, і за столом біля входу побачила Елліота. Він теж мене помітив, і я жестом покликала підійти.

— Що таке, Енн? — запитав він, витягаючи з-за коміра серветку.

— Вестрі, — прошепотіла я. — Його побили. Полковник Донаг’ю. Він у кімнаті. Можливо, без тями, — слова виривалися, наче з кулемета.

Елліот витріщив очі.

— Біжу, — сказав він, штовхнув двері й помчав стежкою.

Я довго чекала під казармою, то крокуючи сюди-туди, то втуплюючи погляд у вікно на другому поверсі. А тоді почула, як Елліот вийшов з кімнати та спустився сходами.

—Його досить сильно побили, — розповів Елліот. — Чоло розсічене, доведеться зашивати.

—Чому він не спускається? — запитала я.

—Він не спуститься.

—Нічого не розумію. Чому полковник Донаг’ю це скоїв?

— Вестрі не хоче про це говорити. — Елліот глянув у напрямку санчастини. — Мабуть, сталося щось лихе. Щось пішло не так.

Потерши долонею лоба, я попросила:

— Можеш побути з ним? Переконатися, що він у порядку, і вмовити піти до санчастини, щоб наклали шов?

Елліот кивнув.

—Постараюсь. — Він повернувся до дверей.

—Дякую. Елліоте, іще одне.

—Що?

—Передай йому, що я скучила.

Елліот засміявся.

—Це йому сподобається.

* * *

Коли я нарешті повернулася в кімнату, їжа для Кітті геть вистигла. Але це вже не було важливо. Вона все одно відмовилася їсти.

—Я можу тобі чимось допомогти, люба? — спитала я і погладила її кучері.

—Ні, — стиха відказала вона. — Мені просто треба побути самій.

—Так, розумію, — мовила я, але мені стало прикро.

Сонце зайшло, та небо ясніло від місячного світла. Я поглянула на свою торбинку. Бунгало. Я серцем відчула, що мушу туди піти.

—Кітті, — тихо мовила я, кинувши книжку в торбинку. — Я піду пройдуся. — Подруга не відповіла, але я її не звинувачувала. — Невдовзі повернуся. — Я зачинила за собою двері.

Вітер дув сильніше, ніж зазвичай, і геть розтріпав волосся, доки я волокла ноги по піску. Діставшись до бунгало, я відімкнула двері й лягла на ліжко. Стомленому тілу було тепло й затишно на новому покривалі, яке я знайшла на антресолі в казармі та принесла сюди. Поштову скриньку не перевіряла. Вестрі не встиг би сюди зайти, а тепер засів у казармі й загоює рани. Я здригнулася, згадавши жорстокість полковника Донаг’ю. Чому він так побив Вестрі?

Хай там що трапилося, він на таке не заслуговував.

Я підбила подушку та витягнула з кишені лист від матері.

Моя люба Енн!

Пишу з важким серцем, тому що мушу повідомити тобі жахливу новину. Повір, я дуже довго вагалася, розповісти зараз чи дочекатися твого повернення. Утім ти маєш право знати.

Я йду від твого батька. Ситуація надто серйозна, щоб пояснювати подробиці в листі. І хоч ми з ним більше не разом, я хочу, щоб ти знала: я завжди всім серцем любитиму тебе. Обіцяю все пояснити, коли ти повернешся.

Нехай твій шлюб із Джерардом буде щасливішим, аніж мій.

Люблю тебе всім серцем і сподіваюся, що ця новина не засмутить тебе надто сильно.

З любов’ю мама

В очах запекли солоні сльози. Вона йде від тата. Бідний тато. Як вона могла?

«Нехай твій шлюб із Джерардом буде щасливішим, аніж мій». А це що за дурниця?

З пляжу долинув шурхіт, а тоді повільно рипнули двері. Я сполохалась, але наступної миті побачила обличчя Вестрі.

— Я сподівався тебе застати, — усміхнувся він.

— Поглянь на себе! — вигукнула я і, відкинувши всі умовності, кинулася до Вестрі й торкнулася долонею його щоки. — Чому полковник Донаг’ю вдарив тебе?

—Послухай, — рішуче мовив він. — І запам’ятай: ніякого полковника Донаг’ю ти не бачила.

—Але я...

—Ні, — перебив хлопець, — не бачила.

—Але чому, Вестрі?

На його обличчі проступили внутрішня боротьба та біль.

—Будь ласка, ніколи не згадуй про це.

—Не розумію, — спохмурніла я.

—Так треба, — сказав він. — Колись ти зрозумієш.

Світло впало на лице Вестрі, і я побачила серйозні рани.

—Ходімо до санчастини, прошу тебе.

Вестрі лукаво всміхнувся.

—Чого б це я туди йшов, якщо маю власну медсестру?

Я всміхнулась і потяглася до торбини.

—Я десь мала аптечку. — Перевернувши вміст сумки, я знайшла невелику білу коробку й витягла з неї набір для накладання швів. Тоді розірвала стерильну упаковку й дістала просякнуту спиртом марлю. — Буде трохи пекти.

Узявши Вестрі за руку, я повела його до ліжка, відчуваючи від дотику знайомий трепет. А що такого, якщо ми обоє тут сядемо?

Ми сіли, і я звеліла:

—А тепер не рухайся. — Елліот мав рацію: лоб розсічено, і поріз глибокий. Я засумнівалася, що зможу його зашити. — Це серйозно, — сказала я, промокаючи рану марлею. Вестрі скривився, але не видав ані звуку. — Послухай, у санчастині є знеболювальний крем. Ходімо, там тобі не буде боліти.

Я вже стала підводитись, але Вестрі схопив мене за руку й посадив назад.

—Я не хочу нікуди йти. Я залишаюся тут.

Його очі водночас веліли й благали. Я здалась і знову взяла набір для накладання швів.

—Гаразд. Але мусиш потерпіти.

Вестрі незворушно дивився в стіну, а я виконала перший стібок. Другий. Третій. Цього було досить, щоб закрити рану. Я закріпила вузол і відрізала нитку.

—Готово. Тобі сильно боліло?

Вестрі похитав головою.

—Ні, у тебе золоті руки, Кліо Годж, — під’юдив мене він і занепокоєно глянув просто в очі.

Я усміхнулася, а тоді швидко відвела погляд.

—Ти плакала, — сказав він. — Чому?

Я згадала материн лист.

—Маю неприємний лист із дому.

—Про що?

Я вагалася.

—Мати написала. Вона... — горло знову здушили сльози, — вона йде від батька.

Вестрі притягнув мене до себе й обійняв за плечі. Моя голова притулилася до його грудей. Я почувалася захищеною.

—Співчуваю, — сказав він.

Це слово відлунювало в невеличкому бунгало, витало в повітрі. Ми довго-довго мовчали.

Зрештою я поглянула вгору на Вестрі. Він поруч. Тут і зараз. І тієї-таки миті все інше втратило значення.

Його долоні мандрували вгору моїми руками. До плечей, до шиї, до вилиць. Усередині мене заворушилося щось нове. Він нахилився ближче, і губи торкнулися вуст так ніжно й солодко. Вестрі пригортав мене, і я не хотіла опиратися.

Він обіймав і заколисував мене. Двадцять сьоме листопада. Звичайнісінька дата, квадратик у календарі. Але для мене це доленосна подія. Того дня я покохала Вестрі.