Мері мала рацію, дорожній код дипломатичної служби спрацював. У порту я вся тремтіла, доки молодий солдат підозріло вивчав мене. Утім, коли прозвучало ім’я Едварда Натона, він одразу простяг мені папірець із номером каюти й побажав щасливої дороги.
Наприкінці виснажливої мандрівки, вся зелена від морської хвороби, я замислилася, чи не марна уся ця затія. Навіть якщо мені вдасться побачити Вестрі, чи захоче він зустрічі? Минуло більше року, відколи ми попрощалися на Бора-Бора. Він не писав і не телефонував. Звісно, це непросто, якщо брати до уваги запеклі бойові дії в Європі, але він міг бодай спробувати. Але не спробував.
—Причалюємо! — вигукнув стюард у коридорі. — Шановні пасажири, не забувайте свої особисті речі.
Я виглянула з крихітного ілюмінатора. Крізь мряку виднівся тихий порт Гавр. Звідси до Парижа коротка мандрівка залізницею. У серце закралися сумніви. Чому я тут? Минув цілий рік. Дуже тривалий рік. Можливо, я женуся за мрією, яка давним-давно померла? Та я відмахнулася від цієї думки і стиснула ручку валізи. Якщо вже я зайшла так далеко, треба довести справу до кінця.
* * *
Я стояла на бульварі Сен-Жермен і дивилася на кам’яницю, у якій мешкала Мері. Пишна будівля з рядами невеликих балконів, прикрашених квітковими вазонами. Усередині мерехтіло світло. Мені кортіло дізнатись, як Мері жила під час окупації і чим обернулася їхня з Едвардом історія. Невже лист усе змінив? Він попросив її повернутися? Настала щаслива розв’язка? Було пізно, майже десята, але парижани юрмилися в кафе та ресторанах, а закохані пари гуляли, тримаючись за руки. Але свідчення жахів, які пережило місто, нікуди не зникли. Біля сміттєвого баку валявся обгорілий і пошматований нацистський прапор. Вивіска пекарні через дорогу почорніла від кіптяви, і вціліло тільки одне вікно. На дверях висіла нашивка — жовта зірка Давида.
Увійшовши всередину, я розшукала потрібний номер квартири й тихо постукала. Почулися кроки, заскрипів засув.
—Енн! — вигукнула Мері. — Ти приїхала!
Я обійняла давню подругу, і на очі набігли сльози.
—Треба себе вщипнути. Не можу повірити, що я тут.
—Ти, мабуть, геть змучена.
Я глибоко вдихнула.
— Мері, я мушу знати. Як Вестрі? Ти його провідувала? Він іще?..
Мері опустила очі й тихо мовила:
—Я кілька днів не ходила до госпіталю, можу тільки сказати, що поранення серйозні, Енн. У нього влучило кілька куль.
Повітря враз загуснуло та згіркло. В очах запекло.
— Я не витримаю, якщо втрачу його, Мері.
—Ходімо, відпочинеш, — давня подруга обійняла мене. — Залиш сльози на завтра.
Мері увімкнула дві лампи й жестом запросила сісти на диван з позолоченими панелями. Стіни в кімнаті були оздоблені туаллю.
— Красива квартира, — мовила я, усе ще думаючи про Вестрі. Мері здвигнула плечима. Вона не вписувалася в інтер’єр, наче школярка, що вбралася в мамину вечірню сукню.
— Я тут довго не затримаюся, — сказала Мері, але в деталі не заглибилася. — Приготувати тобі сендвіч? Чи круасан?
Мигцем глянувши на її пальці, я не помітила обручки й мимоволі прикрила рукою свій діамантовий перстень. Згадалось, як я ховала його на острові.
—Дякую, я не голодна, — відповіла я.
Що змінилося в Мері? Так само вкладене солом’яно-жовте волосся. Та сама усмішка, що ховає нерівні зуби. Але очі... Так, очі змінились. У них оселився глибокий смуток, і я жадала почути історію, яка стоїть за ним.
—А Едвард? — Від його імені аж луна пішла в кімнаті, і тієї самої миті я пошкодувала про своє запитання.
—З Едвардом покінчено, — сухо відповіла Мері й глянула у вікно, де світилися вогні Парижа й текла Сена. Вона сиділа мовчки, та зрештою підвела очі на мене. — Слухай, якщо ти не проти, я не хотіла б про це говорити.
—Так, звісно, — кивнула я. — Можу тільки уявити собі, що ти пережила тут... Під час окупації.
Мері поправила волосся.
— Це був справжній кошмар, Енн. Просто диво, що я, будучи американкою, вижила. Якби не добра французька, було б непереливки. Едвард, — вона затнулася, ніби звук його імені різав слух, — він роздобув документи, щоб ніхто не дізнався про моє походження. Досі не розумію, як вони мене не знайшли, якщо зважати на мої зв’язки з Рухом опору.
—Як страшно, Мері. Ти дуже смілива.
У її погляді зорив байдужливий смуток.
—Нацисти організовували зачистки, — розповідала Мері. — Життя в постійному страху, що скажеш щось не те, не так чхнеш — і тебе заберуть на допит. А бідні єврейські родини, які вигнали з власних домівок! У цьому будинку жили три сім’ї. У квартирі навпроти було подружжя з двома дітьми. Ми спробували їх урятувати, — вона сплеснула руками, — але запізнилися. Лише Бог знає, чи повернуться вони.
—Ох, Мері. — Мені на очі набігли сльози.
Вона похитала головою, ніби намагалася відмахнутися від іншого спогаду. Занадто болючого, щоб його воскрешати.
— Вибач, — мовила вона й витерла сльози носовичком, — я думала, що зможу поговорити про це з тобою. Проте ні, занадто боляче.
Я взяла Мері за руку. На зап’ястку було видно тонкий рожевий шрам. Спогади про Бора-Бора накотилися, наче хвиля.
— Будь ласка, не говорімо про минуле.
—Боюсь, я ніколи від нього не втечу, — зітхнула Мері.
—Але місто звільнили, — спробувала я перевести розмову в позитивне русло.
—Так. Це чудо. Спочатку здавалося, що його просто спалять. І нас разом з ним.
— Мері, — обережно озвалась я, — як ти опинилася тут? Ти приїхала через... Через лист, який я віддала тобі на Бора-Бора?
—Якби все було так просто, — замислено мовила вона. — Ні, я скоїла велику дурницю, коли сюди приїхала.
На мить я пожаліла, що віддала листа Мері. Якби він залишився в мене, вона зазнала б менше горя. З іншого боку, якби не лист, Мері не приїхала б до Парижа. Не знайшла б Вестрі. Не зателефонувала б мені. Дивно, як переплелися наші історії. Дуже хочеться, щоб щасливий кінець був і в неї, і в мене.
—Куди ти поїдеш далі? — запитала я, шукаючи на обличчі подруги знак, що вона впорається. Блиск в очах, ледь помітну усмішку, що-небудь.
Та вона тужливо глянула у вікно:
— Ще не знаю.
Надворі іскрилися вогні Парижа, я згадала про Вестрі, і мені стало легше на душі. Він десь там, серед оцих вогнів.
—Поїдеш зі мною в лікарню завтра? Я страшенно хвилююся... Так давно його не бачила.
Якоїсь миті сум у погляді Мері розвіявся:
—Звісно, поїду. До речі, Стелла теж у Парижі.
—Справді?
—Так, уже кілька тижнів.
—А Вілл?
—Теж тут. Вони одружуються десь за місяць.
— Як чудово, — усміхнулась я. — Хочу її побачити.
—Вони з Віллом поїхали на кілька днів на південь. Стелла засмутиться, що ви розминулися.
— Коли ми завтра вирушаємо до госпіталю?
Мері знову задивилася у вікно.
— Відвідувачів впускають з дев’ятої. Зранку зловимо таксі. А зараз — твоя кімната далі коридором, другі двері зліва. Ти геть утомилася, тож іди відпочинь.
Вона спробувала всміхнутись, але кутики вуст наче скам’яніли й обважніли від горя.
—Дякую, Мері.
Перш ніж рушити оздобленим червоним деревом коридором, я ще раз глипнула на вітальню. Мері непорушно сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і дивилася крізь вікно на Сену й сяйво звільненого Парижа.
У цих стінах щось трапилося. Щось невимовно жахливе. Я це відчувала.
* * *
Перед нами виріс Центральний військовий госпіталь США, і я міцніше стиснула руку Мері. У небі світило сонце, але величезний фасад заливав простір навколо будівлі тінню.
— Чому він такий... — я затнулася.
—Лиховісний?
—Так. — Я примружилася, щоб розглянути найвищий поверх.
—Тому що до приходу союзників тут було справдешнє пекло.
Мері пояснила, що дванадцятиповерхова лікарня Божон була твердинею нацистів. Після звільнення міста генерал-майор Пол Гоулі, головний хірург, переоблаштував будівлю. З неї винесли медичне обладнання, яке німці використовували для жахливих дослідів на євреях і поляках. Тепер на останньому поверсі намальовано червоний хрест, але мені той хрест нагадував бомбардувальник.
Мері вказала на одне з вікон:
— Бачиш отам? Відчинене вікно на сьомому поверсі? — Я кивнула. — Там я знайшла полячку з дитиною, їх обох заморили голодом, — тихо мовила Мері. — Нацисти проводили над ними експеримент. Спостерігали крізь віконце й документували процес від початку до кінця. Я читала їхні записи. Жінка померла на дев’ятий день. Дитина — на одинадцятий. — Мені аж мороз пішов поза шкірою. — Проте жахи скінчилися, — понуро вела Мері. — Тепер завдяки генералу Гоулі тут рятують життя, а не відбирають. За останні два тижні до нас привезли тисячу пацієнтів, а далі буде ще більше.
Я не могла відвести очей від сьомого поверху.
— Енн?
—Так, — спроквола озвалась я.
—Ти готова?
—Сподіваюся.
Ми з Мері піднялися сходами й увійшли в госпіталь. У важкому застояному повітрі відчувався морок. Тут відбувалися жахливі звірства, і будівля не могла не просякнути ними. Хоч скільки обдирай стіни, хоч як багато разів начищай підлогу, сморід зла залишиться.
У ліфті Мері натиснула на кнопку дев’ятого поверху, і ми поїхали вгору. Кнопки світилися по черзі, а в голові все крутилося. Перший поверх, другий. Чи при тямі Вестрі? Чи впізнає мене? Третій. Чи кохає він мене досі? Четвертий. Що з нами буде далі?
—Мері, — я міцно схопилася за неї, — мені лячно.
Але приятелька наче не помітила мого страху:
—Ти слушно вчинила, що приїхала. Хай що трапиться далі, ти розставиш усі крапки над «і».
Я зітхнула та спитала:
—Ти підтримуєш зв’язок з Кітті?
Мері якось збентежено скривилася. Мабуть, до неї дійшли уривки з нашої історії і клопотів на острові.
—Якщо вже зайшла мова, — схвильовано сказала Мері. — То я мушу тобі дещо розповісти. Після нашої розмови сталися...
Раптом ліфт зупинився на п’ятому поверсі, і всередину ввійшли лікар і дві медсестри. Ми замовкли.
Коли ми вийшли на дев’ятому поверсі, картина мене приголомшила. Три сотні або й більше поранених солдатів лежали на розкладних ліжках, їхні знесилені тіла були вкриті темно-зеленими вовняними ковдрами.
— На цьому поверсі всі тяжкі, — озвалася Мері. — Багато серйозних поранень.
Серце гучно калатало в грудях.
—Де він? — панічно озиралась я. — Мері, відведи мене до нього.
До нас підійшла медсестра, моя ровесниця. Вона кивнула Мері, але не всміхнулася:
—Я гадала, у тебе вихідний.
—Так, — відповіла Мері. — Я прийшла з подругою. Вона хотіла навідати містера Ґріна.
Медсестра зміряла мене поглядом й обернулася до Мері:
—Вестрі Ґріна?
Почувши його ім’я з вуст чужої жінки, я затремтіла.
—Так, — сказала Мері. — Вестрі Ґріна.
Медсестра ще раз глипнула на мене й примружилась:
—А ви хто?
— Енн, — пробурмотіла я. — Енн Келловей.
—Гаразд. — Медсестра подивилася на Мері так, наче вони знали щось, чого не знаю я. — Я не впевнена... Піду запитаю.
Коли вона відійшла досить далеко, я повернулася до Мері:
— Не розумію, чому вона так дивно поводиться?
Мері дивилася кудись углиб палати, тоді у вікно, аби не мені в очі.
—Мері, — благала я. — Що трапилося?
—Присядьмо. — Вона взяла мене попід руку й повела до лави. На стіні цокав годинник, і кожен порух стрілки перетворювався на тортури.
—Коли я зателефонувала тобі, — почала Мері, — я не знала всієї історії. Не знала, що Вестрі...
До нас наближалися кроки, чиїсь підбори стукали дерев’яною підлогою. Я здивувалася, побачивши знайоме обличчя.
— Кітті! — зойкнула я, зриваючись на ноги. Попри все, що трапилося в минулому, мені запраглося кинутися в обійми давньої подруги, дати волю любові й перепросити. Ми обидві завинили одна перед одною.
Та мої очі наразилися на очі Кітті — очі незнайомки, і я зупинилася.
—Привіт, — холодно мовила вона.
Мері встала поруч і заговорила:
— Кітті, Енн здолала довгий шлях, щоб побачити Вестрі. Сподіваюся, вони зможуть поговорити.
— Боюся, це неможливо, — спохмурніла Кітті.
В очах запекло, і я безпорадно кліпала очима.
—Чому, Кітті? Він у важкому стані? Він без тями?
Кітті глянула на мої руки, на Джерардів перстень. Я пошкодувала, що не зняла його. Повернулася вже знайома нам медсестра й стала поруч із Кітті, наче підтримуючи її. Що вони приховують від мене?
—Кітті, — почала я, — що сталося?
—Вибач, Енн, — сухо відказала вона. — Справа в тому, що Вестрі просто не хоче тебе бачити.
Кімната закрутилась, і я схопилася за руку Мері, щоб не впасти. О господи! Я приїхала сюди із Сіетла, стою за кілька метрів від нього, але Вестрі не хоче мене бачити?
—Не розумію, — промимрила я, а шлунок зсудомило, наче через морську хворобу. — Я просто хотіла...
Кітті сплеснула руками, розвернулася і пішла геть.
— Мені шкода, Енн, — гукнула вона, не обертаючись. — Хай щастить.
Я дивилася їй услід. Кітті повернула праворуч і зникла за ширмою.
—Ходімо, Енн, — прошепотіла Мері, беручи мене під руку. — Мені так прикро, вибач, люба. Не варто було тебе приводити сюди. Я мала пояснити...
— Що пояснити? — скрикнула я. — Що я не зможу побачити чоловіка, якого кохаю, через заборону моєї найкращої подруги?
Мої слова відлунювали в повітрі, і я стерпла від їхньої безцеремонної правдивості. Нехай я вийду за Джерарда, але моє серце завжди належатиме Вестрі.
—Ні, — я вирвалася від Мері й рішуче пішла між поранених.
Притлумлений гул біля ліфта переріс у виразні стогони, плач і сміх. На цьому поверсі зібралися й вирували всі людські емоції.
Я швидко крокувала між рядами ліжок, зазираючи в кожне обличчя. Дехто пожирав мене очима, дехто взагалі не помічав. Де він? Якщо я знайду його, якщо загляну в очі, він передумає? Він досі кохає мене? Я не дам Кітті стати між нами. Не дозволю їй говорити замість Вестрі. Серце тріпотіло, я блукала серед безкінечних ліжок і молилася, щоб побачити знайомі каро-зелені очі, які полонили моє серце на острові.
Та я обійшла всю велетенську палату й не знайшла жодного сліду Вестрі. Панічно роззираючись, я раптом згадала про ширму, за якою зникла Кітті. Можливо, він там? Я рушила до протилежного кутка й зупинилася перед шатром у сіро-білі смужки. Невже мене відокремлює від Вестрі клаптик тонкої матерії?
Руки трусились, і я відгорнула край ширми, якраз щоб заглянути всередину. Там стояло чотири ліжка, усі зайняті. Я розрізнила риси обличчя чоловіка в дальньому куті й завмерла.
Вестрі.
Ноги підломлювались, а я вдивлялася в його лице. Худе, поросле щетиною, але досі вродливе, досі прекрасне. Таке, яким я його пам’ятала. Я потягнула ширму вбік, але враз завмерла: до ліжка Вестрі підійшла Кітті. Вона сіла на кріслі поруч і притуляла вологий рушник до його лоба — ніжно, з любов’ю. А відтак поцілувала його в чоло. Вестрі глянув на неї і всміхнувся так, що мої щоки запалали.
Хтось поклав руку мені на талію і потягнув на себе.
— Енн, — почувся голос Мері. — Не муч себе. Відпусти його.
Я відпустила ширму, припала обличчям до плеча Мері й заридала:
— Вестрі, мій Вестрі! Як вона могла? Мері, як вона могла?
Мері підняла моє підборіддя і витерла щоки рожевим носовичком.
—Мені так шкода, люба. Ходімо.
Ми підійшли до ліфта, але я зупинилася і стала шукати ручку й папір у сумочці. Коли знайшла, сіла на лаву.
— Що ти замислила? — спантеличено запитала Мері.
За кілька секунд я закінчила писати, встала і простягнула їй згорнутий аркуш.
—Завтра, коли я поїду, передай це Вестрі, — сказала я. Мері взяла записку, але дивилася на неї скептично. — Якщо я напишу листа до госпіталю, Кітті його перехопить. На тебе вся надія.
Однак Мері сторожко дивилася на аркуш.
—Ти впевнена, що досі хочеш йому щось сказати?
—Так, — кивнула я. — Мені конче потрібно, щоб він це прочитав.
—Гаразд, я передам йому, — мовила Мері, але напруження в голосі насторожило мене. — У мене завтра ранкова зміна. Спробую.
—Обіцяєш? — Я шукала певності в її обличчі.
—Так, — голос Мері раптом став тихий і безмежно втомлений. — Я постараюсь.
* * *
У Сіетлі я не припиняла думати про Вестрі. Минуло більше як місяць від того жахливого дня в Парижі, але навіть домашні клопоти та підготовка до весілля не допомогли викинути його з думок і серця. Я здригалася, коли дзвонив телефон, і щоранку чатувала на пошту біля вікна. Після записки, яку йому передала Мері, Вестрі обов’язково напише або зателефонує. Чому він не пише?
А тоді, у спокійний вівторковий ранок, коли ми з Максін збиралися до міста, хтось подзвонив у двері. Я випустила з рук сумочку, помада випала з неї і закотилася під диван.
—Я відчиню, — гукнула я Максін. За дверима стояв листоноша.
—Доброго ранку, мем. Мені потрібна міс Келловей.
—Так, це я.
Він простяг невеличкий конверт й усміхнувся:
— Вам телеграма з Парижа. Будь ласка, підпишіться тут.
Я зраділа, черкнула підпис на бланку й побігла до своєї кімнати. Зачинивши двері, я розірвала конверт. Усередині лежав клаптик жовтого паперу з друкованими рядками. Я підійшла до світла й затамувала подих.
Повернулися швидше з подорожі крпк
Мері померла крпк
Повісилася 18 вересня зранку крпк
Едвард остаточно розбив їй серце крпк
Вітання і найкращі побажання з Європи, Стелла крпк
Я довго витріщалася на клаптик паперу, вбираючи в себе слова. Зір заступила габа шоку.
— Ні!
Ні, Мері. Тільки не ти! Я пригадала смуток і вагання в її очах. На долю Мері випало більше страждань, аніж решті дівчат. Але вкоротити собі віку? Як вона могла? З очей бризнули сльози, я зім’яла телеграму й кинула її додолу.
Та за кілька секунд я усвідомила дещо інше. Серце несамовито закалатало. Господи, якого числа вона заподіяла собі смерть? Я підняла папір і розгладила його. Вісімнадцятого вересня. Ні. Не може бути.
Мене скував жах. Мері так і не пішла на ранкову зміну після наших відвідин. Вона не встигла передати Вестрі мою записку.
* * *
—Ти готова? — через два тижні запитав Джерард. Настав день нашого весілля, і він, проігнорувавши забобони, приїхав забрати мене до церкви. Мабуть, хвилювався, що по-іншому я просто не прийду.
Ми стояли у дверях, і я милувалася Джерардом. Елегантний смокінг, ідеальна біла троянда на лацкані. У вухах дзвеніли материні слова: «Коли виходитимеш заміж, переконайся, що він кохає тебе по-справжньому».
Я пригадала момент ніжності між Вестрі й Кітті в шпиталі. Як безглуздо було думати, що він чекатиме мене. Вірити, що він досі любить мене. Хіба не байдуже, одержав він записку чи ні? Цієї миті я по-новому поглянула на Джерарда. Він кохає мене. І завжди кохатиме. Цього вистачить на все життя.
—Так, — я проковтнула клубок, що стояв у горлі. Клубок болю, жалю і привидів з минулого. І взяла Джерарда за руку. — Я готова.
Золотий медальйон гойднувся на шиї і знову припав до грудей, якомога ближче до серця.