Бунгало

Розділ 19

У вітальні задзеленчав телефон — я невдоволено застогнала. Щоб узяти слухавку, доведеться вибратися з ліжка, підвестись і піти, а мої старечі кістки нитимуть з кожним кроком. Але наполегливе дзеленчання таки переконало мене. Один крок, другий. Ноги боліли, але рухались, і зрештою я встигла підняти слухавку й пробурмотіти захекане «алло».

— Бабусю, це я, — защебетала Дженніфер. — Цей день настав.

Минуло три місяці, відколи ми повернулися з острова. Подорож видалася приємнішою, ніж я очікувала, але до глибокого емоційного виснаження опісля я не була готова. Попри примирення з Кітті, Атеєю, Женев’євою і самим островом, у серці досі вирувало цунамі. Я залишилася на самоті з відголосками життя Вестрі й купкою старих листів.

— Бабусю?

—Я чую, люба. Просто сьогодні я сама не своя.

—Але ти поїдеш зі мною?

—Ох, сонечко. — Я опустилася на диван і накинула плед на холодні ноги. — Я сьогодні не зможу.

Дженніфер мовчала, і тиша краяла мені серце. Вона поїхала зі мною в далеку мандрівку, підтримувала та співпереживала, а я покину її такого дня?

—Ти впораєшся без мене, люба? — Я потерла болючий поперек. Минулого тижня Дженніфер здала свою роботу, і про проект уже знали місцеві газети й університетський відділ зв’язків з громадськістю.

—Ой, бабусю, — мовила вона. — Я розумію, що забагато прошу. Тим більше ти не дуже добре почуваєшся. Проте я так хочу, щоб ти поїхала зі мною. Там буде море людей, і я сама не впораюся. Дуже переживаю. З тобою було б спокійніше. Я заїду за годину. Стоянка поряд, і тобі не доведеться далеко ходити.

Я скинула плед і звелася на ноги. Я зможу. Заради Дженніфер.

— Гаразд, — здалась я. — Тільки заради тебе.

—Ох, бабуню, я так тобі вдячна! — скрикнула онука. — Незабаром буду.

Я поклала слухавку й потягнулася до журнального столика, на якому лежав лист від Женев’єви. Він прийшов учора, і я перечитувала його разів десять.

Дорога Енн!

Я хотіла подякувати, що ви приїхали на Бора-Бора. Ваш візит змінив усе — для острова, для мене, для Атеї. Сподіваюся, вам він теж приніс зміни.

Маю добрі новини: я зв’язалася з армійським командуванням і передала їм усю наявну інформацію. Вони погодилися розпочати процес проти полковника Донаг’ю. Усе це дивно, якщо зважити на мою спорідненість із тим чоловіком, але кревні узи не зупинять мене в боротьбі за справедливість заради Атеї і мого ненародженого брата чи сестри.

І хоч армійське командування не може віддати під суд небіжчика, вони разом з місцевою владою ведуть розслідування на острові. Імовірно, полковника позбавлять звання і нагород, принаймні на папері.

Місцева влада думає вшанувати пам’ять Атеї і звести монумент. Це чудова ідея, правда, Енн? Ми дуже хотіли б, щоб ви приїхали на відкриття, коли він буде готовий. Без вас і вашої сміливості цього ніколи не сталося б.

Ледь не забула: наступного місяця я вперше побачу Кітті. Вона запросила мене до себе в Каліфорнію. Аделла їде зі мною. Важко повірити, що це реальність. Кортить ущипнути себе. Але це дивовижна реальність.

Я завжди згадуватиму вас із теплотою, любов’ю і вдячністю.

Щиро ваша Женев’єва

* * *

У кампусі було тихо, і мої підбори лунко цокали бруківкою, вологою після дощу. Десь удалині бив годинник — дванадцята.

— Ми майже прийшли, — сказала Дженніфер, придивляючись до мого обличчя і перевіряючи, чи не підскочив тиск.

—Люба, зі мною все гаразд, — запевнила я. Прохолодне осіннє повітря пестило шкіру й бадьорило. — Показуй дорогу.

Ми пройшли кленовою алеєю поміж жовтогарячого й червоного листя. За нею вартувала поважна цегляна будівля, яку я одразу впізнала. Коли Джерард вийшов на пенсію, він викладав тут економіку. Я так любила гуляти з ним кампусом, особливо восени.

— Нам сюди, — мовила Дженніфер, коли ми дійшли до вузької стежки, що ховалася за порослим плющем корпусом. Онучка притримала гілки, і я пірнула під них. Я так часто гуляла тут із Джерардом, але жодного разу не заглядала за будівлю. — Ось вона, — гордо вказала Дженніфер.

Я примружилася, роздивляючись скульптуру. І зрозуміла, чому онучка так нею захопилася. Бронза розповідала цілу історію. Заінтригована, я підійшла ближче й увіп’ялася поглядом у пару, застиглу в грубо обтесаних дверях. Чому моє серце так гупає? Чоловік не зводив із жінки закоханих очей, але її погляд губився десь удалині за його лівим плечем.

— Як красиво, — мовила я, роздивляючись. Чоловік тримав у руках велику замкнену коробку. Під його ногами лежали бронзові речі: мольберт, розбита пляшка та книжка. Руки затремтіли, і я опустилася навколішки. Моє серце вмить зрозуміло.

Дженніфер мовчки стояла за мною. Де люди, де фанфари, про які вона говорила? Я провела рукою по бронзовій книжці, холодній і мокрій після дощу, і міцно вхопилася за край обкладинки. Невже? Я підняла важкий кут і побачила під ним потьмянілий металевий ключ. Серце калатало на несамовитій частоті.

Витерши сльозу, я покликала Дженніфер:

—Допоможи, бо я сама не впораюся.

Онучка допомогла мені підвестись, і я потягнулася до коробки. Краї були наглухо запаяні, щоб захистити вміст. Я просунула ключ у шпарину замка. Наче шматочок пазла. Покрутила праворуч, але замок не піддався.

—Мабуть, заіржавів, — сказала я. — Спробую ще раз.

Я витягнула ключ і знову просунула його в шпарину, легко розхитуючи сюди-туди. Тоді замок гучно клацнув і послабив залізну хватку.

Дженніфер нахилилася ближче, а я підняла віко коробки та зазирнула всередину. Там лежав синій оксамитовий футляр. Я дістала його з бронзової усипальниці й побрела до лавки навпроти. Ми з Дженніфер сіли.

— Відчиниш його? — прошепотіла онука.

Я звела на неї мокрі очі й мовила:

—Ти знала, правда?

Дженніфер усміхнулася і кивнула.

— Коли ми були на Бора-Бора й мені зателефонували з архіву, та жінка сказала, що скульптора звали Грейсон Годж. Але я не впізнала ім’я. Тільки потім, коли ми вже повернулися додому, мене раптом осяяло, — вона несміливо глипнула на мене. — Він працював під псевдонімом. Я не збиралася приховувати, але хотіла, щоб ти побачила все на власні очі.

Я обережно відчинила футляр і розгорнула кілька шарів коричневого паперу. Дженніфер охнула:

—Це картина? Картина з бунгало?

Я приголомшено кивнула. Старе полотно Ґоґена випромінювало тепло, наче протягом усіх цих років берегло в собі сонце Бора-Бора.

Ті самі насичені кольори, та сама зворушлива сцена — нічого не змінилося. На мить я опинилася там, на острові. Теплий вітер обвівав лице, гарячий пісок торкався стоп, і я вся купалася в коханні Вестрі.

— Він її знайшов, як і обіцяв! — Я розплакалася. Звісно, він додержав слова. — Подумати тільки, картина стільки років чекала тут, просто під носом, а я ніколи сюди не зазирала. Дякую, люба, — сказала я і вдячно подивилася на Дженніфер. — Це справжній подарунок.

Онучка занепокоєно глянула на будівлю і повернулася до мене.

—Бабусю, — прошепотіла вона, — ти готова?

—До чого готова?

—Зустрітися з ним.

Серце ледь не вистрибнуло з грудей.

—Але ти казала, що він...

—Помер? Так, Грейсон Годж, дев’яносторічний мешканець Берклі, штат Юта, помер. Але Вестрі Грін — ні.

Вестрі. Тут? Невже це правда?

—Не розумію, — я ледве стримувала сльози. — А як же твій проект?

— Він завершився просто чудово, — усміхнулася Дженніфер.

Мене здолала слабкість і сумніви.

—Я так довго мріяла про цей день, а тепер мені...

—Лячно?

—Так, — пробурмотіла я, поправляючи тонке волосся. Точніше те, що від нього залишилося. Чому я не вдягнула сукню? Не нафарбувалася помадою?

Дженніфер відчула це й похитала головою:

— Вестрі побачить те, що бачу я: твою істинну красу.

Онучка простягнула мені носовичок, і я витерла очі.

—Тепер зачекай тут. Я піду до головного входу та скажу, що ми готові.

—Тобто він уже тут? — Я м’яла в руках носовичок.

—Так, — гордо всміхнулася Дженніфер. — Син привіз його сьогодні вранці із самого Нью-Йорка.

Онука підбадьорливо всміхнулась і зникла за рогом корпусу. Залишившись наодинці, я дивилася на скульптуру, на очі бронзового чоловіка. Вони так сильно нагадували очі Вестрі. Я глибоко вдихнула, пригадуючи, скільки разів гуляла кампусом. Вистачило б звернути зі звичної стежки, зупинитись і роздивитися підказку, яку він залишив для мене. Можливо, я знайшла б його раніше.

Почувся хрускіт гравію, і я повернула голову до стежки. На ній з’явився чоловік, і зграйка горобців стривожено пурхнула на дерево. Він сидів на візку, але я одразу впізнала рівну поставу й лінію підборіддя. Коли наші погляди зустрілися, він відмахнувся від супутника середнього віку й опустив руки до коліс. А тоді взявся штовхати візок з неочікуваною для сивочолого дідуся силою. Він не зводив очей, не відривав погляду від мене, наче більше нічого не існувало.

Він зупинився навпроти лавки, на якій я сиділа, і поклав міцні гарячі долоні на мої крижані пальці.

— Привіт, Кліо. — Він погладив мене по щоці й обережно торкнувся медальйона.

—Привіт, Грейсоне, — мовила я, витираючи сльози.

—Ти трішки пізно, люба, — сказав він, і на губах заграла пустотлива усмішка, яка зачарувала мене з першої зустрічі.

Я пильно вдивлялася в його очі:

—Ти зможеш коли-небудь мені пробачити? За те, що я не знала, за те, що не бачила... Мені...

Вестрі притулив вказівний палець до моїх губ і ніжно всміхнувся. Він завжди вмів мене заспокоїти.

—Трішки пізно, — ніжно мовив він, — але встигла.

Умить ми знову стали молоді. Йому двадцять п’ять, мені двадцять один. Час утратив своє значення.

Він застебнув вельветовий піджак на всі ґудзики, закріпив гальма, підсунувся на край сидіння і, відштовхнувшись, звівся на ноги.

Я роззявила рота.

—Я гадала...

—Хочеш прогулятись осіннім парком? — засміявся Вестрі. Він відчепив від візка сірий ціпок, узяв його в ліву руку, а праву простягнув мені. — Готова?

—Так, — засяяла я.

Як чудово було бачити поруч його високу впевнену постать. Прихопивши футляр з картиною, я взяла Вестрі за руку й міцно замружила очі, щоб упевнитися, що це не сон.

Ми рушили стежкою, не уявляючи, куди вона нас заведе. Але тепер це не мало жодного значення. Наша історія знайшла розв’язку, і вона мене влаштовувала. Я кохаю його, він кохає мене, і так буде до самої смерті. Цю історію насвистуватимуть вітри Бора-Бора, кружляючи над руїнами бунгало. І я берегтиму її в серці.

Вестрі прийшов. Прокляття спало. Ми крокували разом — повільно, але впевнено. Я пригорнулася ближче, узявши його під руку. Осінній вітер зірвав із сусіднього дерева два багряні листочки. Вони кружляли в повітрі, кожен своїм шляхом, а тоді плавно опустилися на доріжку та поряд лягли на мокру землю.

Велика сердечна подяка моїй неймовірній літературній агентці Елізабет Від, яка знову погодилася на співпрацю і не скупилася на заохочення та поради (і навіть безкоштовні психологічні консультації) у процесі. Бути в команді з тобою — для мене радість і честь. Також я дуже вдячна Стефані Сан, яка разом з Елізабет була першою читачкою цієї книжки. Твої теплі коментарі підбадьорили мене, а пропозиції допомогли її вдосконалити. (Я в захваті, що ти теж побачила у Вестрі невиправного мрійника!)

Нікому не побажаю писати книжку на другому триместрі вагітності й одразу після виходу дебютного роману. Але мені вдалося. Дякую прекрасній редакторці Деніз Рой, яка підтримувала мене, доки я металася між немовлям і рецензіями, готуючись до видання першої книжки. Деніз, твоє гостре редакторське око й творча фантазія не припиняють дивувати. У тобі я знайшла чудову партнерку-редакторку. (А ще подяка за розуміння, коли під час наших телефонних розмов кричало немовля, бо воно таки гучно репетувало).

Я дуже вдячна Дженні Маєр з Meyer Literary Agency, яка вірить у мої історії і розповідає про них зарубіжним видавництвам. Дякую також працівникам Plume: Наді Кашпер, Ліз Кінен, Мілені Браун, Кім Сьоррідж та іншим — ви найкращі. Дякую за підтримку своїм дорогим подругам: Саллі Фаргет Кассаб, Венді Парр’єрі, Камілль Ной Пеган, Лізі Бах, Наталі Квік і багатьом іншим. А ще я вдячна редакторам Glamour, Health, Redbook тa інших журналів за те, що подовжували дедлайни, щоб я закінчила свої книжкові справи.

Не можу перелічити всього, за що я вдячна Террі й Карен Мітчелл — моїм батькам. Спасибі за любов, терпіння, підтримку, а особливо за те, що показали мені щоденник двоюрідного дідуся Майкла Гандґраафа, який воював у Французькій Полінезії. Дякую братам Джошу та Джосії Мітчеллам; сестрі й найближчій подрузі Джессіці Кемпбелл — люблю тебе, хоч ти ніколи не обіграєш мене в Tile Rummy. Вдячно згадую свого покійного дідуся Джеймса Роберта Мітчелла: його історії про війну у Французькій Полінезії назавжди закарбувалися в пам’яті.

У мене троє синів: Карсон, Рассел і Колбі. Коли я писала цю книжку, їм усім було менше від чотирьох років. На світі існує тільки одна справа, яку я люблю дужче за письменництво, — це бути їхньою матір’ю.

І врешті-решт я безмежно вдячна Джейсону, моєму найкращому другові, союзнику в суперечках з дітьми й люблячому чоловікові. Ця історія з’явилася на світ завдяки нашій мандрівці на Муреа й Таїті 2011 року. Невеличке примітивне бунгало, у якому ми жили (разом з геконами й тропічними мурахами), стало першим кроком до цієї історії. Ти — моє натхнення і моя скеля. Я пишу для тебе й завдяки тобі.