Бунгало

Розділ 16

— І ти вийшла за дідуся. — Голос Дженніфер повернув мене в сьогодення. Сонце вже сіло, і за вікном ледь рожевіла смуга крайнеба.

Я всміхнулась і витерла сльозу носовичком.

—Звісно, я вийшла за дідуся. Ти не рада? Якби не вийшла, тебе тут не було б.

Проте відповідь, здається, не задовольнила Дженніфер.

—Тобто я — результат твого розбитого серця?

—Зовсім ні, — запевнила я онучку. — Я любила твого діда.

—Але не так, як Вестрі.

Я кивнула.

—Життя мене навчило, що любов буває різною.

Я згадала сильного та впевненого Джерарда. Мені його бракувало. Бракувало того, як він цілував мене в щоку чи зустрічав з ранковою газетою, яйцем-пашот і золотистою грінкою. Джерард подарував мені своє серце цілком, а я дала йому лише шматочок. Бо глибоко під сімома замками тримала сховок, де горіла свічка для іншого.

—Ой, бабусю, — Дженніфер поклала голову мені на плече. — Чому ти не розповіла мені раніше? Хіба тобі не самотньо було стільки років тримати це в собі?

—Ні, люба, — мовила я, погладивши медальйон. — Мені ніколи не було самотньо. Взаємне кохання, хай скільки воно тривало, залишається в серці назавжди. — Я розщепила медальйон і витрусила на долоню скіпку з підлоги бунгало. Дженніфер нахилилася над моєю рукою і роздивлялася її. — Ні, — повторила я, — мені ніколи не було самотньо.

—А що сталося з Кітті? Що сталося з Вестрі? — Дженніфер наморщила лоба. — Ти намагалася їх знайти?

—Ні. У день весілля я поклялася відпустити й забути все це. Було б несправедливо щодо твого діда вчинити по-іншому.

—А як же бунгало, картина? І твоя обіцянка Тіті? Пам’ятаєш, що вона говорила про справедливість?

Я відчула безкінечну втому, але відповіла чесно:

—Так, пам’ятаю.

—Я поїду з тобою, — безапеляційним тоном заявила Дженніфер.

—Куди поїдеш?

—На Бора-Бора.

—Ой, люба, — всміхнулася я, — це так зворушливо, але я не думаю...

—Так, — не вгавала онучка. Її очі світилися захватом. — Поїдемо разом.

Я похитала головою. Розповівши історію, я роз’ятрила старі рани. Вони боліли, наче все це трапилося вчора.

—Я не зможу.

Дженніфер пильно глянула мені в очі:

—Бабусю, невже не розумієш? Ти мусиш туди повернутися.

* * *

Літак здригався і бряжчав, знижуючись над Французькою Полінезією.

— Шановні пасажири, ми потрапили в зону помірної турбулентності, — защебетав стюард з австралійським акцентом. — Пристебніть паски безпеки. Ми заходимо на посадку.

Я заплющила очі, згадуючи переліт на Бора-Бора багато років тому. Тоді поруч сиділа Кітті, і в літаку було повно медсестер, які, затамувавши подих, слухали медсестру Гільдебренд. Вона лякала нас небезпеками острова. А потім Кітті поклала руку мені на плече, подякувала, що я полетіла з нею, і пообіцяла, що я не пожалкую. Якби можна було все змінити, як би я вчинила?

Літак сильно трусився, Дженніфер повернулася до мене й лагідно сказала:

—Не хвилюйся, бабусю.

Я стиснула її долоню, оглядаючи салон. Переважали молоді пари — мабуть, у них медовий місяць. Молодик праворуч від нас ніжно гладив волосся коханої, вони удвох видивлялися в ілюмінаторі острів. Важко було не заздрити. Їм неймовірно пощастило відкрити для себе острів без жахів війни й тягарів часу. От би повернутися у свої двадцять один та почати все з чистого аркуша. Із цієї миті й разом з Вестрі на сусідньому сидінні.

—Готова? — Дженніфер вивела мене із задуми. Літак уже приземлився. Я встала й поспішила за онучкою до дверей. Перші пасажири вже сходили трапом.

Стюардеса пришпилила до моєї сорочки пурпурову орхідею. Квітка була аж така яскрава, що я засумнівалась у природності кольору.

—Вітаємо на Бора-Бора, мем. Ви полюбите цей острів.

—Я вже давно його люблю, — усміхнулася я, на повні груди вдихаючи тепле вологе повітря. Там, де сімдесят років тому розкинулася єдина злітна смуга, тепер вирував аеропорт. Смарагдові пагорби поцятковані будиночками. Усе змінилось, але повітря досі пахнуло солодким нектаром, а бірюзова вода здалеку манила до себе. І тієї миті я збагнула: я вдома.

— Візьми мене за руку, бабусю, — запропонувала Дженніфер.

Але я похитала головою, бо вже давно не відчувала в собі так багато сили та впевненості.

— Я впораюсь, — мовила я і рушила вниз трапом. «Так, — повторила подумки, — я впораюся».

* * *

Шатл доставив нас із аеропорту до розкішного готелю. Дженніфер відчинила двері карткою-ключем, і ми ввійшли в номер з кондиціонером.

— Поглянь, який краєвид! — вигукнула онучка. За скляними дверима виднілася неймовірна панорама піщаного пляжу. І раптом я помітила щось знайоме.

—О боже... — Я рушила ближче до вікна. — Малюнок берега... Не може бути!

— Що? — підбігла Дженніфер. — Що ти побачила?

— Я можу помилятися, та, здається, готель збудовано на місці нашої бази! Дуже знайомий пляж, і те, як він завертає вбік. І підводний риф. Отам, під шумовинням.

Я не вірила своїм очам. Здавалося, от-от звідкись з’явиться медсестра Гільдебренд, або Кітті, або — я зітхнула — Вестрі.

—Повернутися сюди просто... — Я відчинила двері й вийшла на балкон. Дженніфер залишилася в номері.

—Не поспішай, бабусю, — тихо мовила вона. — Я буду всередині.

На балконі я опустилася в плетене крісло, і знайомі хвилі заполонили мій розум і серце.

* * *

Так минула година, я повернулася до номера й побачила, що Дженніфер заснула. Узяла із шафи покривало, тихенько накрила онуку, а тоді витягнула зі столу аркуш паперу. Я знала, куди слід піти.

Моя люба!

Я пішла на прогулянку. Не хотіла тебе будити. Повернуся перед вечерею.

Обіймаю.

Бабуся

Надівши солом’яний капелюх, я вийшла з готелю, минула басейн, навколо якого смажилися дівчата в бікіні, бар, де молодята сьорбали фруктові коктейлі, і вийшла на берег океану. Пляж практично не змінився — неподалік виріс тільки один будиночок. Тут було так само тихо та спокійно, як сімдесят років тому.

Я знову стала двадцятиоднорічною медсестрою, яка вислизнула на пляж після тривалої зміни в санчастині. Крадькома озиралася, чи ніхто не йде за мною, а серце гупало в грудях, передчуваючи зустріч із ним.

Проте я швидко втомилася. Ноги все сильніше грузнули в піску. Я витерла краплі поту із чола й міцніше натягнула капелюх, який захищав обличчя від безжального сонця. Роззирнулася. Де воно? Мабуть, трохи далі.

Над головою кричали птахи, і я рушила далі, пильно вдивляючись у гущавину. Воно має бути тут. Десь тут.

За двадцять хвилин я зовсім захекалась і зупинилася. Знайшовши пляму тіні, опустилася на пісок і важко зітхнула. Звісно, бунгало вже немає. Чи я здуріла вірити, що воно досі стоїть і чекає на мене?

— Перепрошую, мем? — Почувши поруч чоловічий голос, я підвела голову. — Мем, з вами все гаразд?

До мене наближався чоловік. На вигляд йому було за шістдесят, майже як моєму старшому синові. З ним ішла жінка приблизно того самого віку, одягнена в блакитний сарафан. Темне волосся зібране в мальвінку.

—Так, так. — Я опанувала себе.

—Я Грег, а це моя дружина Лорен. Ми живемо тут неподалік.

— Мене звуть Енн. Енн Келл... — запнулась я, дивуючись з обмовки. Я прожила більшу частину життя як Енн Ґодфрі, але чомусь на острові це прізвище здавалося чужим. — Енн Келловей, — закінчила я.

Лорен глипнула на чоловіка, а потім на мене.

— Енн Келловей?

—Так. — Вона наче впізнала прізвище, і це мене спантеличило. — Вибачте, а ми знайомі?

Жінка похитала головою і вражено глипнула на свого супутника.

— Ні, — сказала вона та присіла поруч зі мною. — Але ми давно сподівалися познайомитися з вами.

—Я не зовсім розумію.

—Неймовірно, — зачудовано похитала головою Лорен. — Ви жили на острові під час війни, еге ж? — Я кивнула. — І тут недалеко є старе бунгало, — обережно вела далі вона. — Ви його бачили, так?

—Так. А звідки ви це знаєте?

Вона знову глянула на чоловіка, а тоді на мене.

— Він завжди говорив, що ви прийдете.

— Він?

—Містер Ґрін.

Серце закалатало швидше. Я приголомшено похитала головою.

— Не збагну. Ви знаєте про бунгало? І... Про Вестрі?

Лорен кивнула, а її чоловік підвівся і показав туди, звідки я прийшла.

—Воно там, неподалік нашого будинку. Відколи ви тут були, кущі трохи розрослися. Мабуть, ви просто не помітили.

Я швидко підвелась, але слабкість у ногах нагадала, що мені вже не двадцять один.

— Ви проведете мене туди?

—Так, — усміхнувся Грег.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Час від часу подружжя зацікавлено позирало на мене, але я не підводила очей, глушачи думки в шумі хвиль. Чи хочу я випитувати, що вони знають про бунгало та про Вестрі?

Зненацька Грег зупинився і показав рукою в гущавину.

—Воно отам.

—Дякую, — відповіла я, торуючи собі шлях крізь зарості.

—Міс Келловей, зачекайте, — гукнув з пляжу Грег. Я обернулася. — Просто, щоб ви розуміли, що воно вже не таке, як колись.

Я кивнула й рушила далі. З дерев звисали нахабні ліани, тягнулися мацаками, наче хотіли схопити мої кволі руки. Я глянула наліво, направо. Де воно? А відтак помітила величезний кущ гібіскусу. Він готувався зацвісти, і над листям випиналися крихітні жовті пуп’янки. Пульс прискорився. Воно десь поряд.

Відгорнувши чергову ліану, я нарешті побачила — бунгало досі стояло, хоч і не дуже впевнено. Очеретяний дах занепав і де-не-де провалився. Одна стіна просто впала, інші майже просвічувалися. Дверей не було. Я глибоко вдихнула, згадуючи, як ми з Вестрі знайшли хатинку багато років тому. Тепер на неї боляче дивитися.

Сходинки провалились, і я мусила якось вибратися на майже метрову висоту, щоб потрапити всередину. Руки боліли, але я підтягнулася і вилізла, налякавши пташку. Запищавши, вона пурхнула у вікно.

Вставши, я обтрусила штани від пилу й оглянулася. Ліжко й зібгане покривало, столик і крісло з червоного дерева, пошарпані штори, які колись я пошила, — усе залишилося на місці. Очі зупинилися на стіні, де висіла картина. Можливо, вона, загорнена в мішковину, досі лежить під ліжком? Там, де ми з Вестрі її залишили?

Набравшись духу, я опустилася навколішки й посунула руку під ліжко. Звідти вибігла ящірка, і я відскочила. Та, опанувавши себе, ще раз підійшла й підняла покривало, щоб роздивитися все під ліжком. Збоку лежав порожній шматок мішковини. Картини не було.

Я виструнчилась і сіла в крісло. Сімдесят років емоцій навалилися на мене важким тягарем. Звісно, картина зникла. Як наївно — думати, що вона досі тут.

Зрештою я підвелася з крісла, і під ногами зарипіла підлога. Я всміхнулась, згадавши нашу з Вестрі саморобну поштову скриньку. А раптом там є лист? Смішна думка, але я таки присіла й, тамуючи сльози, урочисто підняла дошку. Тоді просунула руку в темну заглибину, і зненацька пальці наткнулися на щось об’ємне та м’яке.

Книжка. Ні, записник. Я витягла з-під підлоги блокнот у шкіряній обкладинці та струсила його від багаторічної пилюки.

Світло тьмяніло — сонце невдовзі сідатиме. Я розгорнула нотатник на першій сторінці та примружилася, щоб розібрати літери:

Листи Вестрі до Енн...

О господи! Він повернувся сюди, як і обіцяв.

Я квапливо перегорнула сторінку, шукаючи очима слова, які вберу в самісіньке серце, але надворі почувся голос.

—Міс Келловей?

Це голос Ґрега. Я знехотя згорнула записник і заховала його в сумочку.

—Так, я тут.

Я стояла у дверях, коли Грег і Лорен підійшли до бунгало.

—Слава богу, — сказав він. — Ми не хотіли залишати вас саму надовго. Дозвольте, я допоможу вам спуститися.

Дві дужі руки легко охопили мій стан, і за мить я вже стояла внизу.

—Ви знайшли те, що шукали? — пильно глянула на мене Лорен.

— Ні, — мовила я, не зводячи очей з хатинки. — Проте я знайшла щось набагато краще.

Вона обережно всміхнулася, наче знала про це місце й мою історію більше, ніж я сама.

— Не хочете зайти до нас на чай? Ми живемо в будинку трохи далі.

Я кивнула.

—Дякую. З величезним задоволенням.

* * *

Лорен налила чаю з біло-блакитного чайника.

—З молоком і цукром?

—Так, дякую.

Будинок був звичайний: дві спальні та простора тераса, яка виходила на пляж. Він дуже личив цій парі.

— Ми живемо тут вже тридцять п’ять років, — сказав Грег. — Ми з Лорен працювали в Нью-Йорку, але, потрапивши сюди в кінці шістдесятих, зрозуміли, що не повернемося до мегаполіса.

— І залишилися тут, — підтримала його Лорен. — Відкрили ресторан за кілька кілометрів звідси.

Звісно, я відчула заздрощі. Це могли б бути ми з Вестрі. Це було життя, якого я так прагнула.

Я сьорбнула чаю і поставила чашку на блюдце.

— Ви казали, що знаєте Вестрі, — тихо мовила я, побоюючись того, куди може завести це речення.

Грег перевів погляд з Лорен на мене.

—Так, ми були знайомі протягом багатьох років.

О боже. Вони говорять про нього в минулому часі.

—Були знайомі?

—Так, — підтвердила Лорен. — Він приїжджав сюди раз на рік. Казав, що це його щорічне паломництво.

— Паломництво?

—Паломництво в надії зустріти вас, — усміхнувся Грег.

Усередині мене все вирувало, як молоко в чашці чаю. Я кілька секунд обмірковувала почуте й похитала головою, згадавши Кітті й день, коли я покинула Вестрі в паризькому госпіталі.

—Не розумію, — мовила я, намагаючись звести докупи те, що сама вважала за правду, і те, що говорили нові знайомі.

—Він розповів нам вашу історію, — мовив Грег, ковтнувши із чашки. — Як ви закохалися на цьому острові, як війна розлучила вас.

Я похитала головою, не здатна повірити в почуте:

—А чому він не розшукав мене в Сіетлі? Чому не написав мені?

— Він не хотів втручатися, — пояснила Лорен. — Бо знав, що у вас своє життя, сім’я. Та глибоко в серці він вірив, що ви можете повернутися, що одного дня чекатимете його в бунгало, як у спогадах.

Я витягнула із сумочки коричневий блокнот. Він пульсував у руках, наче живий.

—Я знайшла це. Листи, які він мені писав.

—Так, щороку Вестрі залишав нового листа в бунгало. Сподівався, що ви його знайдете. — Лорен сплеснула руками і скрушно похитала головою. — Це було так романтично. Ми з Греґом уболівали за нього. Було так зворушливо спостерігати, як рік у рік він долає такий складний шлях, особливо для людини в такому стані.

Лорен узяла руку чоловіка й ніжно її погладила. А я майже підскочила в кріслі:

—Людини в такому стані? Що ви маєте на увазі?

—Ви не знаєте? — примружився Грег.

—Чого не знаю?

Лорен невдоволено глянула на Ґреґа та нахилилася до мене, наче збиралася повідомити щось жахливе.

— Містер Ґрін був на інвалідному візку. Залишився паралізованим після війни.

Я схопилася за груди, намагаючись заглушити біль. Паралізований.

Заплющивши очі, я пригадала сцену з паризького госпіталю. Вестрі лежав і дивився на Кітті. А якщо він відмовився зустрітися зі мною через гордість, а не через стосунки з Кітті?

—Я розумію, що важко це все чути, — сказала Лорен. — Вибачте, якщо ми забагато вивалили на вас. Просто ми стільки років спостерігали за цим милим чоловіком і його незавершеною історією та сподівалися, що побачимо розв’язку. Це просто диво, що ви тут, Енн. За стільки років ми вже облишили надії побачити вас.

Я дивилася на записник, намагаючись хоч щось збагнути.

—А що з Вестрі? Де він зараз?

—Ми не знаємо, — засмучено мовила Лорен. — Він уже п’ять років не приїжджав, і ми боїмося, що...

Ґреґ поклав долоню на руку Лорен, наче благаючи її замовкнути, і сказав:

—У вас є блокнот. Прочитайте його, можливо, знайдете там підказку.

Я підвелася з крісла.

—Дякую, щиро дякую вам за все. Я мушу повертатися в готель. На мене чекає онучка.

Лорен теж встала:

—Ми проведемо вас, міс Келловей.

—Не треба, я сама. І дякую вам.

Стежка вивела мене назад на пляж, і я побрела, долаючи біль у ногах й опір піску, так швидко, як тільки могла. І молила Бога, щоб не запізнитися.