Бунт моїх колишніх

Розділ дев'ятий, котрий підглядає, підслуховує та витворяє інші непристойні штуки

Голова йшла обертом. Я до смерті стомилась і неймовірно заплуталася. Я вдерлася до готелю, в якому зупинився Робін, у тій стадії агресивності, коли всі навколо просто не можуть не виконувати прохань такої істеричної особи беззастережно.

— Дівчино, кажу ж вам, — адміністратор, якого спеціально для мене викликали з бенкетної зали, вже вдесяте повторював те саме, віддано дивлячись мені у вічі, — такого постояльця в нашому готелі нема. Виїхав ще учора ввечері. Номер телефону? Ну з якого це дива клієнт залишав би нам свій новий номер телефону? Чи багато забирав речей? Ну й запитання ви ставите! Ні, вчора працювала інша покоївка, сьогодні вона має вихідний. Та не дам я вам її домашнього телефону! Дівчино, чого ви кричите, їй Богу?!

Нарешті я усвідомила, що справді кричу на ні в чому не винного адміністратора, і знітилася. Невиразно пробурмотіла якісь вибачення та повернулась до свого «Форда».

— Алло? Слухаю? — муркотливий голос Валерії лунав на подив спокійно. — Катю?! А ми тут ще й досі з міліцією розбираємося. Правильно, що ти пішла, тут такий безлад. Ні. Вадима тут нема. До речі, я ж так і не вибачилась перед тобою. Просто, розумієш, коли Вадим сказав, що терміново від'їздить додому, я дуже засмутилася. Так, сказав, що їде. Тобі хіба не казав? Передумав женитися через термінові невідкладні справи вдома. Розумієш, я побачила його з тобою сьогодні й вирішила, що це ти його підмовила послугами нашої агенції не користуватися. Я ж не знала, що у вас свої справи. Ось і розлютилась. Ти не ображайся.

«Отже Вадька нібито виїхав. Сховався. Утік. Попрощався з Кішкою, але не побажав пояснити бодай щось мені».

Чомусь саме те, що якась Валерія більше за мене поінформована про події, котрі відбуваються в житті мого першого колишнього чоловіка, здавалось мені найобразливішим.

«Ех, Робін, Робін! — подумки журилась я, — а мені здавалося, що ми рідні люди, що ніякі час і відстань не змусять нас ховатися чи воювати одне проти одного. Так, ми не змогли жити разом, але це ж не привід щось приховувати одне від одного… Незважаючи ні на що, нас мусила пов'язувати невидима нитка й цією ниткою мала бути щирість. Ти розірвав її. Ех, Робін! А я вже подумала, що ти в мене є, що маю право хоч щось про тебе знати…»

Невідь чому факт відсутності в мене прав на першого колишнього чоловіка засмучував неймовірно. Раніше я справді вважала, що Вадим завжди залишатиметься серед близьких мені людей. Варто тільки покликати, і він, звичайно, виявиться поруч. І не має значення, що я навіть не взяла на себе праці зберегти в пам'яті його імпортні координати, так само, як і те, що мені ніколи досі й на думку не спадало звертатися до Вадима. Все одно я була твердо переконана, що він у мене є. Просто так, про запас. А ось тепер виходило, що запаси ці давно виснажилися. Я раптом відчула себе зовсім самотньою і навіть розплакалась би, та необхідно було стежити за дорогою. «Форд», підкоряючись моїй підсвідомій волі, рушив додому. Я дуже хотіла спати.

«А може, тебе й не було ніколи, Вадиме Робін? І тебе, Шурику, теж не було… А навіть якщо ви й були, що з того? Самі з собою все з'ясовуйте. Зрештою, ти, Робін, напевне, лихого Шурикові не заподієш. Я, як і Вікторія, просто чекатиму на його повернення, уповаючи на те, що істоти сильної статі повинні знати, що вони роблять. Тим більше, що вони ж таки ночами сплять. А я ось не сплю. А треба!»

Думка про жахливого Когось мало не змусила меня заночувати просто у «Форді».

«Оцього вже не буде! Так не годиться. Ти сама ніколи не пробачиш собі такого боягузтва, — обурилася та частина мене, для якої принципово важливим був саме комфорт. — Через якогось психа відмовляти собі в повноцінному відпочинку? Якщо вже спати, то в рідному ліжку…»

«Так, але я ж усе-таки планую і прокинутися коли-небудь. Вічний сон, яким загрожує поява цього Когось, мене зовсім не влаштовує, — кволо пручалися рештки моєї розсудливості.

«Що має бути, те й станеться! Не можна все життя ховатися від долі. І потім, ти що, забула? Цей Хтось тепер єдина ниточка, що веде до Робіна. Нам навіть на руку, якщо Хтось знову спробує вийти з тобою на зв'язок. Головне, відшукати методи, які змусили б його вивести нас на слід Вадима. Зроби таку ласку, спокійно поспи та попрацюй принадою», — зазвичай, коли йшлося про спання, ця моя частина вміла бути дуже переконливою.

Я замкнула «Форда» й рушила до під'їзду. Роєм закружляли в голові усілякі застереження та передбачення. Напівсонний стан додавав нового змісту звичним рухам, які завше виконувалися автоматично. Доводилося диктувати м'язам: «Ніжку вгору, ніжку вниз. Пальці! За роботу! Так, набираємо номер телефону».

— Алло, Георгію, привіт, як справи?

«Вільною рукою дістаємо з сумки ключі, вставляємо в замкову шпару».

— Просто дзвоню, щоб довідатися, як ти там.

«Я сказала: «В замкову шпару»! Не повз замкову шпару! Так! Тепер повертаємо ключика…»

— У мене все чудово. Прийшла додому, збираюся лягати спати.

«Ніжку вгору, ніжку вниз! Обійди всі приміщення, перевір, щоб нікого не було. Поки Жорик на зв'язку, жити не так страшно».

— Ну гаразд, добраніч. Ти того… Приїзди вже швидше.

«Начебто, нікого. Балкон зачинено. Двері замкнено. Ручку нагору, дістати з верхньої полиці каструлю».

Я влаштувала сигналізацію — обіклала обоє дверей, балконні та вхідні, усілякими каструлями і сковорідками. Якщо хто й зробить спробу пробратися до помешкання, то зчинить такий грюкіт, що сам з переляку забіжить світ за очі. А не забіжить — за той час, поки він із нагромадження посуду виплутуватиметься, я десять разів устигну зателефонувати Георгію або Вікторії.

«Хай лишень поткнеться — нарікатиме на себе!» — думала я напівсонно, прилаштовуючи на кутику хисткого табурета, що підпирав двері, важкелецьку старовинну праску. Якби хто здумав штовхнути двері, вона мусила б завалити всю хитромудру конструкцію з тазиків і каструль.

«Ет, якби ж було здогадатися придбати капкана. Справжнього!» — зітхнула я і мимохіть присіла на диван у вітальні, де миттєво й заснула. Так і не встигла добрести до м'якого ліжка в спальні.

Збудили мене сторонні голоси. Спочатку вони проникли в сновидіння, порушуючи цілісність уже сформованого там світу і дратуючи своєю чужерідністю. Згодом, коли сон образився та передав мене в жорсткі обійми реальності, вони перетворились на джерело серйозного занепокоєння. Слів розібрати я не могла, однак складалося таке враження, начебто розмовляють просто в сусідній кімнаті. Я зібралася з силами, сіла й озирнулась. За вікном уже розвиднілося. Залишена з вечора невимкнутою лампа мала безглуздий і навіть ображений вигляд. Розчинені міжкімнатні двері давали мені змогу споглядати свою диво-сигналізацію. Усе цілісіньке. Отже, джерело голосів було за межами помешкання. Виходить, підстави для занепокоєння відсутні. Я твердо вирішила не панікувати марно та постаралася не зважати на ті настирливі голоси.

— Чомусь раніше не помічала, що в нашому домі така слабка звукоізоляція, — невдоволено пробурчала я. Те, що чути було не досить добре, щоб розібрати зміст діалогу, нервувало нітрохи не менше, ніж сам факт цього галасу.

Я опанувала себе і спробувала зосередитись, аби визначити, що саме слід зараз робити. Перш ніж узятися до справ, належало прокинутись остаточно. Я рушила до ванної, але про всяк випадок прихопила з собою стільниковий телефон.

Учорашнє рішення дозволити справі про викрадення Шурика посуватися без мого втручання, нині здавалось мені плодом отупілої від недосипання свідомості. Я ніколи не пробачила б собі такої відвертої безвідповідальності. Тим більше, що у разі успіху лаври переможниці ще довго підносили б мене на рангів зо два вище за Георгія Собаневського.

Спочатку я мусила докладно описати все, що отримала від учорашньої вечірки, зробити висновки, збігати до найближчого інтернет-кафе та приєднати їх до вже відомого викривального листа. Ще потрібно було зателефонувати Настусі й перенести термін її дзвінків до Георгія та Вікторії. Далі я збиралася перетворитись на верткого черв'яка, який у муках очікує свою заповітну рибу. За моїми уявленнями, Хтось просто зобов'язаний був знову з'явитись і вивести мене на слід Робіна.

Я гордо звела підборіддя й сіла за комп'ютер. Ніколи раніше мені не спадало на думку, що те, чого дуже боїшся, може виявитись таким приємним. Я почувалася справжнім героєм.

«Робін Вадим і Ожигов Павло — друзі юності, — старанно вистукувала я на клавіатурі свого старенького компа. — Підозрюю, що обоє вони мали якесь відношення до угруповання «Діти Дєточкіна», яке існувало в нашому місті ще за радянських часів».

План цього листа я вже кілька разів прокрутила подумки, всі карколомні відкриття було вже зроблено, тому винаходити зараз нічого не довелося. Пальцям складно було встигати за думками.

«Через те, що прізвище поп-зірки значилося в списку власників авто, які підлягали викраденню (у тому самому, котрий ми з Вікторією знайшли в її морозильнику), припускаю, що на вчорашню вечірку Робін прибув з метою викрасти авто поп-зірки. Але поп-зірка не з'явилася. Отже, команда рожево-жовтогарячих придалася для іншого. Робін уже усвідомив, що Ожигов постраждав безневинно, і вирішив повернути авто другові своєї юності. А бі долашний Ключка, на якого Вадим розлютився через Кішку, потрапив під гарячу робіновську руку, тому залишився без машини. Вважаю, що Робіну має бути соромно. Хто дав йому право судити? Якщо він і справді хоче боротися за справедливість, то не варто це робити настільки суб'єктивно та однобоко. А може, він банальний злодій, що прагне наживи, та й годі? Не вірю».

Я швидко пробігла очима написані рядки. Схоже, жодна розсудлива людина не здатна розібратися в такій маячні. Виходило ще менш інформативно за документи, сховані Шуриком у фішбургерах. Шурка, коли ховав туди свої папери, теж, мабуть, думав, що ми враз усе зрозуміємо.

Я тяжко зітхнула та взялася докладно розписувати, як виглядали рожево-жовтогарячі хлопці з їхнім фургоном, у якому, на мою думку, вони й перевозили автомобілі. Виявилося, що сказати бодай щось зрозуміле саме про це я не в змозі. У свідомості є така дурна властивість — фіксувати лише найяскравіші деталі картини. На жаль, крім зросту й кольору одягу підозрювані у викраденні нічим не запам'яталися мені. «Цікаво, кричущий фірмовий колір підібрано зумисне? — не без заздрощів подумала я. — Ет, мені б таку кмітливість, я б миттю розкрутила хитрого Робіна!»

У двері уривчасто подзвонили, й це відірвало мене від писанння, що виявилася таким обтяжливим. Я навшпиньки підкралася до дверей і припала до вічка. «Тихо, спокійно, — монотонно бубонів мій внутрішній голос, — усе гаразд. Не треба нервуватися. Тебе немає вдома». Звісно, саме цієї миті пролунав ще один дзвінок. Чомусь він видався мені надто різким і справив на мою без того розхитану нервову систему гнітюче враження. Я здригнулась і примудрилася зачепити свою диво-сигналізацію. Тазики, каструлі та праска з несамовитим грюкотом кинулися в обійми одне до одного. Про те, щоб залишатися нечутною для непроханого гостя, тепер не могло бути й мови.

— Хто там? — грізно запитала я, перекрикуючи залишкові схлипи диво-сигналізації. Уже не знаю, звідкіля взялась у мене ця дурнувата звичка запитувати про те, що й сама чудово знала. Ще три хвилини тому скельце мого вічка з насолодою псувало пропорції сусіда згори. Слід зауважити, що факт його причетності до подій якось несподівано вилетів у мене з голови. «Обов'язково потрібно згадати Тимка в моїй писанині», — повчально промовила я сама до себе.

— Катерино, це ж я, типу, Артем!

«Схоже, для контактів зі мною Хтось вирішив скористатися послугами Тимка… Ех, сусід називається! Знав би Георгій! Хоча, можливо, я даремно наговорюю на хлопчика? У будь-якому разі, це можна негайно з’ясувати», — я ще вагалася, але вже розуміла, що зрештою все-таки відчиню двері.

— Що там у тебе відбувається? — Артем посміхався та віддано зазирав мені у вічко. — Мені подзвонити, типу, потрібно. Впустиш?

Здається, сусід був сам.

— Ти сам? — більше для того, щоб виграти час, запитала я.

— Атож. А що?

— Нічого. Просто я не вдягнена, — навіщось нерозумно пожартувала я, відчиняючи все-таки двері.

У коридор відразу протиснулася страшенно цікава пичка жвавого сусіда. Він оглянув моє цілком закінчене обмундирування і зрозумів, що купився на плаский жарт, що змусило бідолаху густо почервоніти.

Я не втрималась від сміху.

— Ти що, в облозі? — чомусь Артем заговорив пошепки. Він діловито оглянув залишки моєї унікальної сигналізації та осудливо похитав рудою головою.

— На тебе чекала, — майже не збрехала я, замикаючи двері на обидва замки.

Я поблукала очима серед розкиданих по коридору запчастин хитромудрої конструкції і щиро засмутилася, бо виявила, що в улюбленого мого чайника відпав носик.

— Шкода чайника, — ні з якого дива я поскаржилася сусідові.

— Зате видужає, — вирішив Тимко мене пібадьорити. — Раніше у нього, типу, з носа текло. А тепер ось, типу, нежить і минувся.

— У кого? — не второпала я.

— У чайника! — незворушно правив своєї сусід. — Нема носа — нема й нежиті…

Загадкові жарти сусіда, які він, на додачу, ще й повторював по кілька разів, нічого, крім подиву, в мене зазвичай не викликали.

— Загалом, ти правий, — залишалось тільки плечима знизати. — Небіжчики не хворіють.

Я дбайливо підняла загиблий улюблений чайник, а далі заходилася збирати інший посуд.

Артем і собі здивовано повів кісточками пліч, по яких теж сипалися веснянки, рябіючи в розтягнутому комірі давно вилинялої на сонці футболки. Усім своїм виглядом він висловлював зневагу до моїх дурнуватих жартів. Пройшов на кухню і відкрив кран. Потужне рикання труб на кілька секунд зробило подальший діалог неможливим.

— Ти ось тут, типу, жарти всілякі влаштовуєш, а до мене хвоста приставили! — пошепки повідомив Тимко і вперся запитливим поглядом мені в обличчя.

Видно, я мусила щось відповісти.

— Хто? — я вдала з себе людину, до якої щодня сусіди приходять з такими проблемами.

— Як це хто?! — здивувався Артем. — А то ти й не знаєш? Робін, звісно. Не довіряє, типу…

Так… Виходить, Артем абсолютно в курсі щодо ходу мого розслідування й навіть не соромиться демонструвати власну компетентність. Що ж це робиться…

— Як він виглядає? — я почала підозрювати, що це гадюченя має на увазі.

— Та нічого начебто, — якось підозріло насупився сусід, — Робін як Робін. А що? Йому, типу, пику, чи що, збирався хтось натовкти?

— Та не Робін! Хвіст цей твій як виглядає?!

— Не кричи! — засичав Артем. — Чути ж усе, — сусід сильніше відкрутив кран, певне, щоб заглушити звук власного голосу, і заходився докладно описувати мені свого переслідувача. Без сумніву, сусід говорив про приставленого Вікторією спостерігача. — Я його, гада, — Артем очевидячки страшенно переживав, — учора вдень тільки й помітив. Куди я, туди він… Ну, типу, думаю, все. Або Робін, або менти… Потім зрозумів: менти маскувалися б. А цей, не соромлячись, відкрито стежить. Виходить, людина Робіна. Тому ховатися не треба. Навпаки. Йому ж настрахати мене потрібно. Показати, що не довіряє. Це в нього манера така, колектив у кулаці тримати… Він нас відразу про цю свою звичку попереджав. «Кожен ваш крок, — каже, — можу, коли що, знати». А тут ще Васько на мене стуконув, що я кепсько працюю… Я загалом усі ж стрілки вчора продинамив, нікого не здав. Поводився так, щоб у Робіна тільки схвалення викликати. Сам йому через хлопців про хвоста інфо передав.

— Через хлопців? — от про хлопців я саме нічого й не знала. — Ти ж, начебто, стрілки продинамив? Як же ти хлопців знайшов?

— Самі прийшли. Тобі ж чути все, — відмахнувся сусід, цілковито занурений у власні думки. — Отож, я ходив цілий день по тусовках. Типу, стилягу зображав. А цей широкопикий не відставав. Взагалі він тепер від мене не відстане. Я тепер по руках і ногах зв'язаний… Я того, дядькові Жорику СМС-повідомлення з інтернет-клубу кинув. Тільки ось боюся, раптом воно не дійшло. От вирішив сам зайти. Навряд чи цей гад вважатиме такі відвідини підозрілими, як гадаєш?

«Ото нагнали хлопчині страху», — подумки всміхнулась я, чудово пам'ятаючи, що охоронця ми з Вікторією вчора ввечері відпустили.

— Ти це, — сусід затнувся, — розкажи дядькові Жорику в подробицях про все. Тим більше, в нього ж і зв'язки, і все таке… Я сам, звичайно, можу голосом йому передати, але він просив на трубу — тільки в екстрених випадках. От, вирішив через тебе…

«Ах, ось у чому справа! Гадюченя налякалося! Хоче шукати поради й захисту в старших… Проти мене воювати вже несила інакше як під Жориковим захистом? А без Георгія йому з Робіним, певна річ, не впоратися. Он яким монстром себе Вадька зарекомендував: власні пацани так легко його здати готові, — період усвідомлень та здивувань доволі швидко минув, тепер належало якось діяти. — Вчасно ж, сусідоньку, ти вирішив вийти з гри… На жаль, поки що не вдасться. Георгій, може, й зміг би тобі якось допомогти, але мені це зараз невигідно. Мені потрібно, щоб ти мене на Вадика вивів. А для цього тобі доведеться ще трохи з хлопцями своїми попрацювати».

— Слухай сюди, — я уважно глянула в очі співрозмовникові, — ти мені віриш?

Артем, видно, не очікував такого запитання. Він якось дивно поморщився, потім хитрувато примружився і серйозно відповів:

— Я дядькові Жорику вірю.

— Це те саме, — я вкотре видала бажане за дійсне. — Отож. Я тобі обіцяю, хвоста ми заберемо, — ну хоч про це не збрехала.

— Тобто?

— Тобто все буде гаразд. Головне, вдавай, що нічого не помітив, і поводься природно. Йди до своїх хлопців. Не можна, щоб Робін запідозрив, що ти налаштований проти нього…

— Та що я, дурень, типу, чи що?! — обурився сусід.

— Оце вже не знаю, — зізналась я, радіючи з можливості хоча б десь казати правду.

— Добре, пішов я, бо зачекалися вже. Ти обов'язково дядькові Жорику передай…

Артем вимкнув воду, далі з безцеремонністю завсідника пройшов у вітальню та прислухався.

— Чутно, — схвально закивав він і самовдоволено посміхнувся.

Слабкий здогад майнув і миттю згас у моєму з самого ранку розтривоженому мозку. Артем не дав йому зникнути без сліду. Без жодних запитань він схопив журнальний столик, виволік його на середину кімнати, зверху поставив кухонний табурет, осідлав цю конструкцію і припав вухом до стелі. По тому вдоволено закивав, посміхнувся і показав мені великий палець.

«Навіть так?! — я заплуталась остаточно. — Виходить, Артем зовсім не зашпаровував отвір. Просто підклеїв шпалеру на стелі… Що ж це виходить, він проробив діру зумисне, щоб підслуховувати мої розмови? Але звідки він знав тоді, що Шурик запросить мене до ведення цієї справи? Тут усе катастрофічно не в'яжеться! Може, Артем і є Хтось? А той тип, що чіплявся до мене з розпитуваннями вчора на вечірці, тоді хто? Достеменно відомо, що Хтось — високий, страшний брюнет… Стривай-стривай… Судячи зі свідчень Вікторії, Шурик часто розмовляв з Артемом. Можливо, мій другий колишній повідомив сусідові, що має намір залучити мене до пошуку доказів невинності жертв Робіна… Господи, як же все це переплутано! І врешті-решт, чого їм усім від мене треба! Один загрожує та в речах порпається, інший підслуховує розмови… Які в мені вітаміни, що я всім раптом така цікава стала?»

— Не соромно тобі, — зашепотіла я, зважуючись на пряме запитання, — псувати чужу стелю, щоб мати можливість підслуховувати! Негарно…

Артем глянув спідлоба, і я раптом зрозуміла, що розмовляю з дорослою людиною. Подібне відкриття про сусіда було настільки приголомшливим, що навіть наступна фраза Артема не надто мене здивувала:

— Знаєш, Катерино, коли йдеться про те, що комусь зіпсували життя, на зіпсовану стелю душі не залишається. — Це він проказав дуже серйозно, однак по тому ніби опам'ятався та вагомо докинув: — Типу!

За мить власна багатозначність змусила Артема засоромитися і він спробував виправити враження: — А взагалі, соромно, звичайно… А що робити? І потім, я не зумисне. Я ремонт, типу, робив. Висоту стелі в своїй кімнаті збільшити хотів. Клапоть же стелі — бах! — і нема. Ну тоді вже думаю, раз така справа — гріх, типу, не скористатися. Я ж не з власної волі. Ти ж, типу, повинна розуміти…

— Найлегше умити ручки та сказати: «Я не винен, мене примусили», — тепер чомусь у мені прокинулися педагогічні нахили. — Хто ж тебе змушував? За руки, за ноги не тримали. Уже й не знаю, як можна змусити когось шпигувати за близькими людьми…

— Знущаєшся? — сусід не приховував ворожості.

Господи, ну що я йому поганого зробила?!

— Артеме, — я заздалегідь була впевнена в тому, що ця спроба марна, та все-таки вирішила поговорити начистоту, — не знущаюсь я. Не розумію просто. Правда, — необхідно було терміново додати щось дуже переконливе, — я не знала, що тебе змусили. Як можна змусити людину вдатися до такого?

Губи сусіда скривилися в гіркій посмішці. Не знати чого мені стало шкода хлопчиська.

— А кому ж у в'язницю схочеться сідати? — він глянув на мене так, начебто це запитання якимось чином пояснювало все, що відбувається.

— А навіщо туди сідати?

— От і я вважаю, що не варто.

Складалося враження, що ми говоримо різними мовами. Можливо, мої думки видавались би ретроградськими твердженнями на кшталт «раніше й цукор був солодший», але все-таки я ладна була заприсягтися, що моя Генерація у Артемовому віці висловлювала свої думки значно ясніше. Нинішня молодь, за моїми спостереженнями, спілкувалася загадками. Це навіть здавалось мені гарним, бо залишало уяві певний простір. Але, з іншого боку, чіткого розуміння за такої манери спілкування досягти було неможливо.

— Ти що думаєш, мені ту історію з банком хтось, типу, пробачить? — схоже, Артем усе-таки був налаштований на відвертість.

— Яку історію? — насторожилась я.

— Невже не знаєш?

З виразу обличчя сусіда я зрозуміла: він злякався, що бовкнув зайве, і більше жодної інформації мені не видасть. Потрібно було терміново переконати Артема.

— Знаю, звісно, знаю, — я поквапилась вдати певну незворушність. — Не марно ж я — це я!

Ось вона, користь недоказаних слів. Сусід навіть шанобливо закивав, бо вочевидь розтлумачив зміст висловлювання по-своєму та поцінував усю його глибину.

— Одного тільки не можу зрозуміти, — м'яко кажучи, применшила я значимість ситуації, що склалася, — чого ти злякався?

Те, що сусід боїться, було видно з самого початку, тому помилитися з таким запитанням я не могла, а ось більше інформації з Артема витягти — шанси отримувала.

— Дурень тому що, — сусід посміхнувся і знову перетворився на легковажного молодика, який намагається здаватися дорослим. Просто дивно, як легко Артем перевтілювався з навченого життєвим досвідом мужика на не обтяженого думами й турботами пацана. — Нелегко це, насправді, банк грабонути… Я ж, розумієш, гангстерських фільмів надивився, думав, дрібна справа. А потім ще ти зі своїми розповідями дядькові Жорику… Я як почув, що директор банку в масці на роботу ходить, так усе це й придумав.

Я миттю пригадала той далекий зимовий вечір. Затефонувала мама, довго сміялася, розповідаючи, як мерзне їхній директор. Я реготала до кольок, переказуючи цю історію Жорикові. Точно! Артем тоді був у нас. Він зайшов подзвонити й чекав, коли звільниться телефон. Ну ось, і тут я своїми балачками підбила людину на необдуманий вчинок… Пам'ять відразу послужливо підкинула розповідь Равлика про невдаху-грабіжника в масці. Виходить, це був Артем?

— Але навіщо? Адже ти знав, що це негарно… На працівників могли б потім штрафи накласти…

— Ой, не ті-сі-пі моє ай-пі! — пирхнув сусід.

На якийсь час мої мізки відмовилися від будь-якої іншої діяльності, намагаючись осмислити почуте. Цікаво, звідкіля в студента-медика знання комп'ютерного сленгу? Ну, звичайно! Усе сходиться. Так любив говорити мій колишній чоловік… Другий, природно. Можливо, Артем навіть знає, де його шукати… Запитати? Ризикувати тут було не варто. Прямі розпитування могли насторожити підлітка та виявити мою справжню мету. Хай краще думає, що я не переслідую жодних особистих інтересів. Просто намагаюся допомогти Артемові, бо перейнялася його каяттям.

— Банкові до того грабежу байдужісінько, типу! А працівники… Я тобі скажу, вони там такі бабки зашибають! Ніякий штраф їм, типу, не страшний! Не робота — лафа, — тут Артем, видно, згадав, де працює моя мама, й почервонів. — Ну, не всі працівники, звичайно… Багатьом, типу, й за роботу платять. А мені просто гроші були конче потрібні. Від мене дівчинка пішла. До багатенького татусевого синка. Я її, суку, знаєш як любив?

— Хотів назад перекупити? — куснула я.

— Дурний був. Думав, типу, треба повернути. Потім уже зрозумів — не потрібна мені така. А тоді… Загалом, якби я твою матінку, типу, серед банківських не побачив, я б касу в них тоді вигріб. А так побачив, налякався і втік.

— А пістолета де взяв?

— Іграшковий. У банку ж, типу, самі бабки та баби. Хто там іграшку від справжнього відрізнить? Запитуєш, чого злякався… Чесно кажу: злякався, що закладе мене твоя матінка, ось і втік. Тільки потім зрозумів — я ж, типу, в масці був! Мене не те що твоя, мене б рідна мати не впізнала! Пригальмував, типу.

— Круто пригальмував, — я мимоволі теж перейшла на жаргон. І де, цікаво, я цього набралася?

— Далі — крутіше, — Артем, видно, радів з можливості мене вразити, — ніхто ж мене не розсекречував! Я сам, власними, типу, ногами прийшов і покаявся, так, мовляв, і так, вляпався, потрібне мені тепер прикриття.

Я справді трішки отетеріла від усієї цієї історії.

— Тобто ти сам дав привід себе на гачку тримати? Ну даєш! Я такого й подумати не могла. Тепер так і не належатимеш собі, — мені стало якось зовсім тужливо. Що ж це повинне було статися з Робіним, щоб він так змінився? Машини краде — гаразд. Колишніх чоловіків викрадає — теж пробачити можна, вони, зрештою, самі винні. Але дітей малих змушувати на себе працювати?! — Знаєш, Тим, — я заспокійливо поклала руку сусідові на плече, — ти не переймайся. Якось та буде. Стеження ми знімемо. І з кабали цієї тебе вивільнимо. Тільки потрібно до пуття це все довести. Второпав? Ти, до речі, вибач, що я на тебе вовком дивилася. Я не знала. Гадала, ти добровільно…

— А може, й добровільно, — несподівано заявив Тимко. — Я зараз уже сам не знаю, на чиєму я боці, — Тимка, мабуть, років триста ніхто не жалів і він трохи розкис, користуючись можливістю поплакати в чиюсь жилетку. — Начебто, й так правильно, і так правильно… І ті гарною справою займаються, і ці… Правда в кожного своя. А я кидаюся між ними, як карась на сковорідці. Дах може з’їхати від такої кількості правд.

Я раптом помітила, що, коли Артем не викаблучується, він забуває про своє обов'язкове «типу».

«А в тебе самої? — знову нагадав про себе мій внутрішній світ, — у тебе самої скільки правд? Борешся зі злочинцями? Рятуєш Шурика, який з твоєї провини втрапив у халепу? Тоді навіщо Робіна виправдати намагаєшся?»

«Тому що він хороший… Я ж бо знаю. Просто заплутався, напевне. І Артем, до речі, теж хороший. Просто дурненький іще. А хорошим людям потрібно допомагати виплутуватися з халепи».

«Хочеш, щоб і вівці були цілі, й вовки ситі? Так же не буває. З такою кількістю правд, ти як лебідь рак і щука в одній особі. Так нічого й не зможеш до пуття зробити».

— А ти свою правду знайди. Знайди і нікого не слухай, — одночасно собі й сусідові підказала я.

— Легко сказати, — Артем скривився, нервово повів плечем, скидаючи мою руку. — Спробуй відрізни, яка дійсно твоя, а яку підчепив десь, — він до слова відтворив мою гадану відповідь на власні слова. — Знати б де шукати, давно б уже на всіх вас начхав з високої дзвіниці.

Отакої! Знов я перетворилася для сусіда на одного з ворогів. Цікаво, як можна до людей так ставитися і при цьому нахабно чекати від них допомоги? Я мимоволі посміхнулась, усвідомлюючи, що Жорик, а отже, і я — для Тимка щось на кшталт дорослих родичів: істоти безглузді, які в житті нічого «не бичать», але захищати й допомагати, коли що, зобов’язані. Було смішно й сумно водночас від такого підліткового підходу до життя, що виявився у дорослого, в принципі, хлопця. У часи моєї юності хлопчики його віку почувалися значно самостійнішими. Втім, раніше, справді, й цукор був солодший.

Артем наостанок ще буркнув безглузде: «А тому — типу, співчуваю». А я ще кілька секунд розмірковувала над тим, чи можна розцінювати цю фразу як натяк на вибачення.

Конструкція, що зносилася посеред кімнати, вабила й водночас відштовхувала. По-доброму, мені належало розставити меблі по місцях і знову сісти за комп'ютер. Цікавість виявилася сильнішою. Я причаїлась під стелею в найнезручнішій позі, яку тільки можна уявити, й напружено вслухалася в голоси згори.

— Нє-а, сусідка так голову задурила, що й подзвонити, типу, забув. Химерна баба. Я, каже, не вдягнена. Прикиньте? Потім просить меблі кудись пересунути. У неї чоловік у відрядження покотив, так їй, типу, нудно, — я ледве стрималася від спроби нецензурно вилаятись. — Одним словом, вирішив утікати від гріха подалі.

— Дурням таланить, — недбало кинув чийсь рипучий голос. — А в мене ось що не сусідка, то баба, ха-ха, страшнюча, що тобі відьма…

— Скажеш теж, таланить, — кинув Артем, намагаючись утримуватися в престижній серед нинішньої молоді інтонації презирства до всього світу, — їй, між іншим, тридцятка. А чоловік у неї — мент.

Від такої характеристики я мало не впала з-під стелі.

«Сама винна, — сухо прокоментував внутрішній голос. — Не треба підслуховувати. Менше знаєш — краще спиш. Сподіваєшся, що про тебе думають гарно».

— Ну, значиться, не таланить дурням, — погодився рипучий.

— Ваську, харе задиратися, — приємний спокійний баритон ліниво обрізав рипучого. Відчувалося, що власник цього голосу — лідер у Тимковому товаристві. Крім того, я звідкись цей голос уже знала.

«Стривай! Та ж це той самий рожево-жовтогарячий тип, який стеріг учора двері чорного ходу! Виходить, я все вірно про них вгадала…»

— Я? — Васько, видно, образився. — Це йому харе, а не мені! Ти його ще захищаєш! Та з таким інформатором нас уся округа скоро в лице знатиме! Автографи проситимуть…

— Зам'яли, — скупо кинув лідер, і в голосі його почулися нотки агресії, — Тимко тобі все вже пояснив. Нема там його провини. Охоронців щотижня цього дня відпускали. Про те, що охорону вирішили залишити, він знати не міг.

— Тоді нащо він здався?! — Васько вочевидь із якоюсь лютою ненавистю ставився до нашого Артема. — Я Робіну доповів, побачимо, що його експертиза покаже. Може, цей тип спеціально нас із Метром здати хотів… Від Робіна ще ніхто нічого не зміг приховати. Може, Метр з провини інформатора зник.

— Що?! — Артем, схоже, буквально оскаженів. — Та мені Метр як брат рідний був! Ми з ним, можна сказати, кращими друзями стали! Та я тебе!

Я відверто налякалася. Артемів стан вселяв найгірші побоювання. Сидячи під стелею власної квартири, я навряд чи могла запобігти чиємусь побиттю, яке вочевидь назрівало й могло скінчитися мало не летально. Я збиралася вже починати гамселити по батареї, як раптом почула:

— Ет, та не психуй так. Заспокойся… — Васько, схоже, зрозумів, що передав куті меду. — Не хотів я. Накотило просто…

— Гляди мені, — загрозливо прошипів Тимко, — ще тільки бовкни щось таке…

— Та подумай, хто Метр, а хто ти. Яке там «найкращі друзі»? Кінь ногу кує, а жаба й свою дає. Ні, я не заперечую, ти до нього справді душею прикипів. Чомусь я після цього випадку з охороною підозріливим зробився. Та ще й Робін випендрюється… Стільки праці — й усе котові під хвіст. Таку тачку назад віддати… У мене просто з нервами щось. Просто жижки трусяться.

— Докотилися! — тяжко зітхнув Лідер, і Васько миттю вмовк. — Зі шмарклів пацанячих один одного знаємо, а довіри нема. Як баби базарні лаємося. Не нарада, а цирк. Знав би — нізащо з вами в цю справу не поліз. Краще б Артем сторонніх кого залучив. А я вплутався в розбірки з дітворою, а тепер відповідай за вас!

Судячи з моїх спогадів, Лідер мав бути чи не наймолодшим у цій компанії. І найдрібнішим з вигляду. І найфлегматичнішим. Хто цих дітей розбере? За якими ознаками обирають вони ватажків?

— Не тицяй носом у лайно, Серж, і без тебе тоскно. Кажу ж, нерви здали. Я ж вибачився навіть.

— Проїхали, — знов озвався Серж. — Перейдімо до головного. Післязавтра — останній термін. «Бентлі» клієнта має бути викрадено.

Я прикипіла до стелі. Зважаючи на все, йшлося про авто нашої супер-зірки. Іншого такого в місті просто не було. Над підопічним мого благовірного дедалі хмарилося.

— Має бути, має бути… Він має, нехай сам і викрадає, — невдало пожартував Васько. — Я туди не попхаюся. Там, мабуть, і охорона, і собаки, й сигналка. Без Метра нам там капець. Ми самі ні плану путящого не вигадаємо, ні з сигналізацією без приладу метрівського не впораємось. Інша річ, якби цей бісів співак учора не полінувався на бенкет приїхати. Ось чим ти, хрін моржовий, думав? — судячи зі зміни інтонації, Васько знову накинувся на Артема. — Якщо незрозуміло було, приїде співак, чи ні, навіщо нас дезінформував?! Може, Робіну й не цюкнуло б у тім'ячко «Тойоту» віддавати. Шкода ж як! Така робота — і все під три чорти… Я через цю «Тойоту» мало не посивів, а він її — бац! — і віддав. Усе через співака твого. Ми й на вечірку проникли, й фільм прокрутили — усе чікі-пікі… А цей покемон не замалювався.

— Якщо б із самого початку все пішло як слід, «Бентлі» вже стояв би собі в нашім гаражику, на фарбування чекав, як миленький! А може, Робін і відігнав би куди. Якби по-нашому було, ми б цю машинку ще три дні тому просто з особняка взяли, — нагадав Сергій.

— Метр зник — і все догори ногами, — підтвердив Артем, зітхаючи. — Я ж казав йому: «Стережися, Сашко, ой, стережися»…

— Стерігся б там, чи ні, — Васько вочевидь недолюблював усіх своїх подільників, — прилад хоча б постеріг.

Сумнівів не залишалося, Метром у цій компанії величали мого колишнього другого чоловіка. Виходить, Робін викрав Шурика й не сказав нічого своїм хлопцям? Схоже, Хтось із Робіним водили за носа всю компанію.

«Може, розповісти цим дітям, хто викрав їхнього Метра? Очолити повстання серед Дітей Дєточкіна, визволити Шурика, покарати винних…»

«Чудово! — обурилося Сумління. — І спокійно дивитимешся, як ці підлітки з нестабільною психікою чинитимуть розправу над твоїм рідним колишнім чоловіком? Вони ж Вадика на шмаття розірвуть, якщо про правду довідаються. І потім… Які з них визволителі? Тільки й можуть, що один одного мішати з болотом».

— Тепер як сигналізації вирубувати? — правив своєї Васько. — Може, ще раз обшук у Метра провести? А раптом лежить наша руда валіза цілісінька в якому-небудь шифоньєрі… Та тільки знати б, де наш Метр живе.

— Робін знає. Він же сказав — немає там нічого. Гараж обстежили, квартиру, робоче місце Метра ретельно досліджено.

Я мало не луснула від обурення, коли остаточно змалювала всю картину. Виходить, Вадик знав про те, що Хтось порпається в моїх речах і в речах Вікторії. Знав і не перешкодив? Може, навіть саме Вадик і віддав Комусь наказ влаштувати обшук. Цинічність колишнього першого чоловіка викликала в мене стан тихого божевілля.

«Як він міг?! Як?!» — клекотіло в думках.

«Не час для істерик. Заспокойся та слухай!» — цитькнув хтось усередині, і я вся перетворилась на слух.

— Ні самого Метра, ні валізи, — закінчив думку Сергій. — Морока якась. Якби не вся ця фігня з машинами, давно б уже слід заяву накатати, мовляв, людина зникла.

— Та, напевне, жінка його й накатала. Я чув, у нього, типу, дружина є.

— Робін сказав, що тримає ситуацію під контролем. Він цій дружині прибрехав там щось, аби не стромляла нікуди носа.

У мене на мить перехопило подих. Щось на рівні грудної клітини неприємно залоскотало нутрощі, намагаючись вигнати назовні сльози та розпачливі голосіння. Я ледве змусила себе заспокоїтися. Мені раніше й на думку не спало б, що Робін міг просто розіграти викрадення Шурика з метою запобігти залученню до справи органів. Якщо все дійсно склалося саме так, то де ж тоді Шурик?

«Заспокойся! Прикмети того, хто повів Шурика з кафе, вказують на Вадьку… Не міг це бути хтось інший. Не міг!»

«Чи мало в житті збігів? — примхливо відбивалася частина, схильна до паніки. — Шурик у небезпеці, а ти тут дірки в стелі вивчаєш! Боїшся свого Когось, тому й не лізеш на рожна. А тут, можна сказати, кожна хвилина дорога. Негайно потрібно дізнатися, чи Робін викрав Шурика. Якщо ні — настав час здіймати галас. Негайно!»

Господи, але що ж я могла зараз вдіяти? Я справді боялася прямо ставити запитання цим дітям. Не стільки зі страху перед Кимось, скільки з небажання все заздалегідь зіпсувати. Якби я зажадала зараз від сусіда, щоб той відвів мене до Робіна то, хто знає, чи не сховався б Артем від мене. Потім ще й цього не зможу знайти… Зараз мені залишалося тільки слухати, всотувати інформацію.

— Ну, словом, так, — Сергій заговорив украй серйозним тоном, — день кожному на роздуми. Ввечері, як звичайно, біля нашого дерева зустрічаємося. Подробиці операції обговоримо.

— Що, таки в гараж до співака попремося? — не повірив Васько.

— Не бачу іншого виходу. Ми Робіну обіцяли. Присягу організації давали. Я особисто не хочу перевіряти, що буває з тими, хто Дітей Дєточкіна підводить. І потім, мені особисто цей наш музикантик жахливо впливає на нервову систему. Йому моя Оленка, коли ще мала власну групу, касету на показ носила. Так він напрямки сказав: до шоу-бізнесу їй один шлях — через ліжко. Треба цю гниду бомбонути добряче. Ти, брателло, не підеш — я сам піду! Я Робіну слово дав, що в термін вкладемося.

— Я з тобою, — зненацька подав голос Артем. — Щоб усякі потім не казали, що я, типу, підставити хочу. Помилюся в деталях — сам себе, типу, підставлю. Хоча б із чистою репутацією сяду!

Остання фраза, незважаючи на пафосність, видалася мені нестерпно кумедною, і я змушена була затулити рота долонею, аби не розреготатись.

— Самі вони підуть! — зарипів Васьок. — Та ви без мене й дверей гаража не відчините, не те що в салон пробратись… Добре, раз підписалися, то всі разом вигрібатимемо. Я піду. Свою частину роботи завжди виконував, як відмінник, і тепер не відстану. Ваша справа — придумати, що з сигналкою робити, як охоронців відволікти…

— Тобто найскладніше, — зітхнув Артем. — До речі, так ви мені мізки запудрили, що й не розповів, типу, в подробицях нічого. Накинулися відразу, пояснити не даєте. Не жартував я. Учора мене не було, тому що хвіст до мене прилип.

— Не жартував? — Серж зробився ще серйозніший. — А чого ж не попередив, щоб не приходили?

— Не здогадався, — чесно зізнався Артем. — А що такого, що шкільні друзі в гості заходять? Ми ж не в справах, просто сидимо, типу, пивце попиваємо. Що тут такого?

— Проїхали, — Серж жадав суті, а не виправдань, — що за хвіст?

— Кент дивний один. Цілий день учора за мною, типу, тягався. І не таївся. Січете?

Напружене мовчання, що зависло в кімнаті, трохи затяглося.

— Фігня, — перший озвався легковажний Васько. — Це після мого наклепу Робін до тебе, ха-ха, перевірку приставив. Без перевірки ти копірка, — потім, видно, усвідомив, що не правий, знітився. — Я, того, більше не буду…

— Дістав уже своїм каяттям, — огризнувся Артем.

Ситуація знову скінчилася б сваркою між Тимком і злоязиким Васьком, якби Сергій не взяв до рук ініціативу.

— Може, й Робін, — спокійно, але вагомо мовив Лідер. Він, напевне, зважив усі можливі варіанти й тепер готувався виголосити остаточне рішення. Я теж мимоволі перейнялася повагою до цього юнака й разом з усіма чекала на його висновки. — Може, Робін, а може, й ні. — Теж мені, Америку відкрив! Ет, і все-таки вони — пацани нерозумні. — Ти молодець, що до нас учора не йшов, — звернувся Сергій до Артема. — Правильно. Ризикувати не варто. І, знову ж таки, — в голосі Лідера почулися несподівано грайливі нотки, — Василя порадував. Він, знаєш, як шукав приводу, щоб під свої підозри щодо тебе ґрунт підбити! А тут така справа! На обов’язковий збір не з'явився, не передзвонив, аби попередити… Я стривожився, може, думаю, і ти зник, як Метр. От ми сюди й прийшли без попереджень. Негоже, звісно, хвостові очі муляти. З іншого боку, друзі дитинства… Ніяких, мовляв, спільних справ, крім пива та спогадів. Сентиментально, зате не викликає підозр.

— Що ж усе-таки робитимемо? — не цілком чемно перебив просторікування Лідера Артем. — Мені завтра приходити?

— Приходь. Тільки на старе місце. Причому, дворами петляй. Горищами пройдися, нехай поблукають. Ми теж так підемо, щоб усі можливості до стеження обрубати. Як до місця надійдеш, подаси умовний знак. Не відчепляться — картуза в руках верти. А обрубаються — на голову надягни та повз галяву пройди. Якщо все нормально, виліземо.

— А якщо ні?

— Катай тоді, куди хочеш. Нерви цим героям полоскочи. Увагу відволікай. Але мусить бути «так». Зрозумів?

— Постараюся.

Гості пішли. Було чути, як Артем голосно лається, походжаючи з кутка в куток. Чомусь я була впевнена, що сусід чудово знає, що я підслуховувала розмову, та відверто дражниться зі мною, демонструючи крайній ступінь власної знервованості.

Я полишила барикаду й сіла за комп'ютер. Необхідно було зафіксувати для нащадків безліч фактів. І те, що Артема засобами шантажу змусили брати участь у цій справі. Хлопець справді не хотів би в таке вплутуватися, але ж не мав куди подітись. І те, що зізнався сусід у всьому добровільно… І те, що прилад, винайдений Шуриком, виявляється, зберігався в рудій валізі… Потрібно було записати все це та податися до інтернет-кафе — доповнити свого викривального листа.

«Стривай! Валіза! Як я досі не здогадалася?!»