Бунт моїх колишніх

Розділ шостий, котрий підтверджує, що все в цьому світі взаємозалежне, а багато що й просто взаємне

Власне, я поки збиралася зробити одну нескладну, але дуже для мене важливу справу. Раз я отримала офіційний дозвіл тимчасово не брати участі в метушні навколо другого колишнього чоловіка, необхідно було зайнятися першим. Ну не могла я мовчати, знаючи, що людина, близька мені свого часу, потрапила в лапи аферистів! Якими б чарівними ці лапи не здавалися й наскільки б не були приємними особисто мені їхні власники, Вадима все-таки варто було попередити. Довідатися про нинішнє місце проживання Вадима виявилось не складно. Друзів у нього в цій країні майже не залишилося, батьків він давно забрав із собою. Як не дивно для людини, котра виросла в нашому місті, Вадим змушений був зупинитися в готелі. От тільки в якому? Кішка щось таке казала про готель, у якому нині мешкав її іноземець, але я, на жаль, не запам'ятала назви.

«Взагалі, міг би розшукати мене, — ображено подумалося раптом, — невже я не розмістила б Вадьку в нас із Жориком на день-два? Хоча, судячи з його ловеласівських намірів та любовного листування з Кішкою, навряд чи у Вадика нині з головою все гаразд. Тому й нема чого дивуватись».

У третьому готелі, що його я вдостоїла свого дзвінка, такий мешканець значився. Очікуючи, поки перемкнуть на Вадима, я раптом відчула, що відверто нервуюся.

Мені було вісімнадцять, йому тридцять два. Я вистукувала шпильками привітальні оди коридорам рідного філологічного факультету, він — викладав психологію студентам і ненавидів міні-спідниці. Я мріяла про журналістику, велику любов і втечу з-під лютої опіки батьків. Він давно вже ні про що не мріяв. Я слухала кепсько записану музику та нещадно ґвалтувала вечорами гітару, разом із друзями дитинства втискуючись до благенької альтанки в дворі. Вадик слухав лише те, що гарно звучало, віддаючи перевагу самоті. Ми не повинні були зустрітися, і вже тим більше — одружитися. Але як моєму, так і його життю завжди були властиві деякі завихрення містичного характеру. Неможливе здійснилося. Химерна початкуюча журналістка, що прийшла брати інтерв'ю у відлюдного генія психології, незабаром стала його дружиною.

— Ось побачиш, — серйозно сказав мені Вадька ще до того, як я погодилася вийти за нього заміж, — ми зможемо стати чудовою родиною. Житимемо в любові. Яскраво, щасливо, але недовго.

— Що ти таке говориш? — наївно думаючи, що невловиме «назавжди» справді існує, перепитувала я.

— Побачиш. Усе буде саме так. Ти не зможеш довго. Тобі забажається волі та можливості випробувати власні чари на інших чоловіках. А ще схочеться пригод. Ми розлучимося, однак залишимо в житті одне одного безліч світлих, приємних спогадів. Попервах підтримуватимемо тісне дружнє спілкування, далі бачитимемося рідше й рідше… Нарешті ниточка, що єднає нас, розірветься остаточно.

— Я не зможу не бачитися з тобою! — категорично заявила тоді я.

— Усе може бути. Але, по-моєму, скінчиться саме так, як я сказав.

— Ні! — відрізала я, і, щоб довести власну правоту, негайно вирішила погодитися вийти за Вадика.

Жили ми дивно. Нам, безумовно, було добре вдвох, але не одне від одного: мене просто тішила відсутність батьків, які стояли досі над душею, а Вадьку — настільки ощадливе розв'язання всіх господарських проблем. Ми, звісно, чудово ставилися одне до одного, але це було швидше повагою, аніж пристрастю: Вадьку вражала моя енергійність і вміння в усьому знаходити яскраві барви, мене — Вадимова вдумливість та ерудиція. У нас була навіть любов, але це була, швидше, любов до мистецтва, гармонії навколишнього світу і різнобарвності життя. Півроку цих «але» непохитно переконали мене в тому, що я бажаю лише одного: пожити самотою. Вадим очікував чогось подібного, тому коли я пішла, сприйняв це доволі спокійно. По тому ми частенько телефонували одне одному та обмінювалися пізнавальними й цікавими монологами, які, втім, ні до чого не зобов'язували. Далі активне спілкування якось ущухло. Ми бачилися дедалі рідше.

Востаннє спілкувалися з Вадькою чотири роки тому, якраз перед його від'їздом до Німеччини:

— Котю, — Вадик завжди так називав мене, — ти, напевне, сміятимешся, але я таки їду туди, — сказав він, коли вперше за останні три роки набрав мій номер. — Якщо ти твердо вирішиш не їхати зі мною, то заберу Ліну. Зваж, мені доведеться з нею одружитися.

Ліною звали одну мою одногрупницю. З Вадькою вони зійшлися на ґрунті патологічній нелюбові до нашої радянської батьківщини. Обоє все життя мріяли виїхати. У обох усіх талановитих друзів давно вже поглинули золотоносні простори закордоння.

— Що ж, — мене ця звістка не особливо схвилювала, оскільки я вже була дружиною Шурика, — нарешті здійснилось. Вітаю.

— Дякую, — серйозно відповів Вадим і зник з мого життя, як тоді здавалося, назавжди.

От саме перед Вадькою мені було відверто соромно за своє нинішнє життя. Перший колишній чоловік завжди вважав мене талановитим літератором і перспективним журналістом. Я кепсько уявляла собі, як поясню, чому занедбала творчу кар'єру та вдалася раптом до детективної діяльності.

— Слухаю? — цей голос я легко впізнала б серед мільярда інших. І як я тільки могла учора в Кішки подумати, що помилилася?

— Здраствуй, Вадько.

Я майже фізично відчувала, як моя фраза, зовсім без втрати значущості, пролітає всеньке місто і, петляючи вибагливими лабіринтами Вадьчиних мозкових звивин, досягає мети. Ось Вадик нарешті розуміє, що телефоную саме я.

— Вітаю, пані пропажо, — Вадик очевидячки зрадів, — це ж просто здорово, що ти подзвонила!

— Чому це я пропажа? Міг би зателефонувати моїм батькам…

— Якби міг, зателефонував би, — як завжди точно, але незрозуміло відповів Вадим. — Коли з'явишся?

— Негайно.

— Чудово. Чекаю у вестибюлі.

Чомусь я розхвилювалась, як маленька. І навіть біля дзеркала затрималася на хвильку довше, ніж звичайно. Образ палкої брюнетки з безліччю кісок, звичайно, вселяв у мене достатній оптимізм та надавав упевненості в собі, але попри це… Вадик не бачив мене вже років з п'ять. Чужі діти, як відомо, швидко ростуть, а чужі дружини швидко старіються… Втім, у Вадьки й окрім змін у моїй зовнішності знайдеться чимало приводів для невдоволення.

Навіть старий «Форд» розчулився та добрих п'ять хвилин не хотів заводитися. Довелось розчулитися у відповідь і висловити цьому бридкому авто все, що я про нього думала. Від міцного слівця «Форд» завжди тверезішав.

Усе почалося з нетямущого «даішника». Відверто кажучи, я вже й забула: щойно починаю кудись поспішати, як миттю охоронці порядку на дорогах та у власних кишенях юрбою постають на моєму шляху. Не було такого вже досить давно, і я навіть перестала вдвічі знижувати швидкість, ледь попереду заманячить людина в міліцейськім однострої.

Він представився і зажадав документи.

Я посміхнулася однією з найчарівніших, як мені здавалося, посмішок.

— Але це ж не ви! — «даішник» вочевидь був налаштований недоброзичливо. Звісно, стервозна з вигляду чорнявка, майже вамп, намагалася довести свою ідентичність із ляльково-безневинною дівчинкою, котра широко розплющеними оченятами дивилася на нього з фото. Від такого нахабства бідолаха навіть забув обвинуватити мене в перевищенні швидкості.

— Якщо жінка стає схожа на своє фото в документах, значить, їй терміново слід змінювати імідж. Хіба ви не знаєте? — я спробувала розслабити стража порядку гумором.

— Це не ви, — повторив він затято.

Найобразливіше, що зупинив він мене просто біля Вадьчиного готелю.

— А хто ж тоді!? — я страшенно обурилась.

Цікаво, чи дійде до того, що доведеться стригтися наголо? «Даішник» уважніше вдивився у знімок, ще раз глянув на мене…

— А може, й ви, — озвався нарешті, мабуть, розчарований моєю безневинністю. Не віддаючи документів, він тяжко зітхнув, окинув поглядом моє авто й раптом пожвавішав. — А техталон?

Гарненький перехід. Із «Фордовим» техталоном сталося лихо ще за часів правління Шурика. По невеличкій аварії довелося змінювати лобове скло. Звідтоді техталон, намертво приклеєний до старого лобового, їздив у бардачку «Форда». Лежав він разом зі шматком потрісканого скла в коробці з-під компакт-диска.

— Ось, — я покірливо простягла коробку «даішникові».

Той вдоволено гмикнув і заходився заробляти гроші.

— А чому не на склі?

— Таж на склі, — незворушно відповіла я.

Зазвичай працівники ДАІ після того, як на білий світ з'являвся мій техталон, залишалися більш-менш вдоволеними, навіть співчували. Але цей таки вирішив не відпускати мене без проблем. Тицяти пальцями туди, де, на його думку, мій техталон, мусив міститися, він полінувався, тож спробував усе-таки охарактеризувати це місце словами.

— Сам бачу, що на склі. Чому не на лобовому?

— Таж на лобовому, — зі знущальною точністю відповіла я.

— А ремінь чому не пристебнуто? — не здавався співрозмовник.

— Та я ж не їду…

Зважаючи на вигляд мента, аргументи мої не виявилися переконливими.

— У багажнику що веземо?

Взагалі, я навіть не уявляла, як відповідати на це запитання. Беручи до уваги те, що «Фордом» користувалась не тільки я, в багажнику могло лежати що завгодно. Щодо цього особливою оригінальністю відзначався Георгій. Одного разу, повертаючись після риболовлі, він ненавмисне розсипав у багажнику рибу, і я потім цілий тиждень намагалася відшукати джерело жахливого смороду, який сповнив уже не тільки салон, але й весь гараж. Іншим разом Жорик вирішив пожартувати зі мною. Він сховався в багажнику й мало не довів мене до інфаркту, підспівуючи радіоприймачеві. Тільки після того, як я, вже впевнена, що страждаю на слухові галюцинації, дійшла до цілковитого божевілля, він зволив виказати своє місцезнаходження. У відповідь на вияви невдоволення відповів цілком незворушно: хотів, мовляв, перевірити можливість подібного стеження за об'єктом. А співом дражнив мене зовсім не зо зла. Просто мав гарний настрій.

Я відкрила багажник. Незнайома руда валіза вищирилася блискучими заклепками зі знайомої порожнечі. Так і є, Георгій знову щось забув у авто.

— Що у валізі?

— Особисті речі.

Ну не зізнаватися ж, що я цю валізу вперше бачу? Зрештою, існувала мізерна кількість шансів, що така відповідь вдовольнить цікавість «даішника».

— Відчиніть.

Ет, я таки примудрилася вселити в цього дурня підозріливість. Ну що тут вдієш? У світлому дурнуватому образі порцелянової ляльки перебувати кепсько, тому що людиною не вважають і всерйоз не сприймають. У образі вамп ще гірше: підозрами та недовірою замучать.

— Розумієте, це не цілком мої особисті речі…

Я дістала стільниковий телефон.

— Алло, Жорику? Стою біля центрального готелю і маю небажані проблеми з доблесною міліцією.

— Господи, що ти там робиш? — вразився Георгій. — Нізащо не повірю, що ти так кардинально вирішила змінити фах.

— Та ні! — обурилась я. — Проблеми з ДАІ. А біля готелю стою, тому що в ньому, як з’ясувалося, мешкає зараз мій перший колишній чоловік. Пам'ятаєш, я тобі про нього багато розповідала? Він приїхав зі свого німецького зарубіжжя та виявив бажання зустрітися зі мною.

— Не одне, то інше. Тепер ще й перший чоловік… Катерино, ти викликаєш у мене просто невимовний захват! — вигукнув колишній опер.

— Краще б до такого стану я призвела свого «даішника». Йому не подобається твоя руда валіза.

— Яка ще руда валіза? Що ти вигадуєш? Гаразд, передай йому слухавку.

Уже не знаю, що торочив мій Георгій завзятому працівникові ДАІ. Можливо, йому, як колишньому співробітнику органів, були відомі певні психологічні ключі, з поворотом яких мозок «даішника» починав працювати не тільки в напрямку пошуків приводів, аби прискіпатися. Як правило, по нетривалій бесіді з Жориком «даішники» миттєво втрачали до мене будь-який інтерес. Це була єдина ситуація, коли Жорик міг, не побоюючись мого гніву, припиняти спроби інших чоловіків приділити мені увагу.

— Дякую, Жорочко, я зателефоную пізніше.

— Зажди, — Жорик затнувся, — можна запитати про одну річ?

— Ну?

— Чи не могла б ти в спілкуванні зі своїм колишнім чоловіком обмежитися телефонним дзвінком?

Жорик завжди підозріливо ставився до нововведень. Несподівана поява в нашому житті Вадима його, видно, не потішила.

— Ти про що? Я не бачила людину безліч років. Навряд чи телефонна розмова задовольнить мою цікавість.

— Господи, я починаю вірити, що краще було б мені не їхати!

— Відколи це ти почав ревнувати? Чому, скажімо, спілкування з Шуриком не викликає в тебе негативної реакції?

Жорик тяжко зітхнув, мабуть, усвідомив неспростовність моїх аргументів.

— Вибач, стаю чомусь таким сентиментальним, — похмуро буркнув він і відімкнувся.

Метушня готельного вестибюлю змусила мене забути про підозрілу поведінку Жорика. «Ну і як, питаю я вас, можна розшукати людину, яка на тебе чекає, у такому безладі? Навіщо було робити з готелю базар?» Вестибюль заповнили суцільні ряди скляних вітрин, у центрі холу хаотично стирчали поодинокі ятки з морозивом, бар'єр, за яким сидів адміністратор, було замасковано під стійку бару. Усе приміщення кишіло безліччю люду, який перемовлявся різними мовами, повнився музикою найрізноманітніших стилів. «Як дивно, що Вадик вирішив зупинитися в такій божевільні… Хоча, раніше він і до агенції знайомств не звернувся б. Нічого не вдієш, люди змінюються», — встигла подумати я, перш ніж невідь звідки взявся Вадька, легко підхопив мене на руки та заходився кружляти. Верещати в такому гаморі було цілком безглуздо, тому я мовчки перетерпіла привітальні знущання, навіть посміхнулася.

— Дякую що не впустив, і здрастуй, — я ледве стала на ноги, намагаючись не зважати на легке запаморочення.

— До нестями радий бачити тебе, — широко посміхнувся Вадик, демонструючи безжиттєвий ряд ідеальних буржуйських зубів. — Кави?

— Що — тут? — я безпорадно озирнулася.

— За рогом. Не знаю, як зараз, але раніше там чудово готували каву.

Звісно, кафе за рогом виявилося наглухо зачиненим. Я давно вже помітила, що спричиняю для Вадика самі лише невдачі.

— От тобі й маєш! — розгублено пробурмотів Вадька. — Багато років тому це була найкраща кав'ярня міста. Зважаючи на те, яке нині занедбане це приміщення, звідтоді вона й не працює. Довели країну! Навіть кави нема де випити.

Дивно, що, мешкаючи в радіусі трьох метрів від колись улюбленої кафешки, Вадик досі не мав часу зайти поглянути, чи вона працює. Чим же він був так заклопотаний? Точніше, невже до такої міри заволоділа його увагою пані Кішка?

Довелося повернутись до готельного вестибулю.

— Дві кави зваріть, будь ласка, — звернувся Вадька до дівчини за адміністраторською стійкою.

Я опустилася в м'яке шкіряне крісло і без жодних докорів сумління заходилася пильно розглядати першого колишнього чоловіка. Незважаючи на зморщечки, статечні манери та дорогу краватку, Вадик так і не перетворився на солідного джентльмена. Невисокий зріст, незмінно неслухняні темні жорсткі кучері, неспокійна рухливість карих очей із зачаєним у кутиках легким і веселим зеленим божевіллям, — усе це, як і колись, робило Вадьку схожим на скуйовдженого горобця, що випадково випав із батьківського гнізда.

«Але ж це варіант! — швидко промайнуло в думках, — чудовий екземпляр для того, щоб поморочити голову Жорикові. Ми з Вадькою добре одне одного знаємо, нам є про що поговорити…», — я уявила себе в стильній вечірній сукні під ручку з галантним, блискучим Вадимом. Картинка припала до душі. Вадик дарував мені величезний букет запаморочливих троянд, не зводив з мене захопленого погляду, тонко посміхався, вкрадливо нашіптував компліменти… Лютий на себе Георгій мучився гірким каяттям, самотньо сидячи за віддаленим столиком і спостерігаючи за нашими з Вадькою веселощами. Бездоганний варіант. Вадик усе зрозуміє правильно, на те він і близька людина. Божеволіти, кликати заміж не зважиться — там я вже була. Так. Вадик підходить за всіма параметрами. Тим більше, ревнощі в оперові вже трохи заворушилася… Знатиме, як їхати без мене».

«Агов! — загукало до мене зсередини. — Ти, здається, забула, з якою метою прибув цей твій Вадька. За такого підходу він може серйозно витлумачити твій флірт. Якщо людина самотня, зачарувати її не проблема. Не боїшся одурити нещасного?»

«М-да. Це дещо ускладнює. Але ж можна й не обманювати, хіба не так?»

Я раптом усвідомила, що вже хвилин зо п'ять думаю про своє, зовсім не звертаючи уваги на Вадима. Мені стало соромно. На щастя, Вадик відзначався вмінням настільки захоплюватися власними монологами, що реакція інших просто не цікавила його.

— Катрусю, ця країна не перестає вражати мене своїм божевіллям! — як завжди, Вадик говорив надто емоційно, привертаючи загальну увагу. Я ніяково зіщулилась під суворими поглядами нафарбованої громадськості. — Ти читала оголошення, якими, немов шпалерами, обклеєно всі стовпи нашого міста? — Вадик зі змовницьким виглядом дістав із кишені піджака зім'яті папірці. — Ось. Я навіть прихопив двійко. Покажу своїм друзям у Франкфурті. Читаємо: «Знімаємо жир» — і номер телефону. Будь-яка нормальна людина подумає, що йдеться про миючі засоби. Виявляється — про схуднення. Як дивно влаштований мозок тих, хто дає оголошення такого штибу! Або ось: «Запір. 100-відсотковий результат. Дзвоніть негайно». Вони його, що, продають?

— Вадику, ти, як завжди, в своєму репертуарі!

Ет, із яким задоволенням я сиділа б тут із Вадькою до самого вечора, слухала б його кумедні відкриття про нашу пострадянську реальність… Вдумувалася б у хвилюючі розповіді про його закордонне життя. Вадим завжди був чудовим оповідачем. Але, на жаль, час підгонив. Зниклий Шурик не давав мені права на задоволення. Я зібрала всю свою волю, щоб визнати: настав час для рішучих дій.

«Треба домовитися про зустріч із Вадькою по приїзді Жорика, — розважливо наказала я собі. — Провчити Георгія за його цілковитої відсутності просто неможливо», — тут я подумала, що мені тепер досить довго не доведеться бачити Вадика, і несподівано для себе жахливо засмутилася. І навіть образилась на Шурика за те, що той так невчасно зник. Тут, можна сказати, намічається пожвавлення в особистому житті…

— Таким чином, виходить, що ваш світ різко розподілився на людей дуже багатих, певна річ, лічених одинаків, та людей дуже бідних, якими всі ви і є. Середній клас відсутній цілком, — Вадька вже гарячково викладав свою чергову теорію. — Усі, хто себе зараховує до нього, насправді, животіють у злиднях, хоча й не бажають цього визнавати. Забезпечена людина — це не той, хто має авто, квартиру, дачу, а той, хто впевнений, що цю його власність не буде раптом вилучено державою, що його внуки та правнуки по праву користуватимуться успіхами, яких він досягне. Закони цієї країни непередбачувані, й ніхто не може тут вважати себе забезпеченим.

— А хто ж тоді дуже багатий? — не втрималась я від маленької провокації.

— Не знаю, не зустрічав. Але, напевне, вони є. Повинні бути, принаймні… Для компенсації. А може, й нема… Не знаю.

Я посміхнулася. Вадик, як натура, схильна до захоплень, частенько страждав на внутрішню суперечливість монологів.

— Розумієш, у Німеччині я вважаюся людиною середнього статку. Навіть трохи нижчого за середній. Тут же, коли почують про блага, які я маю там, мене починають вважати мільйонером. Згоден, у вас нині теж вималювалася деяка групка людей, котрі вдають із себе буржуа. Не братимемо навіть до уваги тих методів, якими вони домоглися успіху…

Я вже п'ять хвилин чекала на паузу у Вадьчиному монолозі, щоб перевести розмову в потрібне мені річище. Як і в далекі часи юності, я примудрялася легковажно закохуватись у Вадика на початку зустрічі й назавжди позбуватися цієї палкої закоханості вже до завершення розмови. Не те що про якийсь там флірт, а навіть про тривале дружнє спілкування вже й мови не могло бути.

«Господи, та мені пам'ятник треба поставити! Як це я зуміла прожити цілих півроку з таким занудою? Можливо, тоді мала більше часу й нервів».

— Мало просто володіти чимось, мусиш бути впевненим у тому, що все це не ефемерне й не на якусь мить! — правив своєї Вадик. — А тут… Сильний, підлий і нахабний цілком безкарно пожирає слабкого, котрому нема в кого шукати справедливості. Ні в чому не можеш бути впевненим. Ні, ця країна не для мене… Нормальних людей просто потрібно звідси евакуювати. Розумієш?

— Чим ти й вирішив тут займатися, — спритно докинула я, перемикаючи Вадима на потрібну мені тему.

— Тобто як? — жваво зреагував Вадик.

— Звичайно. Я, знаєш, довідалася про твоє перебування тут від Валерії.

— Від Лерочки? Ви знайомі? — Вадим широко посміхнувся, але сум'яття, що промайнуло в його очах, я встигла зауважити. — Рідкісно щиросердна дівчина. Дуже мені допомогла. Та й далі, власне, допомагає.

— Давай-но відверто, — я в черговий раз глянула на годинник. — Мушу попередити тебе. Не люблю, коли на близьких мені людях наживаються. Валерія та її хлопець просто розкручують тебе на грошики. Жінки, яких демонструють тобі на фото, в житті виглядають інакше. Деяких із них взагалі не існує.

— Але даруй, адже я можу наполягати на особистій зустрічі з кожною. Я ж не казав, що збираюсь одружитися заочно…

— А платиш за що? За доступ до інформації. Кішці, власне, байдуже, чи знайдеш ти собі наречену насправді. Навпаки, їй вигідно затягти процес пошуку, щоб заробити якомога більше, підсовуючи тобі дедалі нові варіанти за додаткову платню, звісно.

— Цікаво, що я теж подумки величаю Валерію Кішкою, — безбарвним тоном протяг Вадим.

— Я випадково почула, що вона «розводить» якогось іноземця, — намагаючись не збитися з думки, провадила я, — і, скажу відверто, навіть поаплодувала її успіхам. Мовляв, так цьому клятому буржуєві й треба. Знатиме, як наших жінок за товар вважати. А потім з'ясувалося, що цей буржуй — ти. Не могла ж я не зняти полуду з твоїх очей. А під час вашого листування по інтернету тебе взагалі взули, як останнього дурня. Знаєш, скільки іноземців одночасно оплачували на той місяць курси німецької для Валерії? Та вона давно б уже шпрехала краще за будь-якого фашиста, коли б справді витрачала ці грошики на навчання.

Я не зводила погляду з Вадима. Надто засмученим він не здавався. Перша частина мого заздалегідь продуманого монологу добігла кінця, тепер настав час переходити до другої, значно приємнішої.

— Тепер так, — вела я далі. — Як не тяжко мені це робити — все-таки про друзів таке розповідати сумно — але відкрила тобі всю правду. Натомість прошу в тебе єдину річ.

На обличчі Вадима вперше за останні три хвилини, відбилося зацікавлення.

— Яку саме?

— Зроби, будь ласка, так, щоб Валерія не помітила змін у твоєму ставленні до неї. І взагалі, не суди її надто суворо. Зрозумій, у багатьох наших жінок просто нема іншої ради. Дітей же треба якось годувати? А для вас, іноземців, витрачені на чарівну знайому по листуванню гроші — сущі копійки. Вона взагалі не хотіла нікого обманювати. Просто в неї складне життя. Не гнівайся на неї.

Звичайно, я трохи перебільшувала праведність Кішки, але зараз мета виправдовувала засоби. Мені було дуже важливо виставити Валерію в очах Вадима в іншому світлі.

— Це і є твоє прохання? — Вадим зазирнув мені у вічі, ніби ще чогось очікуючи. Я кивнула. — Отакої, - Вадька не відводив погляду, — роки летять якось повз тебе, Котю. Ти ніяк не подорослішаєш. Досі чекаєш на ідеальну систему, де всім добре. Ти невиправна ідеалістка… Втім, Валерію я справді не засуджую. Тим більше, про щось подібне здогадувався.

— Навіщо ж тоді? — розгублено запитала я. Вадька зрозумів запитання і з виглядом людини, яка зважилися розкрити таємницю, почав нишпорити по кишенях піджака.

— Де ж це вони поділися… Ага, ось, — він простяг мені трішки зім'яте фото. — Нікому в цій країні не показував, а тобі ось, даю. Цінуй.

— Ціную, — просто відповіла я, посміхаючись у відповідь Лінці, яка привітно махала рукою, та чорнявому хлопчикові, дуже схожому на Вадима.

— Фото зроблено за два дні до мого від'їзду сюди, — прокоментував Вадик.

— Значить… — за роки його відсутності я вже трішки забула про спілкування напівтонами і не цілком була впевнена, що правильно розумію його натяки.

— Виходить, я щасливий сім’янин, котрий зовсім не збирається женитися ще раз. На жаль, хоча ти й відмовляєшся визнавати такий світоустрій, але в реальному житті всі використовують одне одного. Усе в цьому світі взаємне. Я так само обманював Кішку, як і вона мене. Знаєш, однобічна знахабніла експлуатація зустрічається вкрай рідко.

Я ошелешено витріщилася на першого колишнього чоловіка. Оцього вже я в ньому ніяк не підозрювала — настільки споживацького ставлення до людей. Крім того, звістка, що в родині Вадика все гаразд, чомусь не припала мені до смаку.

«Якщо він порядний сім'янин, то як же, запитую вас, його використовувати в приборкуванні Жорика? Не погодиться ж Вадим на таке, й буде правий. Ет, знайшла, називається, гідну кандидатуру…»

«Стривай, ти ж вважала його занудою і, здається, знову викреслила з особистого життя?»

«Я жартувала. Звісно, справді я й досі збиралася залучати Вадьку до помсти Георгію…»

Картинка з Вадимом, який вручає мені шалено гарний трояндовий букет ніяк не відступала з-перед очей.

«Зрештою, це ж МІЙ Вадик. Чому, коли він мені потрібен, я повинна думати про якусь нову його родину?» — діловито допитувався хтось із найдальших глибин підсвідомості. Те, що чаїлося там, у недосяжних глибинах сутності моєї, завжди відзначалося певним ступенем брутальності та егоїзму. Певна річ, я намагалась не слухатися цих підступних голосів і ретельно приховувала від власного сумління, що вони існують.

— Так, так, — Вадик тим часом правив своєї. — Не дивуйся. Мені просто потрібен був офіційний привід, аби приїхати в рідне місто. У мене тут справи. А безвізовий в'їзд на батьківщину для іноземців може вилитися в чималі неприємності. Звісно, я з радістю підтвердив Валерії власну платоспроможність, коли вона попросила. Натомість отримав виклик, офіційну причину перебування тут і безліч приємних хвилин. Тож невідомо ще, хто кого «розвів».

— Що ж це за справи такі, заради яких потрібно цілий місяць платити купу грошей і ретельно вдавати, що збираєшся одружитись?

— Із літературою це ніяк не пов'язано, — м'яко відповів Вадик, натякаючи на те, що я своїм запитанням трішки вибилася за межі дозволеного.

— Ти маєш рацію, чи ж мені не байдуже, — легко впокорилась я. Зараз мене хвилювали питання, значно важливіші за Вадимові справи.

— У будь-якому разі, Котю, я розчулений твоєю відданістю та спробами допомогти. Дякую.

— Нема за що, звертайся й надалі. Певна річ, сподіваюся, що ти віддячиш тим само.

— Боже збав, щоб довелося, — серйозно відповів Вадим.

На тому й розпрощалися. Вадик провів мене до авто, базікаючи без перестанку. Цього разу його божевільна тирада була присвячена украй приємному подиву, який він відчув, коли дізнався про мету моїх відвідин.

— Адже хто я тобі?! — знову гарячкуючи, повторював Вадим і навіть завзято жестикулював для більшої переконливості. — Один із тисячі друзів юності, тимчасовий елемент нескінченної низки чоловіків… Але ж прийшла допомогти! Тут найближчі соратники під самим носом підступи чинять, а ти, хоча й не бачилися стільки літ…

— Може, саме через те? — мені вже набридли ці театральні зітхання.

— Тому, що не бачилися? — Вадька вдоволено гмикнув. — Гарно. Хочеш сказати, що рідше зустрічаємося з людиною, то більше ніжних почуттів до неї відчуваємо? А що, — Вадик знову завівся, — цілком правдоподібно. Не даремно ж найпіднесеніше кохання зазвичай буває тільки до світлих, вигаданих образів, а найчеснішу відданість ми відчуваємо лише до ефемерних ідей, із якими ніколи на практиці не зіштовхувалися… Один корейський футбольний фанат навіть вчинив акт самоспалення, аби стати привидом і допомагати своїй збірній. Твоя теорія має повне право на існування.

Я насторожилася: цей загадковий корейський футбольний привид, схоже, переслідував мене.

— До речі, — Вадик і слова не дав докинути, — коли ми знову побачимося? Тільки так, щоб не на бігу. Ти ж нічого не розповіла про себе. Чим займаєшся, чим живеш… О котрій закінчуються твої термінові справи?

— Не від мене залежить, — я відчинила дверцята «Форда». — Мій благовірний якраз ушився у відрядження, а я без нього не надто полюбляю кудись ходити.

Я згадала недавню розмову з Жориком і вирішила поводитися бездоганно. Не через слухняність, а, навпаки, через відому вже вреднючість. Матиму в подальшому чим йому дорікати. Мовляв, я-бо он яка хороша, а ти взяв і у відрядження поїхав.

— То саме нагода поспілкуватися! — щиро здивувався Вадька. — «Жіноче щастя — чоловік у відрядженні, ховрашок і діти у свекрухи» — пам'ятаєш у КВК співали? Воля — це ж велика річ!

— «Краще бути потрібним, аніж вільним», — процитувала я своє улюблено і осяйно посміхнулася, радіючи з власної позитивності.

— Захоплений глибиною твоїх переконань, — галантно схилився на прощання Вадька. Але все-таки додав по нетривалій паузі: — Якщо хочеш, вибирайся сьогодні. О, коробка-автомат для жінки — перший крок до безаварійного водіння, — Вадим з повагою оглянув «Форд». — Отож, сьогодні о восьмій один мій знайомий святкує п'ятиліття фірми, мені навіщось видали два запрошення. Хочеш — приходь.

З ввічливості, я взяла добряче пом'ятий флаєр. Час підгонив дедалі нетерплячіше. На місці Вікторії я давно б уже звільнила себе. Я хоробро рушила з місця, щоб відібрати у Вадика будь-які надії на моє безаварійне водіння, і ледь не збила з ніг того самого «даішника». Як не дивно, зупиняти мене він не збирався. До своєї колишньої редакції я домчала за три хвилини. «Як шкода, що ніхто не додумався будувати приміщення, якими можна було б пересуватися автомобілем», — подумки зітхнула я. А що? Автоліфт, автокоридор, автокабінет. Начебто й у колективі, а від усіх захищений і захований. Тоді б усі справи робилися значно швидше. Ще хвилин п'ять витратила на з'ясування стосунків із тими, хто тут відповідав за паркування.

На щастя, всі необхідні знайомі виявилися на робочих місцях. Політика міської влади в даному випадку була мені на руку. Адже влада зробила життя періодичних видань міста таким нестерпним, що на газетному ринку залишилося тільки два — саме так, не два десятки, як колись, — конкуруючі табори. Усі дрібні видання було викуплено, решту навернули до інформаційного бізнесу. Найкумедніше, що редакції обох таборів розташовувалися тепер у одному будинку й навіть на одному поверсі. Працівники злісних конкурентів обідали в одній їдальні, чудово чули всі розмови сусідів і продавали одне одному новини за сигарети у спільній курилці. Усе це істотно полегшувало мені роботу. Я відмахнулася від привітальних розпитувань і купи новин, повідомила, що жахливо поспішаю, і попросила скинути на дискету архів із текстами останніх двадцяти номерів однієї з провідних газет. Завдяки щасливому випадку архів цей досі не знищили, комп'ютер працював, і навіть керівництво не надумало з'явитися на порозі у найменш підходящий момент із нотаціями на тему доступу до архівів. З усього цього я зробила висновок, що стала на хибний шлях. Навряд чи доля раптом вирішила б поставитися до мене настільки прихильно. Баночка холодного пива істотно прискорила дії мого колишнього колеги. За кілька хвилин дискета з інформацією була вже в мене.

— А, ось що, — я вирішила експлуатувати колишнього колегу до останнього, — Ром, скажи, ти футболом цікавишся?

— Природно.

Якраз я нічого природного в цьому захопленні не вбачала, та все одно зраділа, що колега відповів саме так.

— То скажи мені, — я намагалася говорити якомога байдужіше, — ця історія з актом самоспалення корейського уболівальника… Це що, серйозна подія для футболу? Чого це раптом усі про неї заговорили?

— Яка історія? З яким самоспаленням? — не зрозумів Рома, витріщаючись на мене. Він вочевидь був наляканий власною некомпетентністю. Допитливість Ромочки не пробачала йому таких провалів у інформаційному потоці. — Зажди, уточню! Тут у нас газета, чи де? Про спорт зі спортивними оглядачами говорити слід. Щоправда, у нас такої посади нема, а ось у конкурентів…

Ромочка не полінувався набрати чийсь внутрішній номер. За три секунди половину принесеної мною баночки пива було обіцяно оглядачам ворожого видання. За це ми дізналися, що всі ті корейсько-японські уболівальники взагалі завжди відзначалися рідкісною самовідданістю та сталою нехіттю до власного життя. Тому дивуватися через такі речі, як самоспалення, не варто. І взагалі, історія знає безліч прикладів жертвоприношень у ім'я футболу, ще гучніших за цю байку, що давно вже пилом припала. Приміром, один німецький уболівальник викинув із вікна власну дружину, коли та перемкнула телевизор на інший канал під час трансляції футбольного матчу. Серіал бідолашна хотіла подивитися.

«Чудово! Чого це раптом обидва мої колишні чоловіки заговорили про одну й ту саму історію? Якби ця байка була, так би мовити, в усіх на вустах, тоді ще зрозуміло… До того ж, якщо взяти до уваги схильність Шурика потрапляти під чужий вплив…

Ох і підозрілий це збіг! Коли ж вони могли познайомитися?»

— А з якого це дива ти зацікавилась футболом? — запитання Ромочки відволікло мене від похмурих думок. — Знаючи твою схильність піддаватися чужим впливам, сміливо можу заявити, що твій бойфренд — футбольний уболівальник.

«Ну от! Усе життя вважала, що це я на всіх навколо впливаю та всіх перевиховую… Ніколи не думала, що справляю на Ромочку таке дивне враження!»

— Він не бойфренд, — сухо відрізала я, — а олдмен і при цьому майже ворог. Як співають у одному американському блюзі, «боротьба за чоловіка зазвичай перетворюється на боротьбу з чоловіком». Усе, бувай. Побігла воювати.

У редакторський комп'ютер мене, звісно, ніхто пускати не збирався. Якщо по-доброму, слід було б зайти до найближчого інтернет-кафе та скористатися технікою там, але в мені заговорила Філософія Автомобіліста.

«Ну чого ти маєш платити, та ще й чужим людям важливу особисту інформацію демонструватимеш, якщо в самої комп'ютер стоїть удома? Тим більше, пробок сьогодні, начебто, в місті нема. До власного дому — десять хвилин!» — як завше, вдвічі скорочуючи поточні витрати, бадьоро заявила вона.

І хоча Здоровий Глузд був категорично проти, я спрямувала колеса «Форда» до свого дому.

Я влетіла в помешкання практично з тією самою швидкістю, з якою їхала, та раптово завмерла, зусиллям волі змушуючи себе не гепнутися без тями, й задкуючи до дверей, вискочила на сходовий майданчик. Страх скував розум, він гнав мене знову до «Форда». Геть від споганеного чужим втручанням власного дому! Тепер посаду «моєї фортеці» зайняв поки що недоторканий салон авто. Руками, які страшенно тремтіли, я заблокувала замки.

«Негайно заспокойся! Негайно заспокойся!» — сиреною завивав у моєму мозку Здоровий Глузд, і сам переляканий настільки, що безтямно зациклився на єдиній фразі. Пальці автоматично почали набирати номер телефону.

— Привіт, як ся маєш? — Жориків голос лунав образливо бадьоро.

«Як ся маю? — просичало в моїх думках. — Жахливо! Жахливо, жахливо…»

— Дякую, чудово, — розтікаючись життєлюбством, проспівав у трубку мій голос. Добре, коли в людини в будь-якій ситуації працює «автопілот», не дозволяючи виказати власну слабкість. — Скажи, ти ще у відрядженні? Ще не скоро приїздиш?

— На жаль, поки не скоро. Але справа наближається до завершення.

«А чому ж тоді в кухні на столі стояла чашка з недопитою кавою?! Хто ж у такому разі був у мене вдома?»

— Дуже шкода. Уже скучила.

— Не сумуй, незабаром усе це скінчиться. Мені й самому хочеться повернутися до нормального домашнього життя.

«Яке там нормальне, якщо хто завгодно може проникнути в помешкання та випити всю мою каву…»

— Умгу. Ну гаразд, бувай.

«Отже, Жорика в місті нема. Сама я ні за яких умов не могла б залишити непомиту чашку… Висновок простий. Нещасний Хтось зумисне лишив у квартирі сліди свого перебування, аби перетворити мене на безпорадну істеричку. Що ж, йому це майже вдалося».

«Раз він не відчіпляється, виходить, ти на вірному шляху. Розумієш?»

«Відкіля йому знати про мій шлях? Цей гад примудряється якимось загадковим побитом відслідковувати мої пересування. «Облиш цю справу», — писав він мені, очевидячки припускаючи, що я перестану й думати про доручене Шуриком розслідування. Але ж я й перестала. Щоправда, не через погрози, а через справи, котрі виявилися раптом більш важливими. З'ясувати, куди подівся Шурик, усе-таки важливіше, ніж морочитися з гріхами Кішки. Стривай! Кішка! Виходить, Хтось вистежив мене, коли я їздила до Вадьки, і вирішив, що раз я зустрічаюся з Лериними жертвами, значить, мій інтерес до її справ не вщух. І тоді Хтось вирішив удруге попередити мене. Може, навіть залишив записку…

Повертатися до квартири заради пошуків нових слідів вторгнення ворога мені було відверто страшно. Я завела авто й невпевнено рушила в бік офісу Вікторії. Навряд чи вона могла б чимось допомогти, але, по-перше, вона була в курсі подій, що давало мені можливість виговоритися, а по-друге, в офісі, звичайно ж, був комп'ютер.

«Шурик зник, я, зважаючи на обставини, от-от зникну й сама… Жарти скінчилися», — нервово торохтіло в моїй голові, оголошуючи надзвичайний стан. Справа ставала дедалі серйознішою, і виглядало все що далі, то сумніше.