Бунт моїх колишніх

Розділ другий, котрий спокутує частину гріхів попереднього

Незважаючи на те, що за статусом колишні чоловіки мусять мати самі недоліки, Шурик володів єдиною безперечною чеснотою: він завжди з'являвся вчасно. Ось і тепер мій другий колишній чоловік примудрився з'явитися за півмиті до того, як я зважилася набрати на мобільному Жориків номер, аби порадувати його зникненням «Форда» й істерично зажадати негайної допомоги.

— Кет, ну чому ти завжди з'являєшся так невчасно?! — замість привітання Шурик чомусь невдоволено закопилив губи й гордовито виставив своє квадратне підборіддя. Цей вираз обличчя означав, що Шурик гнівається. — Що ти тут забула зараз?

Ну от! Бракувало ще, аби Шурка розмовляв зі мною так брутально…

— Хіба ми домовлялися про зустріч, і я спізнилася? — з награною наївністю закліпала я. — Пробач, забула. Просто не здогадувалася, що ти нудишся в чеканні…

— Не перестаю вражатися твоїй здатності обертати будь-які наїзди на компліменти, — Шурик неуважно посміхнувся. Він ніколи не вмів гніватися довго. — Все-таки краще було б, якби ти зайшла кількома хвилинами пізніше…

Взагалі така поведінка зовсім не властива моєму колишньому чоловікові. Зазвичай він радів зустрічам зі мною. Останні років зо три ми з Шуриком підтримували дуже близькі дружні стосунки, тому я, звичайно, розраховувала на підтримку в тяжку хвилину. «Отакої, — подумала я, — коханий чоловік по-зрадницькому їде у відрядження, улюблений «Форд» нагло зникає… А колишній чоловік, він же за сумісництвом найкращий друг, замість того, щоб надавати посильну допомогу, всіляко демонструє відсутність бодай найменшої привітності…» Мені раптом стало до смерті себе шкода. Що ж, коли навіть Шурик не бажає мене бачити, я можу й піти. Залишуся наодинці з власним горем, і хай ця безодня мене без жалю поглине. Дивлячись прямо перед собою, я мовчки рушила до виходу.

— Стривай, ти куди? — постать другого колишнього чоловіка, немов гора, стрімко виросла на моєму шляху.

Я не відповіла, й далі повільно простуючи до дверей. Шурик задкував і, безглуздо розмахуючи руками, вигукував дивні слова.

— Зажди! Не ходи туди! Я спершу повинен тобі пояснити! Ти ж, напевно, вже все неправильно зрозуміла…

— Та що ти там, труп, чи що, на задньому сидінні ховаєш? — я не витримала і, не без жалю залишила образ несправедливо скривдженої та зупинилася.

Шурик важко зітхнув, пригладив чомусь постійно розкошланого чуба, швидко протер окуляри і чомусь заговорив пошепки.

— Ні. Трупа там немає. А ось авто… Авто є…

— Ну, хоч у когось, — автоматично огризнулась я, не цілком розуміючи, до чого він хилить.

— У тому-то й річ. Моє авто стоїть у тебе за спиною. Бачиш?

Я про всяк випадок озирнулася, перевіряючи.

— Виходить, я приїхав не на ньому…

— Ти що, вкрав чиєсь авто? — не без поваги поцікавилась я.

— Так. Тобто, ні. Тобто… Я лише взяв його покористуватися…

Мені жахливо набридли всі ці таємниці.

— Негайно кажи, в чому справа! — я набрала повні груди повітря і звично взяла перші нотки істерики, яка була саме доречною. — У мене тут трагедія на трагедії, а ти дурня клеїш…

— Пообіцяй, що не вважатимеш мене лютим ворогом і при цьому ні про що не допитуватимешся…

— Говори! — прогарчала я, бо згадала, що, на жаль, спільне життя з істеричною Вікторією зробило Шурика невразливим для жіночих сліз.

— Обіцяй! — Шурик залишався непохитний.

— Говори! — я вже грізно блискала очима.

— Обіцяй!

— Обіцяю! Говори! — цікавість виявилася сильнішою, і я впокорилася.

— Говорю! Обіцяй!

Кілька секунд у гаражі панувала тиша. Ми обоє заплуталися в репліках і намагалися тепер осмислити суть і підсумок суперечки.

— Ну? — обережно почала я.

— Річ у тім, що я приїхав… на твоєму «Форді».

— Правда? я кулею вискочила з гаража. Улюблений «Форд» виглядав неушкодженим. Сказати, що мені гора спала з пліч, означало нічого не сказати. Цілий гірський хребет, який обтяжував мою нещасну свідомість, миттєво розсипався на порох. — Ур-р-ра!

З радісним вереском я кинулася Щурикові на шию і заходилася відчайдушно теліпати босоніжками, в яких не так давно підбила підбори. Такої реакції другий колишній чоловік очевидячки не сподівався.

— Ні, ну ти точно ненормальна. На мене ображатися треба, а ти на шию кидаєшся…

— Ой Шурочко, якби ж ти знав, як я перелякалася! Думала, хтось «Форда» викрав. А це ти, виявляється… Ні, звичайно, я на тебе зла, — я ретельно намагалася прогнати з обличчя променисту посмішку, — і ти повинен заприсягтися мені надалі такого не робити… Але… Як же мені не радіти, коли й авто повернулось, і злочинець сам знайшовся…

— Я не злочинець! — заволав Шурик. — Кет, мені просто конче треба було їхати. Причому, бажано своє авто не світити, його знають. От я й вирішив «Форда» взяти. Хто ж знав, що тебе в неділю ранком сюди занесе…

Слід зауважити, що недільний ранок для мене священний. Цього ранку я відсипаюся, займаюся собою, загалом, роблю все що завгодно, тільки не ходжу в гараж по «Форда». Шурик, зараза, про це знав і вирішив згадати колишні часи. Бачте, раніше «Форд» належав Шурикові. Георгій викупив авто в мого другого колишнього чоловіка, знаючи, що я до нього звикла, мов до рідного.

— Зачекай, — я зібрала всі внутрішні сили, намагаючись придушити власну цікавість. — Шурочко, а скажи-но мені…

— Ти ж обіцяла нічого не запитувати.

— Я брехала. Скажи, як ти примудрився завести машину без ключа?

— А, ти он про що… — Шурик зітхнув з відчутним полегшенням. — Кривдиш… Я на цьому «Форді» два роки проїздив, невже думаєш, змусити працювати не зможу…

— Гаразд, відповідь приймається. А скажи-но ще…

— Ти обіцяла…

— Слухай, — я починала заводитися — жарти з моєю Цікавістю завжди були дуже небезпечні. — Шурику, ти ж знаєш, що маєш справу не з простою людиною, а з приватним детективом…

— Мало того, це не просто детектив, а це ти, Катерина Кроль, що істотно посилює ризик, — в'їдливо перебив Шурик.

— Ти мене вже заінтригував, — провадила я, — тепер у тебе є тільки два варіанти: добровільно розповісти мені, куди їздив, або добровільно віддатися в мої брудні лапи…

— Що? — Шурик гидливо примружився. — А мити їх ти не пробувала? До речі, що ти цими лапами зі мною робитимеш?

— Досліджуватиму. Точніше, розслідуватиму, що відбувається. Розпочну стеження, підслуховуючі пристрої встановлю, залучу до справи різних знайомих із кримінального середовища… За ким ти там на моєму «Форді» ганявся? Може, й не дізнаюся нічого, зате галасу нароблю… Подумай сам — схоже, в усьому зізнатися добровільно тобі вигідніше… Я ж бо можу таке розкопати, що тобі й не снилося…

— Ото ж бо й воно, — закивав Шурик, — із твоєю багатою уявою, коли вже ти візьмешся щось розслідувати, неодмінно навигадуєш бозна-яких небилиць. Може, справді простіше зізнатися у всьому? Бо Жорик мені потім довіку твого нервового розладу не пробачить.

— Пробачить. Йому тепер байдуже. Він взагалі виїхав. У нього, бачся, відрядження.

— Серйозно? — Шурик якось підозріло примружився. — Виїхав у такий момент?

— У який?

— Ну, — Шурик якось знітився, — залишив тебе саму…

— Що вдієш, йому запропонували дуже вигідну роботу, — з якогось дива я вирішила відстояти честь Георгія. — Він ненадовго. Тижнів на два максимум. Я, звичайно, страждаю через відсутність самореалізації, але не настільки серйозно…

Шурик раптом став як укопаний.

— Що? — не витримала я.

— Кет, скажи відверто, чи гарний з тебе приватний детектив?

Цього разу як укопана зупинилась я. Брехати другому колишньому чоловікові не хотілося. Однак, якби я зізналася у власній некомпетентності, напевне, виник би ризик, що моя цікавість залишиться невдоволеною.

— На жаль, — я безтурботно посміхнулася, — я не стільки приватний, скільки чесний детектив, тому змушена зізнатися…

— Зрозуміло, — Шурик сприйняв моє хитре зауваження на свій манір. — Ти права. Скромність, звичайно, прикрашає. Розумієш, — Шурик дивився крізь мене, щось обмірковуючи, — я їздив на твоєму «Форді», тому що стежив за однією людиною… Загалом, мені б не завадили послуги компетентного детектива. Я ось щойно зміркував, що можна залучити тебе… Мені потрібно встановити стеження…

— О, — я пафосно закотила очі до стелі, — стривай, угадаю, — подумки вилаяла себе за підсвідому радість, яку відчула при звістці, що особисте життя не клеїться не в мене одної. — Ти хочеш найняти мене, щоб перевірити, чи вірна тобі Вікторія. Так? Шурику, в мене всі ці стеження вже в печінках сидять! Стала відраза до справ сердечних. Крім того, вона моя подруга, я навряд чи зможу…

— Господи, що ти знову собі навигадувала?! — перебив мене Шурик. — Справа зовсім не у Вікторії. Хвалити Бога, я ще не розучився ставити запитання та вірити її відповідям. Мене просто попросили перевірити на благонадійність деяких потенційних, кгм, партнерів. А сам я це робити не маю ані часу, ні вміння…

Я зачаїла подих, намагаючись надати обличчю якомога байдужішого виразу. Здається, в мене з'явилася можливість узятися до справи, цілком гідної приватного детектива.

«Ти при своїм розумі?! — пані Сумління, звичайно, вирішила все зіпсувати. — Ти ж навіть приблизно не знаєш, як такі справи робляться! Жорик, якщо ти забула, допомогти не зможе… Про яку справу може йти мова, коли ти просто в підмайстрах у Жорика ходила? Грошики візьмеш, а сама підведеш? І кого? Рідного колишнього чоловіка…»

— Шур, — мені, певна річ, зробилося дуже соромно, — я нічим не можу тобі допомогти… Жорик виїхав, а я без нього нічого не вмію…

Шурик розширив очі від подиву, навіть доторкнувся долонею до мого чола.

— Кет, ти нездужаєш? Звідколи це ти від цікавих і вигідних справ відмовляєшся?

— Не занедужала, — знову згадався мій плаксивий настрій. — Просто давно вже пізнала свою справжню ціну. Далі секретарки, на жаль, ніяк у цій самій детективній справі просунутися не можу…

— Так… Терміново влаштовуємо процедуру під назвою «Зміцнення віри в себе». Та не бійся ти! Допомагатиму. Просто мене всі ці люди знають, та й часу обмаль…

— Які це «всі ці люди»? Вони що, розмножуються? Щойно йшлося про одну людину? — настільки стрімкий розвиток подій остаточно налякав мене.

— Ну, гадаю, так чи інакше, розмножуються, звичайно… — замислено мовив Шурик. — Але не в цьому річ. Слухай, ти зі своєю підлітково-показовою зовнішністю саме те, що мені потрібно… У чарівній наївній панянці ніхто не запідозрить запеклої шпигунки…

Я вирішила демонстративно образитися. Допоки триватимуть ці знущання? Хоча кучерики солом'яного кольору, які завше стирчать врізнобіч, і самій мені здавалися до непристойності тінейджерськими, все-таки я сподівалась на більшу повагу до своєї зовнішності.

— Ну от. Чого надулася? — Шурик помахав рукою перед моїм носом. — Це комплімент. У твоєму віці скакати, наче коник-стрибунець, навіть дуже похвально А головне, ніхто ні на мить не запідозрить у тобі серйозної людини, котра відчинить нам ворота до багатьох таємниць… Загалом, працюватимеш моїм виконавцем… Згодна?

Я постаралася зосередитись.

— 0, — радісно вигукнув Шурик, — тобі навіть вдалося скорчити серйозну пичку. У твоєму випадку це п'ятдесят відсотків успіху.

Я не змогла стримати посмішки.

— Ось тільки посміхаєшся ти несолідно, — незворушний Шурик знущався й далі. — Ніяково підводиш кутики губів, та ще й червонієш при цьому… Як маленька дурненька дівчинка.

До таких вишуканих глузів мій другий колишній чоловік досі не вдавався.

— А по-твоєму я повинна іржати, як велика дурепа? Де ти тільки таких нісенітниць набрався?

— Дарія до школи фотомоделей ходить, — тужливо зітхнув Шурик, — усією родиною беремо участь у відпрацьовуванні її образів… Підозрюю, що незабаром навіть рибки почнуть масово крутитися перед дзеркалом і заучувати голлівудські гримаси… Хатня робітниця Тетяна вчора так охоронцеві в під'їзді посміхнулася, що той з криком «Бабусю, вам що — зле?» кинувся «швидку» викликати… Загалом, розважаємося…

Я співчутливо покивала головою. Дванадцятирічна Даша, донька Вікторії від першого шлюбу, змалечку демонструвала свою деспотичну вдачу, змушуючи всіх жити лише її захопленнями… Це що ж треба було зробити з програмістом Шуриком, аби він навчився звертати увагу на міміку співрозмовниць?!

— Знаєш що? — Шурик, нітрохи не соромлячись моєї присутності, знову сів за кермо «Форда» і продовжував розмову зі мною крізь відчинене вікно. — Ходімо до нас. Вип'ємо чайку та поговоримо докладніше про майбутню роботу. Єдине, про що мушу попередити: я в присутності Вікторії особливо афішувати все, що відбувається, наміру не маю.

— Хочеш сказати, Віка дасть нам змогу побалакати наодинці? — не повірила я власним вухам. — Я б нізащо в світі не дозволила, щоб найближчі люди мали від мене таємниці…

Вікторія Силенська, одна з найвідоміших леді нашого міста, що домоглася і грошей, і статусу самостійно та задовго до свого другого заміжжя, звичайно, мусила неодмінно бути в курсі всіх чоловікових справ.

— Кет, — Шурик посміхнувся, — Віка мудра жінка. Вона чудово знає, що мої справи — це мої справи. Якщо я з якихось причин не втаємничую її в те, що відбувається, значить так потрібно. На відміну від тебе вона поважає мою внутрішню волю і не гине в нав'язливих обіймах цікавості.

— Краще бути потрібним, аніж вільним, — глузливо процитувала я класика. — Втім, кожен обирає свій шлях. Я, як тобі відомо, вірний прихильник повної відвертості між людьми. Справжнє кохання, на мій погляд, можливе, тільки коли люди по-справжньому живуть одним життям, без поділу справ на «мої» та «твої»…

Розмірковуючи вголос на подібні теми, я знову згадала про від'їзд Георгія і відчула, як порожнеча, якою я силкувалася витиснути своє почуття до Жорика, змінюється болем. Як показав досвід, наскільки б спільним життям не жили двоє, корисливі інтереси миттєво роз'єднували їх, розкидаючи по різних роботах і турботах. Це відкриття навівало на мене немислиму тугу.

— Принаймні, в ідеалі повинно так бути, — несміливо пом'якшила я категоричність власних висловлювань.

— Здоровий реалізм показує, що так не буває. Справжнє кохання! — Шурик презирливо гмикнув. — Твоя теорія придатна тільки для палких закоханих, але ніяк не для тривалого спільного життя. Ех, Кет, ну коли ти вже подорослішаєш?

Я навіть не образилася, за що відразу поставила собі великий плюс. Приємно, коли на практиці власні позитивні якості виявляються справді наявними. Подібні ситуації, на жаль, поки що в моєму житті складалися вкрай рідко, тому я щиро пораділа з власної просвітленості та невразливості.

Шурик тим часом підняв скло і жваво загнав «Форда» в стійло Я лагідно погладила авто, яке знайшлося, по лобовому склу. За довгі роки спільного існування в нас із цією машиною утворився якийсь цілковито містичний щиросердний зв'язок. Якби «Форд» умів, він би вдоволено замуркотів.

— Ти пам’ятаєш, що я поки не давала згоди на виконання твоєї дивної роботи? — про всяк випадок я вирішила ще трохи покомизитися.

— Та облиш ти, Кет… Уявляєш, як здивується Георгій, коли довідається, що ти самостійно впоралася з замовленням!

Мда… Шурик завжди вмів наполягти на своєму. Я уявила перекошену фізіономію Жорика, який дізнається, що, поки він там роз'їздив по відрядженнях, я теж не сиділа склавши руки, напрацьовувала нашій агенції клієнтуру, навіть життям ризикувала. Видовище мало б бути надзвичайно приємне. Моє самолюбство мусило отримати гідну компенсацію. Навіть стороннього чоловіка спокушати не довелося б. Хоча ні, для певності можна було б і справу розпочати, й чоловіка спокусити, й ще якусь таку саму повчальну для Жорика штуку втнути…

«Стривай, — Здоровий Глузд, який давно вже, здавалося, не мешкав у моєму внутрішньому світі, вирішив раптом забігти в гості, — ти що, заради дитячого бажання довести власну перевагу на які завгодно дурощі погодишся?»

«А з тобою ми взагалі ще два роки тому розлучилися! — відбивалась я, обурена цим знахабнілим втручанням. — Якщо пам'ятаєш, рішення жити разом із Георгієм смертельно образило тебе, і ти залишив мою жалюгідну свідомість…»

«Неправда! — Здоровий Глузд ображено шморгнув носом. — Ти сама прогнала мене. Скоротила через непотрібність, бо вирішила, що мої функції у твоєму житті відтепер виконуватиме Георгій… Але тепер, я так розумію, ти нарешті усвідомила мою необхідність?»

«Як бачиш, Жорик не впорався зі своїми обов'язками, — я не могла не визнати наявність здорового глузду в словах Здорового Глузду, — що ж, доведеться поновити тебе на посаді. Але врахуй, це зовсім не керівна посада…»

«Можна подумати, я колись розраховував на інше! — огризнувся Здоровий Глузд. — У будь-якому випадку, вважаю недоцільним звалювати на себе обов’язки, з якими ти напевно не впораєшся».

— Кет, ти про що так серйозно замислилася? — вже в ліфті запитав мене другий колишній чоловік.

— Намагаюся прислухатися до порад свого Здорового Глузду, — відверто зізналась я.

— До чиїх порад? Його ж у тебе зроду не водилося…

— Схоже, справді не водилося, — я вирішила, що свій ліміт неввічливості Шурик уже вичерпав, — інакше я б ніколи не вийшла заміж за такого мерзенного типа, як ти…

— Гаразд, гаразд, я жартую, — Шурик спробував підлизатися і галантно розчинив переді мною дверцята старенького ліфта.

Природно, Дарія не могла підійти до кабіни ліфта іншої миті. Дверцята, відчиняючись, вдарили доньку Вікторії Силенської по лобі.

— Клас! — захоплено вигукнула Дашка й навіть забула розревтися. — Я іскорки бачила!

— Негайно приклади до лоба лід, бо вискочить ґуля, — радила я, не на жарт налякана.

Дашка рвонулася до дверей помешкання. Видно, наявність ґуль на лобі у фотомоделей за ступенем трагізму прирівнювалася до світових катастроф.

— Дашо, а привітати тітоньку Катерину!? — суворо гукнув услід втікачці Шурик.

— Мамо! Там Катруся прийшла! — Дарія все життя величала мене на ім'я, не зважаючи на постійне невдоволення батьків. — А я на базар не піду, бо Шурик убив мене дверима! — замість привітання Дашка підморгнула мені й пірнула в квартиру.

Щонеділі хатня робітниця Тетяна мала вихідний, і всі домашні клопоти лягали на тендітні Даринині плечі. Вікторія створила таку ситуацію з педагогічних міркувань, але вже невдовзі відчула, що залучення дітей, котрі підростають, до ведення господарства смертельно небезпечне для самого господарства, та відмовлятися від намірів привчити Дарію до виконання елементарних обов'язків не збиралася. Особисто я вважаю, що даремно. Життя — найкращий педагог. Коли треба буде, Дашка сама всього навчиться. На щастя, ні Віка ні Шурик до моєї думки прислухатися наміру не мали.

Ми з Шуриком увійшли вслід за Дарією.

— Привіт-привіт, дико тобі рада, проходь у вітальню, я зараз, — скоромовкою проказала Віка, що виникла в передпокої, — тільки з'ясую, що з цією малолітньою симулянткою.

— Вона не симулянтка, — Шурик вирішив поновити справедливість, — я двері відчиняв… А вона саме з іншого боку стояла…

Вікторія, схильна перебільшувати будь-які лиха, сполотніла й обережно гукнула в бік кухні:

— Донечко, ти жива?

— Дивлячись для чого, — хитро примружилася Дарія, котра вже притулила собі до чола рушник із льодом. — Телевізор дивитися можу… А от на вулицю вийти затяжко буде…

— Гаразд, я сама на базар піду, — відмахнулась Вікторія. — Вам не здається, що я сьогодні підозріло покірлива? — звернулась вона до нас із Шуриком. — Це, мабуть, на дощ.

— Віко, — до мене мова нарешті повернулася, — скажи, що в тебе на голові? Коли я бачила тебе востаннє в настільки, гм, — я затнулася, підшукуючи слово, — фривольному вигляді, справа скінчилося твоїм другим заміжжям… Що відбудеться цього разу?

Варто зауважити, що Вікторія завжди виглядала бездоганно, рідко дозволяючи собі якісь відступи від загальноприйнятих норм. Статус директора великої агенції нерухомості зобов'язував Віку справляти виключно позитивне враження на всіх, хто її оточував. Стильна блондинка з рівним білясто-попелястим тоном волосся та уважними темними очима. Втілені охайність і стриманість. Тому безліч найтонших кісок, що прикрашали нині її світлу (і в буквальному значенні теж) голову, м'яко кажучи, здивували мене. Так само, як і прорізані на колінах джинси разом із «фенечками» на тонких зап'ястях.

— А, — Вікторія знову відмахнулась, — наявність дочки-підлітка й не те ще може спричинити.

— Я вирішила змінити мамин імідж, — серйозно заявила Дарія.

— За це вона сама прибирає свою кімнату й допомагає Тетяні готувати їжу, — багатозначно додала Вікторія. — Потрібно ж хоч якось готувати її до майбутньої самостійності. Довелося погодитися на кіски. Та ти не переживай. Це ж я тільки на неділю. До завтра все повернеться до колишнього порядку. Знову стану дорослою, серйозною та солідною.

Я відчула, що вже зовсім нічого не розумію. Вікторія, з якою ми дружили з раннього дитинства, завжди була натурою владною та запальною. Ні оцієї лагідності, ні такого кричущого альтруїзму я в ній не підозрювала.

— Ось до чого Дарія матір довела, — посміхнувся Шурик.

— Це не я, — Даша чарівно повела плічком, — це її любов до мене довела.

— Мда, — Вікторія похмуро посміхнулася, — любов, вона й не до такого доведе.

— Бачиш, бачиш, — радісно загукала я до Шурика, — весь твій реалізм летить під три чорти!

— Мій реалізм не літає, — намагаючись зберегти повну незворушність, відрізав Шурик. — Пропоную все-таки пройти в кімнату.

Вікторія помчала на ринок, Дарія забилася у свою кімнату, щоб там зусібіч обікластися льодом.

— Отож, — посміхнувся Шурик, — виявляється, галантність теж може бути корисною. Хотів усього-на-всього відчинити двері, а в результаті отримав ситуацію, украй вигідну щодо можливості спокійно поспілкуватися.

— Звучить так, ніби ти збираєшся запропонувати мені щось непристойне, — мені стало смішно.

— Ой, — Шурик гидливо поморщився, — не турбуйся. У цьому відношенні я для тебе абсолютно безпечний. Сексуально безтурботний, я б сказав. Знаєш, начитався Сартра, і тепер мене верне від білястої плоті.

Я покрутила пальцем біля скроні — зайвий раз відзначила, що в Шурика почалися якісь дивні проблеми з почуттям гумору.

— Нічого приземлено-плотського й на думці не мала, — сухо відрізала я, опускаючись у м'яке шкіряне крісло.

— Отже, — Шурик зволив нарешті перейти до справи. — У цій теці раніше зібрана мною інформація, — колишній чоловік простяг мені темно-бордову канцелярську теку. — Нічого цікавого не дізнався. Так, дрібниці всілякі… Загалом, відштовхуватися будемо від цих досьє на наші об'єкти.

— Скільки хоча б цих твоїх об'єктів?

— Три штуки. Всі жіночої статі. Потрібно дізнатися, на чому ці люди роблять гроші. Так би мовити, перевірити на благонадійність…

— Навіщо?

— Кет, ти дійсно нікчемний детектив. Справжній сищик ніколи не турбуватиме клієнта зайвими запитаннями…

— Ну, знаєш, — обурилась я, — аби щось знайти, насамперед, слід мати уявлення про те, що шукаєш…

— Скажемо так, — Шурик затарабанив кінчиками пальців по столі, — один банк збирається дати цим громадянам кредит. Мені доручили перевірити, чи не аферисти ці люди…

— Тобі? — я аж похлинулася від такої дурнуватої вигадки, — Шурочко, ну що ж це за банк такий, котрий, замість служби безпеки використовує самого лише програміста?

— Приватний, — і оком не змигнув другий колишній чоловік. Вираз обличчя при цьому він мав настільки щирий, що сумнівів у правдивості його слів не залишилося. — Просто це мої друзі…

Взагалі всіх друзів Шурика я чудово знала.

— Ну гаразд, — другий колишній чоловік зрозумів, що шила в мішку не втаїш. — Ти маєш рацію. Я не маю друзів, ці місця вакантні. Кредит збирається давати не банк, а приватна особа, котра залучила мене до перевірки, тому що я випадково переборщив із саморекламою. Бачиш, я розписував власну необхідність для безпечної роботи, маючи на увазі комп'ютерне забезпечення… А ця людина мене зрозуміла не зовсім вірно й запропонувала роботу цілком іншого плану. Одним словом, замовник платить непогані гроші за досьє на цих людей, — Шурик нарешті передав мені в руки нещасну теку. — Я готовий поділитися з тобою і грішми, й усілякими ідеями…

— Відколи це ти вдаєшся до подібних авантюр?

— Наявність дружини, що належить до вищого світу, зобов'язує… — невиразно промимрив Шурик. — Гаразд, подумай поки що — я піду кави зварю. До речі, за кожне досьє ти отримаєш ось таку винагороду, — у стилі найкращих детективів Шурик вивів цифру на аркушику з учнівського зошита й простяг мені.

— Можна, я не спалюватиму і не з'їдатиму цього папірця? — відверто кажучи, мене давно вже нудило від усіх цих шпигунських штучок. — У мене, знаєш, розлад шлунку через надмір з’їденої протягом останніх двох років таємної документації…

Шурик мовчки пішов на кухню. Кілька секунд я боролася з бажанням негайно розв'язати загадкову теку. «Не руш! — довелося подумки нагримати на себе. — Ти ж чудово знаєш власне невміння приймати правильні рішення! Варто бодай чимось цікавій особистості промайнути серед цих підсудних, і ти миттю даси згоду на таку роботу. Перегляд теки виведе тебе зі стану, в якому ти ще здатна зберігати об'єктивність…» Не варто забувати про необхідність розслаблюватися перед прийняттям відповідальних рішень, тому втупилася в акваріум з рибками. Відчайдушно волаючи до Здорового Глузду, я марно силкувалася заглушити в собі голоси Жаги Самоствердження та Авантюризму.

— Розслаблюєшся? — Шурик поставив переді мною мініатюрну філіжанку. Я мимоволі поморщилася, демонструючи неповагу до традиції розпивання кави з наперсткового посуду. — Рибки, це добре, — не вгавав Шурик, — до речі, це останнє божевільне захоплення нашої Дарини. Уявляєш, вона кожній рибці дала ім'я…

— Родовід кожної відслідковувати не пробувала? — звела я брови.

— На щастя, таке не спало їй на думку…

— До речі, — зате мені раптом на думку спала досить цікава річ, — пропоную у присутності сторонніх осіб говорити про наших підопічних, ніби про рибок. Інформативно і не підозріло. Скажімо, «Знаєш, моя золота рибка все життя сама збирала хробачків».

Шурик розреготався.

— Або: «Люба, наші мечоносці за ближчого розгляду виявилися кровожерливими піраньями», — Шурик теж долучився до гри. — Домовилися. Радий, що ти погодилася. Гадаю, ми чудово з цим упораємось!

Як це завше й бувало, найважливіші рішення я приймала непомітно для себе. Втішало тільки те, що в будь-якому разі провчу Георгія. Коли розслідування виявиться вдалим, він лопне від заздрощів, а якщо скінчиться невдачею — збожеволіє від каяття.