Бунт моїх колишніх

Розділ десятий, котрий примудряється переконати всіх, що краще б його й не було зовсім

Я викликала ліфт і помчала донизу пішки. Стояти на місці було вже над силу.

Усе складалося просто чудово. Мені потрібен був Шурик, Вадикові — руда валіза. Намічався взаємовигідний бартер.

Коли сусід почує про наявність у мене дорогоцінного приладу, він, певна річ, без особливих труднощів домовиться про мою особисту зустріч із Робіним. Тим більше, що Артем тепер просто зобов'язаний мені всіляко потурати. Адже стеження з нього Вікторія справді зняла. Можливо, для самого тільки Шурика така угода виглядала трохи принизливою.

Я посміхнулася, уявляючи, як другий колишній чоловік, цілий, неушкоджений і вільний, почне за своєю звичкою жартома бурчати: «Ну от, завжди підозрював, що ти до мене ставишся, як до речі. Дорівняла мою значимість до важливості якогось приладу!» Або щось іще кумедніше, наприклад, скаже ось так: «Ех ти, Кет! Це ж не просто прилад, це просто супер-пупер що за штука! Я його знаєш, як довго винаходив? А ти недооцінила, на звичайну людину зміняла. Людей он скільки, а прилад такий один. Могла ще десятьох мужиків на додачу попросити!»

Добре, що вчора в мене навіть забракло сили відігнати свій «Форд» у гараж. Я мимохідь обдарувала вітанням чуйну совість нашої епохи — бабусь-сусідок, що сиділи біля під’їзду, та пританцьовуючи на радощах, підійшла до свого авто.

Багажник було зламано, валізи там не було.

Я безпорадно озирнулася.

— Забрав він валізу, — послужливо заторохтіли сусідки, розштовхуючи одна одну словами, наче ліктями. — Чого ж ти така бліденька стала? Не їла, мабуть, нічого. Хвилин десять як забрав. Ти не хвилюйся, дитинко. Там учора ще цієї валізи й не було. Ох, і як же ж ти в такій спідничині коротенькій ходиш…

Я подумки вилаялась і заприсяглася, що коли стану бабусею, то, якщо й обсаджуватиму лави біля під'їздів, не лінуватимусь розгонити всіх довколишніх злодіїв, котрі на моїх очах по чужих авто нишпорять. «Форд» слухняно рвонув з місця так хвацько, як ніколи досі.

«Наздожену! — чомусь подумалося мені. — Далеко вони відійти не встигли!»

«Стривай! — нарешті переварив усе, що сталося, Здоровий Глузд. — А чому ти вирішила, що це Васько з Сергієм? Звідки їм було знати про валізу в твоєму багажнику? Що ж вони, по-твоєму, про всяк випадок усі підряд авто зламують? Повернися, розпитай свідків по-людськи!»

«Форд» здав назад, порівнявся з дебелою двірничкою, що з'явилася в нашому будинку зовсім недавно, але вже встигла довести до нервового розладу всіх сусідів. Її любов до ранкового сну та дурна звичка здіймати куряву серед білого дня конкурували з моєю короткою спідницею за ступенем несхвалення місцевими бабусями.

— Скажіть, ви бачили, хто забрав із мого авто валізу? — запитала я, опускаючи скло.

— Аякже! — двірничка акуратно поклала мітлу на асфальт і її відразу ж присипало купою дрібного сміття, що витало навкруг. — Усе бачила.

Двірничка відповідала, ніби старанна учениця. Кивала великою кучерявою головою в такт кожному слову і навіть руки об фартух витерла, вважаючи, мабуть, що розмова на «ви» зобов'язує до охайного вигляду.

— Будь ласка, розкажіть, — благала я, вже жалкуючи, що полінувалася проїхати ще метрів зо два та попитати знайомих сусідок. — Скільки їх було, як вони виглядали?

— Один, — заговорила двірничка, — саменький він був. Високий, ставний. З чорними волоссям… Гарний мужчина…

«Хтось! — я зрозуміла, що шансів на повернення валізи вже нема. — Знову він! І здогадався ж, гад… Втім, нічого дивного. Вони з Робіним скрізь шукали, а моє авто залишалась мало не останнім місцем, куди ще не дісталися… А Шурик, звичайно, молодчага… Що, якби в ДАІ знали, як виглядає устаткування Дітей Дєточкіна!? Сиділа б я зараз за ґратами та марно силкувалася довести, що валізу цю вперше бачу! Ще другий колишній чоловік, називається!!! Як він взагалі посмів мене в цю історію втягувати й правди не пояснити? Про якісь кредити, перевірки наплів. І як не сором?»

«Не обвинувачуй людини зопалу! — вступило Сумління, — всієї правди він не сказав, аби тебе не лякати. Одна справа — якась там перевірка на благонадійність бізнесменів, і зовсім інша — боротьба з запеклими злочинцями. І до кого ж було звертатися бідолашному Шурикові, як не до тебе? Таж він просто не мав іншої ради! Його Робін з Кимось уже запідозрили, напевне, й не дали б закінчити розслідування та назбирати доказів проти Вадика. Тому Шурик і «Форда» брав, щоб не надто світитися. Він, може, й не збирався свою валізу в тебе залишати. Просто хотів свій прилад завжди мати при собі в дорозі. Від гріха, точніше, від Когось подалі. А може, Шурик передбачав обшук у гаражі, вважав, що мого авто не зачеплять?»

«Раз у таку сумнівну справу вплутався — повинен був передбачати які завгодно повороти подій», — кволо огризнулась я.

Втім, настав час зав'язувати з такими внутрішніми конфліктами. Як і годиться, з появою зовнішнього ворога, ці війни мусили бути припинені хоча б тимчасово. Я мусила терміново придумати новий план.

«Як шкода, що номер з обміном Шурика на валізу не пройде», — замість генерації здорових ідей, мозок вирішив узятися до безглуздого обсмоктування власної образи.

«Та менше з тим! Подумаєш — валіз у світі поменшало! Не розкисай! Головне ж — дістатися до Робіна. А методи тиску на нього й без валізи знайдуться. Викривальний лист — теж сила».

І тут я усвідомила справжній зміст підслуханої щойно розмови. Поп-зірка був останнім у списку жертв Дітей Дєточкіна. Післязавтра спливав термін виконання його вироку. Виходить, за добу Робін перестане контактувати з сусідом та його друзями. І тоді я його вже точно не знайду. Якщо я й могла якось вплинути на плани Вадима, то тільки зараз. Цей факт мене анітрохи не радував.

«Далі зволікати нікуди. Не можеш упоратися сама — передай справу людям з більшими можливостями. Хоча б і міліції. Адже ризикуєш проґавити ватажків зграї! Доведеться бідним дітям, яким Робін просто мізки запудрив, за все розплачуватися. Крім того, невідомо, чи справді випустять Шурика на волю по завершенні операції».

Я напружено крутила в руках телефон. Бачить Бог, я не хотіла здавати Робіна. Не хотіла. Але, з іншого боку, він сам винен. Нема чого так ретельно маскуватися. І потім, якби він не зачіпав Шурика, я б взагалі жодних претензій до нього не мала. Кому, як не Вадикові, знати, що я своїх колишніх чоловіків не полишаю напризволяще! Пальці раптом вийшли з покори і мимоволі набрали потрібний номер.

— Алло, можна ще раз Настю? — скам'янілим голосом промовила я в трубку, коли зрозуміла, нарешті, куди дзвоню. Зрештою, Вадик теж мій колишній чоловік.

— Сестрице, ти вже вибач, що знову тебе смикаю. Термін мого завдання переноситься на завтрашній ранок. Розумієш?

Як не дивно, Сестриця розуміла. Перебування їх із Дариною на одній території позитивно впливало й на поведінку, й на розумові здібності обох.

Я розсудила, що півтори доби Жорику вистачить, щоб у разі моєї невдачі цілком нейтралізувати Дітей Дєточкіна. На крайній випадок він же має можливість просто поставити на вуха всю міліцію. Якщо я найближчими днями не переломлю ситуацію — іншої ради не залишиться. Доведеться здати Робіна в руки сторонніх. Я будь-що мусила зробити все від мене залежне, аби не припустити найгіршої розв'язки.

«Блеф — справа тонка», — повчала я сама себе, натискаючи кнопку сусідового дзвінка.

— Відчинено! — гукнув він звідкись із глибин свого лігва. Я смикнула ручку дверей і відразу потрапила в зону апетитних ароматів, від яких в шлунку почалися легесенькі кольки. Артем готував щось гостре й пахуче. Я згадала, що досі не снідала, й сумно ковтнула слину.

— Заходь. А я отут кулінарією, типу, бавлюся, — на своїй території Артем тримався значно впевненіше. — Складеш компанію? Не люблю їсти в самоті.

Я забула всі правила пристойності та енергійно закивала.

— Я й не знала, що ти такий майстер.

Артем дістав із духовки деко із м’ясом по-французьки.

— Так ніколи ж було, — ніяково посміхнувся сусід. — А зараз ось із дому виходити, типу, не хочу — то відразу й до хавчика руки дійшли.

— Це — їжа, а не твоє дурне слово. Сам ти хавчик! — образилась я за таку апетитну страву.

— Може, й правда хавчик, — раптово спохмурнів сусід. — Я, тобто. Суспільству на з'їжу, так виходить. Усім чогось від мене треба… Придумай те, зроби це. Зжирають потрошку…

— Он воно як? — мені знову стало його шкода. — А я гадала, що буду оригінальна.

— Тобто?

— Мені, будь ласка, ось цей шматочок, надто він симпатичний, — вказане миттю перемістилося до мене в тарілку. — Тобто, любий сусіде, я теж від тебе чекаю дечого. До речі, стосовно стеження… Я все владнала.

— Дякую, — схоже, я зіпсувала хлопчикові апетит. — А що від мене цього разу потрібно?

«Нормально? «Цього разу»!!! Я його, можна сказати, вперше в житті про щось прошу…»

— Сущі дрібниці, — я почувалася останньою сволотою, але на карту було поставлено надто багато і по-іншому вчинити вже не могла. — Справа значно легша за спробу пограбування банку.

Артем завмер, дивлячись кудись крізь мене. Він сполотнів так, що веснянки на обличчі здавалися майже чорними, і стиснув зуби.

«Нічого не вдієш, друже, — подумки підбадьорила я сусіда, — доводиться розплачуватися за власні помилки. У цьому житті все, чого ви не скажете, як і все, що ви скажете, може бути використане проти вас».

— Мені необхідно зустрітися з Робіним, — я безжально поставила крапку.

Губи Артема скривилися в усмішці. Якби не телефонний дзвінок, я б, напевно, нагримала на сусіда за звичку так неприємно посміхатися. Дзвонив Георгій.

— Привіт, ти де? — судячи з гамору по той бік трубки, Жорик був десь на людній вулиці.

— Трішки вище дому.

— Літаєш, чи що?

— Ні. Малося на увазі, що трішки вище за нашу квартиру, — засміялась я. — Сиджу в нашого малолітнього бандита, розуму навчаю.

Артем зрозумів, хто телефонує, та заходився розмахувати руками, вмовляючи мене дати йому трубку.

— А, — без інтересу відреагував Жорик, — довго ти ще цим займатимешся?

— Гадаю, довго. А що?

Не збирається ж Георгій приревнувати мене до цього хлопчиська?

— Просто запитую, — якось невизначено кинув він. — Виходить, нічого інтимного мені від тебе зараз не почути. Зажди, а ти сама там?

— Ну, як мінімум, із сусідом.

— А крім тебе ще є гості? — схоже, Георгій починав дратуватись. Я згадала його дивну реакцію на звістку про мою поїздку до Вадима та ревнощі, які тоді зненацька прокинулись.

«Може, зараз Жорик побачив щось негарне в тому, що я наодинці з сусідом? — промайнуло в думках. — Він там що, зовсім з глузду з'їхав?»

Хоча раніше я й прагла всіма можливими та неможливими засобами провчити Жорика, викликаючи в ньому ревнощі, зараз чомусь раптом стало його шкода. Та й не на часі було грати в ці ігри.

«Побережімо хоча б Жорикову психіку. Повинна ж бодай одна нормальна людина в родині залишитися», — вирішила я.

— Звісно. Як без того? Купа всілякого люду, — нарешті повідомила я.

«Неправда задля порятунку — це не зовсім неправда. Так, малесенька побрехенька. Навіть брехуняточко», — я подумки гладила себе по голівці, заспокоюючи.

— Виходить, ти так і будеш тепер офіційним тоном відповідати, — зітхнув на тому кінці Георгій.

— Та нормальний у мене тон, — зніяковіла я.

— Слухай-но, а передай трубочку цьому типові. Хоча ні, краще не треба… Гаразд, бувай. Радий, що в тебе все гаразд. До зв'язку.

Я здивовано глянула на трубку. Чого дзвонив, навіщо дзвонив? Скучив? То невже важко так і сказати? Жорик чомусь вважав, що сам факт його дзвінка зобов'язував мене миттєво розпливатися найніжнішими слівцями. Якщо я говорю звичайним тоном, він ображається, навіть не вважаючи за потрібне щось пояснити.

Сусід, схоже, теж образився на мене. Епідемія в них якась.

— У нього сідав акумулятор, — виправдалась я перед Тимком. — Отже, повторюю: мені потрібно зустрітися з Робіним.

— Я тут, типу, не помічник, — віддано дивлячись просто у вічі заявив сусід. Щось у глибині його погляду наштовхувало на думку, що Тимко щиро радіє з власної неспроможності виконати моє прохання. — Де його шукати — поняття, типу, не маю. Зазвичай він або Метр самі дзвонили Сержу та домовлялися про стрілу.

— Коли наступного разу вийдете з ним на зв'язок?

— Не знаю! — Артем раптом перейшов на крик, але таки оговтався, спробував себе опанувати. — До хлопців на зустріч я сьогодні ввечері йду. Якщо Робін вважатиме за потрібне, то Сержу подзвонить і домовиться, типу, що приїде. Задовбався я вже на всіх, типу, стукати! Нікому ж зла не бажав, хотів як краще, а тут…

— Артеме, послухай мене, — я намагалася говорити якомога переконливіше, — мені дуже важливо зустрітися з Робіним якнайшвидше. Ти повинен мені допомогти. Довідаєшся в хлопців, коли і денаступна стрілка, та візьмеш мене з собою. Обіцяю, нікому шкоди з цього не буде. Навпаки, багатьом допоможеш.

— Я таких, типу, загадок не доганяю, — ображено прорік Артем. — Хочеш пояснити щось — пояснюй.

— Відверто кажучи, не хочу. Але, видно, доведеться, — я мусила будь-що переконати Артема. — Ваша руда валіза в мене.

Артем аж підхопився.

— А Метр де, що з Метром?

— Сама хотіла б знати.

— Чим доведеш? — люто блискаючи очима, Артем наближався до мене. На якусь мить мені навіть стало страшно. Сусід вочевидь надто поважав Шурика й здатен був на що завгодно, аби лиш вивідати місце знаходження свого Метра.

— Чим доведу що? — я намагалася роззброїти його найчарівнішою з посмішок. — Якщо ти про валізу, то показувати її тобі не збираюся. Раптом відняти спробуєш. Розповім тільки, як вона виглядає, щоб ти не сумнівався, — я докладно описала валізу, яку ще вчора бачила в своєму багажнику. — А щодо Метра… Твій Метр, між іншим, крім усього іншого, ще й мій… — я затнулася, бо навряд чи молодіжна свідомість сусіда здатна була переварити таку складну річ, як щира приязнь між усіма моїми колишніми чоловіками та мною, — мій близький родич. Валізу свою він у мене зберігав. Можу розповісти, як цей прилад діє, якщо досі не віриш.

— Пароль краще скажи, — примружився Артем.

На жаль, подібного ходу з боку сусіда я не передбачала.

— Ти що, Шурика за зрадника тримаєш? Стане він усім навколо паролі роздавати! Просто зберігав у мене прилад, побоюючись, видно, що Робін із хлопцями силою вилучать.

— Не міг він так про Робіна думати. Вони друзями були. І компаньйонами.

— Не має значення. У будь-якому разі, де зараз Шурик я й сама хотіла б з'ясувати. Та ще багато в чому розібратися. Прилад у мене. По-моєму, це достатній привід, щоб організувати мені зустріч із Робіним. Ти ж сам учора збирався мені всіляко сприяти?

— А дядько Жорик що?

— Та нічого, — я знизала плечима. — Вони дружили навіть раніше з Метром вашим. Він і в гостях у нас бував.

— Я Метра бачив у вас. Там і познайомилися. Просто не знав, що він тобі родич. Ти мені про дядька Жорика та валізу краще відповідай.

— А ти як гадаєш? — я не знала, що відповідати, і вважала за найвірніше надати сусідові можливість самому придумати пояснення всього, що відбувалося.

— Гаразд, вірю, — в погляді сусіда цього разу промайнуло щире замилування. Такі родинні зв'язки істотно підносили мене в його очах. Добре, що про моє споріднення з Вадимом Тимко нічого не знає. — Сказати, що ти прилад продати Робіну хочеш?

Подумки я подякувала сусідові за чудову ідею.

— Ну, так. Чого він без діла валятиметься, — тут я подумала, що навряд чи людина, яка вимагає грошей, може справити на друзів Артема гарне враження, й вирішила виправитися. — Скажи краще, що я — довірена особа Метра. Про гроші говорити не варто. Мені негативні настрої ні до чого.

— Я тоді зараз подзвоню, типу, Сержу. Він Робіну все, типу, передасть. Якщо той вийде на зв'язок, звісно. Гадаю, заради приладу Робін, типу, з ким завгодно на зустріч погодиться.

— Таке відчуття, що зустріч із мною — щось жахливе, — пирхнула я. — Погодиться, куди він подінеться! — у глибині душі я сподівалася, що й не заради приладу теж. — Тільки не варто поки нікому говорити, що прилад знайшовся.

— Чому?

— Скажемо так, — я знову не знала, чому. Не пояснювати ж, що прилад справді давно вже в Робіна. — Я не хочу неприємностей і силових впливів. Відкіля я знаю, якими методами Вадим вирішить у мене цей прилад вилучати?

Я раптом спохопилася, що назвала Робіна по імені. По ідеї, для Артема я не повинна була знати, як звуть його шефа. На щастя, сусід, як завжди, був не надто уважний і пропустив мою промашку повз вуха.

— Та ти що?! — Артем зробив великі очі. — Щодо цього я й за себе, й за хлопців власною головою поручуся. І за Робіна теж. Ми ж — за справедливість. Нікого безвинно кривдити не збираємося…

Я так до кінця й не зрозуміла, чи справді сусід вірить цим казкам, чи просто намагається переконати всіх навколо в своїй наївності.

— Казки це все, — сухо відрубала я. — Зробиш, як я кажу. Довідаєшся, коли й де Робін наступного разу з'явиться, та розповіси мені.

У кухні запанувало мовчання. Артем пересмикнув своїми плічми-кісточками й відійшов до вікна.

— Ти ж сама знаєш, — зрештою, заговорив він, — нам без цього приладу — клямка. А чи з'явиться Робін до того, як ми з «Бентлі» вовтузитися почнемо, ніхто не знає. Ти розумієш?

Ситуація набувала зовсім іншого вигляду. Своєю брехнею я практично штовхала Тимка та його друзів у руки до охоронців. Будемо сподіватися, що Вадик не зможе не з'явитися до спроби викрадення «Бентлі». Адже, по суті, саме Робін зацікавлений в успіху операції, виходить, він повинен принести валізу з приладом до її початку. А якщо Вадим ще до зустрічі повідомить хлопцям, що прилад знайшовся? Про можливі наслідки власного блефу я старанно змушувала себе не думати.

— Знаєш, — я верзла перше, що спадало на думку, аби лишень трохи заспокоїти Артема, — якщо Робін не з'явиться, то приладом скористатися все одно не вдасться. Там же код на валізі. Його тільки Метр і Робін знають.

— Налякала їжачка голим задом! — не надто чемно зреагував на моє попередження сусід. — Що ж ми, по-твоєму, звичайної валізи не зламаємо?

Тільки цього мені й бракувало! От сама й перехитрувала себе!

— Там не звичайний замок: якщо двічі неправильний код ввести, програма в приладі стирається.

— Звідкіля там програма?

— Почім я знаю. Як Шурик мені казав, так тобі й переказую.

— Мало там що він тобі казав. Треба ж якось від вашої, типу, бабської цікавості застрахуватися. Не могло там бути ніякої програми. Хоча… Знаєш що? Я зараз збігаю, Сержу подзвоню. Аби знав, що казати, коли Робін раптом зателефонує. — Артем перехопив мій зляканий погляд. — Не дрейф. Про валізу він Робіну не скаже. Просто передасть, що терміново зустрітися необхідно. А сам Серж і не подумає в довіреної особи Метра валізу віднімати. Ми ж розумно-розумно поводитимемось. Скажемо, що ти все зробила як належить. І пароль сказала, й валізу мені показала.

— А ти за свого Сержа можеш поручитися? — засумнівалась я. — Раптом вирішить перед Робіним прогнутися та про валізу скаже.

— Поручуся, — швидко промовив Артем. — Серж ніколи ні перед ким не прогинався. Якщо я попрошу мовчати — промовчить. Ти просто не розумієш. Це ж Серж!

— Гаразд, повірю. Але ж гляди, я твоєму слову, можна сказати, свою безпеку довіряю. Ходімо дзвонити.

— Якщо хочеш, можеш дати мені ключі, я, типу, сам подзвоню. Чого тобі туди-сюди бігати…

Я зрозуміла, що Артем дуже хоче поговорити з друзями без моєї присутності. Гаразд. Я ж не монстр якийсь.

— О'кей, тільки приходь швидше, — я кинула сусідові в'язку ключів. Як ними користуватися, він не спитав. Чи то вважав себе великим відмикачем, чи… Неприємний здогад знову шмагонув по нервах. «Невже сусід допомагав Комусь пробиратися до мене в квартиру? Може, зараз він іде повідомляти своїм, що мене слід терміново зупинити й відібрати в мене валізу?» Я постаралася прогнати з голови такі чорні думки. Адже Артем тепер покаявся, сам прохав у мене допомоги…

Ледве причинилися двері за сусідом, я кинулась до зали, відгорнула килимове покриття з гладенької вовни, та припала вухом до заповітного отвору. Оце звук! Артем неголосно наспівував щось собі під ніс. «Чого він там походжає? Він дзвонити туди пішов, чи по чужій квартирі гуляти?» Я вирішила, що сусідові потрібен час, аби придумати, що саме казати другові, й терпляче очікувала. Дочекалася! Зважаючи на все, Артем узяв слухавку та пішов з нею на кухню.

Я навіщось набрала номер стільникового Жорика.

— Привіт іще раз, — дурнувато почала я. — Скажи, ти про те, чи наодинці ми з сусідом, навіщо запитував?

— Кгм, — багатозначно озвався Жорик, — а ти ще й досі з ним?

— Уже ні.

— Вчасно.

— Що вчасно? — не зрозуміла я.

— Вчасно телефонуєш. Ще б хвилин зо дві, і в мене акумулятор на трубі сів. Ти б тоді взагалі не додзвонилася.

— Гаразд, — я зрозуміла, що нічого розумного з Георгія не витягну. — Зарядиш трубу — телефонуй.

Звуків від Артема, як і раніше не долітало. Звичайно, він пустив на кухні воду з-під крана. Про воду я здогадалася, судячи з горлового співу кухонних труб. Ні самого плюскотіння води, ні розмови сусіда не було чути. Схоже, звуковий міст працював тільки між великими кімнатами наших квартир. «Знайшов, у чому обережність виявляти!» — ображено заголосило щось у моєму нутрі.

Сусід незабаром повернувся. Накинутися на нього з обвинуваченнями в недовірі й тим самим виказати свою пристрасть до підслуховування я не зважилася.

— Спізнились! — гірко зітхнув сусід. — Робін уже дзвонив.

— Серж не попросив про екстрену зустріч? — захвилювалась я.

— Звичайно, не попросив. Вона йому на фіг, типу, не потрібна. Загалом так: Робін сказав, що сам нас найближчими днями знайде. Я Сержу розповів про тебе й валізу. Він згоден прийняти довірену особу Метра в команду. Підеш сьогодні зі мною до хлопців подробиці плану обговорювати. Коли що — валізу ти мені вже показувала, а пароль у нас «Десять стріл». Зрозуміла? Я за тебе, між іншим, поручився.

— Ну дякую, — до мене повільно почало доходити, що з приватного детектива я потихеньку перетворююся на спільника злочинців. Гарненьке перевтілення. Цікаво, чи можна це вважати кар'єрним ростом? Судячи з передбачуваних заробітків, однозначно «так». От би Жорик здивувався…

— Знаєш, — сусід зітхнув якось аж надто скорботно, — я ж, типу, справді переживаю дуже.

Мені схотілося якось підтримати хлопця, але не могла дібрати слів.

— Страх як переживаю, — ще раз повторив Тимко. — Навіть дядькові Жорику зараз подзвонити намагався, хоч і ти тут… Тільки в нього зайнято. Не додзвонився.

За те, що я нічим не виказала свого хвилювання, мені потрібно було поставити відразу три пам'ятники за життя.

— Даремно, — якомога байдужіше кинула я, — в нього труба сідає. Він же просив не дзвонити йому без нагальної потреби. Потрібно буде — сам подзвонить. Мені. Він же знає, що я в тебе. І потім, ти ж не хочеш Жорика підставити? Звідки ти знаєш, може, всі твої телефонні розмови прослуховуються?

Сусід віддано дивився мені у вічі та кивав на всі мої не надто логічні пояснення. Схоже, він повірив.

Артемові очевидячки не сиділося на місці. Він трохи походив по кухні з кута в кут, далі заходився прибирати зі столу. Я помітила, що сусід так і не попоїв.

— А далі що? — нарешті порушив Артем паузу, що затяглася.

— Після чого?

— Ну, зіштовхнешся ти з Робіним, продаси йому валізу… І що?

— Побачиш, — невиразно пробурмотіла я. — У будь-якому випадку, твоїй репутації нічого не загрожує.

— А хлопці?

— Звідки я знаю?! — обурилась я. — Твої хлопці — ти й розбирайся. Чимось же ви думали, коли допомагати Робіну починали…

— Агов, — Артем швидко здув з чола чубчик — ми так не домовлялися… Хлопцям теж допомогти треба.

Ні, ну ви бачили це підростаюче покоління? Спочатку йшлося всього-на-всього про підстраховування переляканого Робіним Артема. Тепер з'ясовується, що я взяла на себе відповідальність вже й за Сержа з Васьком. Чи не забагато вимагає цей хлопчисько? Втім, він-бо вважає, що вимагає не від мене, а від свого всемогутнього дядька Жорика.

— Принаймні, все можливе зробимо, — сумно пообіцяла я. — Тільки й ти зі свого боку, зроби ласку, не лінуйся.

— А я чо? Я що можу…

Розмова знову зайшла в глухий кут. Якось замало він міг, цей Артем.

— Гаразд. Скажи краще, на що твої хлопці розраховують? Я про «Бентлі» кажу. Там же й крім сигналізації безліч усіляких перешкод. Паркан, хоча б, навколо особняка.

Артем здивовано подивився на мене, потім пирснув перебільшено істеричним сміхом.

— Скажеш теж! Якби тільки й лиха, що паркан… Нема такого паркана, який з допомогою мотузок перелізти не вдалося б. Знайшла, типу, проблему. От охорона, це так, це серйозніше. Для того інформатор і потрібен. Я, тобто. Ет, із цим співаком усе не в дугу. Брешуть, що перший млинець, типу, грудкою. У нас останній ніяк не вдається. — Артем раптом пожвавішав. Видно було, що його охопив справжній запал. Схоже, Тимка цікавила не стільки майбутня здобич, скільки сам факт ризикованого вчинку. — От якби Метр не зник… Метр у нас щось на зразок головного, типу, режисера. Він завжди щось таке придумати міг, що все в нас гладенько виходило. До чого ж невчасно він пропав… У охоронців співака період був, коли вони, типу, самі були в домі. Родина клієнта, типу, відпочивати покотила. Тоді треба було діяти. Тільки тоді. Лафа для нас була. Охоронці ввечері двір обійдуть, замки перевірять, сигналку ввімкнуть і, типу, в будинок спати. А що? Хазяїв нема, демонструвати службову запопадливість, типу, нема перед ким. Зараз вони, бідолашні, в альтанці сидять цілу ніч, пульку вдвох розписують, наслухають, не сплять. Якби в нас тоді прилад був… Чисто зробили б, ніхто б з них, типу, й не прокинувся. Для вірності їх у будинку замкнути можна було.

— А ти все це звідкіля знаєш? — здивувалась я.

— Робота така, — гордовито гмикнув сусід, та відразу й зізнався: — Та що там, типу, знати. На дерево, яке близенько до огорожі, виліз, у листі, типу, сховався, та й стежиш. У нас же не як у буржуїв, ділянки невеличкі. Розмови їхні між собою чудово, типу, чути. Видно всіх. Лафа, одним словом. А спіймають — дурника з себе вдам. Даун, типу, грушок хочу. Максимум вуха накрутять, та й відпустять. Кому з хворим зв'язуватися хочеться?

— Ловили хоч раз?

— Нє-а, — вдоволено посміхнувся Тимко. — Везучий я. І потім, ми раніше по приватних дворах не працювали. У всіх нормальних, типу, людей гаражі де-небудь під вікнами. Або взагалі стоянка звичайна десь біля офісу. А офісній охороні, думаєш, задоволення — чергувати цілу ніч? Або спати заваляться, або дівок приведуть — не до роботи їм уже, типу… А з одного офісу братва взагалі збиралася на півночі до общаги в гості. Там день народження в однієї був.

Тимко раптом спохмурнів. Я здогадалася, через що.

— Збиралися, а не пішли?

Сусід кивнув.

— Васько на мене й досі дметься. Робіну донос настрочив, вимагав дати нам іншого інформатора.

— Я чула.

— Фігня те все, що ти чула. Ні секунди Васько не думав, що я зумисне. Просто іншого інформатора хотів знайти. Усе канючив, що нам професіонала не дають. А перевірку влаштовувати і все таке, де вже Робін, типу, сам придумав. Він вічно нам мізки промивав цією перевіркою. Мовляв, коли що, майте на увазі, на кожного з вас управа знайдеться, кожен, типу, крок відстежити можна. Я вже, типу, засмикався від усього цього. На межі зриву. Прикинь, так ризикувати щосекунди…

— Важко, — погодилась я.

— Далі ще гірше пішло. А потім я з'ясував, що клієнт співатиме на одній, типу, тусовці. Поставив наших дибки. Робін підняв старі зв'язки, якимось дивом домовився, щоб, типу, Серьогу з Васьком туди пустили. Якесь устаткування в оренду взяв, щоб хлопці техперсонал зображали. Я охорону на стоянці підпоїти снотворним повинен був… А клієнт не приїхав! Стільки підготовки, стільки витрат… І знову, типу, я винуватий. Мусив передбачати, що цей наш Зірка таким носокрутом виявиться. — Артем сидів з ногами на кухонному підвіконні й нервово димів сигаретою. Погляд його вивчав щось дуже важливе. Це щось було далеко за вікном, значно далі за вигорілий на солому пустир, куди далі за сусідній квартал новеньких, рівненьких коробочок, пофарбованих у іграшково-яскраві кольори, навіть далі за злитий із ясним небом обрій.

— Я тобі одну річ скажу, ти тільки не ображайся, — чомусь мене знов потягло на моралі. Видно, вік усе-таки брав своє. — Коли займаєшся нечесними справами, на удачу розраховувати не варто. Це закон.

— Так то ж, коли нечесними. А ми, типу, шляхетну операцію замислили. Змушуємо злодіїв повернути награбоване.

Схоже, Артем по-справжньому вірив у власну безневинність.

— А хто дав вам право судити, злодії вони, чи ні?

І потім, невже виторг справді по дитячих будинках розсилаєте? Собі не залишаєте нічого?

— Це вже Робіна, типу, робота. На те він і Робін. — серйозно відповів Артем. — Він і вироки виносить. Причому не просто так, між іншим, а, типу, після ретельного проробляння. Він про них, вважай, усе знає. Не думав навіть раніше, що стільки всілякої мерзоти навкруги. Що ж, дозволяти їм, типу, спокійно знущатися з нас? Ось я, наприклад, знаєш, чому два роки підряд на другому курсі був?

— Прогульник тому що й хуліган, — не замислюючись, відповіла я.

— Та це ж святе, — гмикнув Артем. — Таких у нас цілий, типу, потік. Ні. На другий рік мене одного наш, типу, професор залишив. Відкритим текстом заявив, типу, без платної консультації ніхто з нас у темі не розбереться, а значить, і заліку не здасть. Усі йому за цю, типу, консультацію сплатили. А я не схотів, намагався, дебіл, тему вивчити. А потім розумні люди підказали, типу, по-іншому треба справедливості в цьому світі шукати, — я здогадалася, що розумні люди — це Сергій з Васьком. — Цього року я спокійно цей, типу, залік здав. Як усі, сплатив за консультацію. Грошима, які нам Робін видав за тачку цього, типу, професора.

Схоже, Робін розрахував усе дуже точно. У кожного члена зграї був особистий ворог серед жертв. Таким чином, ніхто не сумнівався у провинах решти «клієнтів». Хоча, чому ж ніхто? Шурик он спробував. І де він тепер? Схоже, подібну модель поведінки своїх підлеглих Робін теж передбачив.

— Отож-бо, — я все-таки намагалася зруйнувати ідеалізм сусіда, — якби ви й справді за справедливість боролися, то самі зиску з того не мали б. А так — як не крути, усе це звичайне злодійство.

— Ні! — палко запротестував сусід, замахав руками й мало не звалився з підвіконня. — Нам Робін платить зі своїх. Платить, тому що вважає так: за будь-яку працю слід, типу, отримувати винагороду. — Артем, здавалося, зрадів можливості виправдати Вадима в моїх очах. — Повинні ж ми, типу, якось жити.

Схоже, Артем пожалкував, що відкрився мені. Соромився свого недавнього страху перед Робіним і зрадництва, до якого цей страх призвів. Тепер прагнув ситуацію врегулювати. Цікаво, на що тут можна розраховувати? Артем же впевнений, що я вже розповіла все Жорикові, щоб той виручав сусіда-невдаху. А Жорик, звичайно, не повірить казочкам про справедливих розбійників.

— Для Робіна те, що він нам залишає, — накладні витрати. Ти, Катерино, дядькові Жорику це обов'язково розкажи, — підтвердив мої здогади Артем, — нехай знає, що весь прибуток Робін потім переправить у інтернати. Робін, між іншим, сам із дитбудинку, — схоже, остання фраза була єдиною правдою з усього розказаного щойно про Вадьку. — У нього за рубежем фірма, й вона, типу, постійно доброчинністю займається. У Робіна купа дипломів і подяк від усіляких, типу, фондів. — Артем уже трохи заспокоївся і взявся споліскувати чашки, що стояли в раковині. — Причому, й від наших дитбудинків, типу, теж, — додав він, гадаючи, що недостатньо мене переконав. — Січеш?

Ну що можна було відповісти наївній дитині?! Вміння Робіна зачаровувати людей виявилося сильнішим за здоровий глузд. Навряд чи цей хлопчисько повірить, коли я почну розказувати, як легко підробляються всі ті дипломи й подяки. Крім того, навіть якщо папери таки справжні, все одно не можна забувати, що закордонні фірми займаються доброчинністю виключно заради звільнення від податків.

— Обов'язково дядькові Жорику все це розкажи, чула? А то він, типу, не те про нас думає. Їй Богу не те!

Я мовчки кивнула. І обіцяючи, й дякуючи за поставлену переді мною каву. Його хазяйновитість вкотре дивувала мене.

— Не будемо ухилятися від теми, — я зробила ковток і відчула, як живлюща кавова бадьорість тонким струмком розливається по тілі. — Отже, що ви робитимете з «Бентлі» цього разу?

— Не знаю, — зізнався Артем, — це вже нехай Сержик думає. Уся надія на нього. Він у нас із усіх, хто залишився, найвинахідливіший. І потім, чула ж сама, йому цей співак потрібніший.

Я була знову здивована: й тим, наскільки природно для Артема, що я підслуховувала їхні розмови, й тим, що сусід так легко спихає свої обов'язки на іншого.

— А ти тоді нащо?

— Для кількості, — гмикнув сусід, — не кидати ж його самого. Знаєш, кажуть, типу, «не вмієш працювати головою — працюй руками». Це про мене. Я з цим «Бентлі» вже пас. Нічого придумати не годен. Уся надія на Сержа.

— А Васько?

— Васько — професіонал своєї справи. Якщо йому доступ до машини забезпечити, він її заведе й виїде, хоч би там і каміння падало з неба. Він, вважай, виріс під машиною. У нього батько, типу, автослюсар. Але все інше — не в його компетенції. Не створений він для розробляння планів. Раніше ж як було: я збираю інформацію, потім ми з Сержем її аналізуємо, пропонуємо Метру свій план. Метр погоджує з Робіним, дістає кошти на поточні витрати. Якщо потрібна серйозна підготовка, то спочатку на місце ми з Сержем виходимо. Ну там, охорону відволікти, чи просто ситуацію розвідати. Метр із Васьком завжди після нас працювали. Метр сигналізацією та замками займається, а Васько самою машиною. Раз у житті не за схемою діяли — здавалося, не потрібні там ми з Сержем, і ось, прокололись.

— А потім? — я намагалася запитувати цілковито байдужним тоном. Так, мовляв, просто знічев'я бесіду підтримую. — Далі з машинами що відбувається?

— Ясна річ, — знизав плечима Тимко, — тобі що, дядько Жорик не розповідав, що, типу, в таких випадках з машинами роблять? Продають їх потім.

— Це зрозуміло. Але як? Адже машини в розшуку..

— Тут теж справа не моя. Робін, певне, не перший день цим займається. Наша хата скраю тут. Ми, типу, обіцяли пригнати товар до гаража та трішки видозмінити — своє зробили. Непроста, до речі, робота. Ми в цьому гаражі часом днюємо і ночуємо. Ще поки до фарбування, типу, тачку підготуєш, дах може знести. А як товар потім з гаража виганяти — це вже Робіна, типу, завдання. Досі нормально вправлявся. Більше трьох днів у нас тачки не стоять.

Артем, схоже, зрозумів, що забагато вибовкав і принишк, насупився.

«А як же інакше, друже? — подумки поспівчувала я. — Раз уже звертаєшся по допомогу — зроби ласку, виклади все як є».

Однак не давало спокою, що руда валіза насправді відсутня. Адже діти, розробляючи свої бандитські плани, розраховуватимуть на неї. Втім, Вадим і Хтось просто зобов'язані з'явитися та вручити Сержу прилад для відключення сигналізації до початку операції. Саме в цей момент я й мусила бути поруч, аби перехопити Робіна. Усе мало скластися саме так, як я придумала. Якщо, звичайно, Вадик не збирався підставити своїх працівників. А також, якщо Хтось був заодно з Робіним. І якщо валіза справді та сама… Неймовірна кількість цих «якщо» дратувала страшенно.

— Слухай-но, а що там за сигналізація у вашого співака в дворі? І взагалі, скільки там охоронців, скільки людей живе?

— Тобі що до того?

— Усе одно сидимо, чекаємо на цю твою дурнувату стрілку, — з награною байдужістю кинула я. — Чого б не потеоретизувати. Може, що путнє пораджу.

— Чого це ти маєш поради мені давати?

А чого б це сусідові виявляти таку вже довіру до Робіна?

— От бовдур! — з серцем вигукнула я. — Мені що потрібно? Забув? Мені Робін потрібен. А коли він до цієї вашої операції не з'явиться, то мені його потому довго шукати доведеться. Ось і виходить, що мушу придумати, як усе прокрутити таким чином, аби в Робіна підозр ніяких не зародилося.

— Тоді з дядьком Жориком радитися треба, — пробурчав сусід, сумніваючись у моїй дієздатності.

— Треба буде — порадимось, — заспокоїла я. — Розповідай давай! Чого там свої обов'язки на інших спихати! Ми з тобою зараз такий план забабахаємо, що Сержу твоєму й не снився.

Те, що в результаті кількагодинного мозкового штурму винайшли ми з Артемом, не можна було назвати планом навіть на превелику силу. Набір усіляких дій, раціональність яких впиралася в моє незбориме «якщо». У єдиному я виявилась права: не те що Сержу, будь-якій хоча б трішки мислячій людині така маячня не намарилася б справді навіть у гарячці. Кожен з варіантів проникнення у маєток поп-зірки, щойно винайдений нами, негайно розсипався під тиском цілком справедливої, нашої ж, власне, критики.

З докладного звіту Артема про внутрішнє облаштування подвір’я особняка я відразу зрозуміла, що за невимкненої сигналізації та наявності справних електронних замків спроба викрасти «Бентлі» — справжнє самогубство. Дім поп-зірки, крім того, що він цілодобово охоронявся двома добре навченими охоронцями-бугаями, ще й був напханий усілякою мудрою електронікою. На жаль, зізнатися Артемові, що рудої валізи не маю, не могла. Тому довелося брати участь у вигадуванні запаморочливих за своєю дурістю ідей. Я потай сподівалася, що жодну з них Серж і Васько не сприймуть серйозно.

Артем, проте, був задоволений.

— Коли є безліч варіантів, — він замислено наморщив чоло, — бодай один та вистрілить.

— Так, але це лише в тому разі, коли їх заряджено! — поквапилась я розвіяти зайвий оптимізм. — Якщо Робін не з'явиться до початку операції, вважаю нераціональним її починати.

— Серж вирішить. Наша справа — запропонувати йому варіанти. Видно, що не сидів склавши мізки.

Я відчула, як мої брови іронічно здіймаються догори. Артем почервонів.

— Тобто, ми не сиділи. Ми взагалі молодці. От.

Схоже, на терені бандитизму я робила куди значніші успіхи, аніж сподівалася.

«Детектив допомагає злочинцям розробити план викрадення авто в клієнтів власної агенції! Двадцятилітній гангстер стає стукачем, гадаючи, що тільки рятує себе та друзів від гніву керівництва! Забезпечений, приємний у спілкуванні емігрант виявляється лиходієм, що запудрив мізки пацанам, котрі скніють без активної діяльності!» — іноді моя свідомість згадувала своє журналістське минуле та починала мислити газетними заголовками. Світ видозмінювався на очах, перевертався шкереберть. І я, сама того не бажаючи, крутилася разом з ним, ризикуючи втратити друзів, коханого чоловіка та благі наміри.