Бунт моїх колишніх

Розділ восьмий, котрий усіх посилає з корабля на бал

Хатня робітниця Тетяна давно пішла, а Вікторія ще не повернулася. Я перебувала в цілковитій самоті та граничному нервовому напруженні. Жахливий тягар страшної звістки наліг усією непомірною вагою, сплющив мій мозок, не залишаючи шансів на розсудливість.

«Господи, ну чого їм усім спокійно не живеться? — з горя паплюжила я обох колишніх чоловіків найостаннішими словами. — Ну що вони не поділили? Що в них взагалі може бути спільного?»

«Не лести собі, — перервала це кокетування в думках моя послужлива Самокритичність, люб'язно підкидаючи внутрішньому поглядові чудові портрети нинішніх дружин моїх колишніх чоловіків. — Ти тут ні до чого. Вони й знайомі раніше не були».

Справді, як не крути, доводилося визнати, що Шурик із Вадимом протидіяли аж ніяк не на любовному фронті. А шкода, тоді справа набула б не таких серйозних обертів.

Я раптом згадала кинуту Вадиком фразу про зрадництво компаньйона. Усе сходилося. Робін цілком підходив на роль ідейного натхненника Дітей Дєточкіна.

«Ожигов! — осяяло мене. — Ожигов щось казав про існування Дітей Дєточкіна за радянських часів… Потрібно терміново перемовитися з ним. Чи може Вадим мати відношення до тієї, колишньої організації? Навряд чи Робін виявився б звичайним злодієм, котрий жадає наживи… Він швидше справді борець за ідею. Божевілля та запальності на це йому таки не забракло б…»

Я схопила слухавку, потім спробувала вигадати більш-менш чітке формулювання запитань, потім згадала, що не знаю телефона Ожигова, й полегшено зітхнула. Усе одно нічого не з'ясувала б до пуття. Не запитувати ж прямо: «Скажіть, Вадим Робін міг викрасти ваше авто?» Необхідно було ретельно обміркувати кожен з майбутніх кроків. Перше, що спадало на думку, — Робін не може нікому заподіяти шкоди. Шурикові, схоже, нічого лихого не загрожує, але заспокоїтися, не докопавшись до істини, я не могла.

«Отже, вимальовується досить виразна картинка, — продовжувала я уявні пошуки, — Шурик познайомився з Вадимом і розкрив йому таємницю свого винаходу. Будь-яка система сигналізації тепер не перешкодить. Вадька, вічний борець за справедливість, який давно зі свого зарубіжжя точить зуби на гадані зміни, що відбуваються на батьківщині, вирішує поновити свій каральний орган. Діти Дєточкіна відроджуються. Шурик, очевидно, з любові до справи, а також від ненависті до першої жертви, береться допомагати Робіну. Якимось чином до них прилучаються Артем і Хтось. Господи, невже Вадим знав, що Хтось полював на мене? Ні, Робін обов'язково попередив би мене…» — у голові поступово вимальовувалися подробиці божевільного плану.

— Катерино, ти де? — не чекаючи на відповідь, Віка пройшла в кухню. — Ходи-но сюди!

Я послухалася, готуючись до майбутньої розмови.

— Цей твій сусід зовсім нестерпна істота, — Вікторія мала стомлений вигляд і була якась над міру заклопотана. — Він і не збирається вирушати в справах. Гуляє, бачся! Зараз сидить просто на траві біля центральної площі, шарпає струни на гітарі та репетує пісні з матюками в товаристві непристойних з вигляду молодиків. Бідолашний охоронець, змушений це слухати, що не десять хвилин мені телефонує з проханням змінити об'єкт стеження.

— Віко, був дзвінок від викрадача.

Вікторія перемінилася на виду та впустила ложку. Я на мить замислилася й відразу пожалкувала про сказане.

— Сказав, що передає трубку Шурикові, — почала гарячково виправляти становище. Дзвінок і прохання викрадача навряд чи змогли б заспокоїти Вікторію. А от слова Олександра, безумовно, мусили справити на неї суттєвий вплив. Не поспішаючи, намагаючись згадувати властиві Шуриковій мові слівця, я передала Вікторії свою телефонну розмову з Робіним. У Вікторії мусило скластися враження, що Шурик уже залагодив справу. Нібито все, що необхідно було зробити для покриття боргів, планувалося завершити протягом найближчого тижня. Уже складений мною план дій не передбачав передчасного втручання охорони Вікторії в життя та здоров'я мого першого колишнього чоловіка. Для початку належало з'ясувати, у чому й наскільки винний Робін.

— Таким чином, — закінчила я свою розповідь, — ми можемо заспокоїтися. Тут усе очевидна правда. Нам треба просто перечекати цей тиждень. Шурикові нічого не загрожує.

— А кому загрожує? — не в лад запитала Вікторія.

Я знову замислилалася.

— Багато кому. Авто нашої поп-зірки, наприклад, і далі загрожує зміна власника — це питання, як і раніше, не давало мені спокою. — Нам із тобою — загрожує нервовий розлад…

— Він не сказав, коли телефонуватиме знову?

Схоже, безсонні ночі далися Вікторії взнаки.

Дурнуваті запитання так і сипалися з її вочевидь напівсонної голови.

— Віко, тобі треба поспати. Давай так: надумаєш почати будь-що — негайно телефонуй. А поки просто лягай. І відкликай охоронця від Артема. Раптом викрадачі здогадаються, що стеження — твоя справа. Це загрожує Шурикові неприємностями. Гаразд?

Якби Вікторія і хотіла, вона не змогла б продовжити стеження. Охоронцям-бо також іноді доводиться спати. А втаємничувати у особисті справи ще когось Вікторія вже навряд чи хотіла. Я щиро пораділа за Артема, який не виказав досі місця проживания Вадима.

«А може, Тимко взагалі тут ні до чого?» — знову промайнула надія.

Вікторія на подив спокійно сприйняла звістку про те, що я її полишаю. Мабуть, їй справді необхідно було відпочити. Я пообіцяла, що повідомлю, щойно Хтось знову з'явиться на обрії, і намагаючись не думати про сон, кинулася до найближчого інтернет-кафе.

План був простий. Я збиралася докладно записати всю інформацію про Дітей Дєточкіна та залишити її на збереження в інтернеті. Для цього створила нову поштову скриньку та відіслала на неї звіт, який у мене вийшов.

Звичайно, простіше було б написати викривального листа про Робіна на папері та віддати Вікторії з проханням розпечатати у випадку, якщо я не повернуся протягом, скажімо, двох днів. Але, на жаль, люди — істоти недосконалі. Я б, наприклад, на місці Вікторії, не втрималася та прочитала задовго до зазначеного терміну. Тоді вийшло б, що я підставила Робіна, ще не цілком переконавшись у тому, що він винен. Ні, спочатку належало все точно з'ясувати, а вже потім розкривати чи не розкривати для громадськості імена Дітей Дєточкіна. Якщо ж у процесі розслідування зі мною станеться щось лихе, тоді справа матиме цілком інший вигляд. Світ прочитає залишене мною в інтернеті послання та покарає злочинців. Для такого страхування найбільш підходила сестриця Настуся. Головною перевагою Настусі як особи, що підходила для цієї ролі, було її повне незнания інтернету.

— Алло! Ненько, привіт! Методів поводження з телефоном навчилася? Як тобі вдається подолати надмірну кількість підлітків удома?

Споряджаючи Дарину до нас на дачу, Вікторія про всяк випадок видала моїй мамі стільниковий телефон, тимчасово відібраний у Тетяни.

— Краще запитай, як їм вдається впоратися зі мною, — засміялась мама.

— Поклич-но мені Настусю, плі-із.

— Навіщо? — мати була щиро здивована.

М-да… Того, що ненька не дозволить собі залишити без уваги мій дивний дзвінок, я не врахувала.

— Пишу статті про дівчаток-підлітків, хочу поставити з допомогою сестриці один експеримент.

— Це завжди будь ласка. Це вона любить, — відповіла мама й нарешті погукала кудись: — Настю, твоя навіжена сестричка хоче на тобі потренуватись, як дітей мучити! Ходи-но до телефону.

Сестриця опинилася біля трубки немислимо швидко.

— Привіт! Від мене й від Дашки.

— Їй теж. Настусю, потребую твоєї допомоги, — серйозно почала я.

— Класно, — не менш серйозно зреагувала Сестриця, — я тобі зараз таке розповім…

— Стривай, — не дозволила я розбігтися дитячим думкам, — я в справах дзвоню. Як вважаєш, ти вмієш тримати рота на замку?

— Начебто, вміла, — Настуся раптом по-дитячому заголосила, — вмію, вмію, просто забула… Ти мені вір, будь ласка, — і Сестриця навіть на кілька секунд замовкла, наочно демонструючи свої навички мовчання.

— Скажи, хтось чує, про що ми говоримо?

— Ні.

— Візьми папір і запиши, — я почала диктувати по буквах, — «На mail.ru, ім'я «krol», пароль «nasty» — гляди, не переплутай нічого. Тепер прочитай мені, що вийшло?

— Ти перевіряєш, чи вмію я писати? — невдоволено поцікавилася Сестриця, але все-таки слухняно виконала прохання.

— Я перевіряю, чи вмію думати. Якщо ти нічого не переплутаєш, і все вийде, як я хочу, то на світі значно поменшає проблем.

— Чого? — останні слова для сприйняття Настусі виявилися навіть складнішими за ті, що диктувались.

— Не звертай уваги, — поквапилась я розвантажити дитині мізки. — Значить, так. Цей запис поки нікому не показуй і нічого про нього не говори. Тепер переверни аркуш іншим боком, — про те, щоб учити вразливу Настусю обманювати, й мови не було, довелась, щоправда придумати для неї коротенький тест: — «Володимир Ілліч Ленін це: 1) революціонер, 2) контрреволюціонер, 3) ваш варіант». У стовпчик пиши номери запитань, поряд — номери відповідей.

— А якщо мій варіант?

— Відповідай усно, — тест я вигадувала мимохідь, тому мене не надто хвилював результат. — А на аркуші постав трійку.

— Гадаю, це був перший російський президент, — дуже серйозно відповіла Сестриця.

— Боже, чого тільки тебе в школі вчать?! — здивувалась я.

— Ми поки що до наших часів не дійшли. Зараз стародавню Грецію проходимо, — ображено взялася виправдовуватись Настуся, котра все життя була відмінницею і не зносила, коли в її знаннях хтось сумнівався.

— Схоже, тобі ще рано проходити цей тест. Так мамі й відповідай на запитання про нашу розмову: «Намагалися пройти тест, але з’ясувалось, що він для дітей старшого віку». Зрозуміла?

— Катрусю, я вже не маленька! — голосно обурилася Настуся. — Не скажу я нікому про твої імена з паролями, не хвилюйся.

— Голосніше не могла? — в свою чергу обурилась я. — Бачу, тут і говорити нікому не доведеться. Слухай далі. Якщо я не подзвоню тобі післязавтра, обов'язково передай цей аркуш Вікторії та Жорику. Добре?

— А як я до них потраплю? Мене ж мама не відпустить…

— Продиктуєш, як я тобі, по телефону. Запиши номери стільникових. Так і скажеш: «Катерина просила продиктувати тобі це, якщо вона не з'явиться до післязавтра». Це дуже важливо, Настусю. Я доручаю тобі завдання, як дорослій.

— Без питань! Буде виконано, — відрапортувала Сестриця. — Тільки скажи, що це за паролі?

— Ти ж казала, що питань нема? — посміхнулась я. — Гаразд, якщо все виконаєш як слід, потім розповім.

— Обіцяєш?

— Чесне сестринське.

— Не надто надійна присяга, — в’їдливо зауважила Настуся.

Все одно тепер я почувалася безпечніше. Заради того, щоб розкрити таємницю загадкових паролів, Настуся землю гризтиме, а зробить як треба. Ніщо не змусить її тепер відступитися від обіцянки, яку дала мені: зачитає потрібний текст потрібним людям і саме післязавтра. Іншого способу вдовольнити власну цікавість не матиме. Спокуса самотужки розгадати таємницю відсутня: навіть якщо Настуся раптом здогадається, що йдеться про інтернетівську поштову скриньку, то в місто її все одно ніхто не відпустить. На мій погляд, ідея такого страхування була просто геніальною.

Отже, тили було підготовано. Тепер я збиралася вирушати на вечірку. Ото Вадик зрадіє! Особливо, коли я притисну його до стіни зі своїми розпитуваннями про Дітей Дєточкіна. Зрештою, ми не чужі люди. Він повинен розповісти мені правду.

Потай від самої себе я раділа з того, що маю привід знову побачити Вадима. Спогади про його занудство та нестерпність у спілкуванні чомусь щоразу вилітали з моєї голови за п'ять хвилин по тому, як я з ним розходилася. А ось теплий погляд його очей і вкрадлива м'якість інтонацій невідь чому запам'ятовувалися надовго. Робіна завжди хотілось бачити ще бодай раз. Це було хай і містичним, але все-таки фактом.

«Пригадую, Шурик уже намагався так вчинити», — обурювався Здоровий Глузд, коли я гнала «Форда» до центрального ресторану.

«Він ніколи не був одружений з Вадиком і не міг розраховувати на його цілковиту прихильність, — відбивалась я. — Крім того, Шурик не підстрахував себе так, як я. У разі мого зникнення, Настуся зателефонує Георгію та Вікторії. Ті вже зрозуміють, що йдеться про віртуальну поштову скриньку та почитають звіт. Тоді мій порятунок виявиться справою кількох годин. І потім, якщо я негайно не з'ясую, що відбувається, то просто збожеволію. Єдиний доступний спосіб щось швидко зрозуміти — запитати в тих, хто знає. А хто більш за Вадима компетентний у всьому цьому?»

Як не дивно, я раптом заспокоїлась. Удача прихильна до найманців Добрих Намірів. Я нікому не збиралася шкодити. Я їхала з'ясовувати правду й шукати справедливості. Вадим повинен був мене зрозуміти.

На жаль, аби зрозуміти, Робін, як мінімум, мусив мене вислухати. Для цього нам із ним хоча б на мить належало залишитися наодинці. В умовах, що склалися, це було нереально. Винуватець торжества, власник фірми, яка святкувала п’ятиріччя, виявився колишнім одногрупником Вадима. Цей чоловік вразив би своїми габаритами будь-чию уяву. Проте він, ніби водограй, розбризкував навсібіч привітність та дотепи. З дивовижною для такої комплекції легкістю переміщувався від однієї купки гостей до іншої, ні на мить не випускаючи нас із Робіним із своїх гостинних обіймів.

— Як усе-таки здорово, що ти прийшов, — господар уже тяг Вадика до котрогось із нових гостей, — і вам, панянко, я також невимовно радий, — згадував він про мене, шанобливо підтримуючи за лікоть, причому, його долоня ніби ковтала всю мою руку. — Я, знаєте, останній із могікан. Уся наша група давно вже за кордоном. Страждаю через відсутність однодумців. Нинішні психологи, вони, знаєте, трохи інакше дивляться на світ. Нас навчали медицини, а містики ми вже самі нагонили. А зараз дітей різних окультних штук офіційно навчають. Цс дуже кепсько. Такі речі кожен мусить розкопувати самотужки та вивчати досконало, а не з-під батога для заліку. Ох, перепрошую, трохи захопився. Знаєте, так стомився від відсутності «наших»… І тут, на тобі, Вадим власною персоною! Та ще й у супроводі такої чарівної дами.

Господар потискав руки новоприбулим, ляскав їх по плечах, вручав келихи з прохолодними напоями, підкликаючи дзвінким клацанням пальців одного з офіціантів, які хаотично снували залою, і відразу демонстрував якісь буклети з фотографіями продукції фірми. При цьому він ні на мить не переставав теревенити, сміятися та втаємничувати нас із Робіним у хитре плетиво свого життя.

— Це Вадим, мій колишній одногрупник і добрий друг. Видатний психолог і, до того ж, досі при своєму розумі. Серед людей цієї професії це, знаєте, рідкість, — рекомендував Робіна господар, — а це Катерина, вона прийшла з Вадимом, так що, Пашенько, припиніть стріляти в неї очицями. Вона тут із моїм другом, любий!

«Любий», він же Ожигов Павло Олександрович, зовсім не претендував на мою симпатію. Він просто був спантеличений, тому безглуздо переводив погляд з Вадимового обличчя на моє. Що це його так здивувало?

— Здрастуйте, Павле Олександровичу, — привітно закивала я, — як ся маєте?

— Т-ти?! Т-ти тут? Але як?! — невиразно пробурмотів Ожигов, і очі його миттєво перетворились на майже бездоганні кружальця.

Я сторопіла. А чому це, власне, я не могла тут бути? Може, журналістів, на його думку, не можна допускати до подібних вечірок?

— Дуже просто, — посміхнувся Робін і якось особливо, майже урочисто простяг Ожигову руку, — прийшов, почергово переставляючи ноги. Дуже радий бачити тебе, Павле.

— Ба! То ви тут усі й без мене вже знайомі! Гаразд, згодом поступлюся вам товариством Робіна, Павле Олександровичу, ще поспілкуєтеся досхочу. Обов'язки господаря вечірки незабаром відірвуть мене від мого дорогого друга. Зараз же, Вадько, ходімо, я познайомлю тебе зі своєю дружиною. Катерино, не відставайте… Пане Ожигов, даруйте, ми вас поки що залишимо.

Вадька з Ожиговим обмінялися легкими кивками. Чомусь я відразу зрозуміла: щойно правила пристойності дозволять Робіну викреслити себе з ескорту господаря, він негайно повернеться до Павла Олександровича.

— Я на секунду відлучуся, — шепнула я Вадимові та поквапливо повернулася до Ожигова. Його реакція на нашу появу насторожувала.

Ожигов, як завжди, мав украй комічний вигляд. Павло Олександрович замислено крутив у пальцях-сосисках взятий з фуршетного столу хот-дог, ніби намагаючись визначити, котру з сосисок треба їсти.

— Не заважатиму? — чемно поспитала я.

Ожигов здригнувся.

— Замислився, — пояснив він, хоча я поки що нічого не запитувала. — А ви як? На роботі, чи справді розраховуєте на Вадима? Тобто, ви й справді його приятелька?

Видно, Павло Олександрович уже начепив на мене ярлика химерної журналістки, ладної будь-якими шляхами зібрати цікавий матеріал.

«От же ж, навіть на закриту вечірку проникла, використовуючи Робіна, ніби транспорт. Метка!» — читала я в хитрувато примружених очах Ожигова.

— Дружина, — холодно відповіла я, — щоправда, колишня, тому ні в чому на нього не розраховую. А що?

Ожигов проковтнув половину хот-дога, не прожовуючи.

— Не одне, то інше, — незрозуміло пробурмотів він. — А яким вітром його знову на Батьківщну занесло? Ви вже б повинні це знати…

— Повинна, — тяжко зітхнула я, і Ожигов зрозумів, що не все в моєму житті складається так, як повинно б. — А чому ви запитуєте?

— Та так, — відмахнувся Павло Олександрович, і я відчула, що нічого путящого від нього домогтись не вдасться.

Правду кажучи, нерви мої були на межі зриву. Надто довго та ретельно налаштовувала я себе на відверту розмову з Вадимом. Тому тепер, коли нарешті зважилася, не могла чекати ні секунди. Але ради, здається, не було. Доводилося знічев'я розглядати залу та гостей, сподіваючись, що Робін колись-таки звільниться та вділить мені дрібку свого часу.

Люду в залі тим часом прибувало. Хто б подумав, що п'ятиліття якоїсь фірми можна відзначати настільки помпезно. Серед безлічі дорогих костюмів, запаморочливих макіяжів та вечірніх суконь така особа, як я, вбрана в білі бриджі та квітчасту майку, видавалася, мабуть, зухвалою. Ну не встигла я додому заїхати, щоб перевдягтися! Що ж тепер? Втім, нікого, схоже, не обходила моя зовнішність, усі були надто заклопотані власними персонами. Навіть кривдно. За старих часів мене б просто не пустили на свято в такому вигляді. Видно, раніше люди все-таки більше уваги приділяли оточенню. Нині суспільство розвивалося в напрямку цілковитої байдужості до всього на світі.

Фуршетні столики нагадували казкові скатертини: скільки б не споживали гості їжі та питва, вони все одно залишались заповненими. Навколо маленької сцени в кутку зали юрмилися гості, даючи слушні поради музикантам, які налаштовували інструменти. Я завжди казала, що крім музичних репетицій, нещасним артистам необхідні ще й регулярні тренування для нервів. Уже якось так склалося серед ділових людей нашого міста, що всі займалися всім підряд, тому безперервно бралися розумувати. Не дивно, що найталановитіші городяни давно полишили це місто й працювали собі десь у столиці, чи й за кордоном.

Телефонний дзвінок мого стільникового гармонійно влився в звуковий хаос, що панував навкруг.

— Так, Віко, я тебе слухаю, — голос Вікторії миттєво розбурхав у мені приспану тривогу. — Чому ти не спиш?

— Щойно телефонувала Даша, — Вікторія тяжко зітхнула, — ти не уявляєш!

— Що?! — не на жарт перелякалась я.

— Виявляється, коли Олександр ішов з дому, суворо наказав Дарині в разі, якщо його не буде до сьогоднішнього вечора, прочитати мені один текст.

— Який?

— Ну, крім усіляких заспокійливих фраз, на кшталт «зі мною все гаразд», там було ще прохання полізти до морозильника й дістати звідтіля папери, щоб передати їх твоїй агенції. Олександр, схоже, був упевнений, що ти з'ясуєш що до чого та вирішиш, що робити…

— Дивно, — пробурмотіла я, швидше сама до себе, ніж до Віки.

— Нічого дивного, — повчально мовила подруга, — Олександр завжди переоцінював твої розумові здібності.

— Я не про те, — тільки в'їдливих зауважень Вікторії мені зараз і бракувало. — Поки не факт, що я не виправдала Шурчиних сподівань. Дивно інше. Дивно, чому Дарина не полізла до морозилки сама. Причому, ще до вказаного терміну…

— Я теж здивувалася. Знаючи її цікавість… Загалом, після довгих випитувань вдалося встановити, що Дашка лазила туди й дивилася папери. Тільки нічого не зрозуміла, тому поквапилась застромити їх назад. Крім того, Олександр обіцяв їй купити якийсь там журнал у разі суворого дотримання його умов. Дашка боялася говорити раніше, ніж було наказано.

— Тим більше, що ми самі все знайшли. Користь від цього яка?

Я згадала свій внутрішній монолог про те, як чудово примудрилася підстрахуватись перед розмовою з Робіним, і наскільки неправий Шурик, що не вчинив так само. Виявляється, вчинив. Мені довелося зібрати всі внутрішні сили, щоб вигнати зі свого серця недобре передчуття.

— Гаразд, поки що діємо, як домовлялися, — заспокійливо пробурмотіла я до Віки. — Згода?

— Я теж так думаю, — тоном страдниці, яка передчасно ховає себе в монастирі, смиренно проказала Вікторія. — Просто вважала за потрібне тобі повідомити. Тільки це ще не все… Надійшли чергові новини.

— Дуже шкода.

— Мені теж. У нашому гаражі все перекинуто догори дном. Там очевидячки чогось шукали. Крім того… Можливо, мені здається… Але… Загалом, у мене відчуття, що хтось порпався в моїх речах. Мені здається, що й у квартирі теж встигли побувати, поки я до гаража ходила. Розумієш?

— Чого тебе туди взагалі понесло проти ночі?

— Не спалося. Хотіла речі Олександрові переглянути, може, знайти щось варте уваги. Що вказувало б на злочинців…

— Ми ж домовлялися нічого поки не починати!? — я зрозуміла, що, незважаючи на мої запевнення в неушкодженості Шурика, Віка все одно не зупинилась, а вирішила продовжити самостійне розслідування.

— Та я й не збиралася. Не спалося, кажу.

На мить я відчула себе зовсім маленькою і беззахисною. Жахливо схотілося ввіткнутися носом у кого-небудь дужого та голосно розревтися. Що ж це діється?! Чому ж нема порятунку від цих гадів?!

«Стривай. Ти не маєш права на паніку. Ти повинна діяти. Ти забагато знаєш, аби відсиджуватись у власних страхах. Відповідальність за все, що станеться далі, — на тобі».

— Вживай снотворне! — знову взялася я повчати Вікторію, однак не стрималася та почала ділитись власними переживаннями. — Господи, як же цей Хтось до тебе в помешкання пробрався? У тебе ж замки та двері броньовані…

— У Шурика були ключі.

— І від гаража теж.

— Он воно що. Причому, раз у домі нічого не зникло, значить це, на жаль, не злодії… Мені страшно. Може, все-таки зателефонувати в міліцію?

Тільки не зараз! Я вже за два кроки від вирішальної розмови, після якої, коли все владнається, Робін змушений буде відпустити Шурика… Не потрібно зараз сюди органи вплутувати…

— Міліція всіх посадить. Не з'ясовуючи тонкощів.

— А що робити?

— Спати. Просто спи, та й годі! Шурка ж сказав, що повернеться. Виходить, хвилюватися не варто.

Нарешті, ми розірвали зв'язок.

«Що ж шукав Хтось? Що йому потрібно? Для чого влаштовувався обшук?»

«Та що завгодно! Докази, того, що Діти Дєточкіна винні у скоєнні злочинів, наприклад. Шукав того, що може його виказати в подальшому. Дякувати ще, гаража не спалив, щоб відразу все разом і знищити».

«Необхідно терміново поговорити з Робіним. Ну коли він звільниться нарешті?!»

На протилежному від сцени боці зі стелі звисав величезний проекційний екран. На ньому, як повідомив мені раніше Вадим, незабаром збиралися показувати презентаційний фільм про діяльність фірми. Двоє хлопчаків літ по двадцять, один дрібний, але статечний та неквапний у рухах, інший довгий, незграбний, але по-сільському моторний, одягнені в куртки безглуздого рожево-жовтогарячого кольору, дуже емоційно налаштовували техніку для показу. Вони тицяли пальцями в рожево-жовтогарячий монітор, дзвонили кудись із рожево-жовтогарячих стільникових телефонів, тупотіли один на одного рожево-жовтогарячими кросівками та грозилися кулаками своєму проекційному екранові. Давно відомо, що жодна вечірка в нашому місті не обходиться без технічних затримок. Незважаючи на трагізм мого становища, спостерігати за цими діячами було дуже весело. Зрештою, до центрального входу в ресторан під'їхав рожево-жовтогарячий фургон, і хлопці взялися вивантажувати з нього коробки зі змінною технікою. Я не витримала такого надміру фірмових кольорів і засміялася вголос.

— Не нервуй людей, їм і без тебе тоскно, — шепнув мені на вухо Робін, який підкрався безгучно.

— Вадичку! — я намертво вчепилася в його долоню, побоюючись, аби знову не втік. — Ти не уявляєш, як здорово, що ти звільнився! Мені потрібно негайно перемовитися з тобою.

— Котю, — Вадик дуже лагідно визволив руку, — не ображайся, але мій обов'язок — поспілкуватися з хлопцями. Це я порекомендував проекційний екран для такого заходу. Як ти розумієш, мене надзвичайно цікавлять проблеми, які їх турбують. Зараз підійду.

Вадим пішов радитися зі своїми рожево-жовтогарячими персонажами.

— Ну що? — господар вечірки мало не розчавив мене енергією занепокоєння, що випромінювалася з кожної клітини його габаритного тіла.

— Начебто їм якісь запчастини привезли. Напевне, все буде гаразд, — спробувала я залагодити провину Вадика.

— Усе гаразд? — гримнув Господар. — Такому безладові вже ніколи не дати ради! Екран що, його полагодять, я сподіваюся. А ось наш високоповажаний співак щойно повідомив мені, що з туру не повернувся і виступити в нас не зможе. Чому не сповістив про це хоча б учора?!

— Не знаю, — чесно відповіла я, — я б на його місці повідомила.

— Так ото ж! Доведеться тутешніми музикантами вдовольнитися.

— А хто мав приїхати? — я вже передчувала недобре.

У відповідь, звісно, пролунало прізвище підопічного мого Георгія. М-да… Нічогенькі збіги. Довго б я пояснювала Жорикові, що роблю з нелюбим йому першим чоловіком на закритій вечірці в ресторані.

Саме тієї миті серед традиційних світських силуетів промайнула підозріло знайома парочка. Ба!

Так це ж Ключка з Кішкою. Вони-бо якими шляхами сюди потрапили? «От уже справді, вся авангардна частина міста на одній вечірці», — посміхнулась я, гарячково продумуючи, як поясню Кішці свою присутність поряд із її жертвою.

— Цілковито до твоїх послуг, — галантно вклонився мені Вадим, який уже встиг залагодити з рожево-жовтогарячими хлопцями всі нюанси. — Ти хотіла поговорити.

— Дуже хотіла, — підтвердила я, озираючись. — До речі, ліворуч від мене, біля сцени, випромінює потоки чарівності твоя знайома. Тільки не озирайся. Помітять — доведеться вітатися, пояснювати…

Вадим зрозумів. Потягся до таці офіціанта, що саме пробігав повз нас, широко розвернувся, взяв двома пальцями келих із шампанським і спробував піднести його мені. Збоку здавалося, начебто цей джентльмен страшенно боїться розлити напій, тому рухається так повільно та пильно дивиться на келих. Насправді Робін давав собі час і можливість оглянути зал. Крізь тонке прозоре скло незаповненої частини келиха він виразно бачив усе, що відбувалося біля сцени.

— Браво! — я була щиро захоплена, — тобі слід було стати актором. Щоправда, ти, як завжди, трохи переборщив із обережністю…

— Обережність, Котько, зайвою ніколи не буває. Повір мені.

«Ось вона, слушна нагода!» — я миттєво зосередилась. Нерви стислися в пружину й чекали на розв'язку.

— Вірю. Більше того, сама роблю так само, — голос мій чомусь зовсім захрип. — Моєї обережності досить навіть для того, щоб говорити з тобою відверто.

Вадик нічого не відповів, але погляд його на мить зробився безмежно серйозним. «Він здогадався!» — швидше відчула, ніж подумала я.

— Краще скажи мені, — Робін уже посміхався і багатозначно підморгував, — самовпевнений тип, що не знімає своєї руки зі стегна Валерії, — той самий Ключка?

— Ну так, — розгублено відповіла я.

«Він здогадався й поквапився перевести розмову на інше. Він застерігає мене від початку бойових дій. Ех, Вадько, Вадько…»

— Негоже, — Вадим осудливо похитав головою. — Цей Микола вочевидь користується нашою Лерочкою з метою самореклами. Мовляв, дивіться, яку панянку маю.

— Повір мені, вона не проти.

— Але ж і до всіх інших авантюр він її спонукав, чи не так? Адже це була його ідея — розкручувати закоханих іноземців на гроші?

— Не знаю, — відрізала я, — Вадику, я не про це зараз хочу говорити. Вислухай мене, це важливо.

— Можливо, якби не з'явився в житті Лерочки цей Ключка, була б вона чесною дівчиною…

— Неправда, він її з куди гіршої колотнечі витяг. Вона до зустрічі з ним навідницею у квартирних злодіїв підробляла. Він її від в’язниці відмазав і людиною зробив, — невідь чому вирішила я виправдати Ключку.

Але Робін не слухав. Замислено примружений, він дивився кудись повз мене, і в очах його металися уривки суперечливих думок. Ця риса, як я вже казала, була спільною в нас із Робіним: коли ми обоє замислюємося, то вміємо цілком випадати з реальності.

— Вадику, отямся нарешті! Ти знову не чуєш нікого, крім себе! Мені потрібно поговорити з тобою! Про Шурика, про твої справи з ним! — за мить до цього музиканти, які досі видавали кволі, уривчасті звуки, зважилися раптом заграти щось складне. Звичайно, з’ясувалося, що ми стоїмо просто біля одного з динаміків. Музика хвилею накрила мої слова.

Вадим раптом отямився й запитливо глянув на мене. На жаль, з його погляду неможливо було визначити, чи чув він останню фразу. Роздуми, видно, принесли Вадикові щось дуже важливе. Незважаючи на те, що почути я його вже не могла, Робін почав щось пояснювати. З легкою напівусмішкою цілковито божевільного він напружено ворушив губами і не зводив з мене очей. Я вказала на динамік, потім на свої вуха та заперечливо похитала головою. Вадим ображено відмахнувся. Начебто я навмисно не схотіла його слухати. Відмахнувся, але й далі говорив і говорив. Як же все-таки складно спілкуватися з ненормальними!

— І що б ти не навигадувала потім, хочу, щоб ти все-таки не думала про мене погано. Коли-небудь я зможу все пояснити тобі. Згода?

Музика стихла так само зненацька, як і почалася. Певне, музиканти просто показували організаторам, що готові, коли це знадобиться, виконати свої обов'язки.

— Не знаю. З усього твого монологу я розчула тільки останню фразу, — відповіла я Вадимові.

— І правильно! — Вадик чомусь зрадів. — Виходить, так було потрібно. Насправді, остання фраза була найважливішою…

— Робін, з тобою знову неможливо спілкуватися! — я відчула, що зараз почну кричати. — Можеш ти слухати хоч когось, крім себе? Мені справді є про що з тобою поговорити! Це в твоїх інтересах.

— Повинен же я був доказати все про твого Миколу, — ображено зітхнув Робін. Він завжди дуже болісно реагував на те, що я не надавала належної уваги його навіженим монологам. — Отепер уже слухаю тебе. Про що ти хотіла поговорити зі мною?

Я подумки порахувала до десяти, щоб заспокоїтися та не накинутись на Вадика з докорами. «Ну то й що з того, коли ти вже одного разу відповідала на це запитання? Повторення — мати навчання. Заспокойся», — знову подумки нагримала я на себе, а по тому тяжко зітхнула, знов уся напружилась та приготувалася кинутись у бій.

— Вадиме, насилу тебе відшукав. Розмова є! — Ожигов, який уже встиг вжити чогось алкогольного, щосили потяг Вадьку за рукав. — Панянко, сподіваюся, ви мені пробачите.

«Не пробачу! Я перша займала чергу на конфіденс із Робіним!» — мало не закричала я.

— Котько, не губися, я невдовзі надійду, — підморгнув мені Робін, узяв Ожигова під лікоть та повів його кудись убік. — Бачиш, Пашо, — долинув до мене початок Вадьчиного монологу, — вийшло прикре непорозуміння. Річ у тім, що мені й на думку не спадало, що ти — Ожигов. Пригадую, ми ніколи не зверталися один до одного на прізвище…

Мені було життєво необхідно почути все, про що вони збиралися говорити. Цієї миті в залі погасло світло і всіх попрохали зосередити увагу на екрані.

«Краще б у них там щось зовсім поламалося», — злостливо прошепотіла я, втрачаючи з поля зору і Робіна, й Ожигова, та й взагалі будь-кого в цій залі.

У нинішньому моєму стані мені, бідолашній, було не до фільму. Прилучитися до загальної ввічливої зацікавленості та спокійно слухати механічний голос диктора, що байдуже оповідав про чужі успіхи, виявилося над силу. Ще трохи — і я розірвала б на клапті екран, який так нахабно поламав мої плани. Обережно, щоб не привертати увагу до власної невихованості, я почала потрошку пробиратися до виходу. Свіже повітря мало заспокоїти й додати сили. По закінченні фільму я збиралась поводитися дуже агресивно, щоб беззастережно заволодіти увагою Робіна. Для цього потрібно було тільки привести себе до тями.

«О, ні! — подумки застогнала я, коли розгледіла в отворі дверей багатометровий силует господаря вечірки. — Здається, муситиму скористатися запасним виходом».

На те, що чорний хід вів із зали просто на вулицю, я звернула увагу ще до фільму, знічев’я роззираючись навколо та очікуючи Робіна.

— Дівчино, вибачте, але сюди не можна, — вже знайомий мені невисокий рожево-жовтогарячий молодик перепинив мені шлях.

— Е-е, — заникувалась я, усвідомлюючи, що в цій напівтемряві навіть найчарівніша моя посмішка не справить належного впливу, — мені конче треба на повітря… Розумієте?

— Дуже шкода, — в голосі рожево-жовтогарячого почулася щира тривога, — спробуйте скористатися центральним входом. У мене розпорядження під час фільму нікого не випускати сюдою. Нічим не можу вам допомогти.

— Але мені конче треба вийти. Яке ви маєте право… — почала я, дивуючись, чому це раптом техперсонал використовується замість охорони.

— Не напружуйте мозок, — перебив рожево-жовтогарячий, очевидно усвідомлюючи, що мені не так уже й кепсько. — Я все одно вас не випущу. Фільм, між іншим, цікавий. Люди старалися, спеціально для вас робили, а воно й не потрібне нікому.

Цього разу його тон не залишав анінайменших шансів на подальший діалог. Хлопчисько здавався надто розважливим як на такі юні літа. На якусь мить мені навіть стало соромно. Відсутність допитливості раптом видалася страшенно жорстокою. Ну то й що, коли від інтонацій цього диктора можна захворіти на довічну меланхолію — зате він старається. Раз людина старається, треба слухати. Типовий для нашого міста підхід до творчості. «Не має значення, що виявляється в кінцевому підсумку, важливо, яких зусиль усе це коштувало творцям». Чомусь у нас зазвичай оцінюють не результат, а те, до яких витрат він спричинився. Через це «не стріляйте в піаніста, він грає, як уміє». Безліч найталановитіших людей залишалася непоміченою за спинами спритників, котрі на кожному розі кричали про витрачені ними нерви та кошти на створення якогось непотребу. Можливо, причиною був кепський настрій, але якраз оцей рекламний фільм я дивитися не могла.

— Скажіть, а якщо я спробую заплатити, ви мене випустите? — знову звернулась я до рожево-жовтогарячого.

— Платіть на центральному вході, — у голосі співрозмовника почулися глузливі нотки.

Отакої. Цікаво, як би зреагував господар вечірки на мою пропозицію сплатити за дозвіл не дивитися його презентаційного фільму.

От так-так! Залишається подякувати, що глядачів не прив'язують до крісел і не вставляють їм у очі сірники, щоб фільм таки побачили. Цікаво спостерігати за крайнощами нашого суспільства. Свобода слова, якої так довго ми всі разом домагалися, чомусь призвела до повної відсутності волі слуху. Тобто, слово стало не тільки вільним, але й нав'язливим. Нинішні «творці шедеврів» не від того навіть, щоб силоміць змушувати людей слухати. Хоча б і весь цей обвал реклами, що цілковито поховав під собою наше суспільство… Так собі міркуючи, я дивно заспокоїлася. Втім, нічого в цьому не було надто дивного. Давно помітила, що оформляючи власне невдоволення в конкретні слова, стаєш більш врівноваженою. Буркотіння лікує. Можливо, це варто вважати першими ознаками старості.

Коли фільм нарешті скінчився, я перебувала вже в неймовірно спокійному стані. Невдоволення поминуло стадію безсилої люті, яка поступилась місцем якійсь подобі мудрості.

— Вадиме, я не дозволю тобі більше ні з ким розмовляти. Ти зобов'язаний вислухати мене, — цього разу жодні заперечення чи прохання Ожигова зворушити мене не могли. Я відвела Робіна вбік і пильно зазирнула йому в очі.

— Ну от, — Вадик засмутився, — Павло — мій давній приятель. Щойно ми почали згадувати молодість, як ти…

— У вас було досить часу для спогадів, — безапеляційно заявила я. — Не хочеш же ти сказати, що дивився цей фільм. Вислухай мене, Вадику.

— Якнайуважніше, — схилив голову Робін. — Тільки, по-моєму, тобі зараз не дадуть розмовляти.

Широко посміхаючись, до нас із Робіним скрадалася Кішка.

— Здрастуйте, здрастуйте, приємно зустрітися, — промуркотіла вона в бік Вадика. — Якщо не заперечуєте, мені б Катерину на дві хвилинки…

Вадик не заперечував. Заперечувала я, та мене про це ніхто не запитував. Кішка буквально вчепилася в мою руку та кудись тягла.

— Котю, ми ще неодмінно побачимося, — Робін затримав свій погляд на моїх очах трішки довше, ніж годиться, і мені чомусь стало зрозуміло, що він прощається. — І обов'язково ще поговоримо. Коли-небудь.

— Не здумай зникнути, — швидко зреагувала я. — За три хвилини я повернуся.

Що далі ми з Кішкою в масках світської привітності відходили від Робіна, який зі смутком дивився нам услід, то більше тривожилася.

— Леро, куди ти мене ведеш? — зупинилась я нарешті.

— Поговорити треба, подружко, з'ясувати дещо, — суворо промовила Кішка, водночас привітно киваючи комусь зі знайомих.

— Це терміново? — холодно запитала я, всім своїм виглядом намагаючись дати їй зрозуміти, що зараз не пора правити теревені.

— Дуже, — незворушно відповіла Лера й недобре примружилась. — Не люблю чаїти зло проти своїх.

Я зрозуміла причини такого несподіваного втручання Кішки в мої справи. Вона ж, бідолашна, була впевнена, що це не мої, а її справи, тому страждала від того, що я так нахабно перетнула межі її територій.

— Говори тут, мені до Вадима конче повернутися треба, — швидко заговорила я.

— Не соромно тобі, подружко, з-під носа в своїх здобич тягти? — з гідністю почала Кішка. — Це ж я тобі про Робіна розповіла. І про те, що він собі бабу шукає, і про те, що він — мій клієнт. Я, між іншим, гроші заробляю. Хочеш із ним крутити? Ніхто не проти. Хочеш із подругами своїми його звести? Нема питань. Але все це — через мене. Це я йому виклик надіслала. Я його знаєш скільки по інтернету обробляла? За поняттями, ти мені тепер ого-го скільки винна…

— Леро, слухай-но, — мені всі ці поняття були абсолютно незнайомі, та й не потрібні, — ти, коли мені про свого іноземця розповідала, ні словом не обмовилась про те, хто він.

— А я що — перед тобою звітуватися мушу?

— Заспокойся, — агресивні нотки в голосі Валерії мене трішки навіть насмішили, — ніхто твою здобич не відніме. Я на Робіна не претендую, бо такими речами не займаюся, ти ж знаєш. Мені просто поговорити з ним треба. Поговорити, й по всьому. Не втручайся. Домовились?

Кішка не знайшла, що відповісти. Вона очікувала, що я кинуся воювати за своє право на запудрювання мізків іноземцеві, почну перепрошувати, намагатися налагодити стосунки, або й взагалі відмовлюся розмовляти на цю тему. Щодо цих варіантів вона заготувала належну тактику. Але до настільки дивної неправди з мого боку підготована не була.

— Гарно брешеш, — насторожено примружилась вона й схилила голову набік. — Про що тобі з ним розмовляти?

Я виглянула з-за плеча Валерії і не знайшла Робіна на тому місці, де він залишався.

— Леро, пробач, мені терміново потрібно його знайти. Потім поговоримо, — я спробувала відійти, але Кішка з несподіваною силою стисла мою долоню.

— Оце вже ні! Спочатку поясни, що до чого…

Ну не битися ж із нею?!

— Слухай-но, Леро, — мені було смішно й сумно водночас, — поспішаю тобі повідомити, що Вадим Робін є моїм колишнім чоловіком. Уяви собі, крім посади твого спонсора, він має ще певний статус. Заміж я за нього не збираюся. Дякую, там я вже була. І нікому зі своїх знайомих такого щастя не побажаю. А от поговорити з ним повинна. Як бачиш, маю на це значно більші права, ніж ти. Причому, зауваж, у твої з ним справи я не втручаюся, хоча й могла б. Тож будь люб'язна…

Вираз обличчя Кішки кардинально змінився.

— Але ти це… — Валерія затнулася, — ти ж мені не говорила… Аліменти — справа свята…

— Тепер говорю, — я не зовсім зрозуміла, до чого тут аліменти, але про всяк випадок вирішила Кішку не переконувати. — Вибач, мені його знайти потрібно.

— От тобі й маєш, — протягла Кішка і її очі, які завше світились у вузеньких щілинах, незвично покруглішали, що означало безмежний подив. — Уже чого-чого, а такого припустити ніяк не могла. Ти це, не гнівайся. От же ж!

Я легко кивнула на знак вибачення, лишила Кішку наодинці з її приголомшливим відкриттям і кинулася шукати Робіна.

— Чого ж ви мене, Миколо, покинули напризволяще, — почула я, відходячи. Кішка вже посміхалася Ключці, який підійшов до неї. — Якби не Катерина, я б збожеволіла з нудьги.

Мене завжди вражало вміння Кішки миттєво перетворюватися з базарної дівки на інтелігентну кокетуху і в зворотньому порядку.

— Даруйте, а куди Вадим подівся? — поцікавилась я у Ожигова.

— Вам видніше, ви ж його забрали, — не надто радісно відказав Павло Олександрович.

— Господи, знайшли за що ображатися, у вас же цілий фільм був для спілкування!

Ожигов з якоюсь підозрою глянув на мене, потім знизав плечима і ще більш роздратовано промовив:

— Під час фільму пан Робін ходив вас, дівчино, шукати. Боявся, загубитесь у темряві. Не знайшов, бачте… Так нічого мені й не розповів, мерзотник.

Цього разу підозріливо глянула на співрозмовника я.

— Він і справді не знайшов мене. А що він вам пояснити мусив?

Ожигов п'яно гмикнув.

— Що? А те, що поняття «честь» і «справедливість» у цьому світі давно вже перетворилися на порожній звук!

— Це ви до чого? — я блискавично подумки зіставила той факт, що Діти Дєточкіна викрали в Ожигова авто й сьогоднішню фразу Робіна, який, не асоціював друга юності Пашеньку з бізнесменом Ожиговим.

«Схоже, Ожигов знав, що Вадим має стосунок до викрадення… Але звідки? — почав потроху оживати мій Здоровий Глузд. — Павло Олександрович і Вадик — друзі юності… — відразу спливли згадки Ожигова про інших Дітей Дєточкіна, тих, що вважалися борцями з несправедливою радянською дійсністю. — Ожигов, схоже, збирався змусити Робіна згадати про кодекс честі. До чого все це?»

— Та так, — Ожигов не збирався бути зі мною відвертим. — Ні до чого. Просто. Усе це ні до чого. І ваша ввічлива увага мені теж ні до чого!

Ожигов дихнув алкоголем, круто розвернувся й вирушив на полювання за офіціантами. У кращих традиціях нашого міста спиртне, ледь воно опинялося на столах, миттєво поглиналось, тому здобути пійло можна було тільки безпосередньо з таці.

— Перепрошую, куди подівся Вадим, ви не знаєте? — звернулась я до господаря вечірки й відразу пожалкувала про це.

— Ах, люба дитинко, — загримів Господар, — цей негідник залишив вас саму й навіть не попередив, що відлучається. Він пішов проводжати тих гавриків, що кіно нам показували.

— Вони що, темряви бояться? — не стрималась я.

— Ха-ха, — репліка припала Господареві до вподоби, — просто в них залишалася маса невирішених матеріальних проблем. Вадим незабаром повернеться, ви вже не турбуйтесь. Ні-ні, не йдіть, — я спробувала чемно подякувати за відповідь і випаруватися, — я не дозволю такому чарівному створінню нудьгувати. Зробіть ласку, супроводьте мене, поки Робін не з'явиться.

— Як це люб'язно з вашого боку, — крізь зуби процідила я.

За мить втягнута Господарем у густий натовп танцюристів, я дозволила собі тимчасово забути про Робіна, цілком віддалася звукам музики, які буквально заводили.

Танцювати я любила завжди. Особливо в супроводі живого звуку. «Якщо вже все одно доведеться чекати на Вадима, то чому б не провести цей час приємно», — промайнуло в моїх думках перш ніж у залі зчинилалося сум'яття.

— Ні, це чорт зна що! — нервово смикаючи давно вже ослаблену краватку, Ключка говорив з господарем вечірки. — Я, звісно, не звинувачую вас. Але ж авто було під наглядом ваших охоронців… Хто відшкодує мені збитки? Хто відповідатиме?

— Міліцію викликали? — поцікавився хтось із тих гостей, що вже повернулися зі стоянки. Коли вони дізнались, що сталося, усі, певна річ, кинулись перевіряти, чи на місці їхні авто. — Може, ще наздоженуть…

Недобре передчуття знову опанувало мене.

— Що сталося, пане Ключко? Хто вас посмів скривдити?

— Якби ж знати, хто, — гмикнув Ключка, — всі проблеми миттєво було б вирішено. Точніше, в мене було б вирішено, а де в кого вони тільки почалися б. Якась сволота викрала моє авто. Громадянко Кроль, ви ж розумна панянка, скажіть, кому міг знадобитися старенький «Пасат» 90-го року?

— На місці, де стояло авто, знайшли візитку організації «Діти Дєточкіна», — послужливо підказав хтось із юрби.

— І без вас знаю, — огризнувся Ключка, — але який сенс тим бандитам красти моє старе авто? За нього ж дадуть сущі копійки…

— Виходить, викрадено не задля наживи. Ви чимось не догодили членам організації, пане Ключко, — повільно промовила я. Видно, шок зробив мене над міру говіркою. — Пригадайте, кому заподіяли шкоду останнім часом?

— У мене є тільки один ворог, але він колишній мент і нічого б не крав.

— Крім того, Георгія зараз нема в місті, — продовжила я Ключчину думку. — Виходить, у вас не один ворог.

— Тільки цього нам бракувало, — зітхнула Кішка, обома руками спираючись на Ключчине плече. Усім своїм виглядом вона давала зрозуміти, що збирається ділити з Миколою всі неприємності. Мені, як і раніше, дуже подобалась ця пара, тому втручання в їхнє благополуччя Дітей Дєточкіна навівало надто похмурі думки.

«Ет, Робін, якщо це робиш ти, — а я майже впевнена в цьому, — то уявити собі не можеш, який ти не правий!» — повчально промовила я у простір і знову заходилася чекати на появу першого колишнього чоловіка в надії все-таки з'ясувати, що відбувається. Згадались останні слова Вадима. І те, що я не повинна думати про нього погано, і те, що коли-небудь ми ще побачимося… «Він не прийде», — підказала я сама собі, досі не вірячи такому поворотові сюжету.

У повній відповідності до усталених правил поведінки моєї Долі щоразу, коли я починала дуже сильно чекати чогось, відбувалося що завгодно, в тому числі й те, що досі вважалося неможливим, — тільки не очікуване. Так самісінько сталось і цього разу. Замість Робіна до бенкетної зали, й без того сповненої безладної метушні, влетів зовсім шалений пан Ожигов.

— Добродії, відразу хочу попередити вас, що я абсолютно ні в чому не винен. Хтось просто намагається підставити мене, — кинувся до Господаря Павло Олександрович.

— Про що ви, Пал-Саничу? — похмурий Господар глибше звів брови до перенісся.

— Моє авто! Моя ексклюзивна, подарункова «Тойота», вартість якої складає цілий капітал, спокійнісінько стоїть просто посеред вашої стоянки! — коли Ожигов нарешті спромігся оформити це відкриття в слова, він, здавалося, й сам краще усвідомив його, через що раптом закашлявся та зайшовся дрібним хихотінням. — Присягаюся, я тут зовсім ні в чому не винен…

— То про що ж ви, врешті-решт торочите!? — гримнув Господар.

— Заждіть, — інтелігентний молодик із Арамісовою борідкою протиснувся крізь юрбу цікавих. — Павло Олександрович, видно, хоче висловити свій подив. Справді дивно, чому авто Миколи зацікавило злочинців більше…

— Дивно не це, — Ожигов ніяк не міг припинити дурнуватий смішок. — Моє авто було викрадено Дітьми Дєточкіна три дні тому. Вся міліція міста шукає його, всіх приватних детективів поставлено на вуха. А воно спокійнісінько красується на стоянці так, наче й не зникало зовсім. Тільки номерів нема й колір інший…

Увесь люд миттєво ринув до виходу. Розштовхуючи одне одного ліктями, топчучи шлейфи вечірніх туалетів, хмільна юрба утворила пробку в дверях. Кожен прагнув на власні очі побачити Ожиговське диво, і при цьому ніби ненароком глянути, чи не з'явився поруч із його авто який-небудь подарунок від щедрих Дітей Дєточкина. Мало там що, раз Ожигову вручили приз, може, й інших вирішили порадувати?

— Ви впевнені, що це ваше авто? — інтелігентний молодик не відставав від Павла Олександровича.

— Безумовно! Іншого такого в нашому місті просто нема! І потім, навіть сліди від рогів над місцем водія збереглися. А це вже доказ.

— Слухайте-но, таж він, здається, не в собі. Може, перепив? — досі мовчазний Ключка, в мускулясте плече якого Кішка щойно тихцем посміювалась, і собі не стримав усмішку. — Які роги, про що ви?

— Про корову, яка застромила колись голову у відчинене вікно мого авто. Дурна тварина не могла вилізти назад і дико ревла, мотаючи при цьому головою. Ми з пастухом не знали, що робити.

— Бідолашна, — томно зітхнула Кішка.

— Довелося відрубати голову, — істерично зареготав Ожигов. — Жартую, жартую. Врешті-решт пастух таки знайшов спосіб вирятувати корову з мого авто. Але сліди від рогів над місцем водія так і залишилися. Друзі ще довго жартували, мовляв, корова знала, що робила. І що ви думаєте? Моя дружина смертельно образилась і заявила: «Або я, або це авто!» За місяць ми розлучилися. Так корова зіпсувала мені сімейне життя. Хвала мудрій тварині!

— Та ви сповідуєте індуїзм, шановний!

Присутні вже за животи бралися від сміху.

— Господи, дешеві машини викрадають, дорогі повертають… Так не буває! Схоже, всі ми тут випили зайвого! Колективна біла гарячка!

— Хто сказав «дешеві машини»?! Кому дешеві, а мені — найдорожча й улюблена!

Ключка з Ожиговим, як справжні винуватці торжества, реготали найголосніше. Я завжди побоювалась людей у такому істеричному стані, тому непомітно вислизнула з зали.

«Схоже, почуття гумору Робіна загострилося до стану небезпечної холодної зброї, — подумалось мені. — Не можна так знущатися з людей. Цікаво, коли він устиг прокрутити цю справу?»

«Фільм! — та частина мене, яка перебувала в розпорядженні Здорового Глузду, включилася в роботу. — Ти ще дивувалася, чому техперсонал працює замість охорони та не випускає нікого з зали. Виходить, рожево-жовтогарячі у змові з Робіним». Миттєво згадався рожево-жовтогарячий фургон. У ньому цілком могло розміститися авто. Значить…

Я знову кинулась до людей.

«Стривай! Що ти робиш! Не можна викривати Вадика, поки не з'ясуєш усе до кінця! А що, коли все це тільки твої вигадки?»

Слизька плитка, якою було викладено ґанок ресторану, мало не спричинилася до мого зіткнення з Ожиговим, з якого клубами виривалися алкогольні випари.

— Пробачте, — я ледве встигла загальмувати. Через невеликий зріст Павла Олександровича я ніяковіла вже вкотре за сьогоднішній вечір. Дивитися на дорослого чоловіка згори вниз чомусь було неприємно. Я спустилася на одну сходинку нижче. — Перепрошую, чи не бачили ви Робіна?

— Робіна? — Павло Олександрович миттєво став серйозним. — Якого Робіна? А… Робіна? Близького друга нашого дорогого ювіляра? Не бачив. Він, гадаю, десь серед гостей. Здається, навіть я чув, як він звертався до когось у залі хвилин зо три тому. Втім, я не надто добре запам’ятав його голос. Запитайте в когось іншого.

— Стривайте, — мені раптом захотілося вщипнути себе, щоб нарешті розірвати низку цих абсурдних подій, — ви, якщо я не помиляюсь, чудово розумієте, про кого йдеться. Вадим Робін — друг вашої молодості… Ви самі казали…

— Я?! — схоже, щипати треба було не мене, а Ожигова. — Нічого подібного. Звичайно, свого часу ми зустрічалися з Вадимом, але наше спілкування мало одноразовий, епізодичний характер. — Павло Олександрович серйозно поглянув мені у вічі. — А, до речі. Я сьогодні випив зайве і… І наговорив там тобі всякого, — на час відсутності світського товариства Ожигов легко переходив на «ти», — загалом, я був не правий. Є, бачся, ще совість у декого в цьому світі. Хоча, якщо відверто, — Ожигов хитрувато підморгнув. — Усе це — звичайнісінький блат. За мною ж справді грішки водилися, варті покарання… А вони пробачили… Тому що свій, — Ожигов говорив уже сам із собою. — Тим гірше! Тим складніше з самим собою залагодити. Коли знаєш, що тебе просто пожаліли, так мерзенно почуваєшся! Хочеться плюнути на все, почати все спочатку. Чи хоча б далі поводитися чесніше. Аби ночами спокійно спати… Не через страх перед ними, не те… Просто так легко, коли по совісті… — Ожигов глянув на мене і, здається, тільки тепер згадав про мою присутність. — Ой, що ж це я вас своєю маячнею перевантажую? Ви вже пробачте. Це все справи не стосується. Загалом, не знаю я, де ваш Робін. Не бачив. Не зустрічав. Сам я його, до речі, погано знаю, чого й вам раджу.

— Кгм, — тільки й змогла вичавити я з себе, — вибачте, щось таке здалося.

Схоже, пан Ожигов не збирався виказувати Вадима. З якогось боку це навіть радувало.

«Ідіотко! — знову ввімкнувся Здоровий Глузд. — Відчепися від людини! Невже думаєш, що Робін залишився б на вечірці після того, що вчинив? Він же чудово розуміє, що ти про все здогадаєшся та накинешся з розпитуваннями!»

«Він людина обережна, значить, повернеться, щоб не викликати підозр».

«Та хто, крім тебе, в такому бедламі взагалі увагу на відсутність Робіна зверне? І потім, добра половина гостей роз'їхалася, щойно дізналась про викрадення авто. Нікому не хочеться з міліцією розмовляти. Зараз же наїдуть. Кого тепер варто побоюватися Робіну — то це тебе та Ожигова. Павла Олександровича Вадим підкупив поверненням авто… Тебе чим він підкупив, подумай? Чому він не боїться, що ти розповіси про нього міліції?»

Це запитання на мить загнало мене в глухий кут.

«Тому що Робін довіряє мені… Знає, що я ніколи не зроблю йому нічого поганого…»

«Це чому ж він раптом так про тебе думає? — не хотів угамуватися жорстокий Здоровий Глузд. — Ви не бачилися з ним надто багато років, щоб він міг, не замислюючись, розраховувати на твою підтримку. Підозрюю, що Вадим перестрахувався стосовно тебе якимось іншим способом».

Я згадала про Когось і заходилася рахувати до десяти, щоб побороти сум'яття.

— Дівчино, будьте люб’язні, пройдімо зі мною, — владні нотки грудного баритона не залишали шансів на відновлення внутрішньої рівноваги.

Я здригнулась і рвучко озирнулася. Глузливий, холодний погляд водянистих очей. Правильні риси вродливого обличчя, з якого неможливо було встановити вік того, хто говорив. Одягнений був у цивільне.

— З якого приводу? — я намагалася говорити якомога спокійніше, навіть спробувала вдатися до презирливих інтонацій.

— Тут щойно вчинено крадіжку, свідкам необхідно зібратися біля стоянки. — Посвідчення з'явилося перед моїм обличчям і зникло, перш ніж я встигла будь-що в ньому розгледіти. Навколо ґанку мирно походжали Ожигов та Інтелігентний Молодик.

«А чому це їх не закликають у свідки? Чому не видно людей у міліційній формі? — думки замиготіли в моєму мозку. — Щоб потрапити звідси на стоянку, нам доведеться пройти вздовж неосвітленої стіни ресторану».

— Дякую за повідомлення, я підійду.

— Я проведу вас, — тоном людини, яка звикла до беззастережної покори, промовив незнайомець.

«Ось як, виходить, Робін вирішив застрахуватися від моєї здогадливості… А може, незнайомець діє без вказівок Вадима? Вирішив замести сліди на власний розсуд…»

— Я вас боюся, — зізналась я, дивлячись просто у вічі співрозмовникові. — Нікуди з вами не піду.

Він сторопів.

— Якщо свідкам слід зібратися, то я підійду туди разом з іншими, — провадила я і, не залишаючи незнайомцеві часу для заперечень, голосно заверещала: — Пане Ожигов, пане Ожигові Я з вами! Зачекайте на мене!

І прожогом кинулась до Павла Олександровича. Пострілів у спину не було.

— Ось вам і міліція, — тяжко зітхнув Інтелігент, — тепер на нас марудна справа чекає. Спробуй-но згадати всіх, хто був на вечірці!

— Але ж є список запрошених… Хоча, коли це на такі заходи люди приходили за списком? Знайомі господарів приводять своїх знайомих у той час, як половина справді запрошених на святі відсутня. Мені шкода нашої доблесної міліції.

— А мені шкода усіх нас і моєї кішки, — сумно мовила пані з замисленими блакитними очима в ореолі найтонших зморщечок, яка саме приєдналася до нас. — Бідна тваринка помре з голоду, поки ці тупоголові монстри з'ясовуватимуть що до чого. — Пані повела бровою в бік людей у формі, які нарешті теж з'явилися, і її зморшки промінчиками сяйнули в тому ж напрямку. У юрбі я помітила свого недавнього співрозмовника, який уперто не зводив з мене пильного погляду.

«Що ж це за мент такий, що в загальній колотнечі участі не бере? Колеги он працюють, а він стоїть собі, бовдур, на мене видивляється. Не схожий він на працівника органів, ой, не схожий!»

Рука мимоволі прослизнула в сумочку та намацала телефон. Георгієвого втручання, звісно, не хотілося, але, схоже, ситуація набувала трагічного відтінку.

«Жорик нічим не допоможе! Телепатично знешкоджувати злочинців він поки не навчився! Тільки розтривожиш людину марно. І крім того, уяви його вдоволену пику: ти, бач, без нього навіть з власними колишніми чоловіками розібратися не змогла!»

Пальці автоматично розтислися, знову опускаючи телефон на дно сумочки.

Нападати серед такого скупчення люду незнайомець не зважився б, тому я з радістю затягла б міліцейський розгляд якомога довше.

«Ну що ти робиш! — обурювався Здоровий Глузд, не витримуючи нападів Паніки. — Впокорюючись із неминучою долею, сама йдеш у пастку! Він же чигає на тебе. Рано чи пізно тобі доведеться відійти від товариства, і тоді…»

«Власне, що я втрачаю? Не вбиватиме ж мене напарник Робіна?»

Перевіряти останню думку на практиці якось не хотілося. Хотілося іншого: негайно знайти Робіна і розпитати його про все. Нехай відпустить Шурика! Нехай поверне Ключці авто! Нехай доведе мені, що насправді не винен! Нехай скаже своєму Комусь, аби нарешті дав мені спокій!

«Якщо ж Вадик відмовиться виконувати всі ці мої бажання, то я негайно збожеволію!» Однак я вирішила, що це недостатньо страшна погроза для Робіна, і згадала про викривальний лист, який Настуся неодмінно передасть Жорикові, а по тому відчула себе впевненішою.

Знову глянула на Незнайомця і насторожилася. Цього разу він відвернувся, відповідаючи на запитання когось із юрби.

«Ось він, мій шанс!» Не цілком розуміючи, навіщо все це роблю, я відступила за спини Ожигова та Інтелігента і швидко прослизнула в двері, позначені літерою Ж.

«І що тепер? Розраховуєш сидіти тут до кінця століття?» — в'їдливо поцікавився Здоровий Глузд.

Цієї миті двері обережно відчинилися. Я негайно змалювала в уяві, як виглядаю збоку (така собі панянка з інтернату для розумово відсталих, що завмерла посеред туалету з роззявленим ротом і замисленим поглядом), і вирішила вдати бодай найменшу подобу діяльності. Підлетіла до дзеркала та взялася зосереджено поправляти кіски. Дама зі зморщечками (а незваною гостею виявилась саме вона), на мій превеликий подив, теж стала біля дзеркала і з не меншою серйозністю почала поправляти зачіску. Періодично ми косували одна на одну та раптово здригалися, коли зустрічались поглядами.

«Тут вочевидь щось не те!» — кволо констатувала моя змучена свідомість. Дивлячись на власне відображення, я раптом згадала, як давно не спала, як стомилась та знервувалася протягом останнього часу.

— Знаєте, мені набридло, — тяжко зітхнула дама, відійшла від дзеркала та розчинила вікно. — Сподіваюся, ви не викажете мене. — Жінка підібрала довгу пишну спідницю, підв'язала її трохи вище колін, видерлась на широке підвіконня і звідти щиро посміхнулася мені. — Я не злочинниця. Просто дуже люблю свою кішку.

— А-а-е? — діловито поцікавилась я, киваючи на розчинене вікно.

— Ах, це, — дама жартівливо підморгнула і схопилася двома руками за раму та звісилась на вулицю. — Коли мені було ще сорок п'ять, ми з подружкою в такий спосіб утікали від обридливих залицяльників. Знаєте, від тієї породи чоловіків, котрі вважають, що приємне спілкування й танці — замала платня за вечерю і шампанське. У молоді літа я була страшенною авантюристкою, — пані блаженно закотила очі, пограла зморщечками. — Я добре знаю цей ресторан.

За кілька секунд, які знадобились мені, щоб усвідомити що відбувається, я прожогом кинулась до вікна, за яким зникла пані. Третій поверх все-таки!

З легкістю та швидкістю, якій можна було просто позаздрити, пані перебирала руками, спускаючись донизу пожежними східцями, що були просто поруч із вікном. Привітна доля вкотре порятувала мене. Тепер я знала, як уникнути зустрічі з тим незнайомцем, що так мене налякав.