Бунт моїх колишніх

Розділ перший, що весь час намагається стати для героїні останнім

Я б не зчиняла галасу — просто зрозуміла, що це неподобство ніколи не скінчиться. Зняла з очей пакетики чаю і неохоче витягла себе з гарячої пінявої ванни та обгорнулася купальним халатом. Гребінець без особливої надії на успіх пробігся по кучериках. Я похмуро насварилася кулаком до стелі, а по тому демонстративно полізла в шафу. Жодної придатної для походу нагору «шмотки» не виявилось. Настрій не погіршився тільки тому, що його й так не було. Господи, навіть піти полаятися з сусідами нема в чому!!!

Ось вони — плоди самостійного бізнесу. Не перестаю дивуватися, яким чином люди, що заробляють гроші, примудряються знаходити час на їх витрачання. Особисто мене ця дурна агенція з розшуку поглинає настільки, що ні про які походи по магазинах і мови бути не може. Якщо й промайне прибуток, який не мусиш негайно вкладати в подальший розвиток справи, то обов’язково саме в той момент, коли й голови підвести нема коли.

Тим часом звук, що чувся від сусіда згори, ставав дедалі огиднішим. Ні, ви не подумайте, що в мене така вже сварлива вдача. Боже збав, я зазвичай співісную з цим сусідом за принципом «якщо зґвалтування неминуче, розслабтеся та отримуйте задоволення». Тобто, приміром, наскільки б пізно Артем (так звуть малолітнього шкідника) не врубував на повну потужність магнітофон, я не обурююся, а навпаки, намагаюсь теж насолоджуватись музикою. Але зараз Тимко очевидячки перейшов усі межі. Цей негідник ось уже третю годину лупив по підлозі молотком! З мого погляду, блюзнірство — робити ремонт недільного ранку. Тим більше, що цей кошмар було вчинено сусідом саме тоді, коли я вирішила нарешті дати собі раду в цілому і власним нервам зокрема.

«Господи! — подумки волала я. — Якщо цей звук негайно не припиниться, моя голова розвалиться на шматочки. У такому вигляді я, як людина створена за образом і подобою, Тебе, Творця, компрометуватиму…»

«Не богохульствуй! Знайшла кого шантажувати суспільною думкою!» — негайно зреагувало Сумління, що останнім часом стало аж надто релігійним. Воно змушене було вислухати всі заготовані для мерзенного сусіда лайки, тому ображено заскімлило, й бурмочучи щось про те, як мені в покару Небо скоро обвалиться на Землю, гордовито віддалилося в глибини підсвідомості. Це вперше погрози мого Сумління збулися. Чи то у відповідь на людську агресивність загалом, чи як вияв сусідської агресії, добрячий шматок стелі раптом звалився на підлогу. Я дивом встигла відскочити. Нагорі миттєво запанувала мертва тиша. Я безтямно розглядала наскрізну діру: ну і що робити далі?

— Ну звісно! — досить бадьоро мовила я нарешті. — Як гуркотіти на весь дім, то він є. А як за власне хуліганство відповідати, то вже й зник кудись?! Ось зараз як зійду нагору, та як накручу тобі вуха!

Я була старша за сусіда на десять років і мала повне право саме так розмовляти з двадцятилітнім Тимком. Здавлені смішки, які почулися з діри в стелі, розлютили мене до нестями.

— Зараз комусь посміюся! — я швидко поставила на плескату голову кухонного табурета маленький стільчик і видерлася на цю піраміду з наміром грізно вистромитися в новоутворену діру. Вона виявилася завузькою. Пролізла тільки рука, та й то не моя. Чоловіча лапа, що з'явилася з діри, безглуздо помацала повітря, та натрапила на моє горло й відразу піддалася природному хапальному рефлексові. Я з жахом прохрипіла щось матірне. Тимко усвідомив, що відбувається, і швидко розтис долоню. Вперше в житті я раділа, що в цьому помешканні низькі стелі. Коли ніжка маленького стільчика приземлилася за якийсь міліметр від моєї скроні, про всяк випадок подумки повідомила, що все зрозуміла та богохульствувати надалі не збираюся. Здається, мені повірили. Веснянкуватий Тимків писок частково проглянув з отвору.

— Хелло! А дядько Жорик удома? — розтягуючи губи в безглуздій посмішці, поцікавився сусід.

— Ти обвалив стелю, щоб спитати мене про це? — не підводячись, тому що з горизонтального положення зручніше було споглядати руйнацію, озвалась я. — Загальноприйняті квартирні отвори тебе вже не влаштовують?

— Соррі, — вигляд у Тимка був зовсім не винуватий, — палкий привіт від радянських будівельників. Гаразд, заводський брак — діра в перекритті. Це я розумію. Але навіщо ж її, типу, таким пога ним розчином зашпаровувати? Разів зо два тільки й вдарив по підлозі, а воно он як вийшло…

— По-перше не двічі вдарив, а значно більше… По-друге, ти мені на будівельників не звалюй. Відповідати все одно тобі доведеться!

— Немає в світі справедливості, — зітхнув сусід, але все-таки тягар відповідальності на себе прийняв, — я зараз, типу, спущуся.

Спустився він, звичайно ж, через балкон. Отаку дивну манеру ходити в гості мав наш сусід. Втім, самі були в цьому винні. Якось Жорик забув ключі та продемонстрував Тимкові, як легко можна потрапити з його сьомого на наш шостий, і тепер ніяк не міг привчити сусіда заходити до нас через двері. У Тимка ж не було телефону, крім того, він з дитинства звик часто бувати в Жорика. Той дозволяв від себе телефонувати і ніколи не підслуховував розмов. Коли в домі з'явилась я, сусід засмутився не на жарт. Його героїчний ідеал — завжди самотній і відлюдькуватий Рембо-Жорик, раптом виявився банальним мужиком із родиною та цілком земними турботами.

«Нічого, хлопчику, — я раптом згадала про свою Велику Образу, — незабаром твій улюблений Жорик знову залишиться сам. Ось заберу зараз речі та й піду!»

«І кому ти зробиш гірше? — охоче завели суперечку Приховані Комплекси. Останнім часом вони складали рушійний механізм моєї свідомості, але зараз чомусь, вирішили утримати мене від будь-яких вчинків. — Те, що ти підеш, — для якого завгодно нормального мужика справжнє свято. Ти краще живи з ним вічно. Оце, я розумію, покарання». На власні Комплекси я ображаюся з дитинства, тому навіть не вступила в сумнівний діалог. Якщо їм Жорик подобається, нехай вони з ним і живуть. Щоправда, Георгію власних комплексів не бракує…

Ні, ви не подумайте, я не чоловіконенависниця яка-небудь. Такі думки спали мені тому, що якраз оцей Жорик — головна причина всіх моїх страждань останніх півтора років — виявився найсправжнісіньким зрадником. Саме він задурив мені голову казками про всеосяжну любов і мріями про власну розшукову агенцію. Саме з ним ми півтора року тому відкрили детективну агенцію «Order».

І не смійте говорити, що така назва чимось міліційним відгонить! Із англійської вона перекладається як «порядок». А решта — ваші дурнуваті домисли.

Повернімося до Жорика та до того, чому залишатися з цим типом не варто. Отож, півтора року ми мріяли про Справжню Солідну Справу і вдовольнялися нудотними дрібними замовленнями. Вистежували чиїхось гулящих чоловіків та підлітків, які втекли з дому. Розшукували зниклих домашніх тварин, з котрих особисто я змогла знайти тільки одну черепаху (єдине створіння, що не встигло далеко втекти за той час, протягом якого власники розмірковували, чи варто заявляти про його зникнення). Щоб не померти з голоду, Жорик працював охоронцем, а я строчила мерзенні статті для одного жіночого журналу. І ось нарешті здійснилося! Нам надіслали Велике Замовлення. Необхідно було охороняти одну поп-зірку під час двотижневої поїздки країною. Причому, за роботу обіцялася дуже солідна винагорода. Та що ви думаєте? Цей негідник Георгій заявив, що для вояжу передбачено лише одного сек'юріті. Він виїхав і покинув мене на з'їжу моїй власній люті. Раз у житті нам випало займатися чимось цікавим, і він не зволив узяти мене з собою!? Перші три години по його від'їзді я просто не відповідала на дзвінки мобільного (нехай думає, що я вмерла, не знесла тягаря зрад ництва). Потім усе-таки змилостивилась і почала брати слухавку. Зрештою, потрібно ж якось було повідомити йому, що я йду геть і жити з таким егоїстом більше не збираюся. Жорик телефонував кожні дві години, з досвіду попередніх сварок знаючи, що рано чи пізно я заспокоюсь, прийму його вибачення і заявлю, що повертаюся. Гарненько влаштувався, скажу я вам: з ним заочно розлучаються, заочно ж сходяться знов. Я на грані нервового зриву від настільки глобальних змін, а йому байдужісінько! Він, бачте, у відрядженні роботу виконує.

«Оце вже ні! Я так жити далі не збираюся! — біснувалося всередині моє Самолюбство. — Провчу цього зрадника як слід! Піду! — покарання справді здалося мені не надто страшним. Необхідно було посилити. — Не просто піду, а складно. Піду до іншого чоловіка! — ця думка на мить шокувала мене. — А що? Нема нічого простішого. Так Жорикові й треба. Знатиме, як їхати, залишаючи мене саму, — я прибрала гордовитої пози та обдарувала дзеркало томливим поглядом. Виходило досить кумедно й не надто гарно. — Дарма, технологіями оволодіватимемо пізніше. Головне — знайти гідну кандидатуру».

Телефон задзвонив саме тієї миті, коли на балконі змалювався силует Артема. Я владним жестом тицьнула вказівним пальцем у крісло, змусила сусіда присісти й схопила слухавку.

— Так, любий, — медовим голосочком проспівала я. Не вистачало тільки, щоб Артем був у курсі наших сварок.

— Е, — від такого звертання Жорик якось розгубився, — ти вже прийшла до тями? Чудово, хочу дещо тобі розповісти.

— Ні, — чарівно перебила я, — це я хочу тобі щось розповісти. Ти знаєш, що в моїй стелі — дірка?

— Знаю. Тільки ти, напевно, хотіла сказати «у голові»? — зовсім щиро взявся виправляти мене благовірний.

Ні, ви бачили?! Він ще й знущається!!!

— Знаєш що? Я просто не хочу з тобою більше розмовляти, — відрізала я. — Передаю трубку твоєму улюбленому сусідові, спілкуйся з собі подібним.

Я вручила мобільник Тимкові, гордо повернулася і вийшла з кімнати. Природно, моє вухо цілком мимоволі прилипло до демонстративно причинених за мить до цього дверей.

— Дірка, наскрізна… Та я ж не навмисно! Хотів висоту стелі в своїй кімнаті збільшити. У книжці знайшов. Ну, не вийшло. Я ось подумав тут: адже все, що не робиться, то, типу, на краще. А що? Предки виїхали. Ну, раз уже так сталося… Ну це ж, типу, допоможе, — плаксиво виправдовувався Тимко. Спілкуючись із «дядьком Жориком», він чомусь завжди прагнув здаватися молодшим, ніж був. — Я не винен, що її, типу, потривожив. Вона — наша людина?! Та вона… Ну гаразд, буду, типу, ввічливіший…

Я миттю розтанула. Добре все-таки, коли поруч є хтось авторитетний і сильний. Той, хто завжди може поставити нахабного хлопчиська на місце.

«Можливо, я погарячкувала, збираючись іти від Георгія, — почала я виправдовуватись. — Можна просто провчити його… Зробити вигляд, що пішла. А потім, коли Жорик усвідомить бездонну глибину своєї провини і покається… Тоді можна буде й повернутися».

— Катю? — несміливо покликав із кімнати сусід, — дядько Жорик сказав, що я тебе, типу, дуже налякав. Я, типу, це… Не хотів.

— Нічого. Розумію, — я вже пом'якшала та з готовністю закивала, — ремонт річ серйозна…

Артем якось підозріло примружився і зосереджено подмухав на довгий білявий чубчик, що звішувався на обтикані золотавими пушинками очі. По тому, всім своїм виглядом демонструючи напружену роботу думки, сусід таємниче зашепотів.

— Ага, ремонт. Та ти, типу, не хвилюйся. Я вже не дитина, все розумію. Навкруги ж ці… Тобто, сусіди… Тихіше треба… Ремонт, типу, то й ремонт.

— Саме так, — радісно підтримала я, — живеш серед людей, то вже зроби ласку, подбай про гармонійне співіснування з ними. До речі, той чудернацький диск, який ти вчора слухав цілу ніч, мені перепишеш. Гаразд?

— Ноу проблем, — посміхнувся сусід, — це був ремікс Земфіри і «Рамштайна». Хтось із наших зробив і виклав у інтернет. А я скачав. Добре, що тобі сподобалося.

— Краще б я дізналася про цей диск у якийсь інший спосіб.

Сусід почухав біляву потилицю, широко посміхнувся, і став при цьому схожим на Жорика в моменти нападів Шкідливості. Він розвів руками, демонструючи, що не в змозі будь-що змінити.

— Ну не можу я слухати музику тихо!

— Я завдяки тобі незабаром взагалі не зможу музику слухати, — огризнулась я.

І тут я уявила, як це веснянкувате диво замішуватиме розчин, заліплюватиме дірку, зафарбовуватиме пляму… Я муситиму з ним про щось розмовляти, щось відповідати на його веснянкуваті запитання… Це остаточно позбавить мене можливості пережовувати свою Велику Образу та займатися самореанімацією.

Ет, ані хвилини спокою! Взагалі, раз уже день все одно доведеться присвятити навколишньому світові, краще було б змотатися на дачу до батьків. Мама давно просила заїхати допомогти. Їй чомусь закортіло раптом звільнити міську квартиру від усілякого мотлоху та перевезти його на дачу.

— Слухай-но, — звернулась я до сусіда, — скажи, тебе ж можна тут самого залишати? Ти ж більше нічого не розтрощиш?

— Кривдиш, — Артем скривився, — дядько Жорик мені все життя довіряв. Ключі ваші, типу, вічно в моїх предків зберігаються.

— Мало там що, — я справді трохи переборщила. Ображати недовірою Тимка було свинством. — А раптом ти якесь там Дитинча Дєточкіна.

Я спробувала звести розмову на жарт.

— Діти Дєточкіна, між іншим, у квартиру не полізуть, — вирішив повчити мене сусід, який начитався кримінальних газет, — вони тільки автомобілі крадуть. І потім, ніколи вони порядним людям жодної шкоди не завдавали.

— Ну гаразд, гаразд. Тобі б адвокатом виступати, — поквапливо закивала я і кинулася вдягатись.

Нашвидкуруч прикрила всі меблі в кімнаті газетами, згорнула килим, звернулася до сусіда з іще одним слізним благанням не розгромити квартиру остаточно і кулею вилетіла на сходовий майданчик. Страшенно хотілося побути на самоті. Трапляється іноді такий стан, коли присутність сторонніх нестерпна. За кермом улюбленого «Форда» я сподівалася за звичкою піддати себе самоаналізу та з’ясувати нарешті, як поводитися далі. Стосовно життя в цілому і щодо Жорика зокрема.

У голові чомусь крутилося зауваження Артема про шляхетність Дітей Дєточкіна. Річ у тім, що не так давно в нашому доволі спокійному місті з'явилося загадкове угруповання під назвою «Діти Дєточкіна». Мало не кожні три дні вони викрадали автомобіль, залишаючи замість машини візитку угруповання (на жаль, без номерів телефонів і адрес, але з незмінним написом «Діти Дєточкіна на варті справедливості»). Причому, ні «супернаворочені» сигналізації, ані складнокодовані замки, ніголомозі охоронці не могли зупинити викрадачів. Уся міська міліція ось уже два тижні перебувала в стані бойової готовності. Судячи з назви угруповання, викрадачі претендували на роль послідовників героя фільму «Берегись автомобиля».

Теж мені Робін Гуди… Не знаю… «Я краду тільки в багатих!» — мені завжди здавалося сумнівним таке виправдання крадіжки. І потім, якщо в цьому світі справді є люди, готові судити про те, хто нажив своє добро чесно, а хто ні, то їх негайно слід показати психіатрам для вивчення яскраво вираженої манії величності.

«На щастя, мій старенький «Форд» ніяких злочинців не зацікавить, — посміхалась я дорогою. — А якщо й зацікавить, то до гаража їм потрапити ну ніяк не вдасться. Хіба що доведеться викрадати авто разом із гаражем…» Турбувалася я більше для порядку, аніж серйозно, оскільки Діти Дєточкіна крали тільки нові іномарки. Моя власність вочевидь була в повній безпеці. «Форд», подарований мені благовірним ще в період його, Жорикових, залицянь, мешкав поки що в гаражі Нинішньої Другої Дружини мого Колишнього Другого Чоловіка. Так уже вийшло, що ми з Шуриком — так звуть Другого Колишнього — знову жили за п'ятнадцять хвилин пішки одне від одного. Раніше, відразу після другого розлучення, я наймала квартиру неподалік від місця, де мешкав Шурик. А згодом він перебрався до нової законної дружини (варто зауважити, що сталося це значно пізніше за наш із ним розрив), а я до незаконного Жорика. Наші половини, за дивним збігом обставин, жили в одному районі. Таким чином, ми з Шуриком знову виявилися сусідами. Певна річ, я просто не мала права не скористатися люб'язно запропонованим місцем у Шуриковім гаражі. Звичайно, розумніше було розтягти романтичний період стосунків із Жориком, аби встигнути отримати на додачу до «Форда» ще й гараж. Але, на жаль, я ніколи не вміла застосовувати власні почуття для корисливої мети. Втім, мій Другий Колишній Чоловік, він же нинішній чоловік моєї близької подруги Вікторії, зовсім не відчував незручностей від мого вторгнення до їхнього величезного гаража.

Я кілька разів повернула ключ у замку, відчинила двері, клацнула вимикачем. Безтямно вдивляючись у порожнечу освітленого простору, кілька разів протерла очі. Про всяк випадок вийшла на вулицю й там протерла очі знову. Гараж стояв на місці. «Форда» всередині не було. Новеньке «Вольво» Шурика стояло на місці. Гараж стояв на місці. А от старого «Форда», який уже ледве дихав, не було! Згадала основні правила поведінки в критичних ситуаціях — кілька разів вийшла з гаража і ввійшла назад. Ситуація не змінилася. «М-да! Спочатку розбили серце зрадництвом, потім спробували розбити голову страшними звуками і скрутити в'язи, скидаючи з-під стелі… Залишили без коханого чоловіка, без справи й без авто… Тепер ось до інфаркту довести намагаються… Ет, не треба було тоді богохульствувати…» Я сіла просто на залитий мастилом поріжок оглядової ями, підперла рукою підборіддя і взялася до спроб не заревти.